«Нас було троє», оповідання

Спочатку я сидів на лавиці у дворі і чекав кохану. Вона кудись пішла, щоб швидко повернутися, а я роздивлявся по сторонах, краєм ока виловлював окремих перехожих і уважно розглядав свої старі туфлі. Для чого я одягнув туфлі влітку – невідомо. Пам’ятаю, що перед тим я ходив у сандалях. Певно, збиралося на дощ… Чи дощ був після мого повернення? Ні, таки мочило вночі, бо туфлі у мене були брудні. Точно! Я ще подумав, що треба взяти серветку і витерти їх. Це я пам’ятаю добре. І я це зробив – відмотав трохи туалетного паперу, він у мене в сумці є завжди, бо сумка у мене велика і я з нею мотаюся по світу, і витер ноги. Тобто, руки. Ні, не так – спочатку ноги, але вони були в туфлях, а потім – руки. Точно! А ще я тоді пригадав, що деякі жінки звертають увагу на взуття. А я мав іти на презентацію. Чи їхати? У мене була велика сумка, отже… Точно! Я мав їхати, і їхати у Львів до Івана, бо Іван на мене чекав… Чи Ігор? Ні, таки Іван, бо з Ігорем ми випивали після презентації. Чи до неї? Але точно не замість неї. А коли? Отут мені згадати важкувато…

Але про що я почав? Ага, дякую. Так от. Із дерева злізла білка. Ні, ви не смійтеся, білка була справжньою. Чорною. Тобто, рудою. Чи таки чорною? Але це не так важливо. Вона злізла з дерева і подивилася мені прямо в очі. У руках у неї був горіх. Чи жолудь? Ні, таки горіх, бо люди жолудів не їдять, і це вона знала напевно. Точно, бо дивилася на мене так, ніби я хочу від неї його забрати. Але мені не потрібні були ні горіхи, ні жолуді. Тварини відчувають людей, і ми з нею порозумілися. Тобто вона переконалася, що я такого не вживаю і… Таки вона була чорною, бо рудим був кіт. О! А кіт із дерева не злазив, бо його там не було. Кіт взагалі жив у Львові і я мав їхати до нього на презентацію. Тобто до його хазяїна, який теж мешкає у Львові. Логічно, бо якби він жив у Ужгороді, то і кіт би жив там. Тобто тут. Але я їхав у Львів, отже вони всі троє жили там. Чи двоє? Ні! Взагалі-то їх було багато, але… Але до чого тут білка?.. Хто питав про білку? Вона лишилася, а я поїхав. Отже, білка з котом не знали один одного. Точно! Бо Ігор живе з котом, а не з білкою. Чи з Іваном? Ні, Іван не рудий і звуть його не Рудик. Це я пам’ятаю. І художник любить кота, бо львівський художник любити Івана не може у принципі! Тобто любити може, але не так. Ну, ви розумієте… Нація, патріотизм і все таке інше… А який може бути патріотизм, якщо Іван буде любити Ігоря? Це вже «ізвращеніє», як кажуть москалі. Хоча у них якщо Сергій любить Бориса – то це шоу-бізнес, а у нас – Гевропа, якої треба боятися. От кляте плем’я!

Отже, ми втрьох зайшли в бар. Бар-арт. Чи Арт-бар? У генделик, одним словом, як кажуть поляки. Маю на увазі слово «генделик». Чи польські євреї так кажуть? Хоча у них так багато спільного! От! Чи то був музей? Ні, таки бар, бо ми там вживали, здається… Чи таки музей? У музеї, до речі, теж можна вживати. От ми з професором, пам’ятаю… Але то вже інша історія. І ми пили віскі. О-о-о-о-о-о-о! То було справжнє шотландське віскі. Віскарь, як ніжно казав професор. А у барі був коньяк. Закарпатський. У Львові все львівське, до речі, і тільки коньяк – закарпатський! Кава львівська, вежі львівські, кобіти львівські, брами львівські, коти львівські, леви львівські, навіть слова є такі специфічні, що їх ніде більше не почуєш, а от коньяк!..

До речі, звідки у Львові з’явився закарпатський коньяк? То, певно, ми його принесли з собою. Я приніс. Чи Ярослав? Хоча… У Ярослава була презентація, отже, принести міг і він. Але із Закарпаття приїхав тільки я… Отже, це було у Львові. Правильно. Все логічно. А якщо логічно, то коньяк свій я випив по дорозі до Львова. З професором. Можливо… Тому той, що був на столі, – від Ярослава.

Бар був переповненим. Коли ми зайшли, звичайно, а до того – напівпорожнім. Рудик сидів біля білочки. Він вимагав, щоб налили і йому, але Ігор був проти. Ігор – то художник з великої букви. Гапон. Друг Гентоша. Він може випити багато, але що б не пообіцяв у такому стані – виконує потім. Хоча у такому стані він теж усе виконує, навіть і те, чого не обіцяв. Він дуже хороший. Пухнастий такий і хвіст у нього трубою. Здається, якщо його погладити, то він замуркотить. До речі, він дуже любить свого хазяїна. Коли хазяїн малює – Рудик сидить тихо і не ворушиться. Він теж хоче бути художником, але у нього нема рук. Білочку він любить теж, але вона лишилася там, в Ужгороді. От. Я так думаю. Але якщо вони незнайомі, що мало імовірно, то треба їх потім звести до купи.

Ми зсунули два столи, бо за один усі не поміщалися. Хоча нам здавалося, що нас тільки троє. Ну і Рудик, звичайно, хоча я його не дуже пригадую, але Ігор постійно говорив про нього. Отже він був. І є, звичайно, але де? Ну, це вже його справа!