«Миротворці»

 

От мені наснилися чорні краплі,

чорні краплі болю та каяття,

і вони ходили, як чарлі чаплі —

сміючись, по лезу мого життя.

 

От і ніч знімає з зірок кайданки,

на пісочних стрілках такі часи:

чуєш, брате, на сході співають танки,

їх чужі, ван-дизельні голоси?

 

За добою доба, наче тінь двобою,

ополонка знає про свій полон,

ми завжди приходимо за собою,

де серця — трофеї, де пам’ять — клон.

 

Де твоє безсмертя — шкідлива звичка,

між дніпровських плавнів та рідних мов,

там, де Стус мовчав, щоб писав Павличко,

бо червоні чаплі, то є — любов.

 

 

* * * *

 

Мова йде, а потім їде на волах до Сиваша,

пахне сіллю Енеїди, порохом від «калаша»,

навкруги — квадратні люди і трикутна звірина,

в нутрощах дерев і всюди — чутно, як тремтить труна,

чи новий паркан і вишка в таборі, на Покрова,

а могла б тремтіти книжка, ненаписана, жива.

 

 

* * * *

 

Говорив мені синуля: знають всі ссавці,

що у мами в грудях — куля, куля в молоці,

проковтнувши цей смаколик з келихом вина,

смерть твоя бронює столик, бо іде війна.

 

За картоплею в мундирах, в шкірці маячні,

смерть живе, як той кадиров, президент чечні,

в судний день пливе судома по її вустах,

запах диму, присмак брому, буде саме так:

 

зрада та погром в китаї чи байкал в біде,

все стоїть, повзе, літає, а війна — іде,

в камуфляжі, з бородою, половина, чверть…

наче хресною ходою — подолаєш смерть.

 

 

* * * *

 

На небі — розпродаж, знижка,

повітря в комах комах,

а серце, як чорна кішка,

по сходинках, по складах.

 

Мій янголе, твої крильця —

підсмажило барбекю,

а серце — стукач і вбивця,

в якого низький ай-к'ю.

 

Склотара пляшки приймає,

та кращий портвейн — пітьма,

а серце — його немає,

бо пам'ять твоя — німа.

 

* * * * *

 

Пошук вай-фаю — це пошук китайського мудреця:

там, де лі бо, конфуцій, як на закланні вівця,

роумінг дуже слабкий, початок тунелю — в кінці,

там, де із буддою відпочивають мерці.

 

Роумінг дуже слабкий, та у чорній печері чернець,

чорного-чорного півня веде під вінець,

там, у слизькому, як вкрадена нафта, човні —

вічність плисти доведеться тобі і мені.

 

Що це, про що це, — питає сльоза на щоці,

падає гривня, коли гомонять гаманці,

порох і цукор завжди довіряють піску,

тільки між нами ніколи не буде зв'язку.

 

 

* * * *

 

Ще молоко по вусах ледве встигає збігти

в джезву порозуміння, де википає суть:

що у кохання довгі, білі та чорні нігті,

злива — пішла наліво, сніг — у труні несуть.

 

Правда живе у схроні, куля живе у скроні,

кров, обминає вуса, скручується в слова:

що у кохання зябра — від самоти — червоні,

кожен своє повітря — хрестиком вишива.

                     

А під плащем у бога — вітер і площа Ринок,

ти збережи на щастя, наче бракує зла —

тільки один жіночий, не родовий — відмінок,

щоб чоловіча рима поруч із ним лягла.

 

 

* * * *

 

Не відпускає, оточує, відволікає, спливає —

наче отруєний час, відзеркалля криве,

наче кілки у смарагдове небо вбиває,

коли вбиває — живе.

 

В пазурах травня черешня, як м'ясо — розквітла,

червень червивий назустріч не поспіша,

птахонько-рибонько, де твої крила та ікла,

пахне лускою душа.

 

Сонце зі хмарою, наче барига з барсєткою,

ходить по колу і п'є кока-колу бузка,

потім сидить за обідом з ножем та абеткою,

бавиться, не відпуска.

 

Знову оточує, пестує, вабить, а після —

мовчки зриває побачення, як відкриття,

не відпускає, отак, перед стратою — пісня

не відпускає життя.

 

* * * *

Юрію Володарському

 

Тисне на мене tesla, тоскно мені в раю,

крісло моє воскресло, я перед ним стою.

слухаю та не бачу, вірую знов і знов —

в мову свою собачу серед телячих мов.

 

Рис полюбляє риску, наголос — локшину,

гойдає, як колиску, вітер мою труну,

мusk відкидає маску, і затікає кров

в мову мою, як в пастку, серед телячих мов.

 

Рима — коханка Рима, там, де горить Дніпро,

радісний присмак диму, не переймайся, бро:

плине по хвилях кача, воля — понад усе.

мова моя собача вас від вовків спасе.

 

* * * *

 

Пам’ятай, як тане сніг та останній дзвін трамваю,

пахне м’ятою доріг, я тебе не пам’ятаю,

де зім’ятий мій бузок, де мій Крим без курултаю,

тане білий, мов танок, я тебе не пам’ятаю.

 

Мироточить сніг війни, мертвий сніг Бахчисараю,

кавуни лежать в труні, я тебе не пам’ятаю,

де акація цвіте — їй підспівує Джамала,

депортація — не те, іншого, на жаль, замало.

 

Спи, кохана крижана, переходить ніч на чвари,

де обличчя схоже на медіатор для гітари,

сходить місяць, наче я — чорний маятник хитаю,

ти — поразка нічия, я тебе не пам’ятаю.