«Ніхто не може довго носити маску…», рецензія на книгу Елли Леус «Кат»

         Ми можемо однозначно довго кричати, що нам погано, волати про те, що хтось когось зливає або гнобить, але ринва наших емоцій не досягне мети, якщо просто кричати в нікуди, не персоніфікуючи імена та прізвища тих, хто говорить щось подібне у наш бік:

«Ти будеш жити. Як жити – інакше питання. Ми намагалися навчити людей свободи, а вони вибрали війну» (Елла Леус, «Кат»).

         Чи не доживемо ми до того, що останній нетяга на землі буде журитися за людство: «Скільки передрікали, а кінця світу все немає і немає. Прикро». Не хочу цього. Тому наше уявлення про досконалу людину не повинно бути однобоким або монохромним. Головне в такій справі, не носити маску і бути самим собою. І тоді ніхто не зможе диктувати свої умови. Адже розвинена індивідуальність сильної особистості є запорукою того, що «гризуни» не пролізуть у владу, і ми не купимося на їхні подачки. Це складно. Але хто сказав, що буде легко?