«Неземне серце», оповідання

Юлия Иваницкая

«Я повинна була пізнати любов та страх, пізнати життя… Але одразу й помираю. Коли я падала, то мала народитися, але… Я почула голос дитя на Землі. Воно, побачивши падаючу мене, крізь сльози, загадало одне бажання. Це була маленька дівчинка і її прохання запалило моє серце ще більше. Вона просила мене, щоб у лікарні врятували її батька від смерті. Почувши це, я вирішила віддати своє життя за її бажання. Тепер я помираю не народившись». «Ні, ні, ні», – вирвалося з  вуст мого напарника. «Нічого. Я тепер буду завжди тут і не пізнаю горя». «Але..» – почав говорити я та зупинився. Я бачив, як її волосся стає білою золою і кудись летить. Вона уся перетворювалася на попіл. Тоді я не зміг втриматия і прокричав: «Ти сама – людина!» І її очі наповнилися слізьми. «Дякую від імені усіх, кого ти врятуала. Я ніколи ще не бачив такої краси», – продовжував я.

У космосі не можна плакати, а чоловікам і не годиться, але душа рвалася від болю і туги. Дивлячись на неї, я був ладен віддати усі скарби Всесвіту, аби врятувати її. За ці кілька хвилин, я пізнав, що таке чистота душі та людяність, чого не зміг пізнати за усі мої 28 років. Я пізнав людяність від неземного. Мені так хотілося продовжити, але гіркий ком, застряг у горлі. «Ти найкраща з усіх! Твоє по-неземному чисте та щире серце не повинно зазнати людських почуттів.» Сльози покатились з її очей, які теж згасали, ніби вогонь. Сльози змішувались із попелом і зникали в космосі. Мій друг не встояв. Він впав на коліна та намагався зупинити це. Вперше я бачив його таким. «Ні, ні», – промовляв він, обіймаючи Зірку.

Її рука, яка перетворювалася на попіл, лягла на його плече. Крізь сльози і відлетаючий попіл, я побачив її усмішку. «Дякую. Я пізнала людське щастя та турботу. Це найбільший скарб. Я така рада. Дякую. Дякую. Я ніколи не згасну і буду сяяти для вас яскраво. Дякую!» – вигукнула вона, щосили. І ось вона щезла. Мій друг так і сидів навколішках. Через деякий час, я оговтався. Роблячи легкі кроки, які тяжко давалися, я підійшов до нього та поклав руку на його плече. «Ходімо», – з великим стражданням вимовив я. Мій колега підвівся і важко закрокував за мною.

Нарешті ми повернулися на Землю. Повсюди нас чекали папараці, оплески, камери та люди. Вони нам тоді здалися такими чужими та нікчемними. З того часу ми майже у ні в кому не бачили людину.

– Ти що спиш? – спитав дідусь, не чуючи питань в адресу свого оповідання.

І справді, малюк заснув. Старенький загорнув його теплим пледом та зняв пілотський капелюх. Вийшовши із кімнати, дідусь пішов до своєї дружини.

– Він заснув? – спитала літня жінка, відводячи погляд від екрану телевізора.

– Так, – відповів дідусь. – Заснув.

– Я сподіваюсь, що ти не розповідав історію про ту дівчину.

– Саме так,– перебив старий свою дружину. – Я розповів йому, але не до кінця. Не хотілося казати, що та Зірка повинна була бути донькою мого друга. У його дружини тоді ж стався викидень. Ось чому тоді він біг на її яскраве світло, може, відчув серцем. Хоча і не знав, що бачить свою так і ненароджену доньку.

Страницы