«Неземне серце», оповідання

Юлия Иваницкая

– Цього видовища не можна передати словами. Захопленість  і страх переповнювали мене. Люди завжди бояться чогось нового, це природньо. А вгорі зорі сяяли, немов срібні перлини, гарні і такі далекі.

У голові хлопчика виник ясний образ молодого дідуся. В очах малечі відблискували зорі і ракета, він ніби це бачив. Заглянувши у ці великі наївні оченята, ви б побачили не своє відображення, а відзеркалення космосу і зірок. Тисячі, міріади зірок.

– І ось ми прилетіли. Я і мій друг вийшли із ракети. Звісно, хо-хо, було багато возні з ракетою, але це я облишу. Ми були нібито під водою! Невеликі кроки, які було важко здійснити, несли нас до невідомого. Ось він – Місяць. Ти тільки уяви! Місяць, який десь там, далеко, такий чарівний і лякаючий, він освітлює небо, але здається містичним і загадковим, був під моїми ногами! Як тільки я це усвідомив, я обернувся, щоб побачити Землю.

       Раптом дідусь замовк. Тонкі ноги підняли старе тіло зі стільця й кудись понесли. Він підійшов до вікна, та мовчки дивився. Малюк виліз з ліжка й підійшов до дідуся. Старенький не кликав до себе онука, але той без слів зрозумів, що потрібно підійти.

– І що? – тихо, але з цікавинкою вимовив хлопчик, дивлячись на зморшене обличчя дідуся.

– Хо-хо –хо. Далі я побачив Землю. Вона була така мала, мені здалося, що я можу потримати її у долонях. Мала-малесенька. Але у ній знаходилися усі мої секрети та переживання, усі кольори життя. У цей час на ній проживали свої долі міліарди людей. Ми з другом були віддалені від усіх цих міліардів. Настільки змішалися усі почуття тоді. Я зрозумів, що люди глибокі не як море, а як космос. Адже в нас стільки почуттів і переживань… «Що це?» – спитав мій друг зі страхом у голосі. Коли я відвів погляд від Землі, то побачив яскравий спалах метрів за триста від нас.

– Ти злякався? – дзвінкий голосок перервав оповідь.

– Хо-хо. Ще й як! Розумієш, як я вже казав, люди бояться невідомого, та й до цього ж нам ніхто не зміг би допомогти. Я зрозумів, як страшно бути віддаленим від людства. Хоча бува і таке, що і на Землі, де багатсько народу, ніхто не може допомогти. Дивно…

Я тоді закричав: «Вшиваймося звідси. Скоріш у ракету!» але мого друга приворожило це сяво. Коли я вбігав у ракету і озирнувся, то побачив, як він йде до світла. «Що ти робиш, бовдуре? Ти хочеш загинути? Не йди! Стій!» – кричав я, що було сил. Я хутко пострибав до нього (стрибав, бо не було сили тяжіння). Вчепившись в нього, я потягнув його до ракети. «Що ти? Йдемо!» – вмовляв я його. «Відчепись,» – штовхаючи мене, пронизливо сказав він…

Усе було наче у тумані. Я не розумів, що коїться. Мені було погано, але я не міг залишити друга. Ми дісталися того сяйва і побачили там жінку.

– Що? – викрикнув малий. – Жінку?

– Ш-ш-ш. Мовчи. – швидко приклавши палець до рота малюка, відповів дідусь. – Зараз прийде твоя бабуся і таке нам влаштує. Не заважай їй дивитися серіал.

Старенький відвів малюка назад у ліжко, а сам знову сів на стілець.

– Це була незвичайна жінка… Ми були вражені…Людина на Місяці й без скафандру. Я вже подумав, що це якийсь отруйний дим, чи ще щось нас вразило. Але вона заговорила: «Не лякайтесь, прошу». Вона лежала у ямі. На ній було плаття, яке ніби палало, і волосся, яке горіло червоним пламенем. «Я… Я – зірка», – із зусиллям промовила вона. «Прошу не перебивайте, я усе вам розповім…» кашляючи і ніби задихаючись говорила вона. «Кожна зірка – це серце. Коли людина ще не народилася, її серце знаходиться тут, на небі, і сяє. Але, коли їй прийшов час з’явитися на Землі – зірка падає, а на Землі народжується дитя. Коли людина помирає, зірка знов з’являється на небі, але вже не має шансу повернутися. Зірки – це палаючі серця. Яскраво палають ті зірки, які ще не зазнали людських страждань та людського насильства. Слабо сяють чи сяють холодним світлом ті зірки, котрі пізнали людську дикість. Згасають ті, котрих зламали.». І тоді я зрозумів, чому деякі зірки так холодно світили. Я не міг в усе це повірити, але довелося…

Страницы