«Ні оселі й кутка», переклади з Бориса Херсонського

 

* * *

ні оселі й кутка

ні вола й віслюка

ні зорі що царів на поклони склика

наче бабця онуків на спадок

ні містечка у нім біля кожних дверей

на ослінці сидить бородатий гебрей

безсумнівний мудрець або цадик –      

і триває зима

та не знає сама

через що навкруги всі здуріли притьма

... впень ялинки дарунки згрібають

кольорові вогні в темні чорні ці дні

не винити нікого ніколи вже ні

перебути мороз помагають

рік складати й скупляти

обережно ступати

щоб з небес не почула Всемати

щоб сльоза не текла по іконі

щоб у коробах гарних щорічний запас

розлітався по світу втішаючи нас

із рум'янцем Малюк у короні

 

* * *

ни двора ни кола

ни осла ни вола

ни звезды что царей за собою вела

словно бабушка внуков в детсадик

ни местечка в котором у каждых дверей

на скамейке сидит бородатый еврей

несомненный мудрец или цадик

просто длится зима

и не знает сама

отчего все вокруг посходили с ума

рубят елки подарки скупают

но цветные огни в эти темные дни

говорят никого никогда не вини

холода пережить помогают

год копить и скупать

осторожно ступать

чтоб с небес не услышала Вечная Мать

чтоб слеза не текла по иконе

чтоб в коробках красивых годичный запас

разлетался по свету и радовал нас

краснощекий Младенец в короне

 

 

* * *

Дітовбивці – на путь! – в Віфлеємі

За наказом – скінчити проблему:

хлопчаків – всіх – під ніж – хто до двох.

Дім покинувши й живність у хліві,

До Єгипту мчать Йосип і Діва,

і Дитятко (хіба Воно Бог?)...

 

Ангел мовив: «Збирайтесь в дорогу,

Не беріть із собою нічого...»,

(Щоб не стали сусіди до втечі,

А не вийде – щоб їх не сховали –

Мертвих діток... І неньки ридали –

Місто стріло у розпачі вечір.)

Щоб не стали сусіди до втечі,

А не вийде – щоб їх не сховали,

Мертвих діток... І неньки ридали…

Місто стріло у розпачі вечір.

 

Ти Рахілі не втішиш, що плаче –

Світло зникло, всі – темряву бачать.

В небі – ангели, й хлопчики – тут:

Дітки – в білих одежах усі ж –

Їх забили за Йсуса скоріш,

Ніж Його розіпнули за люд.

 

* * *

Детоубийцы идут к Вифлеему

выполнять приказ и решать проблему —
мальчишек младше двух лет — под нож.
А из Вифлеема, хозяйство бросив,
бегут в Египет Мария, Иосиф
и Младенец — на Бога еще не похож.

Ангел им сказал — собирайтесь, бегите,
но не сказал им — предупредите
своих соседей, пусть тоже бегут,
а если не могут — пусть мальчиков спрячут.
Но дети мертвы, а матери — плачут,
и ничего не поделаешь тут.

Плачет Рахиль — она безутешна.
Свет город покинул, и тьма кромешна,
А в небе, меж ангелов, — сотня ребят.
Сверстники-мальчики в белой одежде,
за Иисуса погибшие прежде,
чем Иисус был за нас распят.

 

* * *

Сюжети різдвяні – постійні. Та інша справа – пейзаж.

Північний він чи південний, сільський чи може міський.

В нагоді художнику стане залучений ще персонаж:

ось хмиз несе селянин, а тут – пильний на чатах страж,

замовник-єпископ коло печери, там натовп людський

втішається і дивується – з чого ж ажіотаж?

А ось і сані несуться – степ снігом цілком замело,

затягує журливу візник-борода (трохи змерз),

а ось і солдати з багнетами, скерованими в чоло,

там інше (дитя ма’ гойдає) – на час аби тихо було.

Тут – віз: до ешафоту жертву везе живодер.

Ось зеків конвой веде – шаг в сторону – …ні за що!

На крок від Різдва у бік – і скільки світських ідей!

Торгівля, навіть собою, а ще і війна, і розбій.

Ось галстуки піонерські – на шиях радянських дітей.

Трудяга ось йде до свободи, звісно, через запій.

Ось грішник іде до Спасіння по стежці надто вузькій,

відомо ж бо: до Спасіння немає широких дверей!

На крок ще у бік – долю бачиш такою, якою була,

яка нині є й завтра буде – природа людей не нова.

Та крок до Різдва – і бачиш одне ж: віслюка і вола,

над яслами хмарку заледве ангельського тепла,

в яслах Слово Господнє, і що нам людські всі слова?

І Зірка – у небі, що всіх нас кудись привела.

 

* * *

Сюжет Рождества постоянен. Иное дело — пейзаж.

Северный или южный, сельский ли, городской.

Поможет делу художника дополнительный персонаж:

крестьянин с вязанкой хвороста, или бдительный страж,

заказчик-епископ у пещеры в толпе людской,

ликующей и дивящейся — что за ажиотаж?

А вот и сани едут мимо по снежной степи,

унылую песню поет, замерзая, ямщик-бородач,

а вот и солдаты штыками вперед идут в цепи,

а вот и другого младенца баюкает мама — спи!

А вот к эшафоту в телеге жертву везет палач.

Вот зеков конвой ведет — шаг в сторону не ступи.

Шаг в сторону от Рождества — и сколько мирских затей!

Война и разбой, торговля, в том числе и собой.

Вот пионерские галстуки на шеях советских детей.

Вот рабочий идет к свободе через запой,

Вот грешник идет к Спасению узкой тропой,

поскольку к Спасению нет широких путей.

Шаг в сторону — видишь жизнь такой, какою была,

какая есть и будет — природа людей такова.

Но шаг к Рождеству — и видишь все то же — осла и вола,

над яслями облачко ангельского тепла,

в яслях Слово Господне, и что нам людские слова?

И в небе Звезда, что всех нас куда-то звала.

 

* * *

Ті, хто думають, що Христос хрестився в Москві-ріці,

в хрестовиднім пролизі, з триколором у правій руці,

хто вірить в те, що народ благодать знайшов,

коли на нього двоголовий орел із небес зійшов,

ті можуть Імперію зводити на гвинтиках і залізних штирях,

верхи нестися в степу з вогнем у ніздрях й очах,

літати в небі, залізши у винищувач типу МІГ,

почесні звання носити замість залізних вериг.

стоятиме ця Імперія, як ми не змогли встояти,

як в землі повоєнній і змерзлій багнетові все стирчати,

як зайвий іржавий трактор на полі колгоспнім коли – листопад,

як Улісс, що впав у дитинство, не знайшовши дороги назад.

 

* * *

Те, кто думают, что Христос крестился в Москве-реке,

в крестообразной проруби, с трехцветным флагом в руке,

кто верит в то, что народ благодать обрел,

когда на него с небес спустился двуглавый орел,

те могут строить Империю на болтах и железных штырях,

скакать по степи на конях с огнем в глазах и ноздрях,

летать по небу на легких истребителях типа МИГ,

носить почетные звания вместо железных вериг.

И Империя будет стоять, как мы устоять не могли,

как штык, торчащий из мерзлой послевоенной земли,

как ржавый ненужный трактор на колхозном поле зимой,

как впавший в детство Улисс, не нашедший дорогу домой.

 

* * *

Для прикладу, взнаєш, що подруга з минулих днів:

Чоловік, двоє діток, серед парламентарів

У Європі, а інша спилася й померла давно,

А ж разом цідили «Аліготе» після кіно.

Мені стало в горлі – я кинув, вона допила до дна.

Бездітною була. Роками жила все одна.

В обох дещо східне – на лицях і в паспортах

З графою відомою. У чорноморських портах

Діти різних народів вдвох спали і в ніч, і в день,

А перед цим – спивались й співали. Нині ж не до пісень,

Уже не співаємо: звільнив всіх остажнений труд,

І старість – …небавом усіх в порох зітруть.

Подушечки пальців ще їх пам’ятають. Абриси тіл

Теж в пам’яті, білі, мов крейда, мертві, мов кіл,

Що лежали на дошці шкільній в жолобку,

А на думці – соски і волосся на мокрім лобку.

Про те, що ти був падлюкою. Та й вони ще ті.

Непогано вдягались. У злидні тодішні тяжкі.

У злидні тодішні тяжкі. І не чути було ниття.

«хай не їстиму місяць, та куплю саме те шмаття́́́»

І валялось шмаття на килимі, що – із пахлави

Країв, а поруч тіла сплітались в забавах любви.

Ми змінили Ерос на Танатос – в різних районах. Так

Живуть на околицях, згадуючи підвал або дах

В самім центрі життя. На плитці чайник кипів.

Я гітару тримав і співав. Так, здається, пісню завів.

 

* * *

К примеру, узнаешь, что подружка из прошлых дней

сейчас в Европе и даже в парламенте, двое детей,

замечательный муж, а другая спилась и давно умерла,

а ведь вместе пили «Алиготе» из горла.

Но я поперхнулся и бросил, она допила до дна.

Была бездетна. Последние годы жила одна.

В обеих было нечто восточное — в лицах и паспортах

с известной графой. В черноморских портах

дети разных народов засыпали в обнимку вдвоем.

А перед этим пили и пели, теперь уже не поем.

Теперь уже не до песен — освобожденный труд

и старость скоро всех в порошок сотрут.

Подушечки пальцев помнят их кожу. Очертания тел

сохранились в памяти, белы и мертвы, как мел,

лежащий на черной школьной доске в желобке,

но думаешь о сосках и волосках на лобке.

О том, что ты был мерзавец. Да и они еще те.

И одевались неплохо при тогдашней-то нищете.

При тогдашней-то нищете! Но никакого нытья,

«лучше месяц не буду есть, но куплю шмутья».

И шмутье лежало вповалку на туркменском ковре,

а тела где-то рядом сплетались в любовной игре.

Мы сменили Эрос на Танатос — в разных районах. Так

живут на окраинах, вспоминая подвал и чердак

в самом центре жизни. На плитке чайник кипел

Я сидел с гитарой и пел. Да, что-то, кажется, пел.

 

* * *

Однокласснікі.ру – машина часу-імен. Залізши туди,

повертаються в полишені міста та прожиті роки,

першій любові кажуть: «Люблю!» і чують: «Моя любов – ти!».

 

І – стрімголов летіти, покинувши і сім’ю, і дім

в Маямі, Мельбурні, Берліні з високими стелями в нім,

дітей до тридцяти, що шепчуть: «дах поїхав їй (йому) – їм».

 

В очі глядіти. Брехати: «Ти все ще такий (така)».

Із ресторану – в готелик, до чималенького лежака.

Давно немає батьків. Всім байдуже. Справа кому яка.

 

А тоді, пам’ятаєш, уранці о п’ятій додому зайшла,

в спідниці пом’ятій, а у волоссі – зелена трава,

як мати кричала, тебе роздягнувши, і слід на трусах віднайшла,

 

до лікаря відомого фаху у вівторок в пітьмі

ще тягнула тебе, а ти: «Не погоджуюсь! Ні!»,

а мати: «Ви, докторе, не хвилюйтесь, по силі сплатити мені!»

 

А справ же – ніяких – з рукою спліталась рука,

в приморському парку, в саду, де шуміла ріка,

немає ріки або моря – в під’їзді, мій Боже, яка

 

образа та страх, срамота і, знов, срамота.

Мама шепоче: «Докторе, з ним переспала вона».

Лікар, літ сорок йому, постава його – молода.

 

До мамки виводить тебе він і каже: «Та йди!»

А їй: «Все попереду. Virgo intacta. Вона – без вини».

До великих грудей твою голову притискає вона, плачучи.

 

І знову муки кохання: під’їзд, без світла підвал.

А лікар тебе не оглянув тоді, не роздягав.

За вушка посмикав ледь-ледь і в маківку поцілував.

 

* * *

Одноклассники.ру – машина времени-имени. Забравшись туда,

можно вернуться в прожитые года, покинутые города,

сказать первой любви: “Люблю!” и услышать “Да!”.

 

И – голову очертя, бежать, оставляя семьи, дома

в Майами, Мельбурне, Берлине, высокие терема,

детей под тридцать, шепчущих: “он (она) лишился (лишилась) ума”.

 

Смотреть в глаза. Лгать: “Ты все такой же (такая же)”. Ворковать.

Из ресторана – в гостиницу, в одну большую кровать.

Родителей нет давно. Никому нет дела. Не от кого скрывать.

 

А тогда, помнишь, вернулась домой, пять утра на часах,

в помятой юбке с травинкою в волосах,

как кричала мать, догола раздела, искала пятно на трусах,

 

во вторник с утра потащила тебя к врачу

известной специальности. Ты плакала: “Не хочу!”,

а мать: “Не волнуйтесь, доктор, я заплачу!”

 

А дел всего-то было – ласки рукой,

в приморском парке, или в саду над рекой,

а нет реки или моря – в подъезде, Боже, какой

 

страх и стыд, обида – еще раз стыд.

Мама шепчет: “Доктор, она с ним спит”.

Доктор – мужчина, деловит, лет сорока на вид.

 

Вот он тебя выводит к матери – говорит: “Иди!”

А матери: “Virgo intacta. Девственна”. Все еще впереди.

Мать рыдает, твою голову прижимая к огромной груди.

 

И снова страданья любви: подъезд, полуподвал.

А доктор тебя тогда не смотрел, не раздевал.

Взял за уши, потянул, и в макушку поцеловал.