«Не бігай за білками», оповідання

Не минуло й п’ятнадцяти років, як моя люба тітонька дала мені нову пораду. Другу за усе життя. Це мене неабияк здивувало, бо тітка Люба порад не дає. Принципово. Незважаючи на свій похилий вік та багатий життєвий досвід, за що й люблю.

Коли мені було років сім, а їй відповідно вже близько сорока, ми гуляли у парку. Тремтячи від піднесеного нетерпіння, я намагалася нагодувати горішками рудих пухнастих білок – вони наближалися дрібними квапливими перебіжками, нашорошували вушка, поблискували очками-гудзиками, але від найменшого мого поруху назустріч кидалися геть, видряпувались стовбурами вгору, губилися у верховітті каштанів.

«Не бігай за білками», – зронила тітка. І я, на диво, послухалась – припинила гасати, присіла навпочіпки у розсипи покрученого, опалого листя. І навіть намагалася не шарудіти. Цок-цок-цок горішком до горішка – вистукувала ледь чутне запрошення на обід вертким пострибункам. Вони вигулькували зі своїх сховків, обережно наближалися до нерухомої дитячої фігурки, дуже близько, на відстань доторку, блискавично вихоплювали гостину з долоні та влаштовувалися неподалік розгризати смаколики. Мені на втіху.

«Не бігай за білками» – це була слушна порада. Я її не раз згадувала у багатьох випадках, коли зайва метушня та надмірна активність могли лише зашкодити.

І ось – нова порада від моєї тітоньки. Не минуло й півтора десятки років. «Спостерігай за людьми». За якими людьми? – не второпала я. – За будь-якими, чоловіками, жінками, дітьми, головне – аби з цікавістю, каже тітка Люба. Коли тобі погано, і голова пухне від тяжких думок, спостерігай за людьми. Це краще, чим страждати за своїм Максимом.

Тут вона у десятку влучила, бо не було такої хвилини за останні дні, щоб я про нього не думала. Мало під колеса машини не втрапила, не зауважила, що на червоне світло йду пішохідним переходом.

Від таких чоловіків варто йти, і негайно, – у голосі тітки жодного притиску, сама лиш спокійна  констатація факту. – Відпусти його зі своїх думок, чуєш, дай йому піти. – Ага, кажу, завтра! – Правильно, погоджується тітка, завтра, а сьогодні спостерігай за людьми. На вулиці, на зупинці, у транспорті, будь де. Розглядай їх. Ні про що не думай, просто пороздивляйся як слід. Яке у них взуття, як вони ходять, як дістають з кишень цигарки, як розмовляють по телефону…

Добре, що вона більше не розповсюджувалась про Максима, про те, що він мене не вартує, що він вчинив підло і не заслуговує на те, щоб я за ним побивалася, і що у мене буде ще не один хлопець, і таке інше, і таке інше, і таке інше. Наче я сама не розумію, що його треба чимшвидше забути, усе я розумію. Я зробити із собою нічого не можу. Непідвладні мені мої думки і відчуття.

– Не думай про своє, вивчай людей, хоча б один день, – наполягає тітка.

 – І що це дасть?

 Тітка лагідно зупиняє торгівлю:

– Годі патякати, зроби, як прошу.

…От їду я тепер маршруткою і прислухаюся до музики – поруч хлопець, це у його навушниках лунають скрипки... Класика, хоч як дивно. Скошую очі. У хлопця татуювання на лівій руці, від ліктя до тильного боку долоні, я роздивляюсь на цю картинку, це якась графічна абстракція, так і хочеться, аби він повернув руку, щоб було краще видно.

– Виходите? – від неочікуваного запитання здригаюся та привстаю, даючи йому можливість вийти. Посунулася до вікна, звільнила місце для зосередженого дядька з пакетом у руці. Від його синтетичної футболки тхне різким потом. Ще й перегаром відгонить. Стиснуті губи посмикуються, руки жмакають рипливий целофан торби, він наче веде нечутний діалог, доводить щось комусь, може, й самому собі.

Тепер вже я прошу випустити мене: дозвольте... Тримаючись ближче до виходу, обводжу салон довгим, уважним поглядом. Третина пасажирів розмовляє по мобілках, хто майже нечутно, хто голосно. Дві жінки завзято обговорюють між собою якісь дурниці. Зміст розмови вхопити неможливо. Решта занурились у свої думки, не помічаючи нічого й нікого навколо. І чомусь усі сумні й заклопотані. Ось цього з книжкою розглядатиму. Стоїть, захопивши поруччя у згин ліктя, втупивши погляд у книжку. Підручник? Примружилась, витягла шию… Це проза. Роман чи оповідання. Коли я востаннє бачила хлопця у маршрутці з розгорнутою книжкою? Мабуть, ніколи. Картата сорочка, закочені рукави, потерті джинси, старі кросівки. Зсунуті брови. Що він так зосереджено читає? Зробила кілька кроків до нього, він перегорнув сторінку, запхав руку до кишені сорочки – там без звуку вібрував телефон. «Я, – озвався стиха, помовчав, слухаючи; тоді: – У  шафі. Або, чекай, здається, під столом. Давай!»

Я встигла пробігти очима абзац. Щось про море.  Хлопець сховав мобілку, перегорнув назад сторінку, нагадавши собі попереднє речення, і повернувся  до наступної. Моєї цікавості не помічає. Я уявила, з ким він щойно розмовляв. Можливо, з мамою. Або з сусідом по кімнаті у гуртожитку. Про що була мова?.. Та що завгодно могло бути у шафі чи під столом, наприклад, кіт. Хлопець гмикнув, усміхнувшись чомусь прочитаному, хитнув головою: ти ба... Наче почув мої думки. Я теж, мабуть, кумедно часом збоку виглядаю, коли ось так занурююсь у свої спогади про Максима, коли починаю шукати йому виправдовування... Має рацію моя тітка – свої думки з маршрутки я можу пригадати, а хто був поруч, які люди, як виглядали – ні. Ось так і мене, мабуть, не помічають. Хоча ні, ось один цікавий погляд з глибини салону перетинається з моїм. Цей чоловік на мене, мабуть, не першу хвилину дивиться. Усміхається. Взагалі небачена реакція як для маршрутки. Я йому теж від несподіванки усміхаюся.

Вже на вулиці, на зупинці, вихопила поглядом дідуся, «сфотографувала» його худорляву постать, сапку у руці, загорнуту у газету, перемотану мотузкою, мабуть, на дачу зібрався. Мене обганяє якийсь високий дивак у закоротких джинсах, кадик випирає, хода пірнає, старанно прилизане волоссячко прилипло до чола. Кумедний переросток. Шкарпеточки, між іншим, білі, білі до чорних мештів. Мабуть, він не має дівчини, і ніколи не мав.  Хіба можна такого покохати?

– Я перепрошую...

Озираюся: це той, з маршрутки, що спостерігав за мною. Зблизька молодший, ніж здалеку.

– Перепрошую, у вас такий погляд… живий, людський…

Я засміялася.

– А міг бути нелюдський?

– Подумав – шкодуватиму, якщо не підійду, – у нього гарна усмішка.

Він підшуковував якісь слова. Мені захотілося йому допомогти. І я сказала, що виконую одне психологічне завдання, спостерігаю за людьми (нюанси я пропустила). Така гра, мовляв. На спостережливість. І він підхопив: так-так, я помітив, так мало хто на інших дивиться. Довів мене до самої роботи. Коли просив номер телефону, трошки загикувався, та я сказала: не варто. Він погодився, кивнувши, сказав: шкода. І ще раз повторив: шкода.

І я пішла собі, а настрій у мене, відверто кажучи, помітно покращився. І в повітрі пахло осіннім листям і хризантемами.

Ввечері, дорогою додому, я знову грала у «спостереження». На зупинці сімейна пара, обидва грубасики, з пакетами їжі у кожній руці, весело перемовлялися, мабуть, планували, що готуватимуть собі на вечерю. А може, готувалися до якогось родинного свята. Повна гармонія. Хлопець і дівчина цілувалися біля кіоску, не зважаючи на людей. Отакої! Ранковий знайомий. Білі шкарпетки до чорних мештів. Ось тобі і маєш. Дівчина домінувала, хлопець слухняно відповідав їй тим, чого вона від нього чекала. Не такий він вже й недоладний, якщо придивитися... Водій у маршрутці мав гарні руки музиканта, зовсім не шоферські у водія були руки, білі, пещені, з тонкими пальцями... Він мав нещодавно якусь іншу роботу.

– Завдання виконано, – сказала я тітці. – Можу описати багатьох, кого зустріла на шляху. Нічого особливого, відверто кажучи. Для чого це все?

– Ти мала відчути задоволення від спостереження за людьми. Тільки й усього. Відволіктися від себе та своїх думок.  Просто зауважити, як багато людей навколо. Які вони цікаві. Я теж на знак солідарності сьогодні грала у спостережливість…

– І що?

– І нічого, – зніяковіла вона.

Вона чогось недоговорювала.

Через місяць ми нарешті побачили бойфренда тітки Люби. Вона з ним у трамваї познайомилася, каже, видався їй кумедним. Симпатичний такий дядько, вдівець, на шарпея схожий, шкіра обличчя уся у крупних зморшках. З почуттям гумору усе гаразд. Вони, коли разом, поводяться наче підлітки, і здається, кремпуються одне одного, аж смішно дивитися. У їхньому-то віці.

А мені так і не вдалося видерти з серця Максима. Наразі не вдалося. Так, щоб із корінням і назавжди. Але я вже не роблю спроб йому зателефонувати, а це вже неабияке досягнення. Хоча ще трошки, десь у глибині душі, чекаю дзвінка від нього. Второпала нарешті, що якщо чоловік захоче – він зателефонує хоч із Місяця, а як не захоче, то завжди знайде відмовку.

– Слушна була порада – помічати людей навколо, – сказала я тітці Любі.

– Це була швидше пропозиція. Я порад не даю.

– А хто мені колись сказав: не бігай за білками? – нагадала я тітці.

– Коли я таке казала?

– Давно. У парку.

– Не пам’ятаю, – сказала вона.

Не пам’ятає вона… А я завдяки їй вже майже навчилася не метушитися даремно, вже майже не беруся розв’язувати те, що не надається розв’язанню. Вже майже погодилась, що надмірна активність у багатьох випадках лише шкодить, і не варто випереджати природний хід подій. Вони самі визріють і складуться. Часом достатньо лише слабенького, схожого на азбуку Морзе, сигналу – хай навіть схожого на постукування горішків. Або уважного погляду на людину, що випадково опинилась поруч. Навіть якщо вона на перший погляд видалася кумедною.