«Ніхто не може довго носити маску…», рецензія на книгу Елли Леус «Кат»

Ольга Репина

«Людина – це канат,

натягнутий між твариною і надлюдиною, –

канат над прірвою»

(Ніцше)

 

«Правда завжди лякає»

(Елла Леус)

 

         Хочеться почати есе здаля, і це обумовлено дійсним інтересом до роману. Не приховую, «Кат» Елли Леус був прочитаний мною зі смаком і розстановкою. На диво я не квапила себе, проводячи час над книгою...

         Ми так хочемо досконалості чи ідеалу. У всьому. У житті, у любові, у боротьбі. Але наше земне існування неминуче обмежено різними аспектами – об'єктивними історичними реаліями чи суб'єктивними, наприклад, преморбідними якостями самої людини. Комусь до вподоби аскеза, комусь фізичне вдосконалення, а хтось зупинить свій погляд на моральному рівні. Найголовніше, щоб потяг до цього складного процесу збігався з внутрішніми потребами особи. Тут можна сперечатися, але ми залишимо це на розсуд наших читачів. Питання в іншому. Методи і полюса того, що ми називаємо досконалістю. Усе до щенту знищити насильницьким засобом або досягати цієї вершини природно й адекватно. Робити все через усвідомленість, або покладатися на таємні підказки несвідомого. Погодьтеся, є з чого обирати.        Чому я заговорила про ідеал, обговорюючи роман Елли Леус. Мабуть, мені привиділись якісь паралелі між нашим сьогоднішнім днем і сюжетом. Досконалість пов'язана з життям кожної людини через лінію смислів, які властиві кожному з нас. Але питання: чи всі усвідомлюють, що смисли як граблі. Якщо їх закинути, рухаючись до досконалості, то їх відгомони боляче вдарять по всьому життю. Напевно тому, що ми зараз відчуваємо якусь досаду, спостерігаючи, як повертається ситуація нашого життя в контексті пост-рев-подій.

         І не приховую, що черговий раз здивована прогностичними можливостями українських літераторів, які так точно описують у своїх творах парадигмальні зміни майбутнього в нашому суспільстві.

         «Досада – поганий супутник на дорозі до одужання… Зате прекрасний на дорозі до смерті» – так каже один з головних героїв роману «Кат». Прислухаємося до нього, бо не можна постійно наступати на граблі, хоча й іншого кольору.

         Теорія художньої аперцепції, яка трактує сприйняття творів мистецтва через потреби людини, вже близько підійшла до розуміння того, що потреби людини треба виховувати. А потреба в удосконаленні й прагненні до ідеалу в соціальній сфері життя – тим більше. Оскільки вони однозначно відображають не тільки якість життя кожної окремої людини, а й стан суспільства в цілому.

         Атавістичність рабської ментальності в силу її специфічної штучної природи, недосконалість людини, які так точно схоплені автором роману, відповідають вислову К.-Г. Юнга про те, що «для просвітлення потрібно зробити темне свідомим». Це, через кілька десятків сторінок тексту, стає видимим читачам, які гострять погляд на поняття «досконалої людини».

         «Не зважай, що книзі сотні років і деякі сторінки зотліли. Повір, гнила людська природа абсолютно з тих пір не змінилася» (Елла Леус, «Кат»).

         Чи не занадто відверто? Та ні, в самий раз, оскільки значний вплив на художнє сприйняття роману справляє такий фактор як психологічна установка, що підтримує переживання від прочитаного та рефлексію щодо пережитого власного досвіду. І це не чіпкість сприйняття зацікавленого критика, а позиція, яка видає в нас «Ігрунов» або зриває з нас маску, яку довго не може носити жодна людина. Навіть із самою гарною підготовкою.

            Наприклад, вам це нікого не нагадує? Мені, відверто, так.

         «Ми, феодали, з молоком матері всотуємо впевненість у власній непогрішності. Великі гроші і безкарність дають відчуття абсолютної свободи. Але це ілюзія… Свобода – ілюзія. Не буває абсолютної свободи. Кожен залежний, кожен боїться» (Елла Леус, «Кат»).