«Не бігай за білками», оповідання

Галина Вдовиченко

Не минуло й п’ятнадцяти років, як моя люба тітонька дала мені нову пораду. Другу за усе життя. Це мене неабияк здивувало, бо тітка Люба порад не дає. Принципово. Незважаючи на свій похилий вік та багатий життєвий досвід, за що й люблю.

Коли мені було років сім, а їй відповідно вже близько сорока, ми гуляли у парку. Тремтячи від піднесеного нетерпіння, я намагалася нагодувати горішками рудих пухнастих білок – вони наближалися дрібними квапливими перебіжками, нашорошували вушка, поблискували очками-гудзиками, але від найменшого мого поруху назустріч кидалися геть, видряпувались стовбурами вгору, губилися у верховітті каштанів.

«Не бігай за білками», – зронила тітка. І я, на диво, послухалась – припинила гасати, присіла навпочіпки у розсипи покрученого, опалого листя. І навіть намагалася не шарудіти. Цок-цок-цок горішком до горішка – вистукувала ледь чутне запрошення на обід вертким пострибункам. Вони вигулькували зі своїх сховків, обережно наближалися до нерухомої дитячої фігурки, дуже близько, на відстань доторку, блискавично вихоплювали гостину з долоні та влаштовувалися неподалік розгризати смаколики. Мені на втіху.

«Не бігай за білками» – це була слушна порада. Я її не раз згадувала у багатьох випадках, коли зайва метушня та надмірна активність могли лише зашкодити.

І ось – нова порада від моєї тітоньки. Не минуло й півтора десятки років. «Спостерігай за людьми». За якими людьми? – не второпала я. – За будь-якими, чоловіками, жінками, дітьми, головне – аби з цікавістю, каже тітка Люба. Коли тобі погано, і голова пухне від тяжких думок, спостерігай за людьми. Це краще, чим страждати за своїм Максимом.

Тут вона у десятку влучила, бо не було такої хвилини за останні дні, щоб я про нього не думала. Мало під колеса машини не втрапила, не зауважила, що на червоне світло йду пішохідним переходом.

Від таких чоловіків варто йти, і негайно, – у голосі тітки жодного притиску, сама лиш спокійна  констатація факту. – Відпусти його зі своїх думок, чуєш, дай йому піти. – Ага, кажу, завтра! – Правильно, погоджується тітка, завтра, а сьогодні спостерігай за людьми. На вулиці, на зупинці, у транспорті, будь де. Розглядай їх. Ні про що не думай, просто пороздивляйся як слід. Яке у них взуття, як вони ходять, як дістають з кишень цигарки, як розмовляють по телефону…

Добре, що вона більше не розповсюджувалась про Максима, про те, що він мене не вартує, що він вчинив підло і не заслуговує на те, щоб я за ним побивалася, і що у мене буде ще не один хлопець, і таке інше, і таке інше, і таке інше. Наче я сама не розумію, що його треба чимшвидше забути, усе я розумію. Я зробити із собою нічого не можу. Непідвладні мені мої думки і відчуття.

– Не думай про своє, вивчай людей, хоча б один день, – наполягає тітка.

 – І що це дасть?

 Тітка лагідно зупиняє торгівлю:

– Годі патякати, зроби, як прошу.

 

…От їду я тепер маршруткою і прислухаюся до музики – поруч хлопець, це у його навушниках лунають скрипки... Класика, хоч як дивно. Скошую очі. У хлопця татуювання на лівій руці, від ліктя до тильного боку долоні, я роздивляюсь на цю картинку, це якась графічна абстракція, так і хочеться, аби він повернув руку, щоб було краще видно.

– Виходите? – від неочікуваного запитання здригаюся та привстаю, даючи йому можливість вийти. Посунулася до вікна, звільнила місце для зосередженого дядька з пакетом у руці. Від його синтетичної футболки тхне різким потом. Ще й перегаром відгонить. Стиснуті губи посмикуються, руки жмакають рипливий целофан торби, він наче веде нечутний діалог, доводить щось комусь, може, й самому собі.

Тепер вже я прошу випустити мене: дозвольте... Тримаючись ближче до виходу, обводжу салон довгим, уважним поглядом. Третина пасажирів розмовляє по мобілках, хто майже нечутно, хто голосно. Дві жінки завзято обговорюють між собою якісь дурниці. Зміст розмови вхопити неможливо. Решта занурились у свої думки, не помічаючи нічого й нікого навколо. І чомусь усі сумні й заклопотані. Ось цього з книжкою розглядатиму. Стоїть, захопивши поруччя у згин ліктя, втупивши погляд у книжку. Підручник? Примружилась, витягла шию… Це проза. Роман чи оповідання. Коли я востаннє бачила хлопця у маршрутці з розгорнутою книжкою? Мабуть, ніколи. Картата сорочка, закочені рукави, потерті джинси, старі кросівки. Зсунуті брови. Що він так зосереджено читає? Зробила кілька кроків до нього, він перегорнув сторінку, запхав руку до кишені сорочки – там без звуку вібрував телефон. «Я, – озвався стиха, помовчав, слухаючи; тоді: – У  шафі. Або, чекай, здається, під столом. Давай!»

Страницы