«Колій», оповідання

Глава 1.

Професія моя, звісно, навряд чи одна з найпрестижніших, проте досить поважна й давня: я — колій. Ні, не смійтеся, будь ласка! Мої послуги були вельми потрібними рідній Василівці, де я прожив і пропрацював перші двадцять вісім років життя. Ви у своїх містах ніколи, либонь, собі навіть питання не ставили, як це жити на селі, де лише худоба тебе годує. Причому як у переносному, так і в прямому розумінні.

Отже, я колій і я не те що не цураюся, а навпаки — пишаюся своєю професією!

От тільки часи стрімко міняються... Але я зараз не про це.

У Василівці, моєму крихітному селі на двадцять із лишком дворів, усі без винятку мали сяке-таке поголів’я. Були декотрі корови, кози, дрібне птаство, але переважно всі тримали свині. Та-а-ак, пригадується, у найліпші часи по василівське сало з’їжджалися зі всього району: аж таку унікальну породу свиней ми, самі того не відаючи, вивели! А щоби те сало отримати, потрібно свиню — що? Правильно: заколоти. Здавалося б, достатньо звична процедура, однак люди часто не здатні заподіяти кривди тому, кого викохали, хай навіть ідеться про худобину. Тож робився в пригоді я. За винагороду, звісно ж, бо хай би як любив односельців, а добрим словом ситий не будеш. Поготів коли мати в мене лежала паралізованою, відколи мені виповнилося дванадцять.

Себто саме з дванадцяти я почав навчатися цього ремесла.

Спершу було гидко й страшно бачити кров нещасних, неспроможних дати відсіч тваринок, а проте з часом це минулося. Вже у тринадцять-чотирнадцять я міг заколоти хай навіть самого дідька і при цьому не змигнути й оком, безпомилково влучаючи просто в серце. Хочеш жити — умій крутитися, і правило це доречне як у ваших містах, так і в наших селах.

Справи йшли не сказати, що аж так добре, мати ж бо лежала лежнем, але цілком собі незле. Я був єдиний колій на всю Василівку, а крові, так уже склалося, страшилися чи не всі його мешканці. Крім мене, ясна річ. Платили люди небагато, та й я не міг дерти з них останнє. Рятувало власне господарство: вирощував огірки, помідори, садив картоплю; щороку рясно плодоносили яблуня та груша; двійко корівок завше давали молоко...

Проте часи дуже-дуже стрімко змінилися з приходом у країні нової влади. З якоїсь самому Богові відомої причини до керма держави дорвалися марнотрати й казнокради... Ні, влада завше була злочинною, підлою, але от саме цим було все мало й мало.

Однієї днини до хати з’явилися троє.

— Максиме Петровичу! — гукнули вони з порогу, здавалося, суголосно.

Я саме порався в погребі, не почув, що вони минули хвіртку й підійшли до дверей у хату, але вже цього гуку не розчути було неможливо.

Вийшовши просто неба, побачив їх — у дорогих костюмах, розцяцькованих усілякими брязкальцями, із акуратно зачесаним на правий бік волоссям. Складалося враження, що влада добирала їх за принципом максимальної подібності, бо ж трьох більш схожих між собою людей годі було уявити.

— До нас, Максиме Петровичу, дійшли чутки, буцімто ви займаєтеся бізнесом, а податків не сплачуєте, — гримнув той, що по центру, коли я простягнув руку для привітання.

Варто відзначити, що тоді я мав вельми приблизне уявлення, що таке бізнес. Це зараз, живучи в одному місті більше п’яти років, встиг добряче запізнатися з цією та подібною термінологією. Тоді навіть слова «термінологія» чути не чув, бо ж нащо? Коли ти колій, тобі достатньо мати прямі руки, деякі навички та повну незворушність до чужих страждань.

Зрештою троє непроханих гостей пояснили мені, що бути колієм — це те саме, що мати власну справу. Оскільки за якимись там законами — не пригадаю вже, якими саме, — будь-який дрібний ділець, як-от я тоді, мусить справно платити невідь куди тисячу гривень на місяць.

Тисяча гривень! Присягаюся, у ті часи через таку суму могла запросто розсістися по всіх рубах міцна родина! А я мав платити їх, причому не одноразово, а щомісяця!

Як зараз пам’ятаю, що я тоді відповів:

— Я думаю, що вам лучче піти звідси. Диви, що придумали... Я нікому нічого не должен! Ушивайтеся, поки ноги слухаються, кому кажу!

Одначе трійця не квапилася, натомість кожен із непроханих гостей по черзі діставав якісь документи, показував їх мені. Думаєте, я вчитувався? Не питайте, що то було! Кожен казав, що за мною «в’язниця плаче» і коли я не погоджуся заплатити велику суму, адже «бізнесом» я займаюся давно і за кожен місяць мушу віддати «борг», хату відберуть, а самого мене кинуть скніти за ґратами...

Слухав я те все в піввуха, натомість помітив: якраз поруч із місцем, де я стояв, валяється мій робочий інструмент — видовжений залізний кіл, загострений з одного кінця аж до блиску.

І саме з цього почалася моя справжня історія.

Глава 2.

Тільки-но я трішки відступив, щоб дотягнутися до залізного кілка й огріти ним всі три можновладські морди, як відчув, що непритомнію. За мить упав носом у землю просто перед їхнім начищеним до блиску взуттям.

Що зі мною скоїлося — не можу зрозуміти. Лише пам’ятаю, як різко перед очима побачив ціле море свинячої крові, в якій купалися величезні вантажівки, по вінця напаковані салом і м’ясом. Виїхати на берег вони не могли: грузнули, буксували — і йшли на дно червоного місива.

Я відчував нестерпний сморід. Жоднісіньке живе дерево не росло в такому жахливому місці. Зрідка під ногами з піску пробивалися кущі трави червоно-чорного кольору, розкуйовджені, мов голова місяць нечесаної жінки.

Над морем замість звичних чайок літали напівпрозорі малі поросята й навіжено волали. Якоїсь миті декотрі з них почали летіти прямо на мене. Я стояв, мов укопаний, у руках тримав гроші. Підозрюю, що тримав саме тисячу гривень, купюрами по двісті. Новенькі папірці були розкладені, мов колода гральних карт. Свині підлітали до мене, видирали гроші, зжовували їх за секунду, ставали брунатно-червоними, а потім пускали в море червоні струмочки й знову ставали напівпрозорими.

Мені нестерпно хотілося пити. Я озирався довкола, але ніде не бачив людей чи магазинів. Аж раптом до мене підбігло дівча років п’яти-шести в засмальцьованій довгій футболці й тоненьким голосом сказало:

— Я знаю, що ти хочеш пити. Зараз тобі допоможу.

Перед моїми очима дівчинка дістала з піску невелику солдатську флягу й дитячу зелену чашечку. З фляги націдила трохи води й піднесла мені.

Я взяв чашку, побачив прозору рідину, зрадів, що нарешті серед цілого моря крові й коричневого розпеченого піску є жива вода, яка втамує мою спрагу. Чашечка була теплою. Але то й не дивно — така спека довкола.

Я жадібно припав вустами до чашки й зробив великий ковток. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що це не вода, а прозора кров. Свіжа свиняча кров, смак якої я добре пам’ятаю з дванадцяти років, коли почав навчатися цього ремесла. Я ж колій, і хоч моя професія далеко не одна з найпрестижніших, проте досить поважна, давня й вельми потрібна рідній Василівці!

Мій учитель і наставник, щойно зарізавши свиню, черпав кухлем з черева свіжу кров. Кілька ковтків робив сам, а тоді давав мені, щоб я звикав і не боявся згодом ні крові, ні вереску, ні захисної агресії свині, яка в останні секунди свого життя намагається вирватися з рук.

Я зробив ще один ковток і відчув різкуватий запах, схожий на сморід нашатирного спирту. Світ поступово почав розвиднюватися. Я почув кілька чоловічих голосів і став бачити, що двоє чоловіків тримають мене за руки, а третій злякано зазирає у вічі.

— Максиме Петровичу, ви чого? — затинаючись, повторював він одне й теж. — Ну хіба ж можна так лякати гостей! Так би й сказали одразу, що тисяча гривень для вас — то багато. Ми б усе зважили, домовилися б із вами про знижку, а ви одразу — той-во…

— Я нікому нічого не должен! Ушивайтеся, поки ноги слухаються, кому кажу! — вичавив я і таки потягнувся рукою до кілка.

Гості вочевидь устигли відчути мої непривітні наміри, тому відступили на кілька метрів.

— Добре-добре, Максиме Петровичу! Бачимо, що ви трохи нездужаєте сьогодні, тож ми до вас якось іншим разом зазирнемо. Ви поки поправляйте здоров’я та гроші відкладайте до нашої наступної зустрічі.

І, не прощаючись, вийшли з подвір’я. Сусідка, яка допомагала їм привести мене до тями, побігла в хату по свіжу воду. Поставила зелений металевий кухоль переді мною, а сама присіла долу й мовила:

— Максиме, скільки разів тебе прошу: реагуй на таких людей простіше! Прикинувся б дурнем — вони б і пішли ні з чим. А то й свині тебе не так лякають, як ці троє невдах. Он диви, рознервували тебе, що ти й відключився.

— Воно то, може, і так, Марія Степанівна, але ось я їм що дам, а не гривню, — і я скрутив дулю прямо перед носом жінки. — А бізнес, чи шо вони там балакали, собі зроблю, і не на тисячу гривень. Та колоти свиней більше не буду. Мені вистачило крові. Напився її по горло. Он уже ціле море привиділося! Поїду в місто, буду щось лучче собі шукати й строїтиму життя інакше.

Я випив воду, кілька крапель, що залишились у кухлі, вилив на зелену траву й неквапно підвівся з землі.