«Миротворці»

 

От мені наснилися чорні краплі,

чорні краплі болю та каяття,

і вони ходили, як чарлі чаплі —

сміючись, по лезу мого життя.

 

От і ніч знімає з зірок кайданки,

на пісочних стрілках такі часи:

чуєш, брате, на сході співають танки,

їх чужі, ван-дизельні голоси?

 

За добою доба, наче тінь двобою,

ополонка знає про свій полон,

ми завжди приходимо за собою,

де серця — трофеї, де пам’ять — клон.

 

Де твоє безсмертя — шкідлива звичка,

між дніпровських плавнів та рідних мов,

там, де Стус мовчав, щоб писав Павличко,

бо червоні чаплі, то є — любов.

 

 

* * * *

 

Мова йде, а потім їде на волах до Сиваша,

пахне сіллю Енеїди, порохом від «калаша»,

навкруги — квадратні люди і трикутна звірина,

в нутрощах дерев і всюди — чутно, як тремтить труна,

чи новий паркан і вишка в таборі, на Покрова,

а могла б тремтіти книжка, ненаписана, жива.

 

 

* * * *

 

Говорив мені синуля: знають всі ссавці,

що у мами в грудях — куля, куля в молоці,

проковтнувши цей смаколик з келихом вина,

смерть твоя бронює столик, бо іде війна.

 

За картоплею в мундирах, в шкірці маячні,

смерть живе, як той кадиров, президент чечні,

в судний день пливе судома по її вустах,

запах диму, присмак брому, буде саме так:

 

зрада та погром в китаї чи байкал в біде,

все стоїть, повзе, літає, а війна — іде,

в камуфляжі, з бородою, половина, чверть…

наче хресною ходою — подолаєш смерть.

 

 

* * * *

 

На небі — розпродаж, знижка,

повітря в комах комах,

а серце, як чорна кішка,

по сходинках, по складах.

 

Мій янголе, твої крильця —

підсмажило барбекю,

а серце — стукач і вбивця,

в якого низький ай-к'ю.

 

Склотара пляшки приймає,

та кращий портвейн — пітьма,

а серце — його немає,

бо пам'ять твоя — німа.