«Німб», уривок з роману

У Петра Васильовича над головою з’явився німб. Ну, така штука, як ото у святих на образах. Тільки хіба що не золоте, а щось таке ніби телевізійне.

Тобто встав одного разу ранком Петро Васильович з ліжка, взув капці, пішов до туалету, дивиться в дзеркало, а над головою оте кружальце світиться. І що не роби – не зникає. І головою мотав, і руками махав, рушником мокрим – не пропадало.

Злякало це і здивувало Петра Васильовича...

 

...А для того, щоб пояснити, чому злякало і здивувало, то треба, мабуть, як то годиться у таких розповідях, зробити хоча б маленький відступ і описати Петра Васильовича. Хоча, я гадаю, що кожен із нас, якби таке зранку побачив у дзеркалі, то сам би, без сумніву, „випав у осад”. Ну, спробуйте, уявіть собі, що то з вами таке сталося! Що б ви собі подумали?

А Петро Васильович, як і всі ми, теж аніякою особливою святістю в житті не відзначався. Звичайно ж, не грішив вже аж так, але святим себе вважати теж, ну, аж ніяк не міг. Отримав свого часу завдяки батькам вищу освіту і ходив собі на роботу (одну й ту ж саму на великому підприємстві) багато років поспіль, навіть не особливо ростучи в кар’єрі. Мав дружину і двох дітей (хлопчика старшого і дівчинку молодшу). Щось там фліртував трошки (вірніше намагався фліртувати, бо нічого з того не виходило) з Галею із сусіднього відділу, мав колись давніше якісь там стосунки із іншою заміжньою жінкою, але теж тільки із романтичними спогадами. Ясна річ, не вбив нікого, не крав. Хіба що пробувати згадувати якісь такі випадки в дитинстві, які з багатьма трапляються, якщо не зі всіма. Або ото ще при соціалізмі щось там з роботи виніс, але то і не гріх тоді було.

Тобто нехай все те разом якось зовсім не глибоко гріховно, але і до святості дуже далеко за звичним релігійними канонами. А щодо інших рис, то між людьми він взагалі мало помітний був. Ані не користувався Петро Васильович у жінок особливою прихильністю (повно кругом таких лисуватих чоловіків із животиками зате “без грошей”), ані в чоловіків не мав якоїсь виняткової поваги (бо не був ані фанатом у футболі, ані в риболовлі чи яких “екстрім”-екзотиках). Тобто все в межах середнього, а отже не особливо далі від кожного з нас, хто ходить чи не ходить до церкви, кається щороку на Великдень, чи ні. Він був хіба що таки трошки скромніший, ніж інші. Сидів собі на роботі тихо і не випендрювався. Ясна річ, чекав, що його помітять, але нічого не робив для того, щоб помітили. Про “чужих” жінок мріяв, але теж нічого такого особливого не робив, щоб їх добутися. Думки мудрі в голові, як він собі гадав, мав, але нікому не казав, а в компаніях частіше відмовчувався і тільки зрідка міг вставити якогось анекдота. Вдома теж не перепрацьовувався, любив полежати на диванчику перед телевізором, але загалом порався добре і навіть вставав за всіх раніше, щоб встигнути побільше, ну і допомогти трошки дружині (вона в нього була ділова і заробляла більше, ніж він).

До речі, от і в той день, коли з’явився над головою німб, Петро Васильович теж встав раніше за всіх, але з відомої вам причини застряг у туалеті...

 

Отож, як уже було сказано, спочатку Петро Васильович трусив головою і махав руками, відганяючи світло над головою, наче хмару мух. Коли не вийшло, то помив голову і висушив феном... Потім побачив, що так може і на роботу спізнитися... Побіг на кухню і на якийсь час, готуючи чай і бутерброди, забув про свою проблему, але потім, коли знову став у коридорі перед дзеркалом, то взявся приміряти і шапки, і капелюхи, щоб приховати той стид, а то й пробував взагалі голову чимось замотати і навіть чорні окуляри вдягти. Врешті, коли за тим його застала дружина, втік до іншої кімнати...

Щоправда, дружина все одно гострим (хоча і сонним ще) оком одразу помітила зміну в чоловікові, та й хіба таке приховаєш? Притьопала за ним у нічній сорочці, навіть забувши про ранковий туалет і почала уважно, дуже уважно приглядатися, поки Петро Васильович сидів зсутулений на дивані. Дружина ж то чудово знала свого Петра, який від часів молодості, коли її обходжував, встиг тільки відростити кругленького животика, але залишився все таким же, як і тоді, нікчемством, – і в заробітках, і в ліжку. І тут раптом... Щось таке над головою... Та ж йому той німб як корові сідло! Та ж гляньте нього! Теж мені святий! Що за мара така? Вона нічого навіть не спиталася в чоловіка, швиденько перебираючи думками. Бо ж що в нього питатися: сидить ото, нещастя. Хоча таки дивно. Може щось сталося? Чого б він так тікав? Невже таке може бути, що щось пропустила в тому своєму Петрі? Але що там можна було за тих 15 років пропустити? Він шо Шварценегер із кіна? Суперагент прихований? Мабуть придумав якийсь пристрій чи купив десь, і ото приколюється. Чи хотів приколотися, а не вдалося. Такого якраз на нього стане.

І вона вийшла таки до туалету.

 

Отак Петро Васильович пережив першу зустріч зі своїм німбом іншої істоти в цьому світі. Відтак він зрозумів, що то все не так уже і страшно, а тому скоренько пішов до кімнати, зібрався остаточно сам, допоміг зібратися до школи дітям, які то і діло теж зиркали на його німб, але не наважувалися спитати, бо тато був якийсь знервований і, як завжди, пішов на роботу. Зі сподіванням, що до вечора, а може і раніше, все нормально розсмокчеться.

До речі, із перехожими на вулиці виявилося гірше. У незнайомих людей він викликав набагато відчутнішу реакцію, бо ті часто, майже не приховуючи нічого, широко розплющували очі і мало не сахалися... У тролейбусі аж мало не розступалися всі, і навіть бабуся одна раптом місцем йому намагалася поступитися, на що він довго і вперто мусив не погоджуватися. Хоча то ще якось можна було стерпіти. Тим паче, в тролейбусі дзеркала не було і міг бачити себе тільки хіба що в шибі, а оскільки було сонячно, то він і не розрізняв особливо свого стану, думав собі про своє, тримаючись рукою за поручень. Ну, стоїть мужик, у плащі, з портфельчиком у руці, ну як усі, тільки от над головою німб. Ну і що? Їде собі святий на роботу. Ангел... Нехай собі думають, що то кіно знімають.

А от на роботі все і почалося. Тут уже просто так не минуло. Спочатку всі із ним у відділі (треба було це пережити, і Петро Васильович був, наскільки міг, до того готовий) привіталися із виразом обличчя, який йому вже почав бути дуже знайомий (ранкову дружину нагадував, а може і навіть власну пику, коли вперше отак на себе глянув), а потім почали перешіптуватися і туди-сюди ходити. Надалі у відділі явно полюднішало. З ним почало вітатися набагато більше людей і в очах їхніх уже не було того першого здивування, а вже щось цілком інше. То просто цікавість, то уважність якась така, то навіть шанобливість, а то і солодкі усмішечки...

Петро Васильович намагався нормально працювати і не звертати уваги, навіть коли в кімнаті побували мало не всі найближчі відділи аж до керівництва, і навіть коли до кімнати ні сіло, ні впало завітав сам генеральний директор, який сюди навіть раз на рік не заглядав. Мабуть, десь якраз після тих відвідин Петра Васильовича, який не встиг дожувати обіднього бутерброда, до себе викликав начальник відділу.

Майже з порога він зустрів Петра Васильовича суворістю і, не гаючись, спитав:

 –  Що це у вас? Що то ви собі придумали, Петре Васильовичу? Я маю на увазі – над головою.

 –  Та нічого такого. Не знаю... не придумував я... – навіть не встигнувши приготуватися, пробелькотів Петро Васильович.

 –  Треба щось із тим робити... Розумієте... я в дуже недоброму становищі...

 –  Та хіба я що...

 – Я не знаю, як ви це зробили і робите, але ж можна це якось ліквідувати... Цілий день усі тільки й того, що нервують. Цілий колектив як вулик. Як же ж так можна!

 – Та я... від самого ранку теж... я сам не знаю...

 – Загалом це можна розцінити тільки як зухвальство... Мене керівництво викликало і поставило перед фактом. Щось мусите робити. Не можна так. Ви в колективі і колектив на вас дивиться... Тут уже вся наша організація не здатна працювати... Так і до недобрих ексцесів недалеко...

 –  Але ж... яких ексцесів... я нікому зла не бажаю... я ж нічого не хотів...

 –  Коротше так.. або ви щось із тим робите, або я мушу вас звільнити... так мені керівництво сказало... Зрозумійте, то не моя вина, ви мені особисто глибоко симпатичні.... завжди були і... особливо тепер... Але я нічого не зможу вдіяти...

 –  За що звільняти? Я не розумію... я щось не так роблю? Стільки ж років все було добре!

 –  Було, а от тепер ось щось таке вигадали, до того ж у такий тривожний з політичного погляду час... навіщо ви це зробили? Це ж якийсь виклик, це підбурювання колективу до несподіваних вчинків... Ви поважна людина, і не мали права на таке...

 –  Та не робив я!!! – аж вигукнув із розпачу Петро Васильович, – Воно само!

 –  Само... – наче замислився шеф. -- Ну... дивіться, як знаєте... Я вас попередив... Хоча...

Але шеф не договорив, щось тільки ковтнув востаннє, наче повітря. Тому до відділу Петро Васильович повернувся майже як побитий, хоча всередині поступово росло і обурення. За що так? Ач, що придумали... Вже аж генеральний сполошився. За якусь отаку фігню! Що він таке зробив погане? Якби роботу не виконував, то ще можна було б казати, але ж отак ні за що! За якесь світне кружальце над головою – на вулицю! Дітей без хліба залишити! А дружина ж запиляє! Та мало чого там у кожного бути може! То ж навіть не СНІД!... Коли прищ на задниці, то ніхто не бачить і за то не звільняють, а якщо тут якесь таке щось над головою світиться – то вже іди геть!!! Заразне чи що? Ні, нехай тільки спробують звільнити, він їх по судах затягає! Він нічого не порушував. За десять років роботи навіть не спізнився ні разу, і ніхто йому навіть зауваження ніякого не зробив ніколи по роботі, все було добре! Ні, він так просто не дасться!

 

Х х х

 

Не здогадувався Петро Васильович, що зовсім неспроста дирекція злякалася. Були у них на то підстави. Далекозоре наше керівництво!

 

Х х х

 

У відділі, коли він зайшов від начальника, спочатку панувала мовчанка, мабуть усі про Петра Васильовича перед тим говорили. А коли побачили його похмурий вигляд, то взагалі притихли на своїх місцях. Лише за якийсь час до його столу підійшла Галя з пачкою паперів, але явно з іншим наміром:

– Петре Васильовичу, я хотіла б вас щось спитатися, все одно вже всі про це говорять...

Якби то не була Галя, Петро Васильович, мабуть уперше в житті, вибухнув би, а так то він тільки собі поворушив щось губами під носом і максимально сумно глянув на Галю. (Знав би він, що Галя прийшла не тільки від власної цікавості, а що її ще й до того всього підмовили співробітники):

 –  Про оцю штуку над головою? – здавлено спитав Петро Васильович.

 –  Так...

 –  Уявляєш, вони мене за неї звільнити хочуть.

 –  Хто?

 –  Та от чого я зараз до начальника відділу ходив? А йому генеральний сказав... Ось так, генеральний мною зацікавився раз за десять років, але не підвищити – а звільнити… Ти розумієш, воно само з’явилося. Я його не просив! Я не знаю, звідки! А вони кажуть – зухвальство! Мовляв, я суспільству і от вам усім якийсь-то виклик кидаю! Потрібен мені той виклик...

Слово за слово і тон Петра Васильовича почав підвищуватися, хоча і плаксиві нотки теж додалися. Дуже вже захотілося йому, щоб хоча б Галя його пошкодувала. І до того ж таки німб той гарний все ж, такий голубенький із білим... Може, врешті Галя таки на нього інакше гляне! Натомість до його столу на той майже тремтячий голос почали стягуватися інші члени колективу. І жаліти, а також – що більший бальзам на душу – обурюватися. Поступово до розмови долучилися майже всі. Мовляв, як це так! І що вони собі думають у керівництві, і як можна таке допустити! Адже ж Петро Васильович – такий скромний чоловік, сім’янин, працьовитий, врівноважений, до всіх добрий, доброзичливий, ну, власне, святий… Такого у жодному разі звільняти не можна, навпаки берегти як зіницю ока!

Отак тоді вперше пролунало те слово „святий”, яке невідомо хто і сказав. Може і Галя. Хоча навряд, бо вона собі тихенько завжди підсміювалася з того Петра Васильовича і над його залицяннями, мабуть жіночою інтуїцією вгадуючи ставлення до нього його дружини. Нічого іншого вона про нього не знала і не хотіла знати, і всі його знаки уваги відкидала, оскільки мріяла, ясна річ, цілком про іншого чоловіка.

Між іншим, дружина Петра Васильовича таки зателефонувала. Слухавку подав йому шанобливо хтось із колег, який стояв біля столу і спершу машинально вхопив її „поперед батька”, сказавши „здається, ваша дружина”. Усі тихенько відійшли від столу.

 –  Ну, що там у тебе? – спитала дружина майже вередливим голосом.

Треба сказати, що вона майже ніколи не телефонувала Петрові Васильовичу на роботу задля обміну відомостями. Хіба що затримувалася і мала дати йому вказівки, що він мав придбати в магазинах і приготувати на вечерю дітям. А тут раптом цікавиться, як справи...

 –  Та нічого... – промимрив Петро Васильович.

 –  Все нормально? – Перепитала вона ще раз.

 –  Та нормально.

 –  Ну добре, що так, а то мені тут все неспокійно, як згадаю той ранок. Я ледве встигла тут переказати про тебе, що ото ти зранку витворив, своїм друзям, так вони мене тут діставати почали... Діти теж прибігали зі школи, питалися... Перелякані. Коротше, якщо ти ще раз таке викинеш, то я тебе попереджаю... У мене нерви не залізні... Між іншим, я мушу сьогодні затриматися на роботі... Так що вечерю приготуєш сам, там у холодильнику все є...

 –  Та я знаю... Треба то треба... Все зроблю, не вперше...

Коли Петро Васильович поклав слухавку, йому захотілося плакати. Він оглянув усіх і вийшов із кабінету. Але як тільки опинився в коридорі, тут же зрозумів, що іти нема куди. Хоч взагалі бреди кудись геть. А до того ж німб у темряві засяяв, як електролампа. І що воно за напасть така? Він рушив до туалету, хоча і не хотів туди, а також і курити вже давно кинув, тому не дійшов, а став у більш-менш безпечному місці – в кінці довгого коридору, біля самого вікна, де нібм трошки ховався в сонячному світлі. Задивився у вікно. У гулкій тиші коридору стало спокійніше.

 

х х х

 

Знав би він, що там почалося у відділі, та й узагалі, що зараз котилося по кімнатах великої будівлі, які розмови почали точитися телефонними каналами... А от у відділі зародилася можливо перша у “посткомуністичній” державі неформальна профспілка, причому із релігійним ухилом, бо на захист святого. Спочатку, звичайно, сумніву було чимало, але врешті всі погодилися на тих словах, які були сказані Петром Васильовичем до Галі. Їх усі чули і їм усі повірили через те, ЯК вони були сказані. Тобто що Петро Васильович сам собі того не зробив, а з’явилося воно само. І тоді стало ясно, що то знак і що Петро Васильович – хоче він того чи не хоче, є свого роду посланцем Божим, на якого треба орієнтуватися. Принаймні, захистити його треба – то на сто відсотків. Адже всі його дотеперішні дії справді можна розцінювати як дії людини божої. Як уже говорилося, сім’янин, скромний, працьовитий, ретельний в усьому, свідомий, терплячий і таке інше – між іншим, і дружина в нього підла і підступна, і навіть те, що він її терпить і за дім, за дітей дбає, і сам ніколи навіть в гречку не скочить (“ніхто не бачив, ніхто! а Галя не рахується”, вона навіть не встигла почервоніти), то вже само собою говорить, що він справді просто свята людина. Коротше, всі порішили, що як тільки реально постане питання про звільнення, то вони за нього стануть горою. Навіть вчинили перші дії, почавши обдзвонювати своїх у інших відділах і повідомляти жахливу новину про спробу звільнення чудової людини і підбурюючи до спільного захисту. Святий він там чи не святий, мовляв, а Бог його за щось таки виділив.

 

х х х

 

Тим часом Петро Васильович, трошки заспокоївшись, врешті пішов до туалету. І знову став перед дзеркалом, розглядаючи вже ненависний йому німб. Може, щоб він зник, треба вчинити щось особливо грішне? Який-небудь такий солідний гріх... Правда, коли Петро Васильович почав подумки продумувати ті потенційні гріхи, на які здатен, то один за одним тут же і повідкидав. Одні не годилися, бо потребували довгої підготовки, а на інші він не вважав себе здатним. Ну, наприклад, на „чоловіковбивство”. А до того ж, невже він не встиг нагрішити настільки, що в його силах, щоб той німб не мав права з’явитися над ним? Навіть мастурбував, бувало, тут на роботі, коли нікого не лишалося (а що поробиш, коли хочеться, а від дружини вечорами буває тільки зневажливі оцінки і чуєш)... Може, якби була тут якась поступливіша жінка, то він би і з нею согрішив, але не попалося. Чи мастурбація до гріхів не належить? Може, взяти зараз тут щось потовкти, поламати?... Дзеркала і унітази ці... Петро Васильович скрушно помотав головою, навіть не скрививши іронічну посмішку, і вже хотів вийти, як тут до туалету зайшов його товариш Микола.

 –  А я так і знав, що ти сюди, мабуть .... пішов... – він хотів сказати „втік”, але німб надто яскраво виділявся над головою Петра Васильовича і не пасував до такого слова. -- А то у відділі ніхто не знає... Отже то таки правда про німб... Світиться...

–  Та правда... – тихо промимрив Петро Васильович, але так якось відсторонено і “потойбічно”, що остаточно вибив із колії свого товариша.

–  То ти... – Микола перервав свою запитальну інтонацію, бо хотів спитатися щось мабуть дуже дурне... – А у нас уже всі кажуть, що ти святий... Мені навіть якось... Я тепер гадаю, що вони правду кажуть...

Петро Васильович тільки глипнув на колегу. Йому заціпило на те „святий”, він мовчав.

 – То ти, виходить, знав... – знов майже запитально знову сказав Микола.

 –  Що знав? – глухо прорвалося у Петра Васильовича.

 –  Ну, про мене і твою Наталю... Мені сказали, що мусив знати, раз...

Петра Васильовича знову заціпило і він справді зараз був схожий на когось такого, хто дивиться на того смертного, як на комаху згори, хоча на зріст був нижчий за Миколу. Ну, уявіть собі все ж: стоїть чоловік нехай і в не дуже новому піджачку і з сорочкою без верхнього ґудзика (що не видно під старою, хоча і гарною краваткою), але ж із німбом над головою, і щоки у нього потихеньку якось так сіпаються.... Микола запорпався в кишенях по цигарки і тремтячими руками почав припалювати, але йому то не вдавалося. Петро Васильович уперше бачив його таким. Щоб у Миколи руки тремтіли! Він же у жінок шо Рембо. Та й Петра завжди повчав, яким треба бути.

Петро Васильович лише злегка пихкав устами.

 –  Я розумію, що ти мене простити не зможеш, але... я ж не один такий. Вона сама так поводиться, що... провокує. Розумієш? Сама того хоче... І взагалі вона мене покинула вже давно. Із іншим... і тепер вона там із одним... та ж напевно знаєш... і шо я ото говорю... Ясно, що знаєш... Він теж у вас в гостях бував... А у відділі... Ну і... Я все одно тобі завжди був другом...

Петро Васильович все ще стояв заціплений і витріщався на товариша. А той так і не запаливши цигарку, вийшов із туалету. Але за секунду повернувся знову:

– Слухай, я там тобі винен трошки грошей, але я зараз ще не зможу віддати... трошки пізніше... я правду кажу. І... ну, вибач мені... якщо... Я завжди знав, що ти великодушний. Просто...

Тепер він точно пішов, і Петро Васильович отямився. Великодушний? Оглянувся на себе в дзеркало. Німб висів і далі. „Ось є і перша жертва, яку варто було б убити” – подумав Петро Васильович, але німб навіть не ворухнувся. – А ще вдома... ту... ссссссСУКУ!!!”

Цього разу вже він не оглянувся на німб, а теж вийшов. У цю мить у ньому була вже рішучість щось робити. Бодай щось робити. Повернувся до відділу і почав збирати портфеля. Більше йому тепер тут залишатися не було чого. Все одно звільнять, а ці ж всі точно знали про все. Як із ними тепер бути щодня і дивитися їм в очі? Треба іти звідси геть. А там що буде, те і буде... навіщось з’явився же той німб! Мабуть, щоб він ось правду дізнався і щось почав міняти... Проживемо! В цирку виступати будемо! Повно охочих буде на той німб поглипати...

 

х х х

 

Але коли Петро Васильович почав уже одягати плаща, працівники відділу майже всі разом одночасно піднялися з місць і обступили його досить щільним кільцем.

– Петре Васильовичу! Ви не повинні так реагувати на їх підлість! Ми не дамо вас звільнити! Ми всі з вами!.. І ми знаємо, що ми не одні тут. Всі так думають! Увесь колектив! Ми за вас заступимося! Ніхто із нас не хоче, щоб ви ішли! Залишайтеся з нами!

Коротше, Петро Васильович очманів остаточно. Отаке може наробити німб за кілька годин після появи над головою людини. Поки він не сів зі своїм портфельчиком на кріслі і не пообіцяв, що не буде їх покидати, вони його не відпускали. Аж тоді сповістили йому, що сьогодні він, мабуть, уже втомився від всіх тих нервів і що йому краще піти додому і відпочити, а вони його роботу дороблять самі. Більше того, Ніна Павлівна, неофіційний заступник (бо офіційного не було за штатом) начальника відділу зателефонувала своєму чоловікові і попросила відвезти Петра Васильовича на авті додому, причому до того авта його провели мало не всім відділом, і якщо б Петро Васильович оглянувся хоча б з того авта, то побачив би, скільки ще людей встигло підбігти до вікон і спробувати провести його очима. Ну, звичайно ж, не його, а його німб.

Але він не оглянувся, в авті більше мовчав, лише підказуючи, куди краще повернути, а чоловік Ніни Павлівни сам боявся щось зайве сказати, так що ще за хвилин двадцять Петро Васильович уже відчиняв двері своєї квартири. Мабуть, уперше за всі понад 10 із гаком років він прийшов додому раніше, ніж закінчився робочий день, не через хворобу.

Далі все вже йшло простіше. Діти знову ж таки нічого не питалися. Слава богу, хоч вони були якісь ощадливі в тому здивуванні. Хоча теж поводилися не дуже відповідно до звичного: слухалися все, що не казав. Поробили домашні завдання, як тільки нагадав, потім за телепрограми з пультом до телевізора не билися і дивилися все, що не показував, спати лягли вчасно, навіть зуби почистили без нагадувань. Хоч якась вигода від того німба! От тільки чи надовго то з тими малими? Звикнуть і все... Зрештою, мабуть, всі звикнуть із часом. Єдине тільки муляло цілий вечір – очікування дружини. Як він її зустріне, що скаже, як будуть вони говорити. Німб німбом, але ж тут цілковита катастрофа. Вона ж і сьогодні, мабуть, теж як і раніше це робила, залишилася, мабуть, у того “свого”, кого він там повинен був знати, хто у них у гостях тут був... І цілий вечір, мабуть, зовсім не справами займалася, а десь... Петро Васильович намагався тільки себе не дуже накручувати, щоб справді не наробити лиха. Він готував собі слова і ніяк не міг придумати. Він не хотів картинності і сцен, але не хотів і ненависті. Загалом він сам не знав, що хотів.

Але все закінчилося того вечора дуже просто. Дружина прийшла веселенька, покрутилася на кухні, нічого йому не сказала, тільки на хвилину затримавшись у великій кімнаті із телевізором, тобто розглядаючи все ж німб свого Петра, кільканадцять хвилин пошуміла водою у ванній, і пішла до спальні спати. Не вечерявши. Петро Васильович навіть не поворухнувся, щоб із нею поговорити. Його охопили дрижаки. І досить довго його тіпало, поки заспокоївся. Врешті вирішив до неї спати не йти і поки що скандалів не зчиняти, раз уже так. Навіщо йому її чергові верески і звинувачення. Головне, що він уже все знає. Тепер можна з тим змиритися і навіть нічогісінько не робити і не говорити. Хай іде під три чорти зі своїми хахалями. Він більше її не торкнеться.

Врешті, може справді в тому є якась своя святість, що він досі, як останній йолоп нічого не помічав? Хоча якщо тепер оглянутися, то натяків на то було досить... та й підозрював трошки, просто не давав собі вірити.

Така думка його трошки заспокоїла, але було ще останнє, що мусило стурбувати наприкінці того складного дня: запізнілі нічні місцеві теленовини, де він почув про себе. Там сказали, що у місті, за чутками, тобто за неперевіреними повідомленнями, з’явився чоловік із німбом над головою. Наче б то його бачили на вулицях і в громадському транспорті. Мовляв, це викликало певну напруженість у деяких церквах, де зійшлися люди і священики вимушені були давати пояснення парафіянам про сумнівність такого об’явлення. Така ж напруженість виникла в одній із організацій міста, де багато людей-очевидців запевняли, що не тільки бачили того чоловіка, але і працювали з ним багато років. З етичних мотивів прізвище чоловіка поки що не розголошується, але причини феномену, якщо такий мав місце, неясні, як і потребують вивчення науковцями, або ж виведення на чисту воду трюка, який у такому разі за рівнем блюзнірства навіть ні з чим не може бути порівнюваний.

Далі втома від дня не дала Петрові Васильовичу більше шансів турбуватися, він був уже остаточно знесилений і повинен був заснути. Він випив дві чарки горілки і замотався пледом.

Заснув Петро Васильович таки в кріслі і при увімкненому телевізорі, бо як тільки його вимикав, то тут же починав яскраво світитися таким самим телевізійним світлом ненависний німб....

 

* * *

 

Наступний ранок почався майже так само, як і попередній. Будучи песимістом, Петро Васильович навіть не сподівався, що німб кудись зникне. Тому не здивувався його появі у дзеркалі, хіба що тільки ще більше спохмурнів. А далі подумав – голитися чи ні, і відмовився, поторкавши щетину. Відчуття невиспаності, втоми і болю в костях від крісла, в якому довелося ночувати, змусили взятися до невеличкої гімнастики. А потім усе, як завжди. Окрім того, що коли Петро Васильович визирнув у вікно, то побачив там якісь дивні насторожуючі речі. По-перше, там вже в таку рань вешталися якісь люди, по-друге, було більше автомобілів, як для їхньої тихої вулички, і під’їжджали нові. Час від часу хтось зиркав у бік його вікон. Петро Васильович, звичайно ж, тут же запідозрив дуже недобрі справи, хоча спочатку він намагався відігнати підозри (мовляв, невже так швидко можуть розноситися чутки та ще й викликати реакцію?) і продовжив свою звичну роботу, але коли все ж змусив себе глянути у вічко вхідних дверей, то знову там побачив якихось людей, які просто собі стояли і не збиралися нікуди іти. Він злякався. Тут йому вже і не до думок про дружину стало.

Тому цілий ранок він був похмуро і навіть, можна було б сказати, зло мовчазний, нічого нікому не казав, і думав лише про одне – іти йому на роботу, чи ні... Але рівно о 8-ій, коли всі вже снідали, зателефонувала Ніна Павлівна і спиталася, як його справи, як себе почуває. У її появі він відчув якусь полегкість і навіть радість, бо коли він сказав, що все в порядку, але тут на вулиці якісь незрозумілі речі, то вона пообіцяла, що його забере автомобілем, оскільки у них там на роботі зародилися значні плани, і великі надії вони покладають на нього. Останні речі його стурбували менше, бо вперше за багато років він так реально відчув турботу про себе і якусь надію на зменшення страху. Врешті, він навіть не проводжав своїх ні дружину (яка теж цілий ранок досить похмуро мовчала), ні дітей. Вони пішли собі самі, а він навіть не виглянув у коридор, тільки слухав, чи замкнуть вони добре двері, а потім прослідкував, як вони втрьох вийшли з під’їзду, постійно оглядаючись. Їх явно теж все турбувало. Хтось навіть підійшов до його дружини і щось питав. Але вона його різко і впевнено, як вона це чудово вміє, відшила.

А далі Петро Васильович із полегшенням побачив, як під’їхав автомобіль чоловіка Ніни Павлівни. Одно тільки, що його і здивувало і порадувало одночасно, що вона приїхала не сама, а з ще із якимись чоловіками. Надалі діяла вона достатньо рішуче і впевнено, розштовхуючи досить огрядним як для 45-літньої жінки тілом тих, хто чекав у під’їзді. Та вони і не дуже рвалися до Петра Васильовича, невпевнено зиркаючи на тих двох невиразних, але досить кремезних супроводжуючих Ніни Павлівни. Лише на вулиці юрма невідомо яким чином повідомлена про вихід Петра Васильовича зібралася біля входу до будинку. Тут уже довелося мало не бігти до дверей авта. За ті хвилинки Петро Васильович встиг почути як уривки з молитов і вигуки до Бога, так і прокльони, а також якісь питання, назви телеканалів і газет, відчути спалахи фотоапаратів. Все то для нього було наче щось шокуюче і приголомшуюче. З одного боку він таки зовсім не розумів, що входить у новий поворот свого життя, і все ще жевріла у нього надія, що все розсмокчеться, але іншою (ще поки що невеличкою) частиною єства передчував, що вже вліз у щось цілком йому незрозуміле, де він уже не сам керує обставинами, а вони ним.

Звичайно, і раніше він не міг бути певен, що є господарем ситуації у своєму житті, але хоча б вірив, що таки щось вирішує згідно зі своїми можливостями, нехай і маленькими. А тут...

 

 х х х

 

Дорогою всі переважно мовчали, обмінявшись тільки кількома словами про самопочуття. Ніна Павлівна трималася досить напружено. Але відчувалося, що вона сповнена енергії і сили, потрапивши у щось цілком неймовірне, але таке перспективне для неї. Зрештою, і раніше ця жінка, яка, незважаючи на таку осоружну багатьом її ровесницям збільшену із віком комплекцію, зберегла привабливість, мала чимало енергії, але зараз вона нею просто пашіла. Ніна Павлівна була просто наче дружина великого боса, яка вирішує важливу для нього проблему в дуже відповідний для нього час, а тому від того залежить і її майбутнє. Аж пізніше Петро Васильович зрозумів, у чому річ. Адже ж минулого вечора бідна Ніна Павлівна мала додому стільки дзвінків, що із кожним із них її рейтинг ріс так, як ніколи ще в житті. Вона відчула себе раптом у центрі мало не всесвіту. Наче в розгоні на злітній смузі, з якої можна злетіти дуже високо. Навіть орієнтуватися було в тому важко.

Треба сказати, що значущість була не в самих дзвінках, оскільки вони були просто переважно розвідувальні: зазвичай всі розпитувалися про Петра Васильовича і його нібм, чи то, мовляв, правда, і як хто при тому поводиться. Значущість перла з тих осіб, які телефонували. Бо то були щоразу все поважніші і поважніші люди. “Ще трошки, ‑ з нервовим смішком пожартувала з того в якийсь момент Ніна Павлівна до чоловіка – і зателефонує президент Сполучених Штатів.” Причому ніхто із тих, хто телефонував, ще навіть не знали, що казати, хіба що її застерігали від необдуманих дій. А до того ж переважна більшість із них знала про деякі її дії, тобто, що вона спробувала організувати акції на захист Петра Васильовича, а тому бачили в ній першу загрозу. Навіть не від Петра Васильовича в цю хвилину бачили для себе біду, а від неї. Мовляв, не треба втручатися, а вони самі з Петром Васильовичем розберуться.

Ніна Павлівна то лякалася, то обурювалася і ледве стримувала амбітність, коли її намагалися відсунути на задній план, адже святий працював майже усе життя у її відділі, і вона була його безпосереднім керівником. А до того ж якщо вона попустить, то вони таки його звільнять і вона буде мати гріх на душі!

І все так і закінчилося б вчора пізно вночі, якби не один дзвінок із чітко діловою і дуже спокусливою для Ніни Павлівни пропозицією, яку треба було тримати в таємниці навіть щодо Петра Васильовича. Ця пропозиція могла відкрити перед Ніною Павлівною шалені перспективи. Більше того вона тут же за свою послугу отримувала непогану суму. Ніна Павлівна майже цілу ніч думала і сумнівалася, переживаючи, чи не буде їй від того погано на тому світі. Але коли прокинулася вранці, то зрозуміла, що все одно її дії будуть тільки на користь святому.

Саме згідно з тою пропозицією і з’явилися свого роду охоронці, яких вона покликала із рідні, а також повезла Петра Васильовича не на роботу, а в цілком інше місце.

 

х х х

 

Генеральний директор їхав у своєму службовому авті і активно спілкувався по мобільному:

- Ну і що я маю робити? Що, голову йому відріжу, аби не світилася? Та поняття не маю!... Так, сам бачив. Я знаю, що там діється. Вже доповіли. Ні, я не думаю, що то буде щось серйозне. Хай собі балаганять. Хіба то перший чи останній раз? Все владнаємо. Ні, я не думаю, що то аж так. Та й чи надовго в нього та штука. Я переконаний, що завтра всі розбіжаться... Ні-ні, не будемо звільняти, все навпаки, як ви і сказали. Так. Найкращий спосіб довести нікчемству, що воно нікчемство в такому випадку дати йому посаду і хай сам все завалить, щоб всі зітхнули, як він піде... І ніякий німб йому не поможе. Так. Дамо. І зарплату вдвоє... так... Всіх заспокоїмо, все буде добре... Так, і журналістам так і скажемо... Ні, уникати не будемо, сам дам інтерв’ю...

- От, сука... – це вже директор сказав (ну, і ще декілька важко повторюваних – у порядному літературному творі – слів із ненормованої лексики), коли вимкнув телефона, до шофера. – І якого ... ото треба було!... Нє, все було спокійно й на маєш... Показники йшли вгору, заробітки... ну, якого... він появився? Як на мене, то легше було б його десь впіймати і ... а вони цяцькатися починають. Засновники с...і... В політику бавляться... А я віддувайся. Я їм шо козел останній? Ххххто його знає, звідки взялася та його байда навколо голови?!... Може і взагалі він ті лямпки прикрутив... Опозиція, бач, використає! Та пішли вони всі!.. І він теж! Мені ше тільки їх опозиції бракувало! За... махало вже те все... І грозяться ж диви... У мене завод, виробництво, півтори тисячі людей! А їм мітинги в голові... Ну, вискочить пара дурних, покричить щось під воротами, ну!...

Шофер мовчав, і на обличчі жилка не смикнулася, хоча його той директор вже давно добряче дістав. Якщо він святого хоч пальцем зачепить, то він того директора сам у найближчий лісопарк вивезе і скаже, що так було... (Принаймні, саме так він дружині увечері сказав)

 

Біля прохідної підприємства таки справді зібралося чимало людей, хоча поки що досить спокійно налаштованих. Скоріше, більше просто цікавих на те чудо поглянути. Вони чекали на приїзд святого, а його все не було і не було... Натомість приїхав директор. “Добрий”, аж нікуди. Але хто би побачив його іншим? Був наче до рани прикладай. От звідки беруться інфаркти в людей! А всі думають, що то так просто бути директором. Коротше він весело до них пожартував і м’яко розігнав по кабінетах, оголосивши, що той, кого вони чекають, наразі має кілька днів відгулу, жодних штатних змін не планується поки що, і якщо хто не пияк і все робить добре, то і буде працювати далі. А якщо має особливі здібності, то навіть буде і підвищений. Так що все як у порядній солідній компанії було, є і буде... Ми один колектив і все будемо вирішувати разом, і все буде чудово і гарно.

На жаль, усі розбрелися. Навіть ті, які прийшли “з вулиці”, просто повитріщатися. А так би могли взяти участь у зустрічі з потенційно високою особою.

 

х х х

 

Петро Васильович сидів у кабінеті навпроти лисуватого досить великого і опасистого чоловіка. Він не знав, хто то. Навіть прізвище його чи то пак ім’я з прізвищем, сказані з таким притиском Ніною Павлівною, йому ні про що не сказали. Хоча насправді то був один із найбільших місцевих, як їх тепер називають, олігархів. Можливо, він зі своєю отою бізнесовою жилкою найперший відчув, що саме можна мати з того явища. Щоправда, наразі він видзвонив Ніну Павлівну тільки задля одного – йому, як і решті, було цікаво. Він хотів сам поговорити з тим чоловіком і побачити все на власні очі. А далі буде видно, на що воно здасться. Тому він виявився першим навіть перед службами безпеки, вже не кажучи про науковців, які нині мабуть все дізнаються в останню чергу і тільки через балачки, бо не те що на періодику, навіть на Інтернет їм кошти видають дозованими порціями. Тим паче у галузі таких досліджень, як екстраординарні фізичні явища, себто німби.

Отож перед олігархом (на ім’я Роман) сидів дещо зсутулений явно втомлений неголений чоловік у досить поношеному одязі, недоглянутий, зарано старіючий. Ну, і було очевидно, що той німб акуратно рухається разом із лисуватою головою без жодного розходження в русі або затримки. Схоже, що справжній. Хоча хто їх знає тих крутоголових, що вони там вміють. Може і винахід якого такого розумника. Але, врешті, якщо воно і так, яка різниця. Тут варто подумати...

- Куріть, не соромтеся, -- підсунув він пачку цигарок до Петра Васильовича.

- Я не курю... – прочистив горло Петро Васильович.

- То може тоді по чарчині... До кави...

- Та якось зранку... не можу я... Та й не любитель, знаєте... Ну, хіба що кави...

- Нічого, мій коньяк як ліки, маю дуже непоганий... І ми ж не будемо його склянками, правда?

Він кивнув з усмішкою комусь за спиною в Петра Васильовича і звідти виринула досить симпатична, хоча і повнувата як для секретарки, як її собі міг би уявити Петро Васильович, дівчина, яка дістала з бару пляшку і розлила у чарки. Ще за хвилю запарувала кава у філіжанках.

- Познайомтеся, це моя донька Оксана. – Сказав пан Роман, і Петро Васильович здивувався, оглянувши її ще раз. – Ось захотіла теж вас побачити і з вами познайомитися. Ну, за знайомство.

І пан Роман легко перекинув свій справді малий наперсточок із коньяком. Петро Васильович скорився і теж так зробив. Все одно доза була сміхотворною.

Оксана приємно всміхнулася і сіла неподалік в інше глибоке шкіряне крісло, вхопивши перед тим шоколадну цукерку із пачки, яку поставила на журнальний столик біля Петра Васильовича і батька, якщо це справді її батько. Петро Васильович несамохіть глянув на її голі коліна і тут же знітився, бо це помітив пан Роман. Той теж всміхнувся і повільно почав розпитуватися, хоча і так більшість уже знав. Свій інтерес він пояснив тим, що зараз навколо Петра Васильовича будуть нагнітатися пристрасті, і він, тобто пан Роман, хоче, випереджуючи події, спробувати йому допомогти, бо має такі можливості, але не знає, хто він, а отже хоче познайомитися ближче. Тому попросив відповідати якомога щиріше.

У тому числі поставив, як він висловився, нескромне питання щодо дружини. Мовляв, до нього дійшли чутки, що вона не зовсім порядно поводиться, чи то правда. Петро Васильович, який трішки більше при тому засовався в кріслі і засопів, зумів витиснути із себе лише пояснення, що він нічого такого не чув і не знає, хоча йому теж намагалися такі чутки передати.

До речі, він все думав, а на біса цьому вгодованому типу потрібно знати все про нього, і як це він встиг уже і про дружину дізнатися. Його навіть не попередили, з ким і для чого він має говорити. Бо Ніна Павлівна сказала лише, що знайшла йому сильного заступника, а Петро Васильович не розумів, нащо воно йому той заступник. Ніколи не мав за собою в житті жодних “плечей” і от на тобі, коли вже і не треба. Адже ж поки що наче все спокійно і лише трошки є якихось заворушень. І що вони вчепилися в той німб? Він же, може, завтра зникне.

Зате, здається, відповідь на те нескромне питання, якраз особливо задовольнила пана Романа, бо скоро питання почали вичерпуватися, а до того ж оскільки вони зовсім не стосувалися його нібма, а лише родини і роботи – чим завжди займався, яка освіта, чи служив в армії, які професійні можливості, де і ким працює дружина, де і як вчаться діти, то розмова сама собою себе вичерпувала. Про якісь інші матерії ніхто балакати не збирався. Та й, скоріше за все, не міг. Врешті-решт пан Роман встав, дав цим помітний знак, що аудієнція закінчена. Далі він із початковим, але легко перебореним, ваганням потис “святому” руку і вивів у приймальню, де його мало не в обійми прийняла Ніна Павлівна. Пан Роман тут же її запросив до себе і дав кілька інструкцій, а також передав і “чесно зароблену” суму, і ще зробив тверде припущення, що тепер вони будуть пов’язані, можливо, надовго. А вже тоді у вигляді розпорядження попросив ще поки що притримати гостя в приймальні до відповідної вказівки, оскільки він мусить зробити ще деякі приготування.

Надалі пан Роман викликав до себе одного з найближчих підлеглих і сказав приблизно таке у присутності тої ж Оксани:

- Не знаю. Може, святі і мають такими бути, такими ось замухришками із німбами, але на іконах їх якось інакше малюють. Чи, може, вони були якраз такими, але художники їх попримальовували... Але ладно.. Коротше так. Я ще не вирішив, що будемо робити, може і по ходу обставин, але наразі дай за ними машину з двома надійними хлопцями із охорони. Хай приглянуть. Не втручатися, але тримати при потребі зв’язок і попереджати мене особисто про якісь збурення. Побачимо, як там будуть розгортатися події. Хоча чуття мені підказують, що він нам знадобиться... Звичайно, якщо його те кільце не розсмокчеться, як з’явилося. Ну.... а як розсмокчеться, то ми назад вставимо – засміявся він наостатку.

Ясна річ, при своєму вихованні пан Роман думати інакше не міг. Був на початку кар’єри олігарха не надто видною особою. Максимальне досягнення було спочатку – зав відділом у райкомі партії, хоча і з серйозними зубатими амбіціями, які не змогли розгорнутися через відомі події, а далі, коли райком розвалився, то з часом став депутатом районної, потім міської ради. А далі пішло. Вже і депутатом не треба було бути, він із ними просто домовлявся і багатьом допомагав. Бандитом пан Роман не був, хіба що, якщо можна так сказати, напівбандитом, бо за час роботи на тому так званому ринку, вимушений був спочатку шукати захисту і платити, якщо хотіли розправитися з ним, а надалі вже платив сам, якщо треба було розправитися з кимось. Тобто мав безпосередні зв’язки з відповідними структурами, а також і самими бандитами, які тепер уже бандитами і не називалися.

Знало сумління пана Романа також і те, що таке замовне вбивство. І не одне. Але то наче минало поза його свідомістю і скоро стиралося, бо було лише бізнесом. Він чудово знав, що якщо б не він, то його, і що його заробітки залежали частково і від таких рішень, тобто від його рішучості у відповідний момент. А щодо бога і святості він особливо не переймався. Священик у найближчій церкві сам його мало не боготворив за щедрі вливання в церкву і за куплений для нього особисто автомобіль, причому цілком новенький і дуже навіть непоганий. Так що перед богом, як вважав пан Роман, він був давно чистий. А ні, то ще відкупиться. Все на цьому світі купується. То чому і на тому не так? – жартував часами він. Інакше б нащо церква так тішилася грошам? Допомагаєш церкві – допомагаєш богу. Хіба ні? Хіба не на знедолених церква тратить ті гроші? Тобто ним зароблені гроші...

Та й взагалі гріх за вбивство був не на ньому, а на тому, хто його реалізував. Ніхто ж його не змушував. Кілер це зробив за гроші. А отже сам і винен.

Ось чому Петро Васильович від цієї хвилини став для пана Романа зовсім ніяким не святим, а частиною його життя і життєвої гри. Тобто так званого бізнесу. Іншими словами, життя підсовувало панові Роману чудову нагоду отримати значний вплив у політиці. У нього в руках може опинитися екстраординарна зброя у вигляді цього так званого святого. От тільки причешемо, одягнемо, жінку приведемо до порядку і... Президентом, може не зробимо, але чим чорт... Чорт не чорт... гм... Коротше, почекаємо, подумаємо, і може і спробуємо.

 

 х х х

 

До вечора всі газети (навіть при їхній звичній неоперативності і постійному запізненні всіх новин лише на завтра після сьогодні) приготували інтерв’ю і повідомлення про новоявлення у місті. А телебачення встигло все зорганізувати ще вдень. Ви дивуєтеся, що це відбулося так швидко, хоча інші події можуть доходити до мешканців набагато довше? А що ви ще хотіли від міста, яке загалом відоме, як заполонене релігійними традиціями, де сяк-так уживаються між собою немало різних конфесій (самих лише християнських декілька, а що вже казати про нехристиянські), де мешканці, навіть їдучи в маршрутках, хрестяться на вигляд храму? Тут просто не могла не спалахнути ціла пожежа навколо такої несподіваної об’яви. Місто загуділо дуже швидко.

Тут в останні роки було немало різних дрібних об’яв, але про них говорилося лише на місцевому рівні, і на тих місцях, де хтось бачив ту об’яву, все одно почали будувати нові церкви і каплички. Але загалом спраги віруючих до чуда, а також особливої уваги з боку Бога до себе завдяки якійсь неймовірній події з духовного світу, такі об’яви не задовольняли. Тому ось таке чудо з німбом – то було наче самозапалення святого вогню на Великдень. У віруючих аж очі засвітилися. Ну, як же ж! Така відзнака, хоча поки що ніким і не доведена.

Адже ж не може бути хтось аж настільки блюзніром! Його ж би тут же і ногами затоптали, якби дізналися! Хіба це не відзнака Богом – очевидне чудо у вигляді живої людини, втілення, яку можна зустріти, побачити? Це співмешканець, не Папа римський, якого можна побачити зблизька мало не раз на століття, а живе втілення навіть чогось більшого, ніж Папа! Коротше, у декого навіть у нервовому перебиранні думок – вірити чи не вірити, вимальовувалася така перспектива, що наче то не когось одного, а їх всіх відзначив Господь і вже скоро на всіх чекають славетні події!

Щоправда, повідомлення про з’яву добряче підсолилися тим, що на фотографіях бідака Петро Васильович вийшов без німба. Ну, якимось дивним чином те світло не зафіксовувалося ні на фотоплівці, ні на цифрових носіях. Тобто всі інтерв’юйовані жваво і щиро розказували, що бачили, а на камері було видно звичайнісінького собі дещо переляканого і згорбленого клерка. Раніше його час від часу могли бачити співробітники у своїй організації, та й то не звертали уваги, а решта міста взагалі і не підозрювала про його існування, а тепер всі уважно приглядалися до його обличчя на фото чи на відеокадрах. Ну, папери з відомостями про нього лежали у різних інстанціях, які найпронирливіші із журналістів вже встигли пошукати. Від свідоцтва про народження і шкільних табелів до відомостей оцінок у вузі, де Петро Васильович мав честь вчитися.

Ясно, що з того вигляду Петра Васильовича всі можливі думки про друге пришестя були тут же відкинуті тими, хто з переляку про них подумав. Але щодо святості, то думки нагніталися все більше і більше.

Найбільше чомусь красувалася в телевізійних і потім газетних інтерв’ю Галя. Щастя, що Петро Васильович того бачити на той час не міг. Не в тому проблема, що вона була якась така фотогенічна і що її обирали в першу чергу, а просто вона була одним із тих очевидців, які вперше почули від Петра Васильовича оту сакраментальну фразу про те, що то не він сам собі то придумав і що “воно само”. Інший свідок, який якраз у тому реально був першим, тобто безпосередній начальник Петра Васильовича, намагався уникати камери і якщо потрапляв на очі журналістам, то мимрив щось на зразок “Так, я його знаю лише рік, бо став начальником недавно, так, він показав себе добрим працівником... Ні, це я сам, злякавшись можливих ексцесів, запропонував йому іти, ні, дирекція тут ні причому. Я сам”. І тікав. Говорити щось про святість чи несвятість свого підлеглого – відмовлявся.

А от зате директор мало не з гордістю говорив про Петра Васильовича, що то така поважна людина і працівник, той Петро Васильович, що він так давно і добре працює, що давно заслужив на підвищення і на збільшення платні. Так, вони йому дадуть нову посаду, адже тепер очевидно, що він та то заслуговує!

Найупевненіше і навіть бадьоро, із запалом говорила про святість цього чоловіка Ніна Павлівна. Можливо, перша почала і найбільше на тому зосереджувалася не як на припущенні. Тепер вона почувала тверду впевненість у собі. Було явно видно, що вона вже має за плечима якусь підтримку, а може і завдання. Ніхто навіть не замислювався, яку. Вона несла на собі МІСІЮ! Вона навіть дозволила собі натяк на його зрадливу дружину. Ну, не сказала навпростець і не заявила про то грубо, навіть більше того, як тільки вискочили у неї ті слова про дружину, вона прикусила собі язика, але все ж інформація пішла уже не чутками, а в ефір. Скоріше за все якраз таке говорити вона права не мала і сталося то випадково, але от сталося.

Столичні центральні органи перший день взагалі промовчали. Вони просто не повірили, бо не побачили доказів. Лише на другий день почали транслювати вже зняті на місцевому рівні сюжети, а потім прислали і своїх репортерів.

Як би там не було, але в перших матеріалах про святість стояло більше запитань, аніж відповідей. Ну, і як уже говорилося, довіра до тих інтерв’ю, якими б щирими вони не були явно підривалася самим виглядом Петра Васильовича на фотках чи на екрані і відсутністю на них німба.

По хатах серед простих вірних і індиферентних вірних почалися суперечки щодо взагалі правдивості такої появи, мовляв роздувають відповідні люди вигідні їм справи і все. Почали витягати із закамарків євангелія і біблії, якщо в кого були (до речі як виявилося, далеко не в кожного вони були, щоб звіритися із тим, що буває, а що не буває тому святому житті), катехизми і почали шукати в них всяких зв’язків, натяків, або і передбачень, або інструкцій, як діяти...

Врешті, от справді, скажіть, от як поводитися з тим святим, який раніше святим не був?

 

Х х х

 

Щодо церкви, то вона і в перший день, та й і на другий відмовчувалася в офіційних заявах, а неофіційно священики говорили (бо ж мусили), як то кажуть, що слина на язик принесе. Головна версія була, що то таки не від бога, а навпаки, від сатани. Такі речі від бога не бувають. Хоча деякі священики сумнівалися і казали, що то треба переконатися і перевірити. Зрозуміло, що дивним є те, що людина духовного стану не була удостоєна такого відзначення, а звичайний службовець – так. І чи не є це насправді якимось науковим техногенним феноменом, а нічим не пов’язаним із релігією. Але з іншого боку, ми ж знаємо, що шляхи господні несповідимі і не нам судити про реалії справи. Може, це дане Ним нам випробування. І ми мусимо самі визначитися щодо його святості і святості своєї... Треба замислитися взагалі над тим, що пропонує Господь для досягнення святості, частіше ходити до храму, не шкодувати пожертв на храм і допомагати тим всім вірним. Правду кажучи, церкві на той час Петро Васильович навіть дуже прислужився. Побільше б такого. Ніяка інша з’ява з тим не зрівняється. Люди і гроші потекли ріками.

Ну, а паства (окрім тих, які теж переживали, чи то не від сатани) відверто чекала більшого чуда і поліпшень у житті. Тобто хреститися і згадувати молитви (якби хто вів статистику) почали мало не вчетверо більше. Та й кількість мешканців міста, які почали про то думати, теж значно зросла.

 

* * *

 

До нового робочого місця Петра Васильовича, в його службовий кабінет, до якого його завів сам директор, і який він навіть не встиг нормально відчути разом із тим шкіряним вертким і хитким кріслом, яке було під його задом, зайшли двоє. Так, лише двоє. І отак собі просто. Всюди їхні посвідчення діяли безвідмовно. Спочатку на прохідній, а потім і на самодіяльних охоронців Петра Васильовича із рідні Ніни Павлівни. А хлопці з охорони пана Романа вже лише потім констатували факт, коли Петра Васильовича ті двоє спокійненько садили до службового автомобіля. То були працівники державної СБ. Саме там нарешті спрацювали відповідні механізми. Звичайно, спочатку був відповідний дзвінок і тиха доповідь одного зі співробітників, який працював поруч із Петром Васильовичем. Потім відповідна доповідна записка під псевдо. А врешті і відповідний наказ – привезти для ознайомлення. Або, як мінімум, ізолювати на якийсь час.

 

х х х

 

У відповідній камері слідчого ізолятора служби безпеки Петра Васильовича, майже нічого не розпитуючи (всі потрібні агентурні дані і так були в руках) змусили роздягтися догола. Це було першим дослідницьким і слідчим експериментом. Спеціаліст, якого покликали на оглядини (власне, чомусь спеціаліст із електротехніки) уважно оглянув Петра Васильовича, далі поприєднував до нього різні прилади зі шкалками і стрілочками, щось міняв, занотовував, говорив дані вголос, і, мабуть отримував накази у навушничок, схований глибоко у вусі, здійснював огляд тіла з допомогою якоїсь дурні, яку прикладав до тіла то там, то сям і дивився на екран. Петро Васильович аж встиг змерзнути і вкритися синьою гусячою шкірою. А далі той дослідник навіть вдарив Петра Васильовича струмом і то так, що той скрикнув і втратив свідомість. Але це досліднику теж не допомогло. Після того, як Петру Васильовичу дали понюхати нашатир, дослідник пішов, нічого іншого під час непритомності Петра Васильовича знову не виявивши у жодному отворі його тіла. І так і не дочекавшись зникнення нібма.

Петро Васильович одягнувся і затужив, сидячи на досить твердій канапі, чи то пак її нарами треба називати. Із ним тут поводилися, як із нікчемством, як із твариною, навіть ні, як із предметом. Знову все так само, як і досі завжди в житті. Навіщо тоді той німб, як усім все і так байдуже? Що він є той німб, що його нема, одні проблеми. Тільки й того, що тепер ним зацікавилися навіть у такій установі...

Петро Васильович раніше ніколи не мав жодних контактів із органами, тим більше із такими. Завжди був благонадійний. І навіть собі не уявляв, що то таке камера, тільки на екрані телевізора бачив не раз. А тут ось довелося. І то через що?! Якби ж то він сам собі знав, за що його тут тримають...

 

х х х

 

Щастя (в котрий раз) Петра Васильовича, що він не здогадувався, як під час наради вирішувалася його доля. Від абсолютної ізоляції до ліквідації. Так-так, не сумнівайтеся, була серед багатьох і така пропозиція у межах цинічного сарказму – Петра Васильовича ліквідувати, і з кінцями. Чи вперше таке робили? Ну, ті не були з німбами, і так само невідомо, чи хто святий із них був, врешті святих просто не буває (нормальна людина чудово те знає), але ж і його німб спід землі світитися не буде. Особливо, якщо та земля буде в дуже недоступному для огляду місці... А можна і взагалі так, що і нічого не лишиться, не то що німба... Цікаво, а що б то було, якби отак і зробити? Куди б той німб дівся? Якщо все те разом – у “сумнозвісну” ванну з кислотою?

Але врешті все ж не вдалося прийняти жодного конструктивного рішення. Вирішили затримати надовше і порадитися зі столичним керівництвом. А до того ж намагатись таки продовжити всі вияснення і дослідження. Наприклад, переживаючи, що створення того нібма може мати зовнішній характер, тобто керує ним хтось здалеку, якийсь компаньйон Петра Васильовича, з яким вони змовилися, або й навіть зловмисник, про наявність якого він і не здогадується, навколо його камери встановлювали різні засоби екранування, а також найрізноманітнішого плану пристрої, які мали заглушити будь-які наявні сигнали зовні.

Німб не пропадав.

Відповідні заміри і обшуки здійснили в його помешканні, наробивши в хаті рейваху, налякавши дітей, дружину, сусідів. Тим самим, незважаючи на попередження про мовчанку, всі потрошки поширили чутки, що щось тут не те, і що безбожницькі органи щось шукають у квартирі святого. До того ж огляд ні будинку, ні навколишніх територій, ні розпитування сусідів теж нічого не дали.

І знову з тим німбом все безрезультатно. Світиться, зараза...

Учасники експериментів, які свого часу підписували всі відповідні документи про дотримання державних таємниць, тобто усвідомлювали свою відповідальність за її розголошення, звичайно, мовчали. Ну, хіба що якийсь спересердя увечері вдома дружині поскаржився. Мовляв, а раптом – то все ж таки святий. Ну, не може бути така аномалія, якої б він не вияснив. Тут явно щось не те.

А сказати одній дружині, навіть якщо то дружина відносно засекреченого працівника служби безпеки, а тим паче науковця, якого запросили для дослідження невідомого... самі розумієте. Та й якби він один такий дослідник був. А їх же працювала ціла група, запрошених із різних закладів. Так що чутки про неторканість німба поповзли містом дуже швиденько.

То вам не Галілея, не Юдея дві тисячі років тому, де ні телефону, ні Інтернету, ні телебачення не було. Там ясно, чому чуткам, переказам про Христа не особливо вірили. Хоча і тут, здається, відбувалося майже те саме, що і тоді в ті давні часи... Суспільство ділилося. На тих, хто вірить, і тих, хто не вірить. І неясно було, кого більше. Навіть враження, що свого часу Христу пощастило менше. Бо навіть перед смертю мав замало співчуваючих і мусив доводити безсмертя воскресінням.

 

х х х

 

Ще одна подія сполошила місто на якийсь час. Буквально за день після арешту Петра Васильовича дві газети опублікували інтерв’ю з одним із коханців дружини Петра Васильовича, який досить відверто і цинічно відгукувався про нього. Загалом він не підтверджував своїх зв’язків із Наталею Іванівною, але і не пробував якось категорично від них відмежуватися. Головним чином він хвалив Наталю Іванівну, яка вона гарна жінка і турботлива мати, інша б уже дано такого недоумка покинула, а вона... ну і тому подібне. Тобто він більше як затятий комуніст і атеїст із сарказмом і навіть грубо сміявся над так званими ознаками святості Петра Васильовича, аніж пробував відповідати на запитання журналістів. І то ще б нічого, якось би проскочило, але він відверто заявив, що нічого не боїться і ніякого заступника згори у нього бути не може з простої причини, що ніякого бога нема. І то ніяка не святість, а йолопа і нікчемство просто використовують.

Після такого інтерв’ю місто на якийсь час завмерло, потім відбулося декілька виступів священиків і одного відомого, хоча і місцевого, письменника-депутата парламенту, а далі посипалася мало не лавина обурених виступів навіть не стільки в захист Петра Васильовича і його святості, скільки проти блюзнірства у ставленні до Бога. Більше того, посипалися прокляття, які незабаром і збулися. Бідаку знайшли таки мертвим, причому з цілком очевидно-неочевидними ознаками чудодійності смерті. Бо сталося то в грозову ніч, і, як встановила медекспертиза, – від блискавки.

Саме так – від сильного електричного розряду, який пройшов його тілом. Для чого той нещасний у ту ніч попер кудись уздовж шосе далеко за місто навіть без парасольки, і чи була там у тому полі справді блискавка, ніхто не питався. Гроза була? Була! І ясно, що нечистий поніс! Як же ж інакше із комуністами? Тим паче, що і в публікаціях таке трактування одразу і з’явилося. І для більшості стало ясно, що то кара Господня йому була. Врешті, чому б і ні? Хіба не кара?

Про самого ж Петра Васильовича всі чудово на той час знали вже, що його забрали відповідні органи і що він там зараз за мурами, так що з нього і підозри всі спадали, а що його співробітники навіть хрестилися, коли доводили, що він особисто навіть мухи зобидити не міг, то стало все на свої місця. Атеїстів у місті значно поменшало. А журналісти, які би хотіли написати щось “без цензури”, саму “голу правду” про походеньки жінки святого, якось притихли...

 

* * *

 

Дружину Петра Васильовича теж забрали з роботи приблизно так само, як і самого Петра Васильовича ото кілька днів перед тим. Тільки інші люди. Її привезли до одного з будинків, які належали пану Роману і запроторили до підвалу. В дорозі з нею поводилися досить жорстко і грубо, не даючи жодних сумнівів, що діяти збираються рішуче. Так що коли вона опинилася в тому підвалі, то була вже добре налякана. Звичайно, сам пан Роман до неї не з’явився, та вона спочатку і не знала, що то за його наказом сюди привезли. Натомість прийшов чоловік, якого навіть на око можна було визначити, як такого, що ні перед чим не зупиниться. І в голосі його було стільки беззаперечної твердості, яку вона одного разу добре пізнала на собі, коли її грабували, що навіть сумнів у неї щодо того не з’явився, що з нею зроблять те, що обіцяють.

Щоправда, спочатку вона гадала, що її хочуть зґвалтувати (хоча нащо було аж так далеко везти, щоб це зробити?), або для якоїсь мети викрасти, чи вивідати щось (хоча вона особливо нічого і не знає і тут то не так страшно, аби тільки не мучили).

Але, як виявилося, все було набагато гірше. Зі словами чоловіка, який до неї прийшов, душа тікала в п’яти все глибше і глибше. Такого вона собі просто не могла собі уявити, хоча з кожним словом, забитим наче цвях у гробову дошку, цілком усвідомлювала, що змиритися зі всім доведеться. Вже і назавжди. А говорив їй чоловік таке.

- Отже, слухай, стерво. Звичайно, після твоїх всіх подвигів, тебе краще було б десь потихеньку зарити. І ми б так і зробили, щоб не стояла твоя мармиза куревська перед очима, але і дітей твоїх шкода, і Петра Васильовича. Йому зараз не потрібні жодні ексцеси. Так що поживеш іще, якщо будеш добре поводитися. Хоча моя б воля... Ладно. Тепер по суті. Від сьогоднішнього дня – ти дружина святого. Ясно? Навіть я буду називати тебе Наталією Іванівною, хоча знаю про тебе все. І ти будеш про це теж пам’ятати. І жодного кроку без нашої чи Петра Васильовича волі не зробиш. Відтепер ти будеш робити все, що він скаже. На роботі будеш щасливою дружиною і будеш хвалити його, як святого, а вдома будеш скакати перед ним на задніх лапках, заглядати йому в очі, посміхатися і догоджати. Все, що було перед тим, – скінчилося. Тепер він твій пан, а ти його раба – вірна дружина і лагідна мати. Згідно з християнськими приписами. Не дай боже, він хоч раз скривиться на твій борщ або на твій вигляд, не дай боже ти хоч раз йому щось заперечиш! Якщо він із тебе дурість не виб’є, то це із задоволенням зроблю я. Теж мав вдома таку суку. А до того ж, я гадаю, ти розумієш, не зовсім вже тупа, що ми ведемо зараз серйозну гру і нам не потрібно, щоб його ім’я хоча б десь було замащене. Ваша родина тепер під суворим наглядом всіх – журналістів, сусідів, співробітників, найближчих родичів, а отже особливо – нашим. У газетах і на телебаченні мають бути лише щасливі усмішки добропорядної сім’ї. Про дітей ми подбаємо. Вони вже щасливі, що тато у них святий, а ти...

Ось маєш ручку і папір. Пиши. Мене цікавлять всі твої хахалі, з якими ти щось мала, навіть якщо то був просто поцілунок. Всіх після весілля. Так, мені потрібні всі. Не трусися. Нічого з ними не буде, якщо зрозуміють і будуть поводитися як треба... Один уже виліз із інтерв’ю і його бог покарав, сама знаєш.... інших бути не повинно. Навпаки ти їм допоможеш і ми їх вбережемо. Давай. Так, я сказав – всіх! Якщо пам’ятаєш, то і адреси, телефони. І не крутити, бо ми все одно свій перелік вже маємо, і вже дещо встигли і без тебе...

Про нашу розмову знаємо тільки ми з тобою, ясно? Петра Васильовича в першу чергу не тривожити. Як тільки писнеш, то... і тебе бог покарає... Шкода, ясно, буде твоїх дітей, але ми про них подбаємо ліпше, ніж ти...

А як буде все добре, то, може, хоча б трошки поживеш, як людина, а не як худоба, яку трахають направо і наліво... Я так гадаю, Петро Васильович великодушний і тобі багато чого не тільки простить, але і нагородить... Правда, то вже не моя, а його воля, на його місці я б... Ну... на то він і святий. Давай. Починай нове життя... За півгодини я прийду.

І Наталя з непевністю, але все ж від страху старанно вивела майже всі імена і прізвища, які згадала. І внесла ж її доля в таку халепу! І думала ж розвестися. І чого трималася за того... а може так і буде на краще? А може і справді він святий і треба? І для дітей же треба постаратися...

Аж наостанку Наталя заплакала, чекаючи на того громилу...

 

* * *

 

Сміх тай годі. Хіба ні?

 

* * *

 

До речі, коли Наталю Іванівну відвезли назад додому, і вона вперше за стільки років похмура і заплакана, а не задоволена собою, лягла у ліжко, вона ще спробувала замислитися і спробувати вчинити опір. Адже був колись у неї такий досить крутий коханець, може до нього зателефонувати? Якщо не допоможе, то хоча б його попередить і тим самим заслужить собі якісь можливості відступу. Але поступово все ж змусила себе покоритися долі. Прізвище того, з наказу якого її сьогодні так налякали, було таки вагомим. Щонайменше в області він все тримає під своїм широким нігтем. Він до Президента їздить так, наче кум до кума. І всі кругом знають, що він може. Один приклад уже очевидний. Притисне тим нігтем і не писнеш. Наталя Іванівна таки була жінка розумна і під ранок остаточно заспокоїлася.

От зрозумів би Петро Васильович раніше, яка розумна його жінка, то і тримав би теж під нігтем. А то ж ото розпустив цілком.

Мда...

 

* * *

 

Петра Васильовича звільнили не менше, як за тиждень. Причому за тих кілька днів він зі здивуванням виявив, що у нього в стінах такої страшної колись структури є і прихильники, які й обіцяли йому швидке звільнення і казали, що вже організовується рух опору, який не дасть його на поталу. Але навіть при тому, що він уже почав навіть якось поступово звикатися в камері з думкою, що ось має якусь винятковість і тому особливе ставлення до себе, все одно Петра Васильовича застало при виході заскочення. Вивели його дуже швидко, без пояснень і вибачень, віддавши перед тим особисті речі, які відібрали, і змусивши за все розписатися згідно з протоколом. І лише майже на порозі один зі супроводжуючих непомітно потис його біля ліктя. Причому, коли його вели, то серед супроводу були як люди зі злісними обличчями, так і з смиренними і наче переляканими... А на вулиці біля входу його майже ревом зустрів натовп. Ну, не надто великий, але все ж то був натовп. До того ж, на диво, у ньому Петро Васильович не побачив знайомих облич, навіть коли трошки заспокоївся. Хіба що ото кілька кроків попереду натовпу, він вирізнив Ніну Павлівну. Ну і ще позаду натовпу високо хиталися гасла від колективу і відділів його установи, які закликали не давати на поталу їхнього святого.

Петро Васильович одразу не здогадався, але зате нам із вами легко додумати, що організував той “рух опору”, без сумніву, пан Роман. І якби ж знали ті працівники СБ, як те їхнє “тихеньке” заарештовування Петра Васильович було йому на руку! Навіть при тому, що і він особисто телефонував з вимогою звільнити Петра Васильовича, і депутати з обласної ради і навіть зі столиці з парламентських кругів. Здавалося б, уже мав би досвід тим СБ-ушникам підказати не робити чергової помилки, але от сталося. Головним чином, через якраз неповоротке столичне керівництво. Все не могли зрозуміти, що їх ніхто не дурить і що все так і є, як є. Німб світиться і чоловік, можливо, навіть святий. Ніхто того ні заперечити, ні підтвердити не може. А опозиції тільки того й треба. Чим довше тримали, тим краще. Якраз можна було за той час добре накрутити публіку, підігріти, зібрати фанатиків, влаштувати привселюдні голодування, акції протестів. Як же ж інакше? Їм тільки того і треба!

Ну, хвору голову завжди можна знайти... А взагалі краще було б його завчасу виявити, шльопнути і в лісі закопати. Був святий – нема святого. Була проблема, нема проблеми. Чим, врешті, той святий, чи який інший від інших людей відрізняється?

 

* * *

 

Отож натовп скандував “свободу святому!”, кричав Ура!, коли його побачив, а ще що вразило Петра Васильовича, ‑ на головах у них в усіх, ну, в більшості, були голубі пов’язки, які символізували собою якраз отой його німб. Тобто це були його прихильники. ЙОГО прихильники! І це, і загальне піднесення натовпу так його схвилювали, що він цілком несвідомо підняв над собою руки і привітав той натовп. А це, відповідно, викликало ще більше піднесення серед людей. І почався мітинг, який працівники СБ спостерігали і записували, фіксуючи давно знайомі і не зовсім знайомі обличчя, з вікон, невидимі для натовпу.

Але все одно – всі гасла і вигуки стосувалися лише одного – влада нікчемна, ненавидить народ і пора ламати апарат гноблення. Навіть святих нині забирають до буцегарні і відбирають народу світло. Свободу народу! і всяке таке інше. Самому Петру Васильовичу слова не давали, посилаючись на те, що він, бідний, ослаб після ув’язнення і йому треба дати спокій. Він лише ніяково всміхався час від часу і нерішуче піднімав руки, коли натовп на заклики когось із виступаючих щось скандував на його честь. Петро Васильович з одного боку розумів, що ніякої втоми особливої не має, бо за останні дні його взагалі мало турбували, але з іншого – раптом почав жаліти себе за всі ті останні дні і таки подумав, що та втома мусить бути. Живчик спокуси його спонукав до спекуляції на тому сидінні в тюрмі…

 

 х х х

 

Після мітингу його повезли не додому, а в якийсь величезний особняк мало не бозна де за містом і за високим муром. Власне, на дачу, якщо можна так висловитися, пана Романа. Знову ж таки до здивування Петра Васильовича там вже були його діти і дружина... І там в окремій тихій кімнаті пан Роман дав йому всі-всі інструкції до поведінки і якоюсь мірою розкрив свій план, хоча планом він то не називав. Та й Петро Васильович так не думав.

Ось що йому, зокрема сказав пан Роман, вірніше не стільки він, скільки в його присутності його, судячи зі всього, якийсь секретар чи помічник. Явно чи то юрист, чи журналіст, бо з добре підвішеним язиком. Пан Роман тільки схвально кивав головою під час промови і світив очками:

- Шановний Петре Васильовичу, пан Роман і я схиляємо перед вами голови за ваші терпіння в застінках тих кагебістів, ми завжди поважали і поважаємо таких людей, які пройшли те горнило наруги над всім людським. Як бачите, пан Роман все ж зумів передбачити події, але, як він сказав нам із покаянням, не зміг їх випередити. Йому того дуже шкода і тому він хоче виправити становище. Тепер таке повторитися не повинно. Відтепер ми будемо завжди з вами і будемо вам допомагати. Більше того, за тими всіма останніми нашими подіями пан Роман і всі ми переконалися у багатьох ваших прекрасних рисах і вони нам припали до душі. Ми тепер ваші соратники і вважаємо, що у вас є великий потенціал лідера і переможця. Ви тепер уже не можете розраховувати тільки на себе. Навколо вас, поки ви були в тюрмі, зібралася велика вибухова сила, яка здатна як принести користь, так і шкоду нашій державі.

Не сумнівайтеся і не заперечуйте, це так. Ми вам покажемо останні публікації в газетах, і ви самі зрозумієте. Не знаю, чи можна так сказати щодо вас, але в деяких випадках ви вже і не сам собі підвладні, а є вже знаряддям волі людей. І ви повинні стати на їх чолі... Вони націлені іти за вами. А ви повинні повести їх до кращого життя.

Стоп... Не поспішайте робити висновки. Ми привезли вас сюди, щоб ви подумали, зважили все, поговорили із сім’єю, підготувалися. А ми вам в усьому допоможемо. Надамо все, що потрібно, у вас не буде ні в чому – в розумних, звичайно, межах, – нестачі. Діти ваші будуть під охороною і будуть вчитися вже в іншій школі, де до них ніхто не буде мати жодних зайвих запитань. Ми зробимо їхнє життя щасливим. І, до речі, спокійнішим, ніж було в останні дні, коли їх діставали всякими розпитуваннями, а також і навмисним, і ненавмисним переслідуванням.

Від вас поки що буде вимагатися небагато. На роботу ви ходити вже не будете, так само, як і ваша дружина, бо, як ми подумали, це тільки ускладнить вам життя. Ми вже все владнали і вам турбуватися ні про що не треба.

Але зустрічатися з людьми треба обов’язково. Вони чекають на те. Ви самі бачили. Ви їм потрібні. Власне, вони зачекалися вже на когось такого, як ви. Ви їм просто послані. І вам треба поволі призвичаюватися до свого стану. А далі побачимо, як буде. Щоправда, ми певні, що все буде якнайкраще.

Нашим завданням є поки що забезпечити ваш добробут і нормальне життя, тому сприймайте все, як наш дар вам і як віру у вас. Ну, нехай свого роду скромний аванс за ваші майбутні досягнення.

 

Коли Петро Васильович слухав того чоловіка в окулярах і з борідкою, такого м’якого інтелігентного і гладкослівного, то він навіть жодного разу його не перервав. Для нього всі ті слова навіть не потребували коментарів і пояснень. Все було, з одного боку, як на долоні, а з іншого виглядало на цілковиту маячню. Він або говорить із ненормальними, або сам ненормальний. Хоча отой худий в окулярах час від часу йому скидався на якогось чортика із табакерки. Справді, ото пан Роман його шеф, а сам він чортик. Мефістофель якийсь. Петро Васильович навіть обернувся на них, коли виходив, у черговий раз цілком розгублений. Така кількість інформації одночасно була не для нього. Саме тому, коли його спиталися, чи нема у нього наразі якихось запитань, чи прохань, то він попросив, щоб йому дали змогу побути самому і подумати. Наче він не сидів стільки часу перед тим у камері.

Пан Роман навіть не встав з крісла, коли Петро Васильович виходив. Він лише всміхався. У його посмішці було щось таки справді від абсолютного володаря ситуації. І поблажливість, і зверхність, і хитрість, і ледь вловима жорстокість, і навіть якась така свого роду любов. Ну, як то будь-який порядний капіталіст любить свій завод, але разом з тим готовий з нього витиснути все, щоб тільки забезпечити собі і подальше збагатіння.

 

х х х

 

А Петро Васильович у “своїй” кімнаті, куди його привели, довго стояв біля вікна і дивися на тихий ліс вдалині, на здоровенного пса, який бігав у дворику, і не міг до кінця пояснити собі всього, що з ними сталося за ті короткі дні. Власне, він був у шоковому стані. Настільки все раптово змінилося. Він тут, Наталя, діти тут. І ця незвичайна краса і тиша навкруги... А там десь якісь мітинги, екзальтована Ніна Павлівна... Якийсь жах... Він так і не наважився сісти ані на розкішний диван, а ні у широченне шкіряне крісло, ані у крісло-качалку, ані навіть на постіль на великому двоспальному ліжку...

Так і простояв, поки хтось із обслуги не зазирнув досередини і не запросив його до їдальні, де вже зібралися всі “для загального знайомства і призвичаювання”. Все було спочатку напружено, важко і незвично. Тільки пан Роман почувався легко і весело. Постійно підкреслював, що усе готувала Наталя Іванівна, і що у неї є хист. От вміє творчо використовувати рецепти і так добре розбирається у продуктах. Все винятково. Все піджартовував, що Петрові Васильовичу пощастило з такою куховаркою.

Ну, для першого разу таке ще могло зійти.

 

х х х

 

Після тої вишуканої вечері чи то пізнього обіду, тобто ланчу, як теж жартував пан Роман, усі розійшлися по своїх кімнатах, а пан Роман, здається, кудись поїхав геть. У кімнаті Петра Васильовича вже лежали всі обіцяні газети з обкресленими замітками, статтями і інтерв’ю. Звичайно, серед них не було тих, які йому наразі знати не треба було. В тому числі і про того загиблого від блискавки богохульника. Оскільки ані телевізора, ані радіоприймача в кімнаті Петро Васильович не побачив, зате біля журнального столика так затишно світила дещо зарано засвічена настільна лампа, то він і сів читати. Штори були на вікнах засунуті, то і поступово відчуття затишку зростало. Лише раз до кімнати зайшов чоловік і розпалив каміна. Причому він дуже спокійно і приємно пояснив, як тим користуватися надалі і вийшов.

Із часом йому стало надзвичайно цікаво і він якось навіть забувся у читанні.

 

х х х

 

Більшість із того, що подавали газети, ми цитувати тут не будемо, бо який сенс – по-перше, ви наразі вже більше знаєте, ніж на той час Петро Васильович, і газети просто в коротеньких новинах переказували вам відоме, а, по-друге, не варто короткими і пустими репортерськими повідомленнями про те, про се, хто що де побачив і почув, замітками тої американської перевернутої піраміди, які вже втратять до часу виходу цієї оповіді друком, моральну цінність, захаращувати і саму оповідь і вашу уяву. Тобто давайте виділимо тут найцікавіше з того, що тоді пролунало – як потішністю коментарів, так і їх важливістю для Петра Васильовича, наштовхуючи його на все нові і нові думки. Хоча, ясно, і самі просто короткі замітки теж його міняли, бо цілком очевидно інтересом до його особи робили його все вагомішим і вагомішим як для себе самого, так і в своїй оцінці вагомості для суспільства. Навіть саме різноманітне переказування його біографії (дуже часто повторюване в різних статтях і по-різному трактоване) вже означало особливий інтерес до нього. Щоправда, і йому скоро ті перекази часом зі смішними поясненням його вчинків чи щодо друзів, чи навіть шкільних учителів, скоро наскучили. Єдине тільки, що раптом виявилося, що стільки людей про нього пам’ятають, стільки знають, якщо спитатися. А він думав, що цілком малесенька людина, про яку всі вже давно забули, і лише на роботі чи в дома мусять терпіти. А може і любити, хоча на любов він теж особливо не розраховував, був навчений досвідом, що не надто щедрі до нього навколишні на любов. От тільки тепер почала зростати його значущість.

Ще частина (достатньо велика) матеріалів, спеціально для нього підготовлених, щоб він міг перейтися їх духом, були такого змісту (не будемо відтворювати всі, бо у них багато повторів і однакового пафосу, характерного для будь-якої (як ми вже з вами знаємо) політичної тріскотні:

 

“...Нарешті до нас прийшов час. Дочекалися і ми свого Месії, свого посланця, який вказує нам шлях уперед, до кращого майбутнього, на яке заслужила наша країна, наш багатостраждальний народ! Нині у такий знаменний час нам нарешті потрібно згуртуватися, об’єднатися і рушити до перемоги. Домогтися нарешті правди, побороти брехню, яка оточує нас, і нинішньою владою, яку узурпували слуги Сатани. Під його світлим проводом, під його Зорею, даровано, нам так несподівано у такий скрутний час, як вказівник до щастя, нашого з вами щастя. Досить терпіти над нами наругу ворогів нашої держави, які лише прикриваються гучними гаслами. Досить терпіти корупцію, жиріння олігархів, безробіття, інфляцію, зростання податків, безсилу медицину, голодну освіту, продажні суди і поліцію, досить терпіти каральну машину, яку вони влаштували своєму народові для забезпечення власного комфортного життя. Досить терпіти і пропаганду комуністів, все ще наявну в нашому суспільстві! Треба об’єднуватися і зі світлом дарованого нашому громадянину німба іти до власної святості і врешті домагатися єдності і сили нашої святої держави! Це наш останній шанс, і буде справжнім гріхом ним не скористатися. Господь нам того не подарує!...”

 

“Ми у колективі переконані, що серед нас нарешті з’явилася людина, відзначена Богом і здатна повести нас усіх до кращого життя. Нарешті наш знедолений край отримав від Бога дар, який показує, що наш шлях окремий, наш шлях правильний, наш шлях – до чистоти і святості. Ми повинні послухатися даного Богом знаку і без сумніву, без жодного натяку на відступ від віри, іти вперед, домагатися кращого життя і будувати його так, щоб давати приклад іншим і людям у нашій країні, і цілим народам. Цілком очевидно тепер, що тим знаком показано – ми виняткові, ми обрані, і якщо будемо слідувати персту Божому, то нас чекає винагорода. Ми повинні довести свою першість, яку пророкує нам сам Господь. Один із нас уже відзначений ним, і треба усім решті гуртуватися навколо нього! Пропонуємо об’єднуватися і формувати нарешті відкриті сили боротьби з нечистю серед нас. Геть з уряду і парламенту бруд і фальш, там повинні керувати тільки обрані!”

 

Ну і всяке таке інше. Петрові Васильовичу такі тексти, незважаючи на їхню відвертість і безкомпромісну впевненість у своїй правоті, видавалися якоюсь дикою екзальтацією. Хоча і тішили самолюбство. Ясна річ, вони такими навмисне екзальтованими і були, але ж спробуйте не скоритися тій екзальтації і не злякатися божого гніву... Ті, хто то писав, знали, що роблять. Хоча, правду кажучи, були і такі, що не боялися того гніву. Просто вони наразі не мали змоги вільно говорити. Вони збиралися в своїх закладах і обурено і дещо з переляком обмінювалися думками. Планували дії для боротьби. Їхні ряди теж поріділи, але не настільки, щоб вони втратили сили. Треба було придумати способи протистояння. Та хоч до знищення тієї харизматичної особи, яка могла б сприяти знищенню їх влади.

Ну, але поки що то Петра Васильовича не стосувалося. Досить і того, що він почав замислюватися, якого рейваху наробив своїм німбом. Ще бракувало йому вже зараз злякатися, яку кількість ворогів одразу ж наживає, сам того не хотячи і цілим серцем не бажаючи. Поки що йому не вистачало часу на логіку, тобто щоб замислитися, що там де є віра, то там же ж є і така сама невіра. А якщо то стосується політики, то тут же близько і до війни. Спочатку потаємної, а далі і відкритої.

(Щодо вас, шановні читачі, то не лякайтеся, війни не буде. Не дійде до того...)

 

Тобто такі замітки Петро Васильович теж швидко відклав.

 

Дещо цікавішими були йому ось такі:

 

“Міністерство юстиції прийняло до реєстрації заяву про заснування соціально-політичної громадської організації “За святість”. Наразі, поки партія ще не зареєстрована, то вона оцінюється як громадсько-політичний рух, лави якого, судячи із наявних у суспільстві його членів, тобто потенційних членів майбутньої партії, причому дуже активних і переконаних, може досягти одразу рекордної позначки, яка дасть змогу з часом, якщо її зростання відбуватиметься такими темпами, подолати потрібний відсотковий бар’єр, і партія зможе взяти участь у наступних виборах. До того ж прихильники руху ширяться не лише у місті, де з’явився святий, а по багатьох містах країни. Блакитну пов’язку нині можна бачити на головах чималої кількості людей в найрізноманітніших кутках. Вже створюються осередки організації і незабаром після офіційного проходження реєстрації зможемо дізнатися реальну кількість учасників руху.”

 

“Соціологічні дослідження свідчать, що у настроях суспільства все більше ширяться ідеї щодо змін у моральних цінностях, прослідковується очевидне зростання активності відвідання церков і інших закладів культу. Статистичні ж відомості сповіщають про цікаві тенденції. Наприклад, до зниження спрямувалася кількість заяв на розлучення, більше того порідшали випадки викликів поліції у зв’язку з хуліганством, насильством удома, а особливо на грунті пияцтва. Правду кажучи, не хочеться забігати наперед, але взагалі крива дрібних злочинів пішла вниз. Судячи зі всього, наявність у суспільстві такого потужного фактора очевидності святості призводить до потреби брати приклад. У суспільстві відчувається приплив доброзичливості, люб’язності. Голуба пов’язка на чолі стала свого роду символом перепустки у сподвижники благочинного способу життя і поборництва правди. Оскільки наші співгромадяни, власне ми всі, вже скучили за такими цінностями, відівчилися від щирості у їх відстоюванні, то тепер відвертість і відкритість стали основою радісного оптимізму. Це наче святість стала модною, вона стала потрібною нарешті людям, які раніше могли лише чути про неї, але не бачити і не сповідувати, читати про неї в книжках, але говорити, що не все в книжках правда, а часто лише мрія.”

 

“Рух “За святість” уже перекинувся значною кількістю до столиці. У багатьох організаціях відбуваються збори, стихійні мітинги на підтримку руху. Більше того останнім часом організовувані мітинги вже наче підростають до того, що хочуть бачити свого лідера біля себе. Все частіше наче прихід очищувальної грози, очікується приїзд святого до столиці. Часто говориться про те, що його місце саме тут, біля серця країни. Його очікують тут. Наразі влада чинить спротив розвитку руху. Почастішали публікації щодо ”розвінчування” святого. Однак подолати зростаючу недовіру до влади і сподівання на вибавлення з допомогою людини, яку виділив серед нас Господь стає все важче.

Найнижчими поки що за рівнем підтримки нових ідей є поки що ті регіони, де зі століттями було винищено і церкву (подекуди її взагалі не будували), і віру, де віддавна підтримка національно-релігійних традицій була слабкою, процвітали пияцтво і люмпенізована мораль, де підтвердженням соціальної престижності було походження “з низів”, не відсутність, а навпаки наявність гріхів. До того ж тут не лише культивується недовіра до святості, але і ненависть до неї як до чогось “ненародного”, “панського”. Стимулюється думка, що історія з “німбом” інспірована закордонними розвідками...”

 

Думка про іноземні розвідки, незважаючи на всі попередні настрої, насмішила Петра Васильовича, хоча якраз тут йому і варто було б замислитися про “ворогів”. До того ж можна було тут же зацікавитися, а де ж ті публікації, про які згадувалося в тому тексті. Окрім того, він все ще не замислився, як то ото за такий короткий час його сидіння в камері так швидко міг поширитися той рух і що то за соціологічні дослідження, так швидко зроблені. Також не здогадувався і не міг здогадуватися про те, скільки грошей було кинуто на то, щоб понароблювати тих пов’язок, а до того ж намовити стільки людей їх одягти. Тому він на то уваги не звернув, лише потішився з того, як ото вміють ті журналісти все висмоктати з пальця. Де ж йому було здогадатися, що ніхто ні з чого не висмоктує. Все кладеться тим журналістам на тарілочки. То вони думають, що думають, а насправді ж можуть думати лише про те, про що їм натякнули думати, будують з інформації, яку їм м’яко підсунули, якщо взагалі не “порекомендували” або не оплатили. А чого не дали, то і не знають. Бо для читача у них і так усе є. Читач усе ззість.

Ну... і правду кажучи, таки їсть...

Але найбільше інтересу викликало в Петра Васильовича те, що не дуже стосувалося журналістики, а скоріше його отого ненависного німбу. Над такими матеріалами він сидів довше, хоча і вони не відрізнялися великою різноманітністю. Ну, ось ті деякі цитати, щоправда більше не журналістські, а з під пера і з вуст дещо поважніших у суспільстві людей... Ну, там науковців, чи письменників, публіцистів, врешті священнослужителів...

 

 

“Візьмімо перший-ліпший популярний словник і почитаємо. “Німб (від латинського nimbus, буквально – хмара) – це стилізоване зображення сяйва навколо голови (символ святості або божественності) характерне для християнського, буддійського мистецтва.” Чи зустрічаються якісь згадки щодо такого сяйва у Біблії? Якщо казати отак навпростець, саме над головою, то ні. Але загалом поняття світла пов’язане, без сумніву, зі всім божественним. І сам Господь і, як правило, особи, що мають таке походження, згадуються саме в такому контексті. Вони самі часто називаються світлом. Буває і згадується, що разом з ними, навколо них було світло, сяйво. Щоправда, не голубе, а золоте, але тим не менше. Це і вилилося у традицію іконописання, коли саме навколо голови, яка є містилищем розуму, зображували щось таке, схоже на коло, обруч... А якщо заглибитися в знання про німб, то дізнаємося, що вперше німби почали застосовувати давні греки у зображеннях богів. Вважається, що греки першими застосували таке означення божественного походження особи, яка зображалася з німбом. Причому припускається, що у німба є два походження. Обидва досить “земні”. Наприклад, якщо греки відтворювали скульптурні зображення олімпійців, то досить часто закривали їм голови металевими пластинам, захищаючи від пташиного посліду А інша версія, що, мовляв, це походить від означення слави переможця щитом. Пам’ятаєте – повернутися з битви “під щитом” чи “на щиті”? А ще деколи для відзнаки переможцям чіпляли на спину щити.

Є також і варіант пояснення інший, цілком “духовний”. А саме – богів Олімпу зображали часто в ореолі світла, тобто як небесні світила, наче вони самі собою являють світло. Але оскільки у складних образотворчих полотнах таке відобразити бувало важко, то зупинилися врешті на свіченні лише голови.

А щодо божественності, то таке означення зображень прийшло із часом. Ореол навколо голови підхопили римляни, далі це перейшло до Єгипту, до Індії, до прихильників Брахми і Будди. Тобто і там теж почали саме так зображати божества, а також царів. Бувало, ореол був узагалі вогняним. Потім на черзі стало і християнство. Щоправда, далеко не завжди тут німб відображали у формі кола. Він часто має і форму трикутника, а також і двох трикутників, тобто форму шестикутної зірки. Наприклад, німб відрізнявся у Бога отця і Христа, а також і в Богородиці. Зокрема, Бог-Отець зображався з трикутним німбом, дух святий і всевидюче око – теж. А Христа зображали з німбом, всередині якого вміщували хрест. Богоматір мала німб із 12-ма зірками, діадемою “І з'явилась на небі велика ознака: Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на її голові вінок із дванадцяти зір” (Об’явлення Івана Богослова, 12. 1.)....

Треба сказати, що походження німба деякі із гарячих голів із когорти фантастів намагалися приписати поняттю скафандра. Мовляв, для земних людей божественними були не хто інший, як чужопланетники, які, звичайно, ходили у скафандрах, а отже, і запам’яталися ось із таким ореолом навколо голови.

Ясна річ, у нашому випадку мова про чужопланетника наче не йде. Хоча... З чим наше життя не жартує? Скільки фільмів про схованих серед нас чужаків з інших планет ми вже надивилися? Тим паче, що тут мова таки йде не про золоте свічення і не натякається на сонцеподібність.“

 

“Шановні браття і сестри. Все не так просто. У житі трапляється різне, і Святе Письмо про це теж повідомляє. Є чимало згадок про несподівані видіння, появи, чудесні перетворення. Та й у житіях святих немало повідомлень про чудеса Господні, які оточують нас і донині. Ніколи не можна виключати того, що Господь обрав когось із нас для вияву своєї волі і тим дав нам випробування. Але нам не можна з тим поспішати. Адже відомі і випадки інші. Коли різними псевдочудами Сатана спокушав людей. До того ж і в Євангелії у Нагірній проповіді Христа дано нам повчання на такі випадки: “Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків? Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі. Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити. Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається. Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх!”(від Матвія 7,15)

Самі розумієте, таке явище в наш час може бути і від сатани і одразу так відверто йти йому вслід не можна. Мусимо чекати певний час, щоб побачити ті плоди, про які попереджав Ісус, і тоді вирішувати.”

 

 

“Гадаю, пояснення німба може бути досить простим, якщо допустити певні наукові “недомовленості”. Зокрема про екстрасенсорні здібності. Поясню на простому прикладі. Всі знають легенду про цвіт папороті, яка цвіте раз на рік (на Івана Купала) і якщо той цвіт побачити, то під ним можна знайти скарб. Однак не всі знають, що папороть справді цвіте, і у період цвітіння випромінює досить потужні ультрафіолетві промені, невидимі для ока людини. Діапазон видимості нашого ока всі знають – від фіолету, до червоного. Так званих ультрафіолету і інфрачервоного ми не бачимо. Не здатне наше око розрізнити ці частоти, як і вухо деяких звуків. Однак. Історія знає немало прикладів рідкісних мутацій серед людей, частина із яких належить і до широти чутливості, і порогів чутливості. У межах “нормального” особливо чутливих людей ми називаємо винятковими, талантами. Але коли мова іде про чутливість того, що самі ми не бачимо і не чуємо, то тоді кажуть про екстрасенсів, про чудеса. Отож цілком може бути, що легенду про цвіт папороті придумали саме з “подачі” такого екстрасенса, який реально бачив той цвіт.

А далі перейдемо до такого явища, яке всі називають “аурою”, свого роду свічення людини, яке насправді є, але яке можна виявити лише зі спеціальними приладами. Теж звичайна річ, адже наш організм – це складний механізм із багатьма біоелектричними зв’язками, по яких постійно струменить струм, випромінюючи навколо себе електромагнітне поле і інші види збурень у навколишньому (теплові, звукові тощо). Таке саме свічення можна було б побачити і навколо, наприклад, комп’ютера, тільки воно мало б інший характер. Хоча його теж можна було б бачити як ауру.

Іншими словами, чому б тим, хто вперше зображував святих і божественних осіб, справді не бачити таке свічення? Або ж чому взагалі б не могло бути таких людей, які могли бачити таке свічення в усіх? Тобто як у випадку з легендою про цвіт папороті, могла створитися і легенда щодо свічення навколо тіла, навколо голови...

А тепер врешті погляд ще з іншого боку. Ми можемо припустити, що могли бути мутації не лише в бік особливої чутливості, але і навпаки – в бік особливого самовиявлення. Тобто чому не можна припустити, що з’явилася людина, яка має здатність переводити деякі із елементів “аури”, яку ми не можемо бачити, у видимий для нас спектр свічення?...

 

...Врешті можна припустити й інше, те, що в усіх крутиться завжди на язиці, коли говорять про ауру. Наприклад, що люди зі справді елементами того, що ми називаємо святістю, мають відмінну від усіх інших ауру, вона світла, а до того ж якщо справді святість така яскраво виражена, то і аура може світитися саме так, а не інакше. Тобто, цілком можливо, що ми справді маємо справу зі святим... “

 

“... Нині ми маємо щось протилежне до раніших релігійних традицій. Якщо раніше лише після відповідних спеціальних обговорень і ухвал компетентними в цьому релігійними установами встановлювалася святість земної людини, і вже тоді дозволялося (навіть було автоматичним) зображувати таку людину з ореолом навколо голови, то тепер маємо цілком протилежний випадок. Людина при житті вже має такий ореол і її ВЖЕ, без всяких ухвал і дозволів можна малювати такою, бо вона такою безсумнівно є. Тобто має той вияв, який раніше художники лише традиційно малювали.

Чи є вона при тому святою? Якщо раніше святість треба було довести всім своїм життям і навіть після смерті далеко не завжди і не всіх залучали до ликів святих, то тут маємо когось, кому навіть доводити не треба того, бо він має той вияв, який мали протягом тисячоліть на іконах, і який утвердився в наших свідомостях саме як такий вияв, а не інший.”

 

“Всі чомусь зосередилися на одному з найпоширеніших у нас вчень – християнському. А чому б не спробувати заглянути і до інших, які поняттю ореолу навколо тіла приділяли більше уваги, а саме – не тільки в іконописанні, але і в самих ученнях. Наприклад, Будда Гаутама (Сіддхардха), коли здобув протягом життя стан просвітлення, тобто внутрішнього осягнення світу, то одразу отримав у дар і інший – свічення. Описи свідчень, які дійшли до нашого часу, залишили нам таке повідомлення – Будда світився. У вченні йогів є опис кількох рівнів будови і нашої свідомості, духа, тіла. Зокрема саме вони прийшли до висновку, що тіло має два складники – тіло фізичне і тіло астральне. Якраз те астральне тіло (по-іншому ефірне тіло, флюїдне тіло, тіло-двійник, яке об’ємно суміщується з тілом фізичним, але здатне і відділятися від нього і виходити за його межі. Вважається згідно з тим вченням, що воно складається з тоншої матерії, але все ж із матерії і навіть є основою до побудови того нашого реального тіла. Мовляв, екстрасенси, ясновидці здатні бачити це тіло, а також і ті, хто володіють собою достатньо, можуть відділяти його від фізичного і навіть перебувати в іншому місці з його допомогою. Також це тіло може бути після смерті фізичного тіла місцем перебування на певний час душі і жити якийсь час окремо від фізичного.

Відтак, чому б не допустити, що маємо або явище стану особливого просвітлення, або ось один із різновидів прояву йогівського вчення, коли саме таким чином відкривається астральне тіло?”

 

“Власне, що таке святість? Якщо замислитися згідно з не релігійними, не церковними, а суто морально-етичними категоріями, то це, окрім вірності Богові, відповідний спосіб життя, який підтверджує ту вірність і який ми визначаємо головним чином, як благодійництво, безкорисливе життя на користь інших людей, деколи ‑ церкви. А чи можна оцінити безкорисливість за нашими мірками? Ми судимо часто вже на основі пожиттєвих висновків, а не впродовж життя людини. Навіть та ж таки церква святість визнає далеко навіть не після смерті людини. Тобто у переважній більшості – це щось цілком невизначене, невловиме, що не піддається сьогочасній швидкій оцінці. Людина здатна робити помилки, натомість часто нездатна розрізнити так звані добро і зло, нездатна вмить оцінювати результативність своїх вчинків і впливати на навколишніх лише позитивно. Так чи інакше може наживати собі ворогів. Врешті навіть найсвятіший зі всіх представників у християнській релігії мав ворогів, тобто, користуючись нашою термінологією, – не міг бути для них “добрим”...

 

“Безгрішність, браття і сестри, не є неможливим явищем за життя людини. Хоча ми часто кажемо, що людина народжується в гріху і несе одразу на собі печать гріха, але все ж, кожен із нас має життя на то, щоб іти шляхом очищення до Бога. А тому кожен із нас ще за життя може очиститися від скверни гріхів, якщо буде іти тим шляхом благочестя і служіння Богові. Інша річ, чи справді Бог може відзначити когось із нас такою винятковою ознакою! Ми не можемо, не маємо права відкидати такої можливості. Хоча не можемо також одночасно не замислюватися, чи може така відзнака бути прислана і з іншого боку, від нечистого, який хотів би відволікти нас від праведного шляху, і нав’язати свої цінності”...

 

“Жодна освічена, тверезомисляча людина не сприйме таку з’яву за правду. Природа знає чимало різного роду аномалій, але всі вони зустрічаються не в єдиному вияві. Тобто більшість із них навіть попри свою таємничість – різного роду небесні свічення на зразок гало чи північних сяйв, так званих вогнів святого Ельма, рідкісних смарагдових променів у час заходу сонця, які вдавалося бачити одиницям, чи навіть свічення над могилами, які часами приймали за привидів, – всі вони все ж таки мали повторюваність. Їх бачили чимало людей у схожих умовах, і всі вони стосувалися врешті пояснюваних з огляду на природні явища фізико-хімічних законів. Науковці врешті знаходили їм пояснення, хоча спочатку люди схильні були приписувати це чудесним проявам. Я не гадаю, що тут є якась винятковість, скоріше за все – просто якась аномалія, або ж містифікація з допомогою когось технічного прийому, яка буде врешті пояснена.”

 

 

* * *

 

Коли Петро Васильович втомився, відклав уже перенасичений тими статтями останню газету, сходив до туалету і прийняв душ, який був тут же поруч, немов у готелі, і вже хотів лягати, до кімнати несподівано зайшла Наталя. Вона була в чужому але гарному халаті поверх нічної сорочки, у кімнатних пантофлях. У кімнаті запахло приємними парфумами. У руці Наталя тримала відкорковану пляшку з вином, келихи, а під пахвою цукерки. Вона роззирнулася по кімнаті, поставила пляшку і келихи на столик, а далі підійшла до ліжка, розстелила його, акуратно склавши покривало на стілець поруч, скинула халат і пірнула під ковдру. Вона лягла на ліжко так скраєчку, що, здавалося, може тут же впасти, якщо Петро Васильович ляже зі свого боку. До речі, вона лягла навіть не з того боку, як колись давно вони любили спати поруч. Тоді вона ще вміла лягти якось так під ліву руку своєму Петрові, поклавши йому голову на плече, щоб він міг правою її пригорнути... Але Петро Васильович про то подумав лише секунду. Просто пригадалося. Не для сентиментів. І тут же спитав її здавленим голосом, перемагаючи сухий і великий клубок у горлі:

- Навіщо ти прийшла?

Наталя досить довго мовчала, а потім:

- Ти сам знаєш.

- Не знаю, -- тут же без роздумів відповів Петро Васильович.

Він і справді не знав, але відповідь вийшла якоюсь нехарактерно грубою для нього і тому Наталя вся стислася всередині. Тим паче німб якось так хитнувся разом із головою. Вона гадала спочатку, що все буде простіше. Що він про все знає, для чого вона тут. Що він просто скучив за сексом, як кожен мужик, голодний на то і без проблем вона йому то дасть, або взагалі він того сексу вже не потребує, раз всі вчепилися в ту його святість. І або-або... А він... І що тепер робити? Як діяти? Ось він стоїть такий самий, як завжди, такий нікчемний у тих трусах, і над головою той обруч... ідіотський...

- І я не знаю, -- сказала вона. – Я твоя жінка. Як інакше? Завжди так було.

- Ти мені більше не жінка, я тебе звільняю від того обов’язку, – голос його все ще був здавлений.

Тепер Наталя вже просто злякалася. З одного боку вона б із радістю зараз справді втекла, але ж з іншого боку розмова із тим типом у підвалі була ще свіжою, і до того ж вона його тут не раз помітила краєм ока. Ходив, розпоряджався, крутився постійно, зиркав у її бік. Треба щось робити:

- Петре, не дурій, залізай сюди. Нащо ті дурниці? Що тобі зайшло? Ми ж стільки років разом... Лягай... спати.

- З тобою не ляжу. Іди геть. – Вже ці слова, незважаючи навпаки на їх рішучість за сенсом, він сказав спокійно, тихо і понуро.

- Ну чому, що сталося? – спитала Наталя, -- Ну, хочеш, давай вип’ємо разом вина, як то робили колись... Або сам випий, а я почекаю...

Але вона вже розуміла, що сталося: мабуть, вже хтось йому щось розповів. Може, і той із підвалу. Хоча йому нащо?

- Що сталося? – перепитав Петро Васильович, -- нічого. Я тебе ненавиджу. Іди звідси. Я з тобою не ляжу. Маєш свою кімнату, там і спи.

Голос його був тепер вже твердіший, але все ще належав ніякому не святому, а її Петрові, не чоловікові, а нікчемству. Тепер Наталю вже нічого не стримувало. І хто б ото її ненавидів!? Оце ото нещастя? Та хто воно таке! Вона встала і одягла халат:

- Ну, як хочеш. Я хотіла по-доброму...

Тепер їй той тип із підвалу нічого не закине. Петро її сам вигнав, вона не винна. Що вона мала зробити? Принижуватися перед ним? На себе тягнути? Руки-ноги обціловувати? Він сам не хотів!

Взула пантофлі і пішла.

Петро Васильович сів на ліжко з другого боку, відчуваючи все ті ж приємні закличні парфуми, пригладив ковдру, де лежала Наталя і аж тоді ліг сам. У каміні догоряли, потріскуючи, дрова. На якийсь час після твердих тюремних нар стало затишно. Він встав, налив собі вина і випив. Потім ще. Стало ще краще. Вино було виняткове, якого Петро Васильович у житті не куштував, ще якесь таке і ніжне, і терпкувате одночасно. І він знову ліг. Коли заплющив очі, то і німб уже не заважав, до того ж він і звикати до нього почав. Але як тільки став уже засинати, як двері прочинилися і знов зайшла Наталя.

Петро Васильович не встиг оговтатися, як вона вже знову була в нічній сорочці і опинилася поруч із ним під ковдрою. Холодними руками і ногами вона спробувала обхопити його і заговорила, на думку Петра Васильовича, суцільні нісенітниці:

- Петрику, мій любий, я тебе прошу... Ну, прости мене. Ну, зла я і недобра, ну родилася такою... так було... але більше так не повториться, я тобі обіцяю. Прости мене... я тебе так прошу... Прости! Вибач дурепу!

Петро Васильович тільки гидливо кривився. За ті дні і ночі, коли він мав змогу багато що згадувати і думати, уявляти собі її поведінку в чужих лабетах, особливо Миколи і кого він міг ще собі уявити, її сміх з нього, знущання, які тепер він вже добре міг розрізнити в тих її поглядах, у натяках близьких, вона стала для нього такою бридкою. У порівнянні з нею він справді почував себе чистим і непорочним, справді мало не святим. Адже він лише собі щось думав і щось собі уявляв, фантазував, а вона це робила. І ще й його на таке своєю поведінкою провокувала, наштовхувала на ті грішні думки.

А тут ще ті холодні руки і ноги...

Він почав випручуватися, але як тільки спробував відсторонити її і відштовхнути від себе ті руки, як вона раптом мало не з усіх сил, майже нігтями вчепилася в нього.

- Ну чому ти так?! Що ти так?! – забелькотіла Наталя.

На груди йому рясно полилися сльози. Цього ще бракувало. І що їй треба? Хіба не бачить, що вона йому цілком байдужа? І це щонайменше. Він зм’як, відкинув голову і заплющив очі. Наталя поплакала, похлипала і сама відсторонилася, сіла і взялася шукати носовичок. Не знайшла і спиталася, чи в нього його нема. Він, не розплющуючи очей, вказав їй рукою на двері ванної. А коли вона, висякавшись, і заспокоївшись вийшла звідти і шморгнула носом, він їй тихо і жалісливо сказав:

- Наталю, я тебе прошу, іди. Не треба нічого.

- Невже ти не можеш мене простити? Я знаю, що погана, я визнаю це... ну, хочеш, я навколішки стану? – і вона таки стала, і знову сльози набігли їй на очі за таке приниження.

Петро і тепер навіть не розплющив очей, не побачив:

- Добре, можу я тебе простити, не треба навколішки. Я вже тебе простив, але іди. Я втомився від того всього. Я простив...

- Дякую тобі... але... можна я біля тебе хоча б скраєчку? Трошечки, я заважати не буду... Я тільки посплю поруч...

- Не треба, я тебе дуже прошу... – він сам готовий був би заплакати, якби не почував себе таким втомленим, висотаним отим довго очікуваним розривом.

- Ну, добре, добре... я тоді тільки трошки тут посиджу, в кріслі. А потім піду... добре?

У голосі Наталі була згода на все. Аби тільки не виганяв....

 

х х х

 

На ранок Петро Васильович застав її скрученою в клубок на тому кріслі. Так і не пішла до себе спати. Він подивився на неї з жалістю, нездатний терпіти таке чуже приниження, причиною якого сам став, і тепер справді остаточно простив, навіть вкрив ковдрою. Та й що там прощати тому звірятові, яким вона була завжди? Але прийняти в себе вже не міг. Навіть уявити собі того не міг, що знову буде з нею в одному ліжку.

І то ж треба. І що то з нею сталося? Невже так німб той діє? Невже так повірила у ту святість?

Ех, знав би, знову ж таки, Петро Васильович, кого вона зустріла, коли вчора першого разу вийшла із його кімнати, і яку розмову той із нею провів у холодному коридорі нижче поверхом... Та й чи все мусять знати ті святі?

“Я тобі, здається, сказав! Тобі з першого разу неясно? Хоч на колінах повзай, хоч ноги цілуй, а випроси прощення!”

Ну, що ж, прощення вона випросила. Що далі?

 

х х х

 

Між іншим, то питання було і для її цербера. Він теж не знав поки що, що далі.

Хоча...

Можна сказати загалом таке. Коли він у тихому кутику наступного дня підстеріг Наталю і спитав тихо “Простив?”, вона так само тихо і досить впевнено, навіть сухо для того, щоб їй повірили, відповіла “Простив.” (Ну, ви ж знаєте, що то була правда, хоча сама Наталя і не повірила). На таке її цербер зачудовано відкрив очі, і навпаки майже одразу повірив: “Отже, правду люди кажуть...” Наталя Іванівна навіть не почула тих його ледве чутних слів і прошмигнула далі, відчувши нутром, що тепер їй буде спокійніше.

А він же ж по-своєму зрозумів, бідака, те “простив”. Отак собі уявив, що “святий” таки пустив її до свого ліжка. До речі, що він сам зробив зі “своєю” зрадницею, знали небагато людей, серед яких був і пан Роман, за що і тримав його тут, сам постійно тим наражаючись на небезпеку, але зате маючи досить слухняного і дуже вмілого, професійного чоловіка серед обслуги.

Біда тільки, що відтепер у того його цербера подеколи тремтіло під колінами, коли повз нього проходив святий. Ота біда виросла відтоді, коли він раптом набрався нахабства, вловив мить і підійшов до Петра Васильовича. Його думки були прості – святий мусить все або багато чого знати, бо інакше, він не був би святим, тобто – знаючи про те, скільки зла і підлості кругом, залишатися таким, зі світлом над головою. Отже він вловив таки хвилю і підійшов до нього.

- Вибачте мене, Петре Васильовичу, -- цілком щиро, як на сповіді у священика, якого і раніше відвідував досить часто, звернувся він, -- я тільки хотів запитати одну річ. Ви справді простили свою дружину?

Петро Васильович глипнув на нього з неймовірним здивуванням. А той ще звідки знає? Вони що тут все вже всі рознюхали?!! На кожному місці мікрофон чи камера, чи що? Чи під дверима стояв?! Але для громили той довгий погляд був як лезо по душі. Він же ж то був переконаний, що святий його просто свердлить наскрізь. Але мусив тепер чекати під тим поглядом.

- Так, -- врешті після тривалої мовчанки сказав Петро Васильович, -- простив...

Він хотів спитати ще нахабу, яке то йому до того діло, але той раптом несподівано став на одне коліно, але оскільки в коридорі щось заворушилося, то він тут же підскочив і, лише вклонившись, утік.

Ну, і назвемо його нарешті, бо роль його хоча і маленька, але він ще мусить виконати одну. Ім’я він мав гарне – Олекса. Якби ми його назвали раніше, то ви б і не повірили, що він був мучителем не тільки пані Наталі. Та й на вигляд він був що Дольф Лундгрен. Арійська білява бестія. Вмів, правду кажучи, говорити з людьми і вирішувати питання. І, можете повірити, не тільки силою. До речі, відтепер він вирішив, що щодо Наталі Іванівни він остаточно стане твердим заслоном. Нехай тільки спробує хоча б раз зробити якось не так щодо святого! Що там з нею робити, то його, святого, звичайно, справа, але Олекса не дасть їй кроку ступити хоча б кудись вбік...

 

х х х

 

А сам Петро Васильович, коли Наталя наступного вечора до нього прийшла, знову, але вже цілком спокійно і “по-доброму” попросив її залишити його в спокої, що він хоче побути сам. Що він на неї зла не тримає, але все ж хоче тепер бути сам, мовляв йому треба в собі розібратися. Вона те прохання переповіла своєму церберу, той “все зрозумів”, цілком оправдав прохання святого і більше не чіплявся з вимогами іти до нього в ліжко. Подумав собі, що святий сам собі все вирішить. Сам же Петро Васильович за якийсь час, особливо, коли у нього набігло із його обов’язками багато справ, почалися поїздки, прийоми, звернувся до пана Романа якось дати змогу йому бувати частіше самому, а його дружині – з дітьми. Та й сам хотів зустрічатися з дітьми лише без неї. Від того часу Петро Васильович бував із сім’ю головним чином тільки перед фото- і теле- і відеокамерами для преси і рекламних плакатів. Усі мали як завжди усміхнені і раді обличчя (дітям взагалі тепер був рай, та й Наталя Іванівна загалом не скаржилася). Так що всіх усе задовольняло. Ну... хіба що Наталі при всьому полегшенні, яке на неї зараз спустилося, заважала таки цілковита залежність.

 

 х х х

 

До кімнати постукали і Петро Васильович гукнув, щоб заходили. Така поважність, хто б то міг бути? Всі ж кудись поїхали. До кімнати зайшла Оксана.

- Можна? – знов перепитала вона.

- Так, звичайно, – трошки здивувався власник нібма. – Заходьте. Сідайте.

Петрові Васильовичу залишалося останнім часом справді переважно одне – дивуватися. Що її могло привести сюди? Від того він знову розгубився і не одразу зрозумів неправильність ситуації, але за хвилю, поки Оксана стояла у дверях з руками в кишенях вільних штанів і з цікавістю його розглядала, виправився:

- Хоча що то я кажу, то я тут гість, а ви у себе вдома. А я ще беруся тут хазяйнувати....

- І правильно, -- нарешті відчувши себе від таких слів вільніше, сказала Оксана, зайшла і сіла в крісло, -- тато так і хотів би. Мусите відчути себе тут господарем.

Петро Васильович натомість сів на “своє” ліжко, а не в крісло поруч. Тому виглядав дещо зсутуленим і знову ж таки слабким і безвольним. Глянув на Оксану і згадав про ту першу зустріч, ще до СБ. Пригадав, як він подивився тоді на її ноги, махнув очима по грудях. Чи то святі так роблять? Шастають очима по колінах дівчат? “Сьогодні вона одяглася скромніше, – чомусь тепер подумалося йому. – Мабуть та “святість” завадила.” Він іронічно до себе всміхнувся і оскільки Оксана все ще мовчала, то спитав сам:

- Ви тут на цій дачі завжди живете?

- Ні, тут тато частіше живе. Ми тут рідко буваємо. А взагалі то майже ніколи ніхто тут і не живе. Я не люблю.

- А де ви вчитеся? – знову спитав Петро Васильович.

- В універі, на психології. Тато відповідно до стереотипів батьків хотів, щоб я економіки вчилася або менеджменту, їхала кудись за кордон, але я не схотіла. Трошки зі скандалом. Але тато мене любить, і я таки вмовила. Тепер часто шкодую, але татові не кажу. Він розізлиться, бо попереджав. То ж я вперлася. Він на таке любить казати “бачили очі що купували!”...

- Ага, “тепер їжте хоч повилазьте” – сумно всміхнувся Петро Васильович, але тут же спохопився, що отаке плете дівчині, -- А чого шкодуєте? За кордоном було б ліпше? Я там не бував ніколи...

- Може і не ліпше, але я тут якось так наче раптом лишилася сама. Я розраховувала на всіх. На друзів, однокласниць. Я ж їх не хотіла покидати. А вони раптом зникли. Ніби я прокажена стала. Потім... Ніколи не знаєш, за що тобі ставлять оцінку – за знання, чи зі страху... ніколи не знаєш, чи подобаєшся комусь, і чому з тобою товаришують. Тобто раптом взяла і лишилася сама...

- Шкода, – сказав Петро Васильович, а сам подумав, що ось що роблять ті великі гроші, не пройде таки багатий до раю, то правда...

- А у нас є викладач, дуже подібний на вас – сказала Оксана. – Ну, не зовсім, але є щось таке невловиме.

- Психолог?

- Соціолог.

- Напевно, поганий і вам не подобається, -- ляпнув чомусь Петро Васильович і тут же ніяково всміхнувся.

- Ні, чому, навіть дуже подобається. Він розумний, можливо, найрозумніший із тих багатьох інших, яких я там знаю, добрий. Тільки він переважно сміється, жартує і лише в очах буває сум, а от ви навпаки частіше сумні, і лише в очах зрідка буває веселість...

“Яку вона там бачила веселість?” – подумав Петро Васильович, але все одно йому стало приємно. Симпатична дівчина дивиться на нього з інтересом. Хоча хто останнім часом того не робив? Не буває хвилі, щоб не відчути себе цирковою мавпою з двома головами.

- А ви як психолог хотіли б мене вивчити? – тепер вже якомога приязніше всміхнувся він, щоб не образилася.

Оксана підняла на нього очі:

- Ну, я ще не психолог... я тільки вчуся, – тихо засміялася вона, -- бачили той фільм про Попелюшку?

- Бачив, -- Петро Васильович і сам завсміхався. – Із дітьми разом своїми дивився.

- Веселі ваші дітки, мені дуже подобаються.

- І мені, -- відвів очі Петро Васильович і зітхнув, пригадавши останні події і їх відстороненість від батька.

- Хоча то цікава думка, вас повивчати, -- наче не помітила його реакції Оксана. – Чому б і ні? Гадаю, то добра курсова вийшла б. А може і на кандидатську потягнуло б з часом. Ото б мої викладачі випали! Самі б, напевно, хотіли!

Тепер Оксана вже цілком вільно і весело розсміялася. Петро Васильович дивився на неї, і сам набирався того веселого настрою. Веселе дівча, хоча раніше він подумав, що вона старша, серйозніша і холодніша. Мабуть, трошки повнувата комплекція зіграла свою роль, ну і присутність її батька.

- Та ні, - сказала вона врешті. – Я прийшла просто поговорити. Зараз вільна, зайнятися нема чим, та й подумала, може і вам скучно... А мені так все цікаво. От у мене тато дуже твереза і навіть часами цинічна людина, все про всіх знає наперед, а я хоча на нього і подібна, але він все одно називає мене романтиком, каже, що я у хмарах літаю. А мені просто все цікаво і все хочеться побачити самій. Часами він каже щось, і я знаю, що він скоріше за все не помиляється, але все одно не вірю...

- Не знаю, мені хотілося б, щоб мої діти мені вірили...

- Все одно не будуть. Практика каже. Ви самі своїм батькам дуже довіряли?

- Та, напевно, ні. Ваша правда. Але у мене батьки були інші... Мама з села, батько теж, починав з робітника...

- Ну і що? Все одно все однаково в усіх. Книжка пише.

- Напевно таки не в усіх. Я так думаю, у вас все інакше.

- Тому що у мне батько багатий? Він же недавно таким став. А чому ви все до мене на “ви”?... Ви ж не викладач. Зрештою, у нас викладачі як тільки що, то зразу на “ти”. Навіть із задоволенням переходять. Аж злість бере. Тільки один отой, що я вам згадувала, ніяк. Причому від нього єдиного мені того б хотілося. Ви точно такий самий. – Знову розвеселилася вона. – Можете спокійно говорити мені “ти”. Мені то буде приємно.

Петро Васильович зніяковів остаточно:

- Та у мене справді така звичка. Навіть у тролейбусі чи в маршрутці. Скільки разів собі казав.... Бачу, що пацан переді мною, а сам... І дружина навіть за то діставала завжди... Їй здавалося, що то в мені відсутність почуття власної гідності... Може, мені теж треба було бути викладачем?

- Ну, то ви тепер якраз і будете, – засміялася Оксана. – Тепер всі на вас будуть рівнятися і вчитися.

- На мене? Чого то?

Оксана нічого не сказала, тільки показала пальцем повище голови Петра Васильовича. Петро Васильович зрозумів, що вона показувала на німб, але решти не зрозумів. Щоправда, перепитуватися було незручно.

Ото, виходить, навіть дівчата були розумніші за нього. Щоправда, в тому випадку Оксана не була аж така розумна. Вона просто чула, як її батько говорив із паном Юрієм, отим худим в окулярах (чортиком, як подумав про нього якось Петро Васильович). Якраз він і малював панові Роману ту ситуацію, коли німб робить із людини вчителя. Головне вкласти Учителю в уста потрібні слова, казав він. Це і почула Оксана. А Петро Васильович аж потім, пізніше здогадався. То у нього завжди так було. Здогадувався, але з запізненням.

Поки Петро Васильович думав, Оксана теж щось собі надумала:

- Петре Васильовичу, а можна вас щось спитатися?

- Ясно, що можна.

- Тільки не ображайтеся, я вас прошу, добре?

- Та добре, добре, -- всміхнувся вкотре сьогодні Петро Васильович.

- А ви любите свою дружину?

Всередині Петра Васильовича все аж скрутило. Того якраз він і не чекав. Зараз мав або збрехати, або сказати правду. І невідомо, що краще. З одного боку він мав збрехати, щоб уникнути всіх інших питань і видатися більше святим. А з іншого, йому того дуже не хотілося. І не тільки тому, що перед ним була дівчина, яка раптом його зацікавила, привабила, і щодо якої вперше за останній час по-справжньому реально почув себе значущим чоловіком (не звикся ще з роллю зірки, якій лише пальцем поворухнути і буде повно жінок, які будуть мати за щастя хоча б побути з ним поруч), але і просто не хотілося казати неправду. Наче справді святість прорізалася.

Та й взагалі, що вважати в цьому випадку правдою? Що буде означати, якщо сказати “не люблю”? Зневагу до людини, з якою прожив стільки років? Ця дівчина може це так розцінити? А якщо “люблю”, то це хіба вже зовсім буде неправда? Він же ж і досі щось таки до неї почуває саме через ті прожиті спільно роки. І тіло її завжди було йому миле, тягнуло до нього. Але хіба це теж їй можна пояснити? Така ж молода ще. Коротше, Петро Васильович довго вагався, а Оксана довго терпляче чекала. Вона таки була схожа на свого батька. Врешті переважило те, що було всередині Петра Васильовича, а не в залежності від цієї ситуації. Він схаменувся вже коли сказав:

- Ні, напевно не люблю. Хоча важко так сказати про людину. Ну, як дружину не люблю.

Чому він так сказав, бог його знає, але Оксана якраз на це не звернула уваги, її цікавили інші, мелодраматичні подробиці:

- Вона вам зраджувала?

Тепер уже відступати було нікуди:

- Ну, так, було, але я гадаю тепер, що то не головне. Вона мене не поважала, а я був її рабом. А коли дізнався, що зраджувала, перестав бути рабом.

- А ви давно дізналися? Ну, що вона вам зраджувала?

Петро Васильович підняв на неї очі і вийшов із задуми. Знову питання, чи казати правду. Вона ж зараз знову буде далі питатися. “Перед” появою німба, чи “після”. Збрехати і знову спробувати зробити з себе ще більшого святого? Але Петро Васильович такого в характері не мав.

- Дізнався недавно. – І щоб випередити наступне питання, -- Якраз після того, як з’явився німб. Власне він і став причиною.

Ця відповідь все одно вийшла двозначною. Хоча Петро Васильович сказав щиру правду і тої двозначності не помітив. А Оксана сприйняла якраз те друге значення, бо так ось воно було спровоковано ситуацією. Тобто, що зійшов на людину німб, і вона після того “просвітлилася”. Тому вона закивала головою і замислилася сама.

- Але я думаю, що то до кращого, – спробував заспокоїти її Петро Васильович і таки трошки покрасуватися, -- Людина повинна знати про себе більше правди. Принаймні мені завжди того хотілося. Але ж не будеш підслуховувати, що про тебе говорять інші. А до того ж деколи, коли почуєш, то і неприємно може стати...

- То правда, -- замислено відповіла Оксана.

Зараз вона видалася Петрові Васильовичу дуже милою і навіть гарною. Навпаки неподібною на свого батька.

- А взагалі ви її колись же ж кохали, коли одружувалися?

- Кохав... І, мені здається, дуже сильно. Щоб бути стільки років сліпим...

- А я от ще ніколи не кохала. Вірніше, мені один раз так здалося, але то виявилася дурня...

- Однокурсник?

- Ні, але то не має значення. Добре, -- всміхнулася вона. – Я вас, напевно, замучила.

- Замучила? Ви мене не могли замучити! – спробував бути галантним Петро Васильович.

- Ми ж домовилися, що ви будете на “ти”.

- Ой. Точно! Ти мене не могла замучити, – майже по складах сказав Петро Васильович і обоє всміхнулися. – І щодо кохання. Хіба то так страшно? Це, мені здається, добре. Отже не зустрівся ніхто гідний тебе. Ще все попереду.

- Та от та гідність... Ну її. Мені вже двадцять один і не мала ще нікого. Ніяких побачень, ніяких зустрічей при місяці і солов’ях, як то ми в школі, чи на парах літератури вчимо... ніяких поцілунків... так все... Хіба то добре? Коли читаєш щось таке...

- У книжках все інакше.

- Ну, хіба я така негарна?

- Ти сама знаєш, що питаєш дурницю.

- Так, але все складається саме так, ніби я якась потвора. Ніби всі мене бояться...

- Ти перебільшуєш... То все тобі здається наперед.

- Ні... То все правда. Сумна правда.

Петро Васильович хотів ще щось сказати, але господарем ситуації таки була Оксана. Вона встала і сказала:

- Мені все ж пора й честь знати. І так забагато собі дозволила. Якби тато дізнався, що я до вас заходила... Ви ж йому не скажете?

- Я? Звичайно, що ні. Та я собі не уявляю і ситуації, коли б то мав сказати.

- Обіцяєте?

- Жартуєш? Це неможливо! Можеш бути певна.

Оксана вийшла. Щоправда, біля дверей вона затрималася і зробила якийсь такий невловимий рух, ніби хотіла вернутися і зробити ще щось, або щось сказати, але стрималася і пішла.

А їй, якщо сказати правду, дуже хотілося підійти до Петра Васильовича і спробувати доторкнутися до того німба рукою. Їй здавалося, що то може щось їй дати. До речі, наразі вони обоє не помітили, але їх та розмова зовсім не дивним чином зробила ближчими. Бо обоє зробили одну й ту саму річ – раптом щиро сказали правду, яку не надто б наважилися сказати комусь іншому. Ну, буває отак в інтернеті люди одне одному щось таке наговорять і то їх зближує, або по дорозі в поїзді, чи ще десь у випадковій зустрічі. Але у тих випадках люди переважно знають, що шансів зустрітися пізніше їм небагато. І тому та щирість нічим не зв’язує. А тут щирість, викликана в одного цілковитою самотністю і щирістю співрозмовниці, а в іншої – наявністю такого дивного світного круга навколо голови, мусила мати якесь продовження. Бо бачитися вони повинні були і далі. А ще ота обіцянка не казати батькові. Наче поріднилися...

 

 х х х

 

Одягли Петра Васильовича зовсім не в костюма з краваткою. Запрошений на оглядини і примірку дизайнер в компанії з іміджмейкером одразу категорично відкинув таке прохання пана Романа. Але і щоб не зробити з нього паяца в якійсь сутані чи якому балахоні, йому підготували кілька комплектів, які складалися переважно із вільних светрів і так само вільних широких штанів. Щоб і відповідно до стилю святого і трошки все ж діловіше і світськіше, ближче до народу, а не на зразок великих “творчих” особистостей, а також щоб приховати животика, ну і з кольорами, які були добре підібрані до блакитного німба. Ще у комплекті були акуратно підібрані за кольорами джинси і джемпери.

Саме так у залежності від ситуації він мав з’являтися на люди і перед телекамерами.

- Діловий стиль, краватка, політичний імідж – то ще попереду. Має дозріти ситуація, -- підтвердив панові Роману іміджмейкер. – У певний момент це само собою зіграє важливу роль.

 

х х х

 

Що ще цікавого. Якось трошки освоївшись і походивши по тій дачі, Петро Васильович набрів на маленький тренажерний зал внизу. Спробував позайматися трошки від нудьги і раптом то його втягнуло. Він несподівано відчув, як давно про таке щось мріяв і як бракувало часу і грошей на те, щоб кудись походити і тим зайнятися. Більше того, коли його там застав один із його охоронців і потім сповістив то білявій бестії Олексі, той викликався стати йому помічником і тренером.

Спостерігаючи, як Петро Васильович безжалісно (як для його стану) і вперто, навіть з якоюсь мазохістичною насолодою, навантажується до сьомого поту, Олекса не міг сам в собі стриматися від захвату. Хоча бачив таке в житті не раз із іншими людьми, та й сам якоюсь мірою таким був.

Але не думайте, що то та його роль, про яку говорилося раніше. Ні, то ще попереду, а зараз він просто був у процесі все більшого і більшого переконання, що таки перед ним святий. Ну, як би ви самі собі таки подумали? Ну, признайтеся. Чолов’яга – на вигляд таки слабкий і навіть немічний з погляду того громили, -- вперто сопучи “качає” прес, на його чолі концентруються великі краплі поту і вони відблискують ніжно-блакитним світлом від німба, який методично рухається вслід за його головою...

 

Х х х

 

На підмостках молільного дому свідків Єгови пресвітер, чи то пак брат-промовець аж пашів від щастя, що настільки видатна особа виявила інтерес до їхнього зібрання і прийшла на їхнє чергове зібрання. Вони запросили його лише, щоб почути думку, поговорити з ним, але не надто сподівалися на прихід, і те, що він виявив бажання прийти саме до них, а не до кого іншого, те, що там на вулиці стоять такі круті іномарки і стільки охорони, що всюди повстановлювано кіно- і телекамери, що будинок аж тріщить від журналістів, говорило тільки про одне – це теж відзнака, і його церква тепер підскочить у рейтингу так високо, як ніколи не бувало досі. Тепер вся справа за ним. Тепер буде ясно, чия віра праведна, до якої церкви треба іти і прагнути! Дратувало хіба що трошки те, що ті телевізійники і якісь із ними інші люди надто командували, влаштовуючи сцену. Хоча та метушня тільки додавала всьому що тут відбулося більшої ваги.

А ви спитайте, чому Петро Васильович прийшов саме сюди, вибрав саме цю конфесію, яка раніше його діставала лише на вулицях чи перед порогом власної квартири своєю настирністю? Вас це дивує? Зараз поясню. Ну, по-перше, як ви вже знаєте, у нього було реальне завдання від пана Романа – світитися побільше і публічно, а тому хоча б кудись треба було піти, і для першого разу така аудиторія могла зійти, до того ж ця релігійна братія виявилася першою, яка не наклала в штани і готова була задавати питання і вести дискусії, до того ж не відкидаючи з одного боку євангельських повчань, а з іншого намагаючись спиратися на наукові відомості. А по-друге, у нього давненько в кишені лежала зім’ята тонюсінька брошурочка, яку йому якось увіпхали до рук вуличні проповідники, від яких йому завжди було важко відкараскуватися, якщо поруч не було дружини. Брошурка називалася (я вам можу показати таку саму) “Хто насправді править світом”. І у світлі теперішньому це питання зацікавило Петра Васильовича особливо.

Отже промовець ніс, мало не захлинаючись, свою вступну проповідь:

- Сьогодні у нас цікавий і знаменний день. Ми маємо можливість вести бесіду із людиною, відзначеною дуже яскравою і несподіваною відзнакою. Ми, дорогі браття і сестри, не знаємо з вами, що це – можливо так Єгова веде нас до світла, а можливо вказує на наближення армагедону, але зате ми сьогодні маємо змогу говорити із відзначеною ним людиною. Живою людиною, через яку Єгова готовий передати нам істину. Ми можемо задати йому питання і почути відповіді. Ми можемо вести дискусію з людиною, яка носить на собі ту відзнаку... Отже привітаймо нашого гостя. Просимо сюди, шановний Петре Васильовичу!

Коли Петро Васильович вийшов, то йому в голові не було потреби жодних інтерв’ю і відповідей на запитання. Він зовсім не збирався нікого вчити, щось проповідувати, він хотів знати сам. Тобто радше сам був готовий задавати питання і отримувати відповіді. До того ж він був дещо збуджений (дали йому до кави відповідну “вітамінку”), навіть переляканий потребою спілкуватися з натовпом, хоч як би його не готував до того чортик в окулярах пан Юрій. Тому, коли йому передали мікрофон, він тут же звернувся до того пресвітера з “нападом”:

- А чому ви гадаєте, що то мене відзначив Єгова, тобто Господь?

Той явно не чекав такого питання:

- Але ж.. всі ознаки за це... Це очевидно, адже ж обрано саме таку форму... Ніхто не заперечить...

- Деякі священики кажуть, як я читав у газеті, що то може бути і від сатани. А якби я вам сказав, що в мене вселився сатана, то що б ви тоді зробили? От ви всі що б зробили? – Петро Васильович обернувся до залу. – Тоді б ви закидали мене камінням?

Зал мовчав. Розгубилися всі. А Петро Васильович, який стільки передумав за той час і якого душили ті думки, провадив далі:

- Не лякайтеся. Один відомий екзорцист (ну, він не мені був відомий, просто мені сказали, що відомий) уже на мене кидався і нічого не домігся, його вже навіть встигли відлучити від церкви через ту таку прикру помилку, якщо газета пише правду. Так що я не сатана... Ну, принаймні, якщо вірити невдачі екзорциста... Але мене просто цікавить – що б ви зробили? І взагалі, чому легше повірити, що в людину вселився сатана, аніж побачити в ній, звичайній людині, святість? Ну, от ходять навколо вас тисячі людей, і якщо хтось робить не так, як вам подобається, ви ним невдоволені і можете сказати, що в нього вселився сатана. Але навіть якщо він робить щось дуже гарне, вам важко, не повернеться язик назвати його святим. Чому? Тому що у нього нема такого нібма над головою, як у мене? А у мене є, то я вже і святий?

Аж тут усім присутнім відлягло. Вони раптом наче потрапили у звичне середовище і в пафосі короткої промови Петра Васильовича вчули те, що звикли, і налаштувалися на слухання звичної проповіді. Деякі навіть зробили спробу заплескати в долоні. Але Петро Васильович мовчав і знову запала тривала пауза, яка явно не виглядала на театральну. Він чекав таки відповіді, чому так відбувається. Він хотів почути, хто що скаже, наче вчитель у класі від учнів.

Але відповісти не було кому (саме як у такому класі). Петро Васильович водив поглядом по залу і розгублено чекав:

- Невже ніхто не знає? – знову озвався він. – Ось у мене тут є книжечка ваша, в якій впевнено говориться, хто править світом. Тут написано, що сатана. Коли я прочитав це вперше, я не повірив своїм очам, хоча логічно допустити, що справді, це якраз найпростіше. То всі ми у світі сатаністи? Я все життя вірив, що моїм життям керує бог. Навіть мною! І ще я думав, що якось дивно, що у кожного є свобода вибору між одним і другим. А тут виявляється навпаки. І ось цей німб, який наді мною з’явився. Що воно за прояв? Прояв отого правителя світу? Але ви кажете, мені його дав бог. Це так?

Знов мовчанка і непевні кивки, а також ствердні вигуки з залу.

- Ну от що ви про мене знаєте? Тільки те, що понаписували газети? Ви можете заглянути мені в душу? Побачити що там насправді і з чого вона складається? Чого я хочу і чого хотів ціле життя? А ви чого хочете? Може серед вас сидить святий і ви на нього не звертаєте уваги? Я прожив 15 років зі своєю дружиною і вона все життя думала, що зі мною все навпаки, і не підозрювала в мені нічого такого. Мої батьки ніколи не готували мені такої долі і не сподівалися на таке. То може ви мені скажете чому, якщо вже на то пішло, обрав Господь саме мене? Зрештою, може то випробування не тільки для мене, але і для вас? І ніякий таки сатана світом не править? Та скажіть же ж мені, не мовчіть! От ви, пане священик, чи як вас тут називають, ви ж завжди говорите із такою певністю, то скажіть же і зараз!

Петро Васильович, ясно, не був ніяким оратором, і коли він потім дивився той сюжет по телевізору (щоправда дуже скорочений із виділеннями того, що не було головним для Петра Васильовича, прикрашений коментарями), то йому було трошки за себе соромно. Але і тоді в ту хвилину всі ті питання стояли перед ним і він думав про майже те саме. До того ж по телевізору то лунало якось дивно... Якось так невідповідно до того, що він бачив там, у залі. Тут він виглядав наче на піднесенні, наче якийсь таємничий оракул, причому досить привабливий. Петро Васильович сам собі сподобався в тому одязі і з тою “одухотвореною” мімікою. І вихоплені з залу обличчя – такі різні – від переляканих до мало не щасливих у здивуванні, що вони щось таке дивне бачать – все наче на якійсь душевній співбесіді, ніби він справді сам проповідник. Хоча німба на екрані видно не було, зате було видно “світло” від нього на обличчях присутніх.

Пан “священик”, який справді завжди знав, що говорити, бо перед тим було багато підготовчих занять, багато промов, тепер абсолютно розгубився. Вірніше, не стільки розгубився, скільки затримався в думці, бо його готували до різних ситуацій, тільки не до промови перед аж такою кількістю телекамер. Зазвичай писалося все переважно тільки для своїх і про своє, а тут... Він же ж то був переконаний спочатку (і його запевняли), що ніяких провокацій не буде! І ось на маєш....

Хоча які там від Петра Васильовича провокації! Він сам увесь був зараз цілою провокацією, зовсім того не хотячи. Тому промовець, спочатку вдавши задуму, після кількох секунд заявив:

- Я не знаю, що міг мати на меті Єгова, я у своїй ницості перед ним можу лише щось собі малим своїм розумом уявляти і пояснювати. Але я певен, я на всі сто відсотків і навіть більше певен, що він вчинив правильно! Адже ми всі на землі ‑ браття! Ми всі повинні жити в мирі і святості, а отже, обравши вас, відзначивши своєю відзнакою, він мав на меті, як я собі можу спробувати своїм малим людським розумом осягнути, – показати нам саме це. Ви один із нас, і ви не такий. Можливо, він нам хоче вказати, що кожен може, якщо запрагне досягти святості і повинен це зробити!!!

До кінця “спічу” голос промовця твердів, мужнів і врешті викликав серед постійних відвідувачів молільного дому бурхливі оплески. Він так зрадів наданій йому можливості сказати і відчув себе раптом у такій силі, що хотів продовжувати і далі, але Петро Васильович його урвав:

- Ну, нехай! Але ж тоді ви мусите знати, в чому полягає святість. Бо я в останні дні дуже багато над тим думаю. І не можу прийти до остаточного висновку.

Знову професійному промовцю довелося трошки подумати. Але він і тут вийшов зі становища:

- Ми знаємо, що у нас у кожного є ангели, які сприяють нам за велінням господнім у житті, і вони мають можливість виконувати волю Божу. Вони несуть нам спасіння. Мабуть, ваша душа об’єдналася із душею ангела Господнього і тепер ми можемо слухати Вас як носія волі Господньої. Ми хочемо піти за вами. Ми шукаємо шляху божого! І можливо зараз, у ці хвилини ваша святість може виявлятися саме в цьому.

Знову мало не зірвалися оплески і знову Петро Васильович не звернув на то уваги. Він заговорив, наче їх не було, і в голосі його була більше задума, аніж пафос, але і ситуація і твердість роздумів таки спонукали до відчуття пафосу промови:

- Не знаю, чи може в тому виявлятися святість. Я думав над тим. Хіба що вона мала б підтвердити, що святість у тому, що я такий самий як ви. Я живу так само, як ви, я бачу все навкруги так само, як ви, я помічаю всі ті самі несправедливості і мерзенності, які творяться в політиці і багатьох інших виявах нашого житті. Освіта, медицина, правопорядок, суди... І я зазвичай такий самий безсилий, як і ви. Якщо так замислитися, то справді колись дві тисячі років тому у такому становищі, може був і сам Христос? Ні, я не порівнюю себе у жодному випадку з ним. Це не те. Я маю на увазі віру в те, що відбувається, інших. Може, ви і маєте справді рацію в тому, що то все ж таки щось мусить означати. Можливо, я сам повинен повірити, а скоріше за все – ми всі разом...

Зал мовчав...

- Скажіть, ви справді готові повірити і піти за мною?

Першим вхопив момент знову ж таки промовець. Він підняв над головою руки і заявив:

- Так, ми готові!

Аж тоді піднявся увесь зал і тепер уже Петро Васильович зірвав ті аплодисменти. Дещо розпачлива посмішка під німбом не виглядала на розпачливу, а скоріше на трагічно болісну. Болісну за всі гріхи світу.

 

* * *

 

Бородатий чортик сидів у кріслі в кімнаті пана Романа, попивав якийсь прозорий напій і просторікував:

- Кожен харизматичний політик проходить у своєму русі нагору дві фази, які схожі на фази метелика. Спочатку він визріває, навіть не знаючи, хто він і що. Свого роду личинка. Його ніхто не знає, і він зріє у своїй хатці, виглядаючи назовні крізь віконце і вивчаючи той світ, визначаючи хто він є в ньому... Врешті він готується до боротьби внутрі- і міжвидової, щоб зайняти краще місце під сонцем. Це його природне покликання і з тим ніхто нічого не зробить. А далі поступово він набирається досвіду і перетворюється на того, хто найкраще знає проблеми тих, кого він буде захищати як політик. Бо він живе між ними, він такий самий, як вони. Він справді щиро переймається всіма тими проблемами, бо вони і є часткою його. І чим він є простіший і відвертіший, чесніший, відкритіший, тим краще. І так він перетворюється на яскравого привабливого і викликаючого довіру легкого у словах і діях метелика. Він вірить в усе, що каже, все робить дуже щиро, оскільки якщо не буде вірити, то ніколи не стане лідером. Він по-справжньому блаженний і готовий іти на все заради ідеї. Саме такі люди, якщо спробувати підрізати їм крила на початку, потрапляють у тюрми і залишаються на все життя борцями. І в тому числі і завдяки тому піднімаючи людей, народ такий лідер стає яскравим і чистим. Йому вірять і по-справжньому віддано ідуть за ним. І соратники, і прихильники. Він здатен за собою вести багато, бо сам горить і запалює інших. Не вірите? Згадайте хоча б навіть найчастіше обговорюваних тепер лідерів – Лєніна чи Гітлера. На початках, я просто переконаний, вони свято вірили в ідею, яку проповідували, і готові були віддати на її реалізацію все. Або й так – до останніх свідомих днів вірили в те, що роблять правильно. Гадаєте, Пол-Пот у Камбоджі, який підняв на зміну країни знедолених хлопчисьок, не був таким? Без віри він би не знищив стільки людей у своїй країні.

А от наступний етап, третій – коли він, отой метелик, таки здобуває владу, вірніше, яку здобувають для нього інші, яка йому, як його переконали, була потрібна задля перемоги і проповідуваних і так потрібних іншим ідеалів. Він потрапляє навіть не в те, що звикли гарно показувати у казках у вигляді багатства, чи спокус влади... Ідеться не про те. Спокуси – не головне. Він потрапляє в тенета обставин. Адже ішли із ним до влади не тільки такі самі метелики, як він. Ішли ті, які знали, для чого ідуть... Гусінь. І залишилися біля керма, до якого він став, незмінними. Заручник обставин метелик вимушений із ними миритися. І врешті сам стає таким. Влада із вершини, яку скорив, перетворюється спочатку на тюрму, а далі -- на зручне і злачне місце. Бо починають добре годувати і догоджати. Ідеї зовсім не гаснуть, вони в голові того лідера продовжують існувати. Але він гадає, що вони вже і досягнуті. До того ж часто йому повторюють, що то так і є... Ховаючи від нього дзеркало, де б він побачив у собі вже не метелика, а гусінь.

Тож висновок про нашого Петра Васильович який? Доведіть йому, що він лідер, а потім дайте йому владу. І він ваш. Навіть не треба підписувати з ним жодних паперів. Він буде вас слухатися і виконувати всі ваші вимоги, особливо, якщо їх відповідним чином подати. Для нього не народ, не люди, які завоювали йому владу, будуть основою боротьби, а ви, бо ви є і завжди були його зв’язковим у боротьбі. Він знає, що саме з вашою допомогою досяг перемоги у своїй святій боротьбі. Ви йому найголовніший друг і брат. Ну, і якщо не помилитися ніде на тому шляху, то завжди ним будете. Він стане і вашим фанатом і вашими руками. Потрібно буде лише вкладати йому продовження ідей боротьби. Відповідну інформацію.

Наразі ми з вами випещуємо привабливого метелика. А далі – справа буде за простим. Привести його до влади. Я кажу “простим”, бо насправді, хоча то коштує чималих сум і затрат зусиль, але реально не так уже і складно. Самі бачите, як люди вже готові йти за ним куди скаже. Єдине, що він ніяк не хоче визнати, що треба казати. Я все ніяк не можу вловити його націленості, його слабкого місця, до чого він прагне. Але мені лишилося вже мало. Ще трішечки. Святий буде наш.

- Цікаві роздуми, сказав би я... – вимовив після того пан Роман... – але... якось так ви сказали про гусінь. Щастя, що повторили кілька разів “ми”, “наш”... а то б я вже подумав, чи часом і ви себе за метелика не маєте...

- О! Даруйте мені такі слова... я... ну, не зовсім добре добрав порівняння! – перелякано знітився пан Юрій.

- Та все ви добре добрали, -- засміявся пан Роман. – Не переживайте! Не маленький. Гусінь, то ще не найгірше, що можна було придумати. Гусінь, так гусінь.

Чортикові трошки відлягло. Добре, що його шеф все ж таки не дурень. Але потім не раз картав себе за таке необдумане легковажне просторікування. Треба ж так влипнути! Пити треба було менше! Мудрагель! Коники-метелики...

 

х х х

 

Навпроти Петра Васильовича сиділа Галя. Так, та сама Галя, яку він колись було вподобав собі на роботі. Замотана у хустку. Власне, вона прийшла сюди після багатьох розмов із мамою. Вони багато сперечалися щодо Петра Васильовича, а коли мама дізналася, що він свого часу позиркував на Галю небайдуже, до того ж після всіх тих чуток про зрадливість дружини, то зупинитися вже не можна було. Обидві таки переконалися, що треба до нього іти. Отож позамотувалися в хустки (ну як же ж, до церкви в хустці, то і до святого – теж!).

Щоправда Петро Васильович тут же попросив ту хустку Галю зняти, всміхнувшись, що без неї вона виглядає набагато краще.

Тепер Галя поводилася вже цілком інакше. Вона була перед Петром Васильовичем сама, бо охорона не впустила її маму, і тепер вона явно шарілася на відміну від того, як було на роботі. Вона дивилася на Петра Васильовича і бачила, що він явно змінився за той час. В одязі його, у поставі, у поведінці тепер добре вже проглядалися натяки на величність і розмах. Галя ж не усвідомлювала, що то все впив і роботи візажистів, і інтер’єру, і того часу, який він прожив у відчутті своєї винятковості, і німба... врешті і роботи Петра Васильовича, який останнім часом майже щовечора вправлявся з тренажерами і їв відповідно до дієти, запропонованої Олексою. Та й, можливо (можливо?) у душі Петра Васильовича мало не щодня відбувалися зміни. Наразі очі його світилися усмішкою. Зовсім не тою, яка була у нього тоді на роботі.

Чи, може, її висвітлював нібм?...

То ж коли Галя зняла хустку, в її рухах було тепер вже невловиме автоматичне кокетство і намагання сподобатися, хоча вона і не за тим прийшла. Просто рух зняття хустки до того призвів. Адже сам святий запропонував їй зняти її. Галя навіть стріпнула злегка волоссям, і помітила, що очі Петра Васильовича ще більше запроменіли.

- То що ти хотіла, Галю? – спитав Петро Васильович.

Після секунд розважування і згадування всього, що переговорила з мамою про її відповідальність перед ним, і про її можливу роль в його житті Галя пригадала, з чого мала почати:

- Я... прийшла, щоб вибачитися перед вами.

- Вибачитися? За що?

- Розумієте... Я... ще тоді... думала... я думала про вас погано і тому деколи трохи насміхалася з вас...

- Погано думала? – всміхнувся Петро Васильович, але на душі йому посмутніло.

- Ну... так... я думала, що ви до мене залицяєтеся і що маєте щодо мене наміри, а я... я не могла того допустити і тому часами кепкувала з вас і... казала про то у нас у відділі.

Петро Васильович сумно хмикнув і опустив голову, але тут же її підняв:

- А я таки залицявся до тебе. Ти мені дуже подобалася. І я не раз тебе хотів. І... зараз теж подбаєшся. І що в тому поганого?

Галя злякано підняла голову, вона зовсім не була готова до такого повороту подій. Лише ворушила губами.

- А якби я зараз теж почав до тебе залицятися, то що? – змусив себе всміхнутися Петро Васильович. – Ти знову б подумала про мене погано? І знов би сказала своїм співробітникам?

Галя робила відчайдушні спроби то мотати головою, то кивати. А Петро Васильович раптом встав і підійшов ближче. Відчувши свою владу над нею, він зненацька почув і інтерес до того, щоб “відімстити” їй за ті кепкування, про які вона призналася. Він підійшов до неї дуже близько і торкнувся пальцями її щоки, зробив те, про що колись так мріяв. Провів долонею по її волоссю. Далі нахилився і торкнувся устами її чола. Він не наважився торкнутися уст, хоча спочатку хотів цього. Надто Галя була перелякана. Але він і без того встиг збудитися на тому сексуальному голоді і раптовому такому духмяному запаху її волосся. Тому він не зразу пішов, а ще раз провів долонею по Галиному волоссю і щоці.

Яка ж вона була колись бажана і яка не доступна, і яка тепер доступна і разом з тим знову неторкана. Ох, вже ж той німб! Не рушиш з ним нікуди. Хоча ось завдяки йому сидить тут Галя цілком покірна і дозволяє себе цілувати. Чи, може, якби він тоді теж спробував, а не боявся дістати ляпаса, то теж би все було так само? Якби він був тоді сильніший, вівся “як мужчина”, як вчив Микола, то все було б у її ставленні інакше? І взагалі, цікаво, а що коли б він таки спробував мати з нею секс, чи пропав би той німб? Може не було б того всього? Щоправда, тепер він дружини власне не має. Так що то не було б зрадою. А що тут в такому випадку взагалі зрада?

Але ту думку він думав уже, коли вертався назад у крісло. Галя все не могла оговтатися і мовчала. А Петро Васильович, всівшись назад, знову спитав:

- Ну, то що ж тобі було таке в мені неприємне тоді? Мій вік? Мій животик? Лисина? Що саме? Я тобі був бридкий? Не бійся, кажи...

Галя знову наче не знала, що робити з головою, все там перевернулося і та голова теж сіпалася то туди, то сюди. Це випробування, чи навпаки? А Петрові Васильовичу вже знову робилося не по собі, бо знущатися він не мав звички, та й до Галі таки мав потяг, який би він не був зараз:

- Та добре, Галю, я все розумію. От тільки не второпаю одну собі зараз річ. Скажи, може ти мені допоможеш. Я вже кілька разів думав на ту тему, ти знову мене змусила. Чому секс вважається гріхом? Господь же дав його нам? Так? То чому то гріх?

- Я не знаю – врешті щось сказала Галя. – Священик каже, що то не такий гріх, якщо задля дітей...

- Священик... Знаєш, я тут деколи тепер в Інтернеті колупаюся, то різні питання там дурнуваті задаю. Про свободу, про гріх, про любов... Там таке часами можна знайти! І так цікаво. Ніколи не думав, що про то все стільки понаписувано. А я знов ніби все спочатку. І я собі подумав, що зовсім то не гріх той секс. Він тільки тоді гріх, коли стає основою заздрощів і ревнощів. Коли його продають, коли змушують до нього. А так... Якщо люблять люди, то чому б ні? Ти ж не збиралася від сексу відмовлятися? Збиралася заміж, родити дітей, так?

- Так, але...

- Але що?

- Я тепер вирішила не виходити заміж.

- Чому?

- Я вирішила в монастир піти.

- В монастир?! Ти?! Та навіщо? – витріщився святий.

- Вірніше... я хотіла спочатку попроситися вам служити.

- О господи! Мені служити? Жартуєш?

- Ні... я тому і прийшла пробачення просити і його у вас заслужити. – Галя нарешті знайшла знову ту ноту, за якою прийшла і з якої її несподівано збив Петрова Васильович.

- Та не треба в мене ніякого пробачення просити! Нічого ти мені не винна!

- Та то не тільки, – не збивалася Галя. – Я таке рішення прийняла і прийшла просити, щоб ви мене... благословили...

- Ну... то таки... жах якийсь... – мало не хапав ротом повітря Петро Васильович. -- Та не можу я тебе благословити!

- Чому?

- Не можу я! Я взагалі не маю права втручатися в твоє життя. І чому взагалі має хтось у нього втручатися без твоєї згоди?! Поки ти не схочеш, то не має і все. І взагалі чому раніше я не мав права тобі щось радити, а тепер маю?

- Ви... тепер зовсім інший.

- Інший... Слухай, якби я мав тобі щось казати, щось радити, то сказав би – іди собі, виходь заміж, роди дітей і не мороч голову зі тим монастирем.

- То ви мені так кажете? Так буде краще? – замислилася Галя.

- Я не знаю, як буде краще! Просто я скоріше хотів би тобі такої долі, а не щоб ти через мене вирішувала щось про монастир. Хоча... – він подивився на Галю протяжно, і щось справді наче потойбічне було в тому погляді... – А може... мені щойно прийшло до голови, я досі тебе ревную... в тому числі і до того монастиря.... Чому то я справді так проти нього наставився? А чому тебе взагалі той монастир так притягнув?

- Не знаю, я подумала, що якщо ви на мене увагу звернули, то ж мабуть не спроста...

- Ясно... -- Петро Васильович схилив голову. – А я взагалі то тепер думаю – а чим той монастир добрий? Що роблять ті люди, які там живуть? Богові служать? А люди собі самі по собі? Хай собі люди живуть як хочуть, головне, щоб ми спасенні були? Головне собі у бога шлях до раю вибити? І якщо замислитися, то що там найголовніше у тому монастирі? Відмова від мирського? А яка та відмова найголовніша? Від їжі? Ні. Їдять там всі однаково. Ну скромніше, але все одно їдять. Від гулянок? Ну... свята свої у них все одно є. Віддавання молитвам? А що їм заважало то робити у звичайному житті? Іншим же не заважає. Ходять собі до церкви і хто скільки хоче, стільки й молиться. Від роботи? Ну, тут вони часто кажуть, що там всі мають свій обов’язок і всі працюють. Не тільки на милість від працюючих живуть, але себе теж прогодовують. От і виходить – що головна мета – відмова від сексу. Наче б то найбільшої спокуси. Тобто від народження дітей. Тут нібито найбільший гріх. Але якщо народжувати дітей гріх, то тоді взагалі жити гріх. Якби ми всі стали монахами, поділилися на неторканих чоловіків і жінок, ото і світ би пропав. Нащо Богові світ, який мав би пропасти?...

Галя мовчала.

- То ти мала намір просто від сексу відмовитися? Чи що?

- Ну, не тільки... Головне – це служіння єдиному Господу... Так священик казав. А для того треба відмовитися від всіх мирських принад, грошей, влади, насолод, ну і молитися постійно.

- Але він би ще додав, що то мало б бути покликання. У тебе є покликання?

- Я не знаю...

- Але зі священиком ти вже радилася...

- Та ні, я просто питалася.

- То я тобі скажу, що він тобі краще порадить, він знає, що казати, і він на то є, а я ні... Краще іди до нього... Ти до мене приходила, щоб я тебе пробачив? То я пробачаю. Я не мав і не маю на тебе зла. До того ж ти казала своїм друзям правду і цілком справедливо наді мною сміялася... Ти ще щось маєш сказати? Бо мені вже сигналять, що мушу йти.

- Не маю... хіба що... – Галя встала і подивилася на Петра Васильовича якось дуже вже перелякано-серйозно. – Якщо не в монастир, то... я б хотіла мати дитину від вас!

Після того вона розвернулася і мало не кулею вилетіла з кімнати, оскільки Петро Васильович від здивування і брови підняв, і очі вибалушив. Ну, якщо бути Галею, то таку реакцію можна розцінити лише одним способом – як праведний гнів на неймовірну образу.

Що ж до Петра Васильовича, то його змусив витріщитися, по-перше, якийсь такий несподіваний поворот – “ну, як не до монастиря, то давай мені дитину”, а по-друге, хіба що в дуже давніх еротичних фантазіях він міг припустити собі думку, що хтось, тим паче Галя, може звернутися до нього з таким проханням. Нехай, про неї він, може якраз так і фантазував колись, але сам розумів, що то лише дика фантазія на хвильку збудження, і до того ж ніколи б не наважився, навіть при тому збудженні, на реалізацію такого прохання. То була б занадто велика відповідальність.

А от надвечір, згадуючи той епізод перед сном, він раптом подумав уже цілком інакше. Спочатку вкотре згадав, що як давно вже не мав сексу. За тими страхами, що за ним підглядають, що тут всюди все нашпиговано камерами (а про таке йому натякнули, коли хотіли похвалитися, що все під охороною), він навіть під ковдрою руками вночі не маніпулював. А ще оті постійні нервові навантаження, постійна забитість голови різними думками, та й фізичні із тими тренажерами. І ось тепер якась така несподівана заява. Він і раніше вже собі подумував на ту тему, чи є секс гріхом і якщо є, то чому йому тоді той німб заявився. А тепер раптом вирішив, що якщо Галя такого захотіла, то, може, то не так уже якось і патологічно. Вона бачить у ньому якийсь ідеал, який створюють йому оточуючі і німб, але може справді вона б виховувала свою дитину від нього саме у отакій святості, якої прагне ніби то на шляху аж до монастиря. Може то і не було б так страшно неморально її запліднити і дати їй ту можливість виховати дитину саме від нього. В принципі, яка їй різниця? Хіба що в тому, що чекала б народження когось теж із німбом...

Петро Васильович усміхнувся. Ото було б весело, якби він передав ті гени, і вони почали таки народжуватися. Покоління святих із німбами. Відкрити тут заклад із запліднення і розмножувати святих. Він навіть ще більше посміявся з того і з себе теж, але далі думка збилася вже на побутові речі, пов’язані із актом запліднення, і по тому Петро Васильович вже мусив гасити збудження, щоб таки заснути. Раніше б він то зробив дуже просто: фантазія плюс рука, а тут довелося крутитися в ліжку і просто збивати себе іншими думками. Наприклад, про завтрашній виступ у районному черговому містечку, якими його тепер возили майже постійно, рекомендуючи говорити про праведний шлях, навертати людей до віри в життя і до кращого майбутнього.

 

х х х

 

До речі, за настановами пана Юрія його ніхто не вчив говорити навпростець, його просто готували до зустрічей, заодно наголошуючи, що люди вірять у нього (а він сам це бачив), чекають, що він скаже їм щось добре, світле, а отже він, його роль у тому), а їхня (тобто пана Романа і його помічників) місія йому допомогти в тому, тобто зустрітися з якомога більшою кількістю людей і їх переконати, що життя можна і треба змінити і що шлях той буде через світло. Його просили зробити послугу людям і він починав вірити в те, що робить правильно, що справді, навіть якщо той німб і таїть у собі якусь непевність, але все одно він принаймні поки що виконує для людей добру службу, піднімає їх до ліпшого, вирощує у них світле. Інша річ, що Петро Васильович все частіше змушував себе думати, а як же ж йому бути. Бо ж ту святість якось треба в собі підтримувати, напевно.

 

х х х

 

У ту ніч думками Петро Васильович собі допоміг лише на час, бо вранці прокинувся на поплямленому простирадлі. Так, вперше за стільки років від підліткового віку йому приснився еротичний сон і у нього сталася полюція. Але на відміну від того підліткового віку зараз він не мав змоги якось приховати ту біду. Ще лежачи у ліжку він вирішував, що робити, але таки наважився, встав і, швиденько згорнувши простирадло, відніс його до туалетної кімнати, щоб запрати ту пляму. А коли поправ і повісив сушитися на сушильника, то замислився, а от справді, що б сталося, якби Галя таки народила ту дитину? Або і інші? Вони змогли б у тих дітях зберегти чи то виховати ту святість? Вони б просто мусили то робити? А як би ті діти мали рости? Як би от вони радили собі з тими полюціями і фантазіями? Щоб казали їм на то їх мами? Та й взагалі здатні мами, оті 19-20-літні дівчиська виховувати ту святість? Ну, нехай Галя і старша, вже мудріша, але ж ото прийти з такою ідеєю, хіба мудра жінка могла б? Дурепа вона якась, та Галя...

Цікаво, а таки правда, що та Галя виховала свою дитину так, як вона розуміє святість? Тисячі людей, дивлячись на той образ святого на іконі, навіть і не замислюються, в чому була та святість, вони лише час від часу чують про то на святкових проповідях від священиків. Той стражданнями за віру заслужив, той навпаки благочестям і милістю. А уявити собі, як мама виховує з дитини святу особу... То якась би мала бути фантасмагорія... Та й що мала б думати про себе та дитина, від малку знаючи, хто її татко? І взагалі чи знайшлася б людина, яка змогла б вирішити тут всі питання? Для того треба бути Христом? Чудотворцем? Але тоді нащо над головою німб? Треба просто бути сином божим і про то знати.

Таким чином виходить, що якщо б народилася дитина від святого і вона б про то знала, то таки одразу була б запрограмовано святою?

Отак думав осяяний німбом чоловік, стоячи біля мокрого простирадла...

 

х х х

 

Історія з простирадлом не лишилася непоміченою. Бо Петро Васильович не встиг простирадло досушити, і його знайшла консьєржка пана Романа. Людина, звичайно, порядна і з язиком за зубами (пан Роман інших би не тримав), але не задуматися і не здивуватися вона не могла. Попробувала ліжко – сухе, то що б то могло бути? Вона припускала собі відповідну думку, прокручувала її в голові, однак прийти до певного висновку ніяк не могла. Вона знала, що до святого ніхто не ходить і не може ходити, але ж хто його зна, що тут робиться. І коли побачила таку історію вдруге, то за порадою пішла до пана Романа. Іншого шляху вона не мала, щоб не поширювати дурних думок про святого. А пан Роман її детально розпитав, зробив найправильніше припущення про полюції (хоча того так їй не назвав) і заспокоїв. Сказав, що то навпаки дуже добре. Мовляв, коли святий так чи інакше є людиною, одним із нас, тому має такі звичайні чоловічі реакції. І навпаки то добре про нього говорить, бо живе стриманим життям. Бо таке можливе тільки з тим чоловіком, який не має жінок і т.д. Тому консьєржка заспокоїлася і стала якоюсь мірою навіть союзницею святого.

Щоправда, продовження було не в цьому, а в тому, що пан Роман потім дуже веселився з паном Юрієм, якому все розповів. Пан Юрій, щоправда, пробував все поставити на трошки серйозні рейки і подумати, чи не спробувати вирішити якось це питання, мовляв нащо консьєржці такі речі знати і патякати про те. Можна приводити святому час від часу якусь жінку, якщо він вже не хоче власної. Одна навіть кандидатура перша є, якщо з нею обговорити це. Він мав на увазі якраз Галю, про яку теж уже свого часу цинічно посміялися. Але пан Роман сміявся далі і казав, що то власні проблеми святого, а консьєржка ні про що нікому якраз не скаже, у ній він певен. Зате у святому буде більше отого “лібідо”. Так що хай так собі і буде далі.

Але і це не було ще продовження історії, бо так би і лишилося між двома людьми і Петра Васильовича не торкнулося, але ту розмову чула Оксана. І якраз у неї розповідь і знущальний сміх батька викликали зовсім іншу реакцію. А саме: просту, навіть звичайнісіньку жіночу жалість. У принципі, вона ще не знала на всі сто, що означають усі ті “страждання” Петра Васильовича, але цілком здогадувалася, бо і її вже так чи інакше час від часу посідали такі самі думки, про які вона навіть трошки і сказала свого часу Петрові Васильовичу, тобто вона сама вже починала від того страждати. А тут якось відчула до того ж однаковісіньку самотність із Петром Васильовичем, а відтак їй стало від того приємно. Знову відчула себе з ним спорідненою і знову захотіла торкнутися його німба...

 

х х х

 

А Петро Васильович насправді, реально, відчутно, робився все самотнішим і самотнішим. І все складніші і важчі думки охоплювали його голову, обрамлену голубим свіченням. Не було на то ради. Всі від нього щось хотіли, а він вже і не знав, що може, а що не може. Схоже було на те, що йому не лишають іншого вибору, як бути святим. Виступ йому напишуть, у навушничок все підкажуть, якщо забуде, одягнуть, доглянуть, нагодують.... що ще треба? Якщо людям то треба, то може так і робити?

Загалом він вже давно собі зрозумів, що той німб над головою зовсім не має стосунку до його святості. Ніякий він не святий. Але то, що його таким бачать, а деколи і змушують таким бути, наганяло не зовсім зрозумілий йому страх.

Сам Петро Васильович той страх не аналізував, тільки заганяв, як то завжди робив, подалі, а ми собі можемо поаналізувати. Якщо так замислитися, то, з одного боку, він уже побоювався втратити свій статус, позбутися тих всіх привілеїв, яких йому надав німб, тобто він вже не хотів втрачати німба. А з іншого – поступово у ньому наростав ніколи раніше настільки ним не відчуваний страх – страх Бога. Якраз його він всіма силами в собі глушив. Простісінький страх, який час від часу (а особливо перед смертю, на старості), відчувають чимало людей. Однак для Петра Васильовича він був досить гострим, оскільки не було жодної змоги уяснити, звідки ж і чому у нього той німб з’явився. Пам’ятаєте ту брошурку про диявола і деякі думки Петра Васильовича щодо того? Тремтілося йому деколи всередині від підсвідомої думки: а що, коли він колись за все це змушений буде відповісти. Тобто чи не краще покоритися тому німбу більше, ніж своїм “годувальникам” і не стати таки цілком відповідним до поняття “святий” і триматися того до кінця. І разом з тим, якщо так вирішити, то тоді (мабуть того він боявся найбільше) доведеться одного дня бунтувати і поводитися не так, як від нього чекають, а робити по-своєму. До того ж із тими побутовими і багатьма іншими справами, читанням газет про себе і відгуків на його виступи, підготовкою до інших, текстами про політику і про засоби впливу на суспільство і державу, йому не було вже часу подумати, а що ж таки та святість врешті означає. Жити гідно з якимись моральними біблійними приписами, з якими ладен був сперечатися, за “покликами душі”, які часто є лише тимчасовим відбитком бажань, а чи просто, як то кажуть, жити “задля людей”.

І малим, не відповідальним за чужі долі, чоловіком він себе усвідомлював, а разом з тим і кимсь дуже значним. Саме це було видно і з газет, і з телепрограм, і з розмов із паном Романом чи навіть кимсь іншим. Він шкірою відчував, що в реальності має маленьку перелякану душу, а разом з тим таку силу втручатися, з якою та душа раптом могла отримати безстрашність і свободу вирішувати. Постійне бажання скинути з себе все те, і навпаки несподівані пориви бути благодійником. Адже останнім часом все частіше і частіше до нього приходили зі скаргами, проханнями, розповідями про гірке життя. Він все більше дізнавався про те життя. Зрештою, перед ним падали навколішки, перед ним плакали, на нього сподівалися...

Поки що Петро Васильович не питав себе ні про що. І він поки що говорив головним чином про те, що думав, а вони йому вірили. Часто із полегкістю він відчував, що спілкуватися з ними не так уже і складно, як то він собі колись думав. Він не помічав, що проникався до людей все більшим жалем, а відтак набирався таки потреби їм допомагати хоча того йому якраз і не давали, постійно відволікаючи на інші завдання, на поїздки, інтерв’ю, прес-конференції, а допомогу відкладали на потім – казали, коли буде влада в руках, що тоді все буде можливим, аби тільки ту владу дістати. А ще він не помічав, що голос його все частіше твердий і впевнений. І тепер вже не тільки тому, що відчував за собою силу пана Романа і ще кількох політичних сил, про які раніше чув лише з телебачення, а ще й тому, що одного дня до нього таки мав прийти час, коли він зможе вирішувати...

 

х х х

 

Оксана прийшла до нього одного дня надвечір приблизно за тиждень перед святами, коли запланувався відпочинок для всіх. Навіть пан Роман махнув кудись на відпочинок за межі країни на кілька днів. Він пропонував те саме Оксані, але вона відмовилася, а він і не дуже засмутився, бо віз із собою коханку не надто старшу за свою Оксану. Ну, Оксана про то не знала, але і добре, що не знала. Зате вона собі запланувала інше.

Петро Васильович після тренажерів і душу сидів у кріслі, ковтав маленькими ковтками легке вино і читав. Так, читав. Причому цього разу не про себе і не про політику, і не про любов. Він читав про диявола, якого боявся, а тому з яким хотів ознайомитися. Книжка його заспокоювала, бо, власне, дивилася на диявола як на істоту вигадану, неіснуючу навіть у Біблії. Змій у раю на яблуньці – то не диявол, а всякі ангели, що з того неба попадали, якось так наче виходило, що і не існували як такі. Історії ті в Біблії відсутні і їх відтворюють з інших джерел. А до того ж, як виходило із того дослідження, диявол як такий (як щось неясне, як образ) з’явився у Біблії лише із появою християнства. Ще там виходило, що люди мусили собі придумати диявола з кількох причин, хоча він і вніс суперечності і сум’ятиці в віру. По-перше, диявол “обіляв” бога. Бог залишався завжди добрим, а диявол вирішував за нього всі недобрі питання, де треба було застосувати жорстокість (хоча у старому заповіті якраз навпаки саме Господь виявляє справжню жорстокість). По-друге, люди собі через наявність диявола часто знаходили оправдання – саме він був причиною їхнього вчиненого зла, а не вони самі. Ну і т.д. там багато ще було всякого щодо вигаданості диявола. А от щодо суперечностей у вірі, які приніс із собою диявол, то там говорилося, що із його існуванням так виходить, що бог або проти диявола безсилий, раз дає йому існувати стільки часу, принаймні він йому рівний, або ж він йому вигідний. І один і другий висновки кидають тінь на віру. Бо тоді Бог не виступає як всесильна і праведна сутність, а як щось таке не до кінця повноцінне.

Цю книжку йому якраз і принесла Оксана. Вона найчастіше вислуховувала його теревені про святість, і з нею він час від часу говорив на такі теми. Небагато у них було розмов, нечасто вони траплялися, але бували. І то були розмови, коли Петро Васильович почувався найвільніше. Більше ні з ким тут він не міг бути достатньо відкритим та ще й говорити саме на такі теми. Так чи інакше такі розмови були для нього на ті часи найінтимнішими.

Надворі стояла весна, але ще рання і досить прохолодна, тому у каміні палахкотів вогонь.

Коли зайшла Оксана, Петро Васильович здивувався, бо думав, що він у будинку мало не сам, окрім охорони. (До речі, той будинок скоріше нагадував би нам замок із багатьма кімнатами, коли в одному кінці могла гриміти важка рок-музика, а в іншому ніхто про то і не знав, і Оксана якраз мешкала в тому віддаленому від Петра Васильовича крилі, може навіть таку музику і слухала...) Річ у тому, що Петро Васильович, коли його спиталися про відпочинок, якраз дуже попросив саме того – усамітнення і тиші. Навіть його дітей і дружину відправили кудись у гори, як йому сповістили. А відпочинок влаштували перед святами, бо для них усіх ті свята насправді мали бути початком роботи, чергової кампанії для журналістів – “родинні свята разом”, а далі вже і активний перехід до передвиборної кампанії. Мабуть, саме тому і охорона майже не траплялася йому на очі. Хіба що Олекса, якого залишили всупереч його бажанням (він хотів супроводжувати Наталю Іванівну), керувати охороною обійстя, на якусь хвилину зайшов до залу, і вони обмінялися кількома репліками.

Тобто перед тим навкруги було тихо. Хоча Петро Васильович уже встиг засвоїти, що тут порожньо ніколи не буває і що неусипне око завжди розплющене.

Оксана зайшла не постукавши і тут же причинила двері, наче у себе в кімнаті. Одягнена вона була цілком по-домашньому, вільні штани і курточка мали вигляд мало не піжами. А може то і була піжама. Час бо був уже вечірній.

- Привіт! – сказала вона, всміхнувшись, -- Можна мені? Щось зовсім не хочеться зараз самій бути.

- Привіт! – так само відповів Петро Васильович. – Звичайно ж. Заходь, сідай. Радий тебе бачити! А я ото книжку читаю, яку ти мені принесла.

Ясна річ, про книжку він заговорив не тільки тому, що вона йому зараз була важлива, а щоб тема розмови була якомога нейтральнішою. Візит Оксани в такий вечір був досить дражливий. Петро Васильович навіть протверезів.

- Сподобалася? – спитала Оксана.

- Як тобі сказати. Загалом сподобалося. Дуже багато такого, про що я ніколи і не думав собі раніше. Наприклад, я ніколи не подумав би собі сам, що диявол може бути істотою вигаданою.

- Вигаданою? Як то?

- Ну, тут написано, що він у багатьох давніх релігіях не існує. Тобто протиставлення Бога і диявола з’явилося аж у пізніших документах християнства. Тобто так виходить, що його десь на якомусь етапі вигадали. З одного боку для оправдань Бога, а з іншого – себе. Мовляв і Бог добрий, і ми хороші, але от він, поганий, нас попутав... всіх...

Оксана, яка не схотіла сісти, а присіла біля каміна, знову всміхнулася:

- Ну, щось у тому є... можливо. А я один фільм бачила, там казали, що хитрість диявола в тому, щоб переконати нас, що його нема. Може, той автор нас якраз у тому переконує?

- Ага! Я теж той фільм бачив і собі про нього згадував вже не раз. То якась заплутана і теж хитра думка. А пам’ятаєш, ти мені давала читати про ангелів? Там я теж, між іншим, начитався на ту саму тему і більше питань, ніж відповідей. Звідки взялися ті ангели, коли про них ні слова при створенні світу нема? І чому врешті вони аж так поділилися? Там же цілі війська тих ангелів. Всі воювали між собою. Ніколи про то не знав. А знаєш, як Люцифер перекладається? “Світлоносний”... Я так дивувався. Стільки всього цікавого у тій літературі про релігійні символи.

- Так гарно вогонь горить. – сказала Оксана на те все. – Ви любите дивитися на вогонь?

- Звичайно. Коли хлопцем був, то ми часто палили вогнища, щоб посидіти біля нього. В горах теж біля намета гарно було.

- І ми! А потім то все пропало... А ви і в гори ходили?

- Ну, то ще як студентом був. Ото як ти тепер.

- А я не ходила так ніколи. Все тепер із татом. А він тільки і того, що готелі та ресторани, обслуга, комфорт... – ніякої романтики. Я б хотіла хоч раз отак, як ви кажете. Щоб у наметі, з ночівлею просто неба.

- То не завжди так романтично. І холодно буває, і мокро...

- Ну і що? Якраз у тому ж і все полягає. Щоб все спробувати. А не як у теплиці. А ви з дівчатами ходили?

- І з дівчатами теж. Але... переважно... так бувало... – Петро Васильович важко добирав слова. – Коротше, я переважно пари не мав – всміхнувся він нарешті, – і іншим заздрив.

- Ви були, напевно, надто сором’язливим.

- То правда. Ніколи на дівчат не щастило, всіх розхапували – спробував він пожартувати. – Навіть не знаю, як і женився.

- Дівчата, як правило, йдуть за тими, хто їм здається чимось винятковим, сильним, гарним, потенційним героєм, – продовжувала мудрувати собі Оксана, -- Сама така. Дурна...

- Маєш такого? – спитався Петро Васильович.

Оксана подивилася на нього і встала.

- Майже – сказала вона і підійшла до Петра Васильовича так близько, аж він знітився. – А можна мені торкнутися вашого німба?

Петро Васильович полегшено знизав плечима:

- Звичайно.

- А це не боляче?

- Ні крапельки, пробуй – підбадьорив він із усміхом на її питання.

Оксана наблизила долоню до німба, подивилася на світло від нього на руці, потім провела кілька разів крізь нього.

- Ну як? – спитався Петро Васильович. – Між іншим, ти перша, хто це зробив. Після того кагебіста, який мене досліджував...

- Правда? – спитала Оксана і запхала руки до кишень.

І коли Петро Васильович уже цілком розслабився, вирішивши, що вона уже вдовольнила свій інтерес і відійде, Оксана раптом витягла обидві долоні з тих кишень і провела ними по негустому волоссю на скронях Петра Васильовича, а потім і по щоках. Петро Васильович перелякано мовчав, а Оксана раптом присіла біля його ніг і поклала йому голову на коліна, обхопивши їх рукою.

Петро Васильович абсолютно розгублений лише за мить і то цілком автоматично поклав їй руки на голову, бо було б просто по-ідіотському отак далі сидіти, розклавши руки на бильцях крісла. Але погладити погладив, а бовкнув таки щось саме таке:

- Оксанко, ти що! Що сталося?

- Нічого... Просто мені так добре з вами. І я завжди хотіла це зробити. І щоб ви руки мені на голову поклали. Погладьте мене ще трошки...

Якою б ненормальною і неймовірною не була ця сцена, але Петро Васильович таки зробив це. Він знову погладив Оксану по голові. Він зробив це навіть із більшим почуттям, ніж треба було в його стані. Йому було надзвичайно приємно це робити, тому він не міг стриматися, щоб не докласти бодай трошки ніжності. Це не було пещення, але то і не було просто лагідне торкання святого... Тілом Оксани пройшов дріж. У першу секунду вона міцніше обхопила його коліна, а потім раптом швидко підвелася, сіла на бильце крісла і притулилася до Петра Васильовича. До його щоки торкнулося її волосся, і він відчув його млосний запах. Саме млосний і запаморочливий як для такої хвилини. Вона ковзнула долонею йому по грудях під руку, а він машинально взяв її за плече і відчув, що вона тремтить:

- Оксано, - пробурмотів він, – бідна мала дівчинко. Що таки з тобою?

І знову вона все сприйняла не так. З бильця крісла вона перебралася йому на коліна і притулилася ще міцніше, ткнувшись обличчям йому в шию. Тепер вона справді сиділа у нього, яка мала дитина, а він злегка погладжував її по спині наче вона плаче, а він заспокоює. Хоча ніхто не плакав і ніхто не заспокоювався. Скоріше навпаки. Отак гладячи її по спині, Петро Васильович раптом відчув, що там під м’якою тонкою тканиною її одягу нічогісько нема, і його почало забирати збудження. Ще хвилина і він сам затремтить.

Тут він злякався. Та що ж це?! Що він робить? Що вона робить? Так не можна!

Важко сказати, що переважало тоді в його думках, що він і надалі, незважаючи на страх, продовжував сидіти і лише погладжувати Оксану. До речі, його бажання відштовхнути її стримувало таки не збудження. Скоріше за все інше відчуття, те, що якщо він так зробить, то це не тільки не принесе йому честі, а ще й до того ж назавжди відчужить Оксану, єдину близьку тут йому людину.

Ну, от що мав зробити, на вашу думку, в такому випадку святий, який святим до того ж не є? Гордо піднятися, відштовхнути і сказати на той наївний, може і незрозумілий, нерозумний, але, здається, щирий порив дівчини “Я не такий! Ізиди сатана!”?

Тим часом Оксана підняла обличчя, подивилася вгору і сказала з усмішкою:

- А у мене тепер теж німб над головою... Він світиться!...

Вона вже не тремтіла, а Петро Васильович із полегшенням подумав “Так ось для чого їй то треба було!” і теж всміхнувся. Тепер можна було розпочати дорогу назад. І в тій дорозі він оперся на найпростіший для себе аргумент:

- Ех, Оксанко, яка ж ти ще мала дитина. Знав би ото твій тато, що ти тут виробляєш...

- Нащо йому знати? – провела долонею по щоці святого Оксана. – У нього своє життя. Та й не мала дитина я давно... Навіть тато про то каже постійно.

- Ну добре, не мала... Хочеш трошки вина? – зробив Петро Васильович другий крок до звільнення.

- Хочу, -- сказала Оксана, але не встала, а простягнула руку до келиха Петра Васильовича і допила те, що там було. – Класне...

 

х х х

 

Я не знаю, як вам переповісти те, що було далі. Не спрацювало навіть те, що Петро Васильович нагадав про можливе спостереження за кімнатою і що батькові може стати відома їх поведінка. Оксана відкрила йому таємницю, що ця кімната одна з небагатьох, які проглядають тільки зовні, а всередині нічого не встановлено...

Звичайно, ви собі подумаєте, що таки треба було б якось те все обгрунтувати психологічно. Чому то вони все ж так вирішили. Ну, і можна припустити, що справді в таких розповідях деталі обгрунтування мають сенс. Але, якщо придивитися, то ви самі побачите, що шлях до того майже в усіх однаковий. Надія на слова і віра в слова, щирість дії навмання, страх бути відкинутим і не так зрозумілим, а відтак гра назустріч і сприйняття гри як перших кроків. А далі цілковите відкидання гри і раптова свобода і віра, що так і має бути, і далі вже неприпустимість зради. Бо ніхто нікого не хотів ошукати. Все робилося отими малими кроками віри і невіри, поки все не змінилося незворотними вчинками, які треба було б або заперечити, або оправдати і сприйняти як справжні, повірити в них остаточно, утвердити себе в них.

В принципі, може саме такі шляхи кохання завжди? Проб, а потім врешті нескінченної віри і доведення справжності віри? Не має значення бачить хтось когось при собі святим і чи бажає набратися своєю любов’ю до нього тої святості... а чи просто сили...

Коротше, заснули вони таки поруч.

Але на ранок, коли Петро Васильович прокинувся, то Оксани вже не було. Більше того, першу радість від сонячного ранку, від приємної тривожності спогадів про вчорашнє йому перебило те, що в паніці і набагато ретельніше, ніж раніше, йому довелося знову прати простирадло. На ньому він виявив кров.

До того ж на початках у суміші переживань він раз у раз заглядав на себе у дзеркало і придивлявся, чи не пропав німб. Чи не з’явилося на ньому бодай якогось порушення, якоїсь темної плямки, розірваності.

Але ні, німб сяяв і далі.

 

х х х

 

А за сніданком Оксана так щасливо до нього посміхалася, що, зрештою, паніка в ньому остаточно вляглася. Підскочила вона іншим разом. Коли вони після сніданку прогулювалися на свіжому повітрі, дихаючи парою і продовжуючи вчорашню бесіду про ангелів, і коли Оксана раптом не витримала і посеред тої розмови на секунду, так, щоб то не було підозріло збоку, притулила до його плеча свою голову і зашепотіла:

- Я така щаслива сьогодні. Я така рада, що то ти! Відтепер я жінка і то був ти!... Я так тебе кохаю!

Вона до того ж стиснула руку Петрові Васильовичу, і його на кілька хвилин заціпило. Так то були не місячні?... Він спав із незайманою? Та ж навіть свою дружину він взяв уже не дівчиною! Невже це буває?

А далі цілий раптовий і швидкий потік свідомості за кілька секунд його мовчання, але який можна було б окреслити приблизно в таких словах: Вона мене кохає? Кохає?! О господи! Що тепер буде? Ну і діла! Може таки не треба було вчора то допускати? До пана Романа тепер точно дійде! Чому не стримався? Що тепер завариться? Яка каша? А з іншого боку, якого біса! Як же ж то було гарно! Воно ж не було від дурної хтивості і потурання захцянкам. Йому було добре з нею, він навіть почувався щасливим, забувшися на мить, де він і що з ним. Нащо той страх? Коли востаннє він чув, щоб хтось так зітхав у його обіймах? Так міцно і беззастережно притискав його до себе. І ж тепер цілком зрозуміло, що то не згасне так собі, що воно не пропаде, що Оксана не передумає, не заплаче від того, що зробила щось не так... Он яка вона щаслива. І йому то приємно! Вона йому віддалася не випадково, не за його німб. Вони просто зблизилися душами. Дві самотні душі у світі. Вона ж казала вчора такі слова... і то була правда, інакше б він не погодився на всю решту... Та й потім же ж як то було легко і без жодних сумнівів. Звичайно ж, то кохання.

Отож, незважаючи ні на що, Петро Васильович сам поволі почав собі посміхатися, стискати руку Оксані і відчувати до неї особливу ніжність. Та хай горить врешті синім полум’ям той німб, якщо все так! Та навіть і померти не шкода врешті! Це ж так гарно! Може, це нарешті, саме те, на що він чекав і не міг сподіватися в житті! Кохання. Так! Чому б і ні?

Врешті скільки можна всього боятися?! Згасне той німб, то і згасне! Зате була така чудова мить у житті. Та хоча б заради неї тільки варт було жити. І чому б учора про то не подумати? У сто разів щасливішим був би! Втратив стільки радості в сумнівах і коливаннях!

 

Х х х

 

Між іншим, на диво, німб не тільки не гас, але і наче розгорявся з новою силою. Чи то їм тільки так здавалося, коли вони всміхалися одне одному...

А коли вони вже підходили до дому, Петро Васильович нахилив голову до Оксани і прошепотів, дивлячись їй в очі:

- Я теж тебе кохаю. Може, я не маю права, але так є. І у мене, напевно, теж найщасливіший день у житті. Інших мені і не треба.

- Треба, треба! – засміялася Оксана, відірвалася від Петра Васильовича і побігла в дім без нього.

Наздоганяти він не став. Пішов до себе до кімнати. Тепер йому вже багато чого було ясно. Нарешті той німб йому перестав заважати і змушувати постійно про себе думати. Петро Васильович наче раптом дізнався, навіщо живе. Більше того, йому навіть здавалося, що він знає, що тепер робити. У нього тепер не тільки німб, але і крила. Хоча, як він дізнався недавно, у Біблії про крила теж ніде нема, і то теж наче вигадка людська.

 

х х х

 

Звичайно ж, вони кохалися ще і ще, і було все важче щось приховувати від охорони, яка і так вже від першого разу, від тої ночі, коли Оксана так пізно вийшла з кімнати Петра Васильовича, здивувалася таким дивним стосункам святого і Оксани, хоча попервах відкидала будь-які “брудні” домисли. Навіть Олекса лише всміхався час від часу, коли бачив їх разом (а вони в ті дні зустрічалися дуже багато, Оксана навіть приходила подивитися на вправи Петра Васильовича в тренажерному залі). Зрештою, Олекса, мабуть, єдиний із тих, хто тихцем обговорювали таку поведінку, допускав і навіть схвалював десь всередині себе сексуальні стосунки. Йому підсвідомо хотілося насолити тій Наталі Іванівні. Йому хотілося, щоб були ті стосунки.

І все ж, коли пан Роман приїхав, доповісти довелося. Приховати таку річ, коли бачила майже вся охорона, було складно.

 

х х х

 

А панові Роману довелося пережити багато. Від наростання підозр (коли опитав усіх членів охорони), до жахливої люті, коли поговорив із донькою і та власне сама підтвердила всі підозри. Спочатку в хвилини, коли він залишався сам, йому навіть хотілося убити того святого і він подумки розробляв такий план. Можна не сумніватися, що за інших обставин він би так і зробив, бо стільки років беріг свою доньку, стільки старався і от тепер раптом сталося так, як зовсім не бажав. І то з ким!!! Наразі його стримувало тільки розуміння, що в таку хвилю, в уже розкрученій ситуації до виборів знайти святом зміну буде неможливо і така втрата буде означати крах усіх його планів. Завалиться ціла будівля, на яку було затрачено стільки зусиль і коштів, власне завалиться ціле майбутнє. Можливо, саме тому він і скреготів зубами, нервуючись від того, яку змію пригрів у себе на грудях. Та й на себе теж злився, бо ж значною мірою сам створив ту ситуацію. Чому не здогадався, що таки треба було якось сховати ту Оксану. Нащо так довго чекав на ту її власну партію і закоханість. От і попався на очі їй той святий.

Але поволі сльози Оксани, вмовляння пана Юрія, а також і спостереження за Петром Васильовичем, до якого він став після того дуже прискіпливо і в’їдливо приглядатися, дали своє. Річ у тому, що коли він спробував один на один поговорити із Петром Васильовичем, він раптом виявив, що бачить перед собою якусь цілком іншу людину. Він відмахувався від тої думки, але і не міг не відзначити про себе тих змін. (Зрозуміло, пан Роман і не досяг би в житті ніяких успіхів, якби не був досить гнучким.) Наприклад, у гарячці сварки він зі здивуванням відзначив, що підсміюватися над Петром Васильовичем тепер доведеться вже рідше, що він майже не знічується на його крики, а лише змовчує, щоб потім таки сказати своє, що у його поставі з’явилася якась невловима шляхетність, самоповага, яка змушувала рахуватися з собою. Так виходило, що то наче або та “святість” йому надала того, або кохання, в яке теж доведеться повірити. Животик зник завдяки вправам і бігові, тіло вирівнялося, зникла колишня легка сутулість, а головне в погляді з’явилася якась глибина. Не втеча в себе від страху і ніяковості, як бувало раніше, а саме глибина, яка виявлялася час від часу у певних висловах, на які він раніше уваги не звертав. А в тій розмові, наприклад, він сказав і то якось так спокійно, повагом, наче і не був колись підібраним мало не на вулиці замухришкою:

- Кохання потрібне нам, пане Романе. І вашій дочці, і мені... Просто потрібне. Ви самі бачите, як вона розцвіла, хіба раніше такою її бачили? Хіба вас це не радує? А мені воно допомагає жити. Я розумію, що зможу досягти більшого, ніж коли б я не закохався. Повірте, я справді кохаю, як би то смішно не виглядало. І зовсім не бажаю зла вашій доньці. Поговоріть із нею, і якщо вона відмовиться від мене, то я погоджуся. Але я не вірю, що вона відмовиться.

Пан Роман навіть якось на мить зачудувався, знову відчув те саме, як колись на початку. Це його власність, це його творіння, йому знову вдалося, і він навіть може якоюсь мірою ним пишатися.

А потім ще Юрій його заспокоював. У його планах було все дуже просто. Оскільки, на його думку, всі проблеми були в сексі, то треба всього лише роз’єднати їх і дати можливість відчути той секс інакше. Познайомити Оксану з кимось привабливішим, молодшим, сексуальнішим, ніж той святий, раз вона вже до того дозріла і раз уже так все сталося. А якщо почати з Петра Васильовича, тобто підсунути йому когось, щоб Оксана то побачила і розчарувалася, то все стане на свої місця. Вона ще просто молода, і той перший досвід її просто збаламутив. Побачить, чого вартують ті чоловіки, то і зміниться. Жінки практичніші, та й Оксана – людина досить твереза. Зрозуміє.

Однак якраз у тому плані пан Роман дещо сумнівався. І не тільки тому, що не хотів своїй доньці робити неприємно. А ще й тому, що однією з думок, які крутилися йому в голові було те, ким він хоче зробити того Петра Васильовича. Якщо б йому таки справді світила посада Президента, то його донька була б тоді... Чому б і ні? Такий хід для діла був би навіть дуже непоганий. Між іншим, от якщо собі уявити їх портрет, то було б навіть дуже і дуже незле. Він собі навіть досить живо уявив. Його донька прихилила голову до плеча Петра Васильовича і над ними сяє німб.

Щоправда, пан Роман тут же скептично хмикнув, але картина була того разу не дуже вже неприємною. Єдине, що зараз на якийсь час треба було б якось то стишити. Щоб поки що нікому не кинулося увічі. Треба довести спочатку вибори до кінця, побачити, що буде, чи вдасться, а тоді вже щось вирішувати серйозне. Або і справді спочатку спробувати зламати, щоб та мала набралася розуму. Можливо або для експерименту, або для здобуття впевненості, що все йде правильно.

 

х х х

 

А Петро Васильович зате пройшов ще один урок, який дав йому зрозуміти одну річ, яку він потім переказав Оксані – кохання рятує від гріха. І вже тільки тому воно не є гріхом.

Оксана на ту хвилину ще того не знала, але як тільки він то сказав, як вона зрозуміла, що знає.

Але про то пізніше.

Спочатку про Оксану.

 

На час свят, тобто на час першого турне зі “святим” пан Роман намовив дочку таки поїхати в гори. Тобто спровокував на інтересі до пригод, до яких раніше ні за що не допускав. А тепер, мовляв, “ми тут всі поїдемо, тобі не буде що робити, а ти давно мріяла...” І Оксана, незважаючи на всі сумніви, таки погодилася. Вирішила, що буде мати що розповісти Петрові після свят про вогнище і намети. Натомість пан Роман, щоб таки убезпечитися і щоб “ніхто не наробив дурниць”, підіслав до групи, яка мала їхати (не сам, звичайно, а через довірених осіб) непоганого хлопця, якого було попереджено, щоб він наглядав за дівчиною, і навіть мав повне право “на все”, тобто спокусити на секс, як йому натякнули, оскільки, якщо вдасться, то може стати зятем поважної особи... Ну, то було спеціально, щоб хлопець був дуже вже “матеріально зацікавлений” і старався, але з іншого боку не втрачав голову і був поміркованим.

Але не минуло і три дні поїздки, як Оксана вже була вдома. І потім, коли батько приїхав на коротке відвідання між відрядженнями, вона йому сказала:

- Ніколи в житті я вже більше такого не зроблю!

- Невже так було зле? Ти ж мріяла!

- Я мріяла про інше. Зовсім інше я собі уявляла, а тепер зрозуміла. Напевно, все ж багато значить не те, де ти, а з ким ти!

- Що, там не було гарних хлопців?

- Хлопців? А до чого тут хлопці? Хлопці гарні були, один навіть дуже гарний. Але я з ними не можу. Знаєш, тату, я тут ніби прозріла. Раніше я думала, що то я така дурна, тупа, відлюдькувата, що не вмію з людьми, їм нецікава, що тікаю від них, або що вони мене бояться через тебе. А тепер я зрозуміла – все зовсім не так. То мені з ними нудно. Я не можу з ними. Мені з ними нецікаво!

- Ну, не може бути. То ж твої однолітки, з такими самими інтересами, захопленнями...

- Та в тому то й річ, що однолітки. Не можу я з ними. Нудно і все. Випити, погоцкатися... пореготати над ідіотизмом черговим... Вони навіть в гори ходити не хотіли. Поставили намета і два дні пиячили... а потім по наметах.... Які там зорі-гори! Яка там романтика! Ай... то все не для мене.

- Ну добре, а що ж ти хочеш? Я думав, ти вже доросла, мабуть гормони, -- ніяково пожартував пан Роман... – думав тобі вже і сексу трошки треба. А я все тебе в закритому приміщенні тримаю... Ти ж жива людина...

- Сексу?.. Хіба в сексі проблема? Секс зовсім не головне. Хіба ти не знаєш?

- Не головне? Найголовніше, я так собі гадаю. – Пан Роман знову знітився, але продовжив, -- Я гадаю, що без нього нічого в світі не діється. На ньому, як мінімум, тримається дуже багато. І енергія життєва, і бажання жити, і бажання жити краще... бути кращим...

- Може... – замислено сказала Оксана, -- але без кохання він ніщо... Я б сказала, що навіть бридкий без кохання...

- Боже мій... кохання... Ксаночко моя, яка ж ти ще мала... – розчулився пан Роман і обійняв дочку. – Ще тобі дорослішати і рости... Де ж так можна казати, бридкий! Гарні молоді сильні хлопці... дівчата... ні, ти таки ще мала.

- Я не мала тату... Я знаю, що кажу. Розумію, що ти мені будеш говорити, не спіши, бо я сама так казала ще недавно, але тепер думаю інакше. Все створено у світі так, щоб без кохання не було сексу. А секс без кохання був прісний. Я не тільки психологічні дослідження читала про той секс, не тільки Фройда, читала всяке, і що то спорт, і що то радість життя і всяке інше... Але сама ото тепер думаю, що тільки поєднання духовне може дати те, що справжнє, а не липове. Густе, насичене, а не тільки смикання тіл...

- Але ж задурив тобі голову той німб... – засмутився пан Роман. – То ти так і не попробувала? Ніхто тебе не звабив?

- Не попробувала. І німб тут теж ні до чого. Думаєш, я про то не замислювалася?

- І що? Що ти придумала?

- Я придумала, тату, що сам собою німб, звичайно, має певну притягальну силу. Але ота поїздка розкрила мені очі. Я зрозуміла, що німб був лише зачіпкою, ніби знаком зупинитися і приглянутися. Може, навіть зустрітися очима. І в решті все склало інше – близькість душ. Хочеш вір, хочеш не вір, а мені з ним просто цікаво і добре. Спокійно. Затишно. Я маю що йому сказати і мені цікаво почути його думку. І то зовсім не то, що з тими придурками, які в першу чергу пхають лапи... Знову ж таки, знаю, що ти заперечиш, бо чула вже не раз твої вислови про нього, але я думаю інакше. Я інакша.

- Так, ти витаєш у хмарах, -- зітхнув пан Роман. – Скоріше, то тобі б пасував той німб.

- Ага, я теж тепер так думаю, – засміялася Оксана.

Пан Роман її знову обійняв і на тому розмова майже закінчилася:

- Ну добре. Мав би я більше часу нині, то б тебе переконав у протилежному, але от мушу летіти знову. Вічна тагянина з тими справами. Коли ми нарешті зможемо отак сісти і вже щиро як дорослі побалакати?

- Та зможемо колись, -- всміхнулася Оксана. – Ти не переживай за мене. Все буде добре.

- Я вже не переживаю. Ти розумничка. Але все одно... як тато... будь обачніша і тверезіша. Не витай у тих хмарах. Я тобі не раз казав, що життя набагато жорстокіше, ніж ти думаєш. Ніж ти хочеш, щоб воно було. І ти його не зміниш. Треба тільки пристосовуватися. Обіцяєш, що будеш обачна?

- Обіцяю...

А вже в літаку, між розмовами і справами, коли на секунду загадав він свою Оксану і ту розмову, то окрім того, що почудувався вкотре, як вона мудро часами говорить, не по літах, подумав, а що, коли то таки правда з тим коханням? Адже ж не спокусив її той красунчик, за яким дівки десятками сохнуть. Може не зумів? Чи вона неправду сказала? А може вона таки для нього за розумна? Може дати їй той шанс?

На жаль, щодо того шансу, то він таки навпаки спробував його забрати, але не зміг, і то його вдруге збило його спантелику в тих мильних операх, яким він ніколи не вірив...

 

х х х

 

Тим часом життя само змушувало здійснювати експерименти. Не лише люди їх придумували, яким завжди хочеться щось такого, що заборонене, видається дуже досяжним, але потребує певних зусиль.

По-перше, розпочалася передвиборна кампанія. І Петро Васильович із “соратниками” (а довелося йому знайомитися із дуже багатьма людьми) їздив по країні, не раз бував у столиці, стояв не перед одним натовпом. В принципі, то нудно переказувати, бо ви всі не раз бачили такі мітинги і знаєте, яка вони відбуваються. Скажу лише таке. Із Петром Васильовичем таки відбувалися зміни. Все частіше йому вже надавали слово, і він все частіше говорив саме те, “що треба”. Тобто він починав твердо вірити, що може зробити те, що йому пропонувалося. Він бачив потреби людей і знав, що він прихильник людей, прихильник вирішення їх бід, здатний їм допомогти. Значить його німб щось, чи ні, не відігравало для нього вже особливої ролі, просто він був певен, що незалежно від того, чи значить, мусить щось робити, раз на нього так покладаються. Єдине тільки, що владності він так і не здобув. Кожен міг побачити неозброєним оком його скромність і стриманість. Хоча якраз це і додавало йому найбільше “харизматичності”, як висловлювався пан Юрій.

Він тепер майже ніколи не згадував уже Бога, але то йому і не було потрібно, всі бачили тепер, що Бог із нього світився. Особливо народ шаленів (і його вже не треба було деколи навіть накручувати), коли Петро Васильович здіймав над собою руки і вітав людей. Ні в кого так не виходило із його оточуючих, як вони не старалися.

 

Зате на Бога кивали всі до одного з його оточення. Їм для того було дано все...

Та й хіба могло бути інакше? Все вирішував німб.

 

х х х

 

Власне кажучи, цей кусник експеримента, в якому було задіяно тепер уже дуже багато людей, вдався. Хоча деякі діячі партій, без яких пан Роман не вбачав можливим перемогти, і які долучилися до кампанії, навіть деколи перебирали міру у своєму запопадливому проштовхуванні Петра Васильовича на пост. Адже кожен уже сподівався на свою частку від того Президентства. Ну, і це навіювало роздуми, що прийде час і доведеться знову боротися за свою першість. Уже не Петра Васильовича, а свою особисту.

А от щодо іншого кусника, то він був з іншого боку. Він прослідковувався від того часу, коли Наталя Іванівна з’їздила з дітьми в гори, але він наразі був невидимий. От не було там в горах Олекси, а треба було б. Бо ті інші оболтуси, яких послали охороняти дружину святого, тупо слідкували за одним – за чоловіками. А ворог на то і розраховував, і до неї підкотилася якраз інша особа, цілком, на перший погляд, невинна і незначуща, старша мало не зморшкувата пані. І затесалася в подруги. Саме вона поволі виявила в дружніх розмовах усі переживання і біди Наталі Іванівни, “перейнялася ними глибоко” і пообіцяла допомогти не тільки виплутатися, але і здобути у світі краще місце під сонцем. Тобто великі гроші, закордон і всяке інше. Бо вона “мала зв’язки” і, якщо дотримуватися секретності, могла вирішити дуже багато.

Наталя Іванівна після тої поїздки повернулася вже теж цілком інша. Частіше усміхалася і виконувати свої “материнські і подружні” обов’язки на людях їй було вже напрочуд легко. Звичайно, як жінка розумна, вона і не збиралася спочатку нічогісько домагатися від тої подруги. Подумайте самі. Якщо вдасться все, то вона стане, нехай і в рабських умовах, але дружиною першої особи в країні, а це неабищо. Поїздить по світі, побачить дипломатів. Може і справді випала Петрові щаслива лотерея, то чому б і їй нею не скористатися. А там далі побачимо. Може і справді допоможе їй та стара. Головне, що є перспектива з часом здихатися всіх тих задушливих обіймів олігархів і політиків із журналістами і пожити решту життя самостійно і щасливо. Десь на океанському бережку.

Але коли вона поволі з різних джерел дізналася, що у неї є конкурентка і то така солідна, Наталя Іванівна всерйоз замислилася. Знову ж таки будучи жінкою розумною... І тоді швидко згадалися секретні паролі тої пані, яка пропонувала допомогу. Треба було готувати грунт...

До того ж поки що від неї вимагалося небагато. Лише час від часу давати інформацію, що відбувається, деякі маршрути, якими вони мали рухатися, розпорядок дня. Зрідка і всього потрошки. Натомість вона відчувала, як уже почали капати на її особистий рахунок грошики у далекому банку, до якого вони тут не дотягнуться.

 

х х х

 

А щодо експериментів із Петром Васильовичем і його святістю, то пан Роман таки дав добро на ще одне. Одного вечора, коли на вихідні було оголошено перерву і відпочинок, Петра Васильовича покликав до вітальні пан Юрій і, як завжди, інтелігентно, спокійно, розважливо і з легким усміхом почав готувати до “не дуже значної, але для Петра Васильовича приємної, а іншій людині корисної” події. Мовляв, до них звернулася із не дуже традиційним, навіть смішним і наївним, але зрозумілим чисто по-людськи проханням одна пані. Вона добра, порядна, гарна, знайома Петрові Васильовичу, колишня його співробітниця... Просто суцільна чистота і порядність, але має один пунктик, яким уже всіх їх дістала. Вони її оберігали довго, але справа могла дістати розголос і тому вони дуже просять Петра Васильовича увійти до їхнього становища. Йому то нічого не буде вартувати, навпаки тільки буде приємність, але вони розуміють делікатність і тому дуже просять їх зрозуміти. Надто далеко то зайшло у гостроті...

Поволі Петро Васильович холодів, коли дослуховував до кінця, незважаючи на солодкість і м’якість промови і навіть не надто значну настирливість. Звичайно ж, ішлося про Галю. Його просили виконати її волю, тобто переспати з нею. Мовляв, усе одно йому секс потрібен як мужчині, а вона просто вже їх замучила. Петро Васильович не знав багатьох обставин із тим пов’язаних. Наприклад, що не Галя їх просила, а вони її знайшли і намовили, а до того ж все було обставлено так, що Оксана стала свідком деяких перемовин і навмисне була поінформована, коли Галю привезли. Більше того, Петро Васильович не знав, що Галю вже привезли і що вона чекає його в його кімнаті... Але все одно буря в його організмі наростала. Він не мав сили і змоги обурюватися, але як тільки пан Юрій закінчив і з усмішкою запитально подивився, то Петро Васильович встав і впевнено сказав “Ні, у жодному випадку!” Пан Юрій навіть не чекав такого, він на якусь мить розгубився, чекаючи продовження розмови, а Петро Васильович з того скористався і прошмигнув повз нього, втік до себе.

Яким же було його здивування, коли в кімнаті у себе в ліжку він застав Галю. Вона лежала явно напружена, мало не до підборіддя затягнута ковдрою, до того ж стояла півтемрява. Ясна річ, Петро Васильович тут же її впізнав. Та й хто ж то міг бути після такої розмови з тим бісиком?

- Галю, то ти? – все ж таки тремтячим, навіть здавленим голосом спитав Петро Васильович.

- Я... – промимрила Галя.

Петро Васильович одразу не вискочив, бо йому з огляду на її напруженість стало жаль, але і не ступив до неї навіть одного кроку.

- Галю, -- голос його і далі тремтів. – Я тебе дуже прошу. Не треба робити дурниць. У житті багато всякого, але в тебе все попереду. Такі справи так не робляться. Не муч себе і мене. Я зараз вийду, а ти одягайся і тікай звідси.

- Ви мене не любите? Я вам бридка? – плаксивим і так само тремтячим голосом спитала Галя...

- Галю! Ти мені не бридка. Ти дуже гарна дівчина. І я тебе не відкидаю. Ти ж знаєш, я тобі казав колись. Ти не повинна думати про себе погано. Але не те все, не так повинно бути... Я тебе прошу... все... не сперечайся, бо я сам розплачуся... Тікай звідси...

І він таки вискочив геть, пішов до тренажерного залу.

Застав там Олексу, який не сподівався його тут побачити, бо вже наче б то потренувалися. Петро Васильович і не збирався тренуватися. Він махнув Олексі рукою, мовляв, продовжуй, не звертай на мене уваги, і сів на лавку. Замислився. Він не знав, що там діється, адже просто втік, але йому хотілося, щоб то все скоріше закінчилося. Саме тоді він вперше почав розуміти, у чому суть. Він просто вже не тільки не хотів тої Галі, вона йому вже справді була бридка. Як так можна! Як до такого дійти! Та він її і торкнутися не може. Майже те саме, що колись було із дружиною після того, як дізнався про її походеньки.

А ті Юрій з паном Романом! Він їм що племінний бик? Святих розводити?

Далі раптом знову скинув із себе сорочку і вчепився у навантаження. І без того м’язи вже боліли, але треба було час згаяти, поки вона забереться. Хоча він і не мав довіри до того, що справді забереться. Олекса аж сам припинив щось робити і з певним переляком слідкував за діями святого. Щось не так було в тому всьому. Якби не та святість, то він би припустив, що святий просто лютий і зганяє злість.

Ну, ми можемо то назвати “праведним гнівом”, а не люттю... Зрештою де між ними грань? Хто скаже, що є лють, а що праведний гнів? Усе з якого боку подивитися? Ну, потім подивимося...

 

Х х х

 

На щастя, того вечора, цілком збентежену, навіть розбиту Галю таки відвезли додому зі всіма найгречнішими вибаченнями і навіть добрячою сумою задля компенсації за клопоти і за мовчання. Чи була вона розбита тільки на вечір, чи взагалі, тобто чи пішла без усякого благословення потім у монастир, невідомо. Її стежка далі згубилася. А у авті вона таки про монастир подумувала. Думала, от віддам мамі гроші, хай потішиться на старості літ, а сама піду. Мабуть, таки вказує на то мені доля. Ну... Але гроші є гроші, а монастир – монастир. Треба вирішувати. Хто їх там знає, як різні люди то вирішують. Кажуть – покликання...

 

Х х х

 

А от пан Юрій не хотів визнавати фіаско. На другий вечір він вигадав інший експеримент. Агресивніший. До того ж того вечора, згідно з графіком, Петро Васильович тренажерного залу не мав, а отже повинен був бути сповнений енергії і сили.

Коли Петро Васильович сидів уже готовий до сну, слухав собі музичку і дивився на палахкотіння вогню, до кімнати зайшли двоє дівчат. Цього разу пан Юрій обійшовся без попереджень. Шокова терапія, так би мовити.

Як поводилися дівчата годі описувати. Звична для них робота і завдання відповідне – спокусити. Так би мовити, дати насолоду святому і разом з тим відпочинок тілу. Як вимагав пан Юрій. Вимагав він також бути агресивнішими, користуватися всіма методами і в жодному випадку не піти ні з чим. Від того залежав розмір гонорару.

Так само оповідати, як розгорталися події, теж складно. Для Петра Васильовича то були суцільні муки і страждання, а для того, хто б то спостерігав збоку, то була суцільна комедія. І дуже якраз не хочеться, щоб то у цьому випадку виглядало, як комедія, хоча Петро Васильович і задкував, і навіть падав, а потім, незважаючи ні на що, ні на відверті спокусливі пози, вихиляння і еротичні танці, ні на безсоромну голизну і виголеність усіх спокусливих місць, ні на хапання руками і затискання-притискання, ні на зойки і навіть плач, вирвався і таки втік.

Не хочеться, щоб як комедія, бо те, що чинив Петро Васильович, походило і не від святості, і не від святенництва, і не від страху, і не від дикості, і не від непризвичаєності. Навіть не від небажання зраджувати. Про якусь то зраду він теж не думав. То походило від одного, хоча Петро Васильович в ті секунди про то не думав. Йому не хотілося їх торкатися. Йому було бридко їх торкатися. І знову ж таки, не зрозумійте неправильно. Не тому, що він сприймав їх як проституток і щось брудне. У давніші часи він думав про них цілком інакше. Деколи навіть шкодував... Був переконаний, що міг би мати з ними секс. Бридкість походила від іншого. Він мав потяг наразі тільки до однієї-однісінької людини. І нічого з тим вдіяти не міг. У ті хвилини він не міг собі уявити, що торкається когось іншого... І ще йому справді було б бридко, якби про то дізналася Оксана. У певному сенсі він тікав і заради неї, хоча і не значило йому в ту мить, щоб вона обов’язково про то знала. Ту було дуже природнім для нього актом...

І всі діла...

Утік він у той же ж таки тренажерний зал. Щоправда, то був для нього тільки такий автоматичний тимчасовий прихисток, бо коли троки посидів і остиг, то далі пішов до вітальні, а коли там нікого не застав, то відшукав кімнату пана Юрія і попросив його забрати тих дівчат і більше такого з ним не робити. Говорив уже цілком спокійно, хоча перед тим розбирали його всі які могли почуття. Від обурення до люті і нерозуміння, нащо з ним так поводяться. Хто їх просить...

Тепер пан Юрій мав визнати цілковите фіаско. До того ж він не зрозумів зі всього ні краплі. А спитатися не спробував. Він забрав тих дівчат. І вони відпрацювали роботу і гонорар йому особисто. Пан Роман дав на то добро ще раніше. Сказав “роби, що хочеш, там тої суми вистачить, сам знаєш. Та й над тобою німби не світяться”...

 

х х х

 

А Петро Васильович потинявся по кімнаті, а потім взяв і зателефонував до Оксани з питанням, чи не могла б вона до нього прийти. Бо він прийшов би і сам, але не знає, де її кімната, та й не хотів би мати справу з тою охороною. А коли Оксана прийшла, то він довго її просто тримав біля себе, обіймав, і шепотів, яка вона гарна, і як він її любить, як вона йому потрібна, і як він не може без неї... Наче хотів сам себе переконати, що все на світі правильно, і що її присутність теж цілком закономірна і оправдана. А ще у нього було відчуття, що він біля неї очищається від того, що було перед тим. Навіть більше – набирається сили на все життя, щоб можна було вистояти і ще багато разів такого...

А вже потім, коли вони лежали в темряві, чи то пак у легкому голубому ореолі, і обговорювали, чому люди такі, і чи може він своїм втручанням хоча б щось змінити (бо Оксана його в тому переконувала), він їй посеред іншого казав:

- Ну, як можна вплинути бодай якось на людину, яка всі свої забобони і страхи в сукупності називає вірою? Яка мало не в усьому бачить ворожі особисто до себе прояви “нечистого”? До того ж схильна списувати на нього всі свої недоліки? Яка, врешті, в страхові перед темним залишається із тим темним, так і не тягнучись до світла, хоча їй здається, що то саме так... Переконана, що вірить у бога і у світло, залишається підпорядкована темним силам і спонукам... На п’ять секунд вигулькне у храмі, зіткнеться зі світлом і знову назад у темряву, упевнена, що поза храмом світла не буває... Бо все навколо неї, що не відповідає її забобонам і що викликає страх, – то вже гріх і розпуста.

І любов для неї не існує.

Мабуть, за ось такі слова, цілком нові для нього і такі гарні, Оксана і кохала його все більше і пригорталася все ніжніше. Бо ті слова були і для неї.

А ще... вона вже знала, що він не купився на прийоми пана Юрія. І ще знала, що німб тут зовсім ролі не грає. І ще... вона не знала, бо Петро про то мовчав, зате всім серцем чула, що головною причиною тут вона. Хіба не про то була його фраза “Кохання рятує від гріха?”

 

Х х х

 

 –  Ти знаєш? Часами мені цілком без жодних жартів видається, що завдання життя навчити цілковитій безжурності і безвідповідальності. Протягом того життя оточуючі нас постійно наштовхують на всілякі напруження – встигати, бути точним, дисциплінованим, шукати росту завдяки тим же «працьовитості», настирності, впертості, позитивному «не здавайся», але врешті наприкінці все навкруги раптом дає знати – що це таки все одно – як дожив, з чим дожив, ким дожив... та й взагалі рахунок не в тому. Взагалі можна було будь-як!

Купа людей у світі живуть саме так безтурботно і не замислюються над проблемами відповідальності, пунктуальності, дисципліни... Вони пропускають, не встигають, забувають, недоробляють... але якщо спитати їх, як вони себе оцінюють, то все одно вони мають себе за щось. Та й зрештою мають рацію, бо таке чи інше вимірювання мають сенс тільки зсередини, а не зовні.

«Хто вважає себе черв’яком, той нехай не скаржиться, коли його розтопчуть», казали мені в дитинстві німецький вислів. Але чи має значення, ким себе вважати? Та й узагалі – що таке в нашому розумінні – розтоптати? Що означає принизити? Або не погодитися з приниженням, якщо взірець мало не третини людства давав приклад – принижуватися, підставляти щоку... а взірець ще іншої не меншої частини людства учив почуття власної гідності бачив не в тому, щоб «перемогти ворога», а в тому, щоб перемогти свої бажання...

 

 

х х х

 

- Пане Романе... – говорив бісик, струшуючи попіл від цигарки, до попільнички. -- От ви зараз вжили щодо нашого святого те слово, і його часто можна почути від інших. Вживане досить часто. Особливо в ділових обставинах. Порядність. А я не розумію того слова. От від дитинства не розумію. Моя мама часто його повторювала, а до мене воно не доходило. Порядний чоловік. Смішно, але я його тоді деколи собі асоціював із якимось таким високим огрядним дядьком у чорному костюмі з голочки, при краватці, вічно насупленим і задоволеним сам собою, але незадоволеним світом. Перемудрим занудою. Не знаю чому. Я можу зрозуміти, що інші в різних випадках мають під тим словом на увазі. От ви, я так собі гадаю, мабуть маєте в першу чергу на увазі відповідальність і точність у дотриманні слова. Так? Я вгадав? Хтось інший, мабуть, має на увазі якусь рису, яка означає чесність. Хоча навряд чи пояснить, що то таке. Хтось може брати навіть ширше – так звану моральну чистоту. Можливо, взагалі внутрішню потребу тої чистоти в усьому, фанатизм пошуку чистоти... Але як тільки я над тим замислююся, то одразу і перестаю розуміти. Бо ті поняття чистоти, особливо в моралі такі розмиті... От чому ви назвали його порядним? Бо він відкинув тих проституток? Не схотів того простого задоволення? А може він то зробив з якихось інших причин, а не з тої порядності...

- Не знаю, Юрію... я так гадаю, не все так просто. Я вас розумію, ви хочете натякнути, що вірити йому не можна. Але я слідкував за ним. Він не належить до людей, які мають якісь хитрощі. Таких називають, наскільки я знаю, безхитрісними. Може, він і міг би чи навіть хотів би бути корисливим, але не вміє. Брехати не вміє. Можливо, навіть сам собі. Напевно, я оце мав на увазі під порядністю. Бо тут же дещо може бути пов’язане також із почуттям власної гідності. Раніше в ньому її було мало, але тепер вона вже росте. Він бачить, що важить щось, що значить щось для інших. І разом з тим не зловживає тим.

- Ну... можливо. Хоча і почуття власної гідності для мене поняття неясне. Воно якось мені асоціюється з ціною. Будь-яка гідність має межу і та межа вимірюється часто грошима... Або страхом... До речі, а оте “Брехати сам собі”. Що ви під тим маєте на увазі? Я теж якось над тим собі замислювався і не розумів. Комусь брехати, то ясно, а собі...

- Ну, це коли, я так розумію, людина мусить себе постійно перевірити, чи вона робить правильно і правдиво. От ви згадали тих проституток. Хтось такий собі дуже чесний, який їх відкинув, буде собою пишатися і всім хвалитися, тішитися сам собою, який то він. А наш буде постійно себе питатися, чи справді то було зроблено від порядності, а чи він щось інше собі мав на увазі, чи не робив то для пози. Такі люди ніколи не будуть хвалитися своїми доброчесними вчинками. І то не скромність буде, коли людина стримується, щоб не похвалитися, а саме така от порядність. Йому буде навіть неприємно хвалитися тим, бо він не буде вважати то для себе чимось вартим похвали. Нормальна річ. Ви думаєте, він ото тих проституток повикидав, і хоча б слово Оксані сказав? Не дивіться на мене так, не дивуйтеся. Не обмовився. Вона сама знала, бо дещо бачила у коридорі, а решту дізналася від мене. Отак... Саме тому я так і сказав. Він такий є... Звичайно, смішні такі люди, але вони є. Тепер я сам переконався. Тимурівець... Ех...

- Ну... ви мене просто інтригуєте і змушуєте напружувати звивини. Я тепер мушу сам все перевірити! Ну ж є десь якась дірочка в тому його німбі?!

- Е ні... експериментів більше не треба. Він нам потрібен якраз саме такий. А ще як послухати, як він деколи говорить... Поговоріть з ним колись. Він не такий дурний, як здається. Безхитрісний – так, але не дурний. Цікаві думки деколи каже. Я так думаю тепер, його частіше треба з ними випускати, тільки обережно, бо ті романтики... Хоча, як ви кажете в наших умовах, що б він не сказав, все одно буде сприйнято і пояснено “на ура”... А можемо зробити і більше... Мені прийшла ідея створити такий собі свого роду цитатник... Знайдіть якогось путящого журналіста, щоб із ним побалакав і записав. Випустимо книжечку перед виборами...

- Пане Романе, геніальна ідея. Ніякий піар-менеджер ліпше б не придумав.

- Ну-ну, не підлещуйтеся!

- А я і не думав. Щиру правду кажу. А до того ж свою нерозторопність загладжую!

Обоє засміялися...

 

х х х

 

А поки вони сміялися, у ворожому таборі зріли свої плани. Мало того, що їм було важко знайти компромат, якого як кіт наплакав постачала Наталя Іванівна, так його і придумувати було важко і впроваджувати в життя, бо надто не вірили, і навіть обурювалися. Так само важко було створити конкурентно харизматичну особу. Німб сам собою все перевершував. Не дали нічого і пошуки засобів знищення самого німба, бо всі консультації зводилися врешті тільки до одного – єдиний спосіб наразі вірогідно реальний для знищення того німба – знищення самого носія німба. Знищите його – знищите німб. А інші консультанти, вже з інших питань гарячково казали, що знищити то можна, але чи можна знищити ідею, яка вже поширилася. Її можна тільки спонукати до більшого вибуху. Адже ж не в святому проблема, а в тих силах, які він приведе до влади. Наразі ситуація така, що навіть якщо він загине, то хто б не став на його місце, обраний буде він, бо крок із убивством тільки збурить натовп і підвищить рівень святості. Святий просто переміститься на прапор, владу, а разом із нею впливи і гроші попливуть геть...

Тому було обрано поки що типовий шлях пошуку засобів компрометації. І опиратися в тому доводилося лише на релігійно невизначених, вихованців минулої системи, люмпен-пролетаріат і агресивних атеїстів. Комусь платити, когось налаштовувати і підбурювати. У підпорядкованих засобах масової інформації публікувати статті, що то все від сатани, нацьковувати податливих і озлоблених священиків казати на святого, що той є лжепророком у овечій шкурі.

Але і тут, як тільки на якійсь зустрічі “з електоратом” хтось виконував якусь свою роль, то як правило все оберталося лише проти. В одних випадках провокаторів затримували самі учасники мітингів, куди їх було підіслано, в інших святий поводився так, що хотячи чи нехотячи тільки крок за кроком підтверджував в очах своїх прихильників свої риси. Наприклад, в одному випадку було досить таки спритно і вміло спровоковано бійку між учасниками мітингу. Так святий її зупинив мало не одним жестом. Все закінчилося тим, що розбишак просто винесли на руках і віддали поліції. В іншому випадку, коли своїй людині вдалося добратися до “святого” і обляпати його заготовленими нечистотами, той навіть і оком не повів, жодним жестом не виказав злості чи люті. Може то і німб додавав того, але і він сам вже мало не світився, і шоу всі були на то розраховані. Та взагалі, як уже говорилося, варто йому було в таких випадках просто здійняти руки над головою, і публіка вже шаленіла...

А безвихідна ситуація, як відомо, дуже вибухонебезпечна. У ворожому таборі починали шаленіти, не менше інших розуміючи якусь невідворотність втрат і здобутків, пов’язаних із тим святим. Для кого у бізнесі, а для кого і у просто наявності свободи.

 

Х х х

 

 –  Пане Романе, Святий просить поговорити зі священиком.

 –  Жартуєте?

 –  Та ні, не жартую, того треба було чекати. Шкодую, що раніше над тим не замислився. І чого то я випустив то з уваги? Десь же було оте передчуття, глодала думка. Наче закономірно було звернутися до церкви, а ми наче її боялися. А може і час ще тоді не настав. То як? Привести?

 –  У жодному разі!

 –  Чому ж?

 – По-перше, навіщо нам це? Піде одразу по їх колах. Уявіть собі, що почнуть ті священики плести. Ви ж навіть не знаєте, про що він буде питатися в того священика. По-друге, що то має бути за священик? Що він має йому казати? Якось так логічніше було б уявити собі, що святий щось наказує священику, а не стоїть у нього у підпорядкуванні. А раптом тому прийшло до голови сповідатися?... То хто кому повинен сповідатися? А ще... Якщо таке робити, то потрібна підготовка. Той священик має знати, що говорити і нашому святому, і потім людям.

 – Ви маєте як завжди цілковиту рацію, пане Романе. І я вже теж про то все думав, коли йшов до вас. Шкода мені було постійно, що я сам не можу піти. То робота якраз для мене... Ех, шкода, що тепер вже кожна собака знає з того електорату. А то б попрацював ще священиком. Люблю я ту справу... Знаєте, який з мене чудовий духівник?

 – Уявляю собі – всміхнувся пан Роман.

 – Справді, з мене вийшов би чудовий священик. Колись давно про то навіть думав собі. Я вмію якось дістатися душі людини і виявити в ній все.

Тепер пан Роман аж засміявся, а чортик наче знітися:

 –  Я деколи навіть думаю, що роль священика якась така ніби диявольська. Не стільки допомогти стати людині кращою (хоча на то наголошується найбільше), скільки змусити її розкритися перед богом найгіршими своїми ознаками, щоб показати йому – подивися, що ти натворив.

 – Хм. Ніколи над тим не замислювався.

 – А над таким? Диявола вічно змальовують як якесь само по собі існуюче зло. Тобто він сам чинить людям зло. Хоча реальних прикладів того, окрім як у кіно-страшилках, ми ніколи не бачили. Як на мене, у нього просто роль провокатора, частіше кажуть – спокусника. Тобто змусити проявитися людину якимось іншим боком, додатковим, тим, про який і не здогадувалися спочатку. Він слуга господній не менше, ніж інші. І допомагає керувати точно так само, як і інші сили. Навіть деколи не провокує, а просто дає вибрати шлях.

 – Ніколи б не подумав, що ви думаєте, що добро закладене в людині наперед...

 – Абсолютно! Навпаки! Тут скоріше так виглядає, що в людині якраз нічого не закладено і вона є чимось маніпульованим. Як у політиці, чи бізнесі. Вона мусить стати під чийсь прапор. От чи не здається вам так само провокатором по Євангелію навіть Ісус Христос?

 –  Як то? Знову богохульствуєте, як завжди? – скривися іронічно пан Роман.

 –  А так. Він теж провокує, тільки іншими ознаками. Маніпулює. Подивіться, який я добрий і беззахисний! Наче і син божий, але такий самий, як ви! Мене можна бити, в мене можна плювати, можна мене розіп’яти... А можна мені поклонятися. Якщо повірите, що я справді син божий. Подивимося, що ви зі мною зробите! Отож вони і кричали йому, коли він на хресті висів. Не сатана ніякий. Спровоковані люди, які не повірили. Або ж приклад з Юдою. Хто йому сказав, що він має зробити те, що йому належиться? Хто його спровокував і дав йому дорогу? Він не зупинив його, а навпаки підштовхнув. Давай, мовляв...

 – Ну.. не знаю. То що ви тоді пропонуєте?

   – Я думаю, що якщо наш святий захотів священика, то йому його треба дати з кількох корисних причин. По-перше, щоб виговорився, по-друге, щоб почути, що він там думає, на що налаштовується і потім скоригувати, а по-третє... знову ж таки збудувати програму дій. Ну... маніпулювання! – засміявся пан Юрій.

 –  Що ж, може і варто. Може і справді зле, що ми досі не задіяли серйозно церкву. Мене то священики місцеві люблять, але святого досі побоюються і приревновують. Мабуть треба звести таки. Але поволі... Добре, може і маєте рацію. Знайдіть людину.

 –  Я вже подумав, маю тут на оці. А до того ж справді не хочу, щоб то вийшло з-під контролю. Прошу вашої допомоги. Потрібна система зв’язку, як у вашої охорони. Мініатюрні навушнички, мікрофончики. Для початку хочу керувати ним з сусідньої кімнати. Все ж таки хочу побути духівником. Хоча б на відстані.

 –  Домовилися, – пан Роман знову всміхнувся і похитав головою не то із захватом, не то з іронією. – Цікаво було б з вами побути, але не маю часу. Доповісте мені потім. І прошу не робити жодних подальших кроків. Хай спочатку виговориться, а потім ми вирішимо, що з тим робити. Я вважаю, що якнайменше єпископа треба було б долучити потім, я з ним у непоганих стосунках, але підготуйте все.

 –  Без сумніву.

 –  І ще одне... – пан Роман вже встав. – Я думаю, що не все так просто, як ви думаєте. Наприклад, я у житті всі рішення приймав сам. Ніхто мною не маніпулював і ніхто не провокував. Я сам від дорослого часу знаю, коли роблю добро, а коли зло. Так що не треба мені ніяких чортів і христів. Обережно з ним.

 –  Все тільки на користь справі!

Пан Роман, звісно, не міг бачити, як всміхнувся собі в вуса чи то борідку малий чортик, коли відвернувся:

 – Ще тільки одне, є два варіанти для початку... Можна підсунути йому цілковитого дурня, який тільки принесе йому розчарування, і більше ніколи з ним не треба буде мати мороки, а можна такого, що буде вміти слухати і через якого можна буде час від часу мати вихід на певні думки святого. Як гадаєте, краще піти простим варіантом, чи складнішим?

 – Вирішуйте самі. Ваша робота ‑ зв’язки з громадськістю. Тільки не бавтеся в експерименти. Нам вже їх досить.

 

Х х х

 

Уже не вперше пан Юрій помилявся в тому, як трактував свого “підопічного святого”. Начеб то все розумів добре і тверезо, але от раз! і знову прокол. Десь щось не так. Він це одразу відчув, від перших же сцен, які спостерігав від зустрічі Петра Васильовича зі священиком.

Щоправда, підібрати для розмови священика було дуже важко. Хоча Петро Васильович і не дуже розумівся, як можна було побачити, на церковних і релігійних проблемах, але зовсім невігласа йому не пришлеш. А раптом він почне посилатися у своїх промовах на того священика, або його думки використовувати. Тому потрібен був чоловік з освітою. З іншого боку старші за віком священики не такі прості на домовляння, щоб їх використовувати. Тим більше за гроші. Ясно, що, скоріше за все домовитися можна, але тоді це повинна бути відповідна людина, а такі як правило, майже безпринципні і нецікаві для використання. Брати семінариста, студента... теж не випадає, бо молодий. Не викличе довіри.

Тому пан Юрій добре повозився із вибором співрозмовника для Петра Васильовича. Щоб і не дурний і, одночасно не зарозумілий. Власне то був монах із відомого освіченим людям ордену. До того ж за рекомендацією знайомого пану Роману архімандрита з того монастиря. Хоча все одно довелося погодитися з тим, що він категорично відмовився використовувати підказки пана Юрія. Він навіть хотів настояти, щоб не було жодного прослуховування, підслуховування. Але погодилися на тому, що підслуховування не буде, якщо часом би Петро Васильович не схотів сповідатися. На щастя пана Юрія Петро Васильович і не мав наміру сповідатися, тому всю розмову він зміг дослухати до кінця. Хоча і так би дослухав до кінця. Хто б йому завадив?

 

Отже.

 

Петро Васильович повівся зі святим отцем, звичайно, як цілком мирська далека від церкви особа. Видно було, що він у церкві майже не бував. Потиснув монахові руку і всадовив до крісла. Тим більше, що то був чоловік віком приблизно з ним однаковий, чисто поголений, опрятний і з досить інтелігентним виглядом, якого йому, напевно, додавали окуляри. Дарма, що у чернечому одязі. Але загалом, якби це показували по телебаченню, то такий початок прийому пан Юрій би схвалив. Воно виглядало саме так, як йому було треба. Особа поважна і вища за станом приймає у себе одного із відвідувачів. Поважно, солідно і без поспіху.

Пан Юрій тут же заслав секретарку, щоб запропонувала напої і печиво. Обоє її відправили, нічого не попросивши, і Петро Васильович майже одразу взявся за своє. Почав тільки із вибачень:

- Пробачте, отче, що вас відірвали від справ... просто я попросив, щоб мені дали змогу зустрітися зі священиком... Але мені сказали, що задля безпеки це краще зробити тут... я б і сам до вас...

- Нічого-нічого – запевнив отець, -- я з радістю погодився, бо мені було надзвичайно цікаво зустрітися з вами. Чути багато чув, але щоб так от безпосередньо зустрітися... Не переживайте. Питайтеся все, що вам треба.

- Та я... У мене багато питань. Але перше, це що ви думаєте про мій... ні, спочатку головне. Кого церква... ну, християнська релігія вважає святим?

- Це нескладне питання для повчальної відповіді. Тобто з погляду того, як ми вчимо і як то бачить церква. Хоча в житті буває по-різному, але... поки що я не хотів би торкатись побутових трактувань... Спробую все пояснити. Взагалі то є такий вислів літургійний “єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос…”. Якщо йому слідувати, то святим може бути тільки Бог... Син божий... Але так повелося серед віруючих, що деякі із них своїм життєвим шляхом були дуже близькі до нього. Десь чимось повторювали його хресну дорогу. Хтось стражданнями за віру, хтось благочестям, хтось особливими здобутками задля церкви і віри, хтось чудотворством. І їх треба було якось виділити. Бо не всі є однаковими вірі. У її реалізації. Зрештою, вони самі виділялися серед інших людей...

- Чим? Як то можна побачити?

- Деколи то навіть дуже очевидно і це називають блаженністю. Вони не такі, як всі. Вони чинять деколи всупереч навіть волі до виживання. Де звичайна людина просто собі діє на власну користь, ці люди діють на користь інших і на користь бога... Вони білі ворони серед звичайних людей.

- А нібм тут до чого? Німб теж над ними був?

- Німб – то до певної міри умовність. Її відображали на образах, коли зображали святих і хотіли показати їх винятковість. Хоча могли бути і випадки такого прояву чуда, коли ті люди світилися і були свідчення про такий їх прояв. Але частіше бувало, коли їх тіла не розкладалися після смерті і зберігалися цілими, нетлінними...

- Мені, я думаю, ще до того рано...

- Будемо сподіватися, -- всміхнувся отець. – Але нічого не виключено і може бути попереду.

Петро Васильович, на диво, сприйняв гумор святого отця і теж всміхнувся:

- Отже, виходить, можна визначити людину як святу вже при її житті?

- Ні... такого не буває. Людський суд, ми всі знаємо, дуже скорий. Ми часто помиляємося один в одному.. А може хтось із себе вдавав такого. Або навіть якщо і був спочатку праведним, але потім раптом перестав. Ми його назвали святим, а він зазнався. Тому святими називають тільки тих, хто заслужив того, і тільки по смерті. Навіть більше. Лише за 5 років по смерті. Існує кодекс канонічного права. Не буду дуже детально, але згідно з ним збираються відомості про святого, його біографію, чим саме він відзначився у вірі, свідчення, письмові і зображувальні, перелік особливих заслуг... відбувається так звані процеси канонізації, беатифікації. І тоді глава церкви ухвалює рішення визнати когось святим чи ні.

- Але все ж таки, чим вони заслужують ті звання? Я розумію частково, але не до кінця. Вони так люблять людей? Бога?

- Бога. А через Бога – людей.

- То все ж таки то релігійне, церковне поняття? Святий...

- Так, звичайно.

- То чому?... – Петро Васильович затнувся, він мало не спитав, чому його називають святим... – Чому тоді ми деколи в житті вживаємо те слово і щодо людей, які не мають нічого до церкви? Просто добрі, безкорисливі, щирі... І вони не обов’язково ходять до церкви...

- Отут ми вже маємо перед собою побутове ставлення до святості... Бо то цінні людські чесноти і вони притаманні і богові, і Йому важливо, щоб вони були в нас. Але ми все одно так кажемо тільки образно, а не прямо.

- Так, я це розумію, -- Але маю на увазі інше. Це звичайні, наскільки я розумію, люди. Тобто ті, які не є синами Божими на рівні з Христом. Вони роблять, чи робили всі ті самі малі гріхи, що і ми. І сексом могли займатися, і дрібним обдурюванням... всяким. Принаймні на початку життя. І раптом визнаються святими. І їх малюють із отакими от німбами...

- Ну, не зовсім із такими... Із золотими... Але загалом так, правда. І це тому, що вони хоча і грішні, як і всі, але в певну хвилину відчули, що мусять перейти ту грань. І розпочали цілком праведне життя... Тобто почали грішити набагато менше, ніж інші... І почали діяти на користь богові і людям. Деякі з них страждали за це, мусили стерпіти за віру багато мук. А деякі навіть народжувалися вже з такою місією і покликанням. Тобто і не були вже від початку такими грішними, як ви кажете, носили на собі печать божу

- Печать... Печать це теж цікаво, -- пробурмотів Петро Васильович якось неуважно. – Я просто все частіше собі думаю, що жити отак, як ви кажете у святості – це наче якось протиприродно. Це навіть просто неможливо. Тому в усіх тих визначеннях святих наче є повно фальші... Тому люди і не намагаються так жити, скільки їх не переконуй!

Тут пан Юрій у себе в кімнаті аж руки собі потер втішено. Але священик його не порадував гарячим запереченням і викрутасами, він навпаки наче підтвердив:

- Так. Деколи і ми між собою ведемо такі суперечки, що визначення святих – то теж наче якийсь конвеєр і що нині рамки того визначення дуже розмиті. Змінилося дуже багато від тих давніх часів. Нині навіть якось і простіше бути святим...

- Що ви маєте на увазі?

- Та набагато легше тепер. От, наприклад, часто під святістю розуміють благочинну діяльність. А вона ж то тепер уже набагато полегшена. Окрім того вона, якщо добре поставлена інформаційна справа, одразу всім стає видна. Одна людина, яка на виду у всіх тут же стає очевидним благодійником і їй самій починають допомагати в тій діяльності, їй навіть все менше доводиться докладати до того зусиль, а інша в той час, яка жертвує набагато більше, але вона невидима. Її бачать, наприклад, лише десятки людей у якомусь концентраційному таборі, де вона всім своїм єством допомагає їм полегшувати життя...

- Чому ті люди, які такими є, дуже часто не головні в суспільстві? А ще частіше помирають взагалі невідомими, і ніхто про них навіть і не знає. Тільки тому, що про них ніхто відомостей не зібрав?

- Загалом можна сказати і так. На визначення святості, до речі, дуже часто впливає думка людей. У деяких випадках просто поклоніння людей одній особі може призвести до канонізації... Щоправда має минути не менше ста років поклоніння цій людині. Хоча вже от маємо приклади, коли ста років і не треба, значить кількість поклонників і розголос. Мати Тереза, Папа Іван Павло II. Їм багато чим сприяли засоби масової інформації. Звичайно, святості від того більше чи менше не стає, вони справді можуть бути саме такими, але у поклонінні людей сама канонізація має велике значення.

- Тобто мені теж допомагають засоби інформації і поклоніння людей, яким можна керувати?

- Цілком можливо, хоча знову ж таки. Це людський суд. Він є скорим. Насправді все може бути інакше. Не в сенсі, що ви не святий, а навпаки, якраз проходите той шлях, який визначає вас як такого. Ніхто того сказати наперед не може. Якщо правильно, то ні я, ні хто інший не може судити щодо того, хто ви є... Тільки за вчинками. Ну, і за їх результатами. Бо деколи можна хотіти добра, можна домагатися його, бажати, але отримувати в результаті щось руйнівне і недобре.

- Отож і я про це постійно думаю. Якщо людина впливає лише на найближчих навколишніх, вона має мінімальний вплив. Там нагрубіянив, там вдарив, там обдурив, там зрадив... А якщо це у впливі на сотні тисяч...

- Дуже слушна думка. На вас лежить дуже велика відповідальність і треба постійно зважувати все. Щодо мене, то я тепер починаю навіть розуміти, як вам важко і дуже вам співчуваю. Може, і справді недаремно вас, саме вас обрав Господь для того випробування...

Досі розмова ішла в доброму руслі і все було так, як треба. Ну.. майже так як треба. І тут Петро Васильович викинув нового коника.

- Отче... Петро Васильович зупинився і, подумавши, трошки все ж задав це питання, -- Скажіть.... От я розумію, що мій німб – то ніякий не доказ святості. Вибачте, що так кажу, але, думаю, що і ви так думаєте. Але. Я ж не проти був би тепер стати святим по-справжньому. Я багато над цим думав. Скажіть, що я маю зробити такого, щоб досягти цього? Іти до перемоги у виборах і потім домагатися для всіх блага? Чи навпаки обрати дорогу отого блаженного? Відмовитися від правління і покинути це все заради просто любові до людей і все...

Це був найгірший і найстрашніший момент розмови. Не для Петра Васильовича, а для пана Юрія і для пана отця. Пан Юрій аж підскочив на це питання і витріщив очі.. По-перше, що ж скаже цей піп потенційному президенту, та не дай Бо!!!. А по-друге, так він же ж рознесе зараз по світу думку, що святий не святий і про то знає.... Пан Юрій щось перевертав блідими губами і пересохлим язиком, намагаючись прошепотіти священикові до вуха, щоб той не сумнівався і радив іти далі... Але пан отець теж переживав. Бо ж теж постійно відчував незриму присутність як пана Юрія, так і свого духовного наставника, який його сюди теж споряджав зі своїми настановами і завданнями. І цілком усвідомлював, що від його відповіді багато залежить. Як у долі оцього чоловіка, що перед ним, так і в його особистій долі. Тим паче, що він і не знав, що казати. Ну справді, що порадиш? А найгірше, що він тут раптом відчув те, чого ніяк не сподівався – слабкість чоловіка, що перед ним сидів і на якого зараз покладають стільки сподівань стільки людей. Йому треба йти до мети, домагатися і перемагати, як всі в тому переконані, а він питається першого-ліпшого священика, що йому робити. Невже то так завжди в житті буває? Невже і царі саме отак колись питалися у священиків, що робити? Адже йому завжди здавалося, що такі сильні і впевнені в собі люди, здатні перенести ті всі труднощі, просто не задають питань. Самі дають на них відповіді. І ставлять перед фактом. Інакше б не перемагали...

- Я гадаю... – поволі почав тягнути монах, -- що і такий, і такий шлях можливий... Вони обидва можуть дати підстави для самопожертви. Але, напевне, більше значення все ж таки може мати якраз той шлях.... це моя особиста думка думка...

Священик тягнув, а пан Юрій, як уболівальник, який чекає гола, стискав тремтячі кулаки і шепотів “ну!, ну! ну!”

- Я так гадаю, той шлях, де ви будете мати вплив на позитивне вирішення долі більшої кількості людей, може навіть і країни. Якщо ви отримали від бога шанс допомогти такій кількості людей одразу... то, напевно, було б гріхом ним не скористатися...

Пан Юрій полегшено відкинувся у кріслі, матч майже закінчився. Але тут отець знову змусив його нахилитися до монітора:

- Але мені здається, що вам особисто важливіше щось інше..

- Що?

- Вам треба просто повірити...

- Повірити? В Бога?

- В Бога ви, я так розумію, віруєте... не в Бога... у себе. У свої можливості і сили.

Тут пан Юрій аж підскочив і палко прошепотів: “Браво! Браво отче! Те, що треба! Я в захваті... Ще трошки!” Але тут отець раптом скис:

- Я от читав, що вам уже і чудотворство притаманне... Це було б просто винятково. Хоча взагалі-то усе це тільки моя думка... Насправді я не знаю на всі сто відсотків і не брався б вам радити.

- Чудотворство? – підняв брови Петро Васильович.

Тут пан Юрій стрепенувся. Треба терміново відправляти до них секретарку, хай втрутиться і перерве ту розмову. Решту він вже доправить сам. А тому священику забагато знати і не треба. Чудотворство. Так ми тобі і сказали.

До того ж треба буде з ним поговорити, і ще одна проблемка таки висить. Мабуть, все ж треба знайти якогось такого “духівника” нашому Петрові Васильовичу.

 

Х х х

 

А щодо чудотворства, то тут все просто. Були такі публікації, хоча їх приберегли для пізнішого читання святому. Річ у тому, що то навіть не було в планах оточення, але само виплило. Конкуренти, власне, постаралися, але на той раз вийшло так, що і вони вимушені були про то промовчати, хоча хотіли роздути бучу. Бо в черговий раз піймалися на протилежну дію спланованого заходу. А команда святого теж не особливо настоювала на тому розголошенні. Адже для виборчої компанії чудотворство взагалі якась непотрібна річ. Воно б ніби і мало підняти авторитет святого, але всі якось підсвідомо розуміли, що допустити до того, то це означає вивести святого з-під контролю, бо тоді, щонайменше, потягнуться до нього паломники лікуватися, а він потрібен не як лікар, а як політик. Він повинен бути лідером у зміні суспільства, а не калік і немічних. Державу будуть міняти, але ж не чудесами... Очікування на чудеса треба було вимити зі свідомості людей, залишити тільки сподівання.

Хоча як ото в народному розумінні святий і без чудодійних властивостей? Якраз цим і хотіли скористатися у ворожому таборі. Спочатку пустили таку чутку, що святий не святий, бо чудеса ніякі йому не вдаються і все це туфта. А потім у черговий раз заслали “козачка”, який мав висміяти такі властивості святого. Козачка, власне, не купленого, а просто наївного і довірливого чоловіка, який справді б хотів вилікуватися і вже втратив багато можливостей. Ну... трошки ненормального, що і треба було. Він мав зробити своє, а вже решту довершили б інші люди. Йому сказали, що він може зцілитися з допомогою святого і знайшли можливість потрапити йому на черговий виступ. Під неусипним оком охорони каліка прийшов на виступ, а коли почали задавати питання, то встряг і почав волати про допомогу. Усі бачили, що то цілком щиро і жалісно, навіть здивувалися, чому досі того ніхто не робив отак привселюдно. Охорона, звичайно, була стурбована, але оскільки були присутні камери, то ніхто не вжив рішучих дій.

Святий, як завжди, в перші секунди не знав, що робиться і запитально підняв очі, мовляв, кому потрібна допомога, відшукував очима, звідки йому кричали. У натовпі, який щойно злегка розступився, стояв каліка з піднятими руками і привертав до себе увагу... І раптом він замість того, щоб далі щось кричати, здивовано себе оглянув... Милиці лежали поруч, він стояв із піднятими руками і дивився на себе. Його ніхто не тримав, всі дивилися на нього... а він раптом, дивлячись на свої ноги ступив крок... А тоді засяяв, наскільки міг, широкою усмішкою... Ступив несміливо ще крок... І аж тоді у нескінченному щасті сперся на когось руками перед собою... “Господи, -- прошепотів він – допоміг...”, що почули не так уже і багато людей. І вже тоді його обступили ближче. Святий так нічого і зрозумів, а каліка перестав волати про допомогу. Та й йому все ж таки допомогли вийти, але все одно він пішов у блаженстві... З милицями, але тепер він знав, що може і без них. Йому того було достатньо, щоб знову здобути віру.

Звичайно, що воно було потрактовано різними людьми по-різному.

А як ви думаєте то було в ті старі часи? Не інакше?

Хто вірив, хто не вірив.

Але ні з того, ні з того табору шуму робити не стали. Тільки з’явилися кілька публікацій, де було описано подію (і ще деякі інші свідчення інших людей, які приходили на зустрічі зі святим і пішли з них щонайменше просвітлені, якщо не зцілені) і все ж із настирною думкою, що здатність до чудотворства у святого мабуть таки є. Просто її не дають йому використовувати. Тобто його завдання зараз допомагати не окремим людям, а народу в цілому.

А Петрові Васильовичу ті публікації не показували, приберігаючи на той випадок, якщо у нього раптом виникне сумнів, чи він може...

 

Х х х

 

А ось уривок розмови із монахом, який вийшов заклопотаний із кабінету після зустрічі з кандидатом у претенденти, якщо можна тут так пожартувати.

Пан Юрій йому спробував навіяти таке:

- Я цілком розумію зараз ваш теперішній стан, панотче... Але ви мусите мені повірити, що то тільки маленька картинка з того, що є насправді... Маленький вершечок айсберга. Адже ж він, як і кожна людина, має різні хвилини, задає собі часами складні питання. Він потрапив у ситуацію, яка виносить його не гребінь великої сили. Я гадаю, багато подвижників у світі теж часами, коли потрапляли в такий водороворот подій могли мати і стан розгубленості... І тут ми маємо свою місію. Може не святу, але дуже важливу. Як ото ви згадували Мати Терезу. Ми повинні допомогти йому не оступитися і таки виконати важливі завдання до кінця. Нам не можна опускати такої можливості. Я так побачив, що у вас самого з’явилися певні сумніви. Але якщо вони з’являться у вас, у мене, в усіх навколо, то чи зможе він сам всього домогтися? Ви ж бачите, які важливі завдання стоять перед всіма нами і ним зокрема – змінити світ на кращий, на світліший, де буде більше правди і справедливості. І ви дуже правильно йому сказали, що його місце зараз із людьми, а не в пустелі. Ми знаємо, що то важка ноша, але треба. Навіть якщо не все в ньому так, як нам хотілося б і як ми самі собі уявляємо ту святість. Поки люди вірять і він вірить, все буде добре. У вірі дуже багато ховається. Зрештою, кому я це розповідаю...

Тому у мене до вас дуже велике прохання – збудувати ваші розмови із тим, з ким ви будете говорити, коли вийдете звідси так, щоб не зіпсувати ні карпельки того благого, яке замислено... До того ж, якщо ви нас підтримаєте, то очевидно, що ми завжди готові до співпраці. Передайте, будь ласка архімандритові, що пан Роман хотів би з ним зустрітися і обговорити деякі важливі питання у розбудові церкви. Доля нашого майбутнього тепер частково і в ваших руках.

Циніків і невіруючих навколо нас і без того повно. А ми ж то з вами не такі... Тому треба примножувати наші лави. Я так думаю... І сподіваюся, що ви наш однодумець.

 

Переказувати, що говорив потім монах зі своїм керівництвом, що йому доповідав, і як спілкувався із братами, нема сенсу. Головне – результат. Незважаючи ні на що (і на сумнівність походження німба, і непевність самого святого) місцева церква (у тій частині, яка мала вплив на решту своїх віруючих) укріпилася в думці (священики і монахи теж мають телефони і свої канали поширення інформації), що святого треба підтримувати. Не в сенсі, що привселюдно виявляти до нього свою довіру, а не показувати невіри. Головним став, як потім виявилося, цілком нейтральний заклик, що віра може дати все. Справжня віра – це основа і святості, і перемог доброчинності.

Більшого і не треба було.

Що стосується віруючих, які належали до іншого табору, то, без сумніву (хто би ото з нас сумнівався) там утворилося тверде переконання, що то все від сатани і зсунути їх з тої думки було неможливо. Якби хто дозволив допустити ту групу населення (головним чином жінки різного віку) до передвиборних виступів святого, то вони б не зупинилися ні перед плюванням у його бік, ні закиданням камінням, ні, ясна річ, перед розіп’яттям. Ті точно верещали б, як то було тисячі років тому, – розіп’яти!

Але їх, звичайно, не допускали. Вони збиралися на своїх місцях і там влаштовували і мітинги, і хресні походи. Навіть при тому, що це теж демонстрували засоби масової інформації, тобто всі, хто хотів міг помилуватися на і плювання, і спалювання опудал, але то не робило честі нікому, тому навіть церква в особі інших конфесій, які підтримували “ворожий табір” від того відхрещувалася і постійно лунали заяви, що треба стримувати в собі ненависть, і навіть якщо мова іде про сатанинські прояви, треба домагатися в собі благочестивості, а не розпалювати ворожнечу. Мовляв, ми всі знаємо, що опозиція опирається на підтримку сатани, але ж не робімося ми такі самі. Ми ж то добрі!

Ну і таке інше.

 

Х х х

 

Передача ішла гладко, передвиборна кампанія завершувалася. Претендент мав можливість виступити останній раз перед глядачами одразу по кількох каналах, і вуха держави, а подекуди і світу було нашорошені. Петро Васильович впевнено, деколи жорстко, а деколи з певним легким усміхом у черговий раз переконував людей в тому, що його влада і оточення будуть робити все, що повинно бути змінене в суспільстві на користь людей. Тепер він говорив навіть досить легко навіть у тих питанях, які раніше не дуже розумів, але які завдяки допитливості йому розтовкмачували відповідні спеціалісти.

Але. Десь у якийсь момент сталася зміна. Ніхто її не сподівався.

Петро Васильович, раптом на хвилю вмовкнувши, подивився навкруги і витяг у себе з вуха «нашіптувача». Це викликало певні хвилювання серед інших учасників телетрансляції, які не люблять таких некерованих поворотів, про які не попереджали. Але пан Юрій підскочив і високо підняв руку, забороняючи будь що робити. Його обійняв дріж. Зараз буде, має бути щось важливе! Це не можна заборонити. Це те, що, можливо дасть набагато більше, ніж було досі. У нього було просто передчуття. Це прямий ефір, це може дати все! Він увесь напружився.

А Петро Васильович наче навпаки, осів, опустив голову. Мабуть, далася йому та добровільно взята на себе самотність без Оксани, без когось найближчого, втомило чекання, а може і щось до того. Можливо, він і збирався зараз звернутися головним чином саме до неї, навіть не знаючи, чи сидить вона зараз біля телевізора. І тому особливо проникливим виявився його погляд в камеру, яка взяла його великим планом. Петро Васильович заговорив повільно:

 – Дорогі мої. Справді дорогі. Хоча я і не бачу вас зараз, і не знаю, хто на мене зараз дивиться. Можливо і ті, хто ненавидить ні за що. Справді ні за що. Повірте. Вся ненависть або нелюбов, які у нас формуються одне до одного, збудовані на тому, що ми почули, або подумали одне про одного. Зовсім не на правді, як ми про то говоримо. МИ самі себе робимо, нас роблять ворогами, розділяючи, щоб ми йшли під прапорами одних або інших. Я така сам людина, як і ви, і ваша оцінка мене залежить від того, в якому ви таборі. Подумайте. Я однаковий в одному і в іншому випадку щодо всіх вас, але ви всі думаєте про мене по-різному. Подумайте, чому...

Я багато розважав над тим, може, мені треба було б почитати ще якихось книжок, філософів, поспілкуватися з представниками різних релігій, але у мене нема часу і у вирішальну для мене хвилину мушу вибрати найважливіші для мене, і, як я мав би думати, для вас слова.

І найголовніше, що я з того собі придумав, що коли на нас із вами подивитися уважніше, чому і що ми робимо, наприклад, ідучи на ці вибори, то виясняється, що ми намагаємося щось змінити (і цим користуються ті, хто вас переконують), коли або нас доведено до відчаю, або коли ми маємо злість одне на одного. Тоді нас найлегше збурити на якісь спільні вчинки. Подивіться на революції. Всі вони побудовані були (і зараз в різних країнах не інакше) на крайніх виявах невдоволення, а подекуди і ненависті. І чи згадаєте ви бодай одну в історії згуртованість, яка б метою своєю мала, не стільки повалення цього ладу, скинення цих тиранів, скільки мрією про те, що називають царством божим на землі? НУ так, нас у школі щось пробували вчити, що були мрійники. Але ж вони не були першими серед тих, хто починав ті революції. Зрештою, і тоді їх мало хто читав. ДО слова, я ото із моїх невеликих розмов виявив, що і в наш час читання Біблії – це щось таке із розряду нудного. Я вірую, а отже мені не треба підтримувати в собі віри читанням. Часто ті віруючі навіть не знають (окрім загальних речей, які чують від священників із їх трактуваннями), що там насправді описано...

Але я не про те. Звертаючись до вас у ці останні перед виборами дні, і навіть сам ще не визначившись до кінця, хочу вас попросити, застерегти: коли будете йти до тих кабінок зі своїм голосом, не думайте про ненависть до тих, кого хочете скинути, думайте про світло, яке хочете мати з тими, хто прийде, з якими ви захочете жити довго. А якщо вони не здійснять свого, то скидайте їх теж не від ненависті і злості, а за те, що вони не будували світла, а лишили вас у темряві.

Ви ж знаєте, нас оточує тупість – чи в навколишньому, коли хтось чинить наругу над нами, чи в ширшому, тому політичному значенні, але тупість можна бороти світлом. Вимагайте від уряду світла. Потребуйте світла і любові одне до одного. Не ламайте свого світу своїми руками, коли думаєте, що вулиця – то не ваше. Увесь світ ваш! І країна ваша! І я не наполягаю голосувати саме за мене! Але якщо ви так зробите, то тільки тоді будете моїми союзниками, коли із тих, хто зараз мене оточує, теж зробите союзників. Я тепер знаю напевно, що якщо я і стану Президентом, то далі зможу ним бути тільки з вами! Тільки якщо ви всі захочете йти до світла. Без ненависті, ворожості, заздрості...

 

На цьому Петро Васильович подякував і в залі залунали аплодисменти. Затягнутий ефір нікого не хвилював. А пан Юрій просто світився від щастя. Це був на його думку тріумф!

 

Х х х

 

Щоправда, інакше на це подивився пан Роман. Сприйняв він такий відхід від прокладеної колії дуже похмуро. Так, тепер виграш забезпечений, але... Щось недобре із тим святим. Якщо так далі піде, то вийде з покори...

Хоча...

Хіба ще з таким не справлялися? Он Оксанка є.... Зрештою, коли стане непотрібним, то і буде сидіти собі на троні... куди дінеться.

 

Х х х

 

Так само по-іншому сприйняла це і ворожа сторона. Це для них був як сигнал про слабкість. І в самому претенденті, і в його оточенні. Ясна річ – змінити щось буде важко, але... є ж уже реальна підказка на «оточення»! яким святий не зовсім уже і задоволений. А отже... Треба формувати план. Той, на який ніхто не розраховує. Особливо в теперішніх умовах.

Насправді ворожий табір замислював уже набагато жорсткіше рішення. Саме те, яке на початку не схотіла реалізувати ота ефемерна служба безпеки. Всі засоби були вичерпані і довести відсутність святості, а отже усунути конкурента можна було тільки одним способом, нехай і скандальним – убити. Причому убивство тепер ясно треба скинути на оте «оточення». Натяк буде розвинутий.

І план назрівав усе певніше і певніше оскільки ставало очевидним, що ніяким іншим засобом владу вже тепер не збережеш. Власне, можливо, вже не збережеш її взагалі, хоча поки шанс ще залишається і треба використовувати.

Варто лиш згадати, що куди вже більше компрометуючі факти про інтимні стосунки “святого” із донькою олігарха, які просочилися не без участі Наталі Іванівни в пресу, нічого не дали. Вони, звичайно, діяли на той все більше рідіючий власний електорат, який і без того коливався, але на протилежний не діяли ніяк. Рейтинг святого ріс і ріс... Останнє його звернення виглядало взагалі на виступ пророка. Забило останнього цвяха у їхню будівлю передвиборної кампанії, з якої вже нічого не виламаєш.

От ви, якщо б були на їх місці, то що б робили? Ви ж не святі, га? А коли йдеться про втрату такої купи грошисьок? Отож бо... тут про все забудеш. Тим більше, ким там вам доведеться той придурок із кружальцем над головою?

Правильно! Ніким. Місце йому в ямі зі всіма. І так, і так зігниє, рано чи пізно! Якщо допомогти йому піти на той світ вже, то тільки й того, дещо пересунеться його графік гниття на кілька років... ну, десять років. А що таке десять років життя, коли тут про такі гроші йдеться! І про цілі покоління грошоманів і грошолюбів... Свого життя не шкодуєш, а тут чужого аж раптом якийсь десяток років...

Був і ще один план... Досить таки божевільний, але мав під собою певні підстави. Викрасти. І, відтак переманити на свій бік. Чи не все одно, на чиєму боці бути святому? Якщо він справді святий, то яка йому різниця? До того ж ще не таких переманювали. Наприклад, у нього діти є... Підлаштувати їх викладення і вбивство, тінь кинути на його теперішніх доброзичливців і далі переманити вже не буде важко. Але такий плану був і кружний, і неоперативний, і мав менше певності. Просто ліквідувати було простіше.

 

Х х х

 

Хоча які б там плани не формувалися у чималої кількості тих, хто нервово спостерігав усю ту метушню щодо підготовки виборів, злісно відчував, що програє, просто не вкладалося в голові, як взагалі таке може бути! За рахунок чого! Чому?!!

І, якщо так тверезо глянути, то вони цілком же ж мали рацію. Ну, як можна планувати на такий високий пост чоловіка, який жодної хвилини не пробув ні на найменшій державній керівній посаді, якого ніколи ніде не бачили не те що в політиці, а в громадській роботі, який ні секундочки ніколи не думав про будь-який пост взагалі, не то що про такий. Який взагалі навряд чи коли замислювався про долю не то що країни і народу, а навіть, може і про власну! Абсолютного профана в усіх, за які не візьмись галузі правління країною!

Невже отой ореол над головою аж так багато значить?! Зрозуміло, що те свічення само себе піарить, його здалеку видно, але навіть при тому, що йому додали піарщики, він все одно не може аж так багато значити!

І все ж очевидно, з кожною хвилиною очевидніше, що виберуть, таки виберуть! Цей народ на таке здатний. У нього забобони переважують здоровий глузд, у нього сліпа віра значить більше, аніж тверезий розрахунок і розумне око. Він завжди обирає навмання, вірніше навіть не обирає, а кидається туди, куди вказав “ВІЙ”. Хоча що тут казати, який виховали народ, такий і є.. та й такий завжди був вигідний. Розумний народ надто багато хоче, вимагає, а цей сподівається... такому можна все почепити. Навіть прощення гріха. Він ходить до церкви, молиться, але ж не збирається жити за тими законами, які йому проповідують. Це теж вигідно. Кожен член суспільства може бути більшим чи меншим злодієм, і це виправдовується.

А якщо з іншого боку глянути тверезо, то... От якщо навіть той народ обирає якогось професіонала, то чи настільки він вже професіонал, як він каже, або його хвалять? Він, хоча і не має ореолу над головою, але дуже старанно його малює. Дуже старається виглядати святим, щоб потрапити на той пост і щоб поті мати змогу більше ніколи ні перед ким не корчити з себе святого. Та й хто би то малював з будь-якого з політиків ікону? Тільки на замовлення тих же політиків. Ах, який той чи інший князь, цар, вождь був класний! Святий! А реально – вбивця і грабіжник. Під виглядом опіки над народом його ж і визискував.

Чи бачили ви серед будь-яких політиків будь-яких часів тих, яких можна було назвати святими? Тих, яких можна було б хоча б назвати інтелігентними?... Якщо відкинути байки, які про них оповідають? А особливо серед сучасних, яким мордобій – то звична річ. Були у руських такі, яких визнали, але знову з таки за призначенням іншого політика. Схотів – і маємо. Люди, які мали на руках незмитий запах крові сотень людей – святі...

То, може, не так уже і зле, що люди тут обирають не професіоналізм, а святість? Може нарешті і їм самим остогидло жити у світі сатани, де все купується і продається, навіть церква... Може, його обираючи, врешті весь народ здатен стати на путь праведний і істинний?

 

Х х х

 

Наталя Іванівна так не думала. Вона, як і сотні тисяч інших людей, взагалі не думала ані про святість, ані про гріхи, а лише про користь особисто для себе. Бо як же думає віруючий, коли йде до церкви, чи з неї виходячи? Про особисте спілкування з богом, його особисте до нього звернення, щоб його особисто бог бачив і виділив, і саме йому простив ті мерзенні (а чи якісь невеличкі) гріхи, які він час від часу чинить. І саме йому належиться бодай частка милості божої... За службу божу він не один десяток разів проспівав “Господи, помилуй”... Гадаєте він то для інших співав?

Ну, а ті, що не співають таких речей, то просто вимагають, вичікують і хапають, беруть “від життя” (тобто від інших), те, що, як вони вважають, їм належиться. Беруть, а потім залишковими вартостями відкуповуються. Дякують, тобто, богові за сприяння, що дав змогу взяти і не отримати покарання.

От і Наталя Іванівна робила так само. Ніяких дурниць у голові про гріхи і святості. Геть такі думки! Змінився Петро, то правда, інакший став, шкода, що не раніше, але дівку собі знайшов? Знайшов. І неабияку, доньку олігарха. Може то і по дурості, але ж пощастило, і він не пропустив. І то до святості стосунку не має. Треба рятувати свою шкуру, поки не пізно. Роль примадонни добре, але навряд чи вона її отримає з тими церберами. Аби взагалі ціла лишилася.

Я ж вам кажу. Мудра жінка. Гав не ловить.

Хоча.. чого правду таїти. Більшість жінок таки практичні особи. Деколи видається, що навіть у любові до Бога виявляється та практичність... Вони того за собою не помічають, обурюються. Але... так часто є... Ідуть за силою, а не за правдою... І навіть не за красою...

Без сумніву, такі, як Оксана, є, але далеко не більшість. А до того ж головним чином у молодості... Потім якось так розсіваються.

Чи про чоловіків ви думаєте так само?

 

Х х х

 

А от чоловік, який у нас тут ніби головна обговорювана персона, був таки невідомо з якого тіста (чи то глини) ліплений. Напевно вже і нам пора засумніватися, який він був. Річ у тому, що для його душі такі коливання між великим і малим, високим і ницим були заважкі. Він не міг витримувати відхилянь маятника аж настільки. Ну, принаймні, психологи спробували б то так пояснити. Бо він час від часу подумував про таке, що пан Роман міг би побачити хіба що в страшному сні. Він навіть Оксані у тому в нечастих телефонних розмовах не признавався. Бо якщо б і визнали його колись ненормальним, то якраз через те рішення, яке він інколи в собі формував. Зате як би втішилися його вороги, якби знали... А ще якби ж то знали, що його не вбивати, але лише підштовхнути до того рішення треба.

А виношував він рішення таке, що коли прийде час, коли постане питання про вибір саме його, то він від того відмовиться, причому настільки привселюдно, наскільки можна. Тобто як тільки виявиться така можливість, і як тільки збереться достатньо велика кількість журналістів, телекамер, то він і зробить заяву.

Скільки всього в ньому коливалося у зв’язку з тим. Можете собі уявити?

 

І залишалося ж лише два тижні! Такий марафон позаду!

 

Але одразу мусимо домовитися, що страх тут був не головним рушієм. І не страх втратити одразу те, що він міг мати, якби був обраний, як і не страх зіткнутися віч-на-віч із “роботодавцями”, які можуть знавісніти від його заяви. Він був готовий одразу втратити все, навіть життя. Так йому було деколи важко.

Уявити собі себе у такій великій брехні... У неможливості здійснити те, що він хотів би... У такій самотності.

Якщо вже і говорити про страх, то найбільше, чого він боявся, це втратити Оксану. Він здогадувався, що як тільки він щось спробує зробити всупереч її батькові, то вона буде тою першою втратою. Можливо, навіть і не тільки батько до того її змусить. Адже ж вона так вірить у нього!

З такими думками він сумував уже раніше навіть у рідкісні випадки поруч із нею, коли вона лагідно питалася, що з ним. Але з нею він міг хоча б посміхатися і проганяти важкі думки. А без неї похмурнів і похмурнів. Все менше ставало людей, яким він міг посміхатися. І оскільки коли вона надовго від’їхала, і вже взагалі не стало задля кого усміхатися, то одразу ж усі (ну, майже всі), відчули, що щось негаразд. Занадто часто святий ходив замислений, занадто часто був байдужий до їжі, занадто часто не реагував на жарти, і, що найгірше, почав відмовлятися від поїздок, останніх поїздок по країні і виступів перед «трудовими колективами».

Спочатку пан Юрій його вмовляв звичайними способами, тобто просто вмовляв. Потім викликав до нього лікаря, хоча дуже того не хотів у відсутність пана Романа, і врешті почав на свій розсуд підсипати йому час від часу транквілізатори. Зрідка, коли треба було будь-що їхати на зустріч, а святий комизився. Зате після закінчення дії тих таблеток він впадав мало не в депресію, і пан Юрій, який на час відсутності пана Романа відповідав за стан Петра Васильовича, почав лякатися...

 

Ось якраз тут настала його черга. Треба ж було вияснити, що до чого і...

.... і якось увечері він прийшов до святого з візитом і пляшкою винця. Треба було розговорити того депресивного.

Слово за словом, поки Петро Васильович збирався з думками, він таки розкрутив його на розмову. Бо ж треба було таки з кимось йому говорити. Психологія така тих депресивних. І те, що той бородатий чортик почув, змусило його зі похолоділими всередині нутрощами, зрозуміти, що він, можливо, цілком вчасно і що добре, що він то зробив. Може вдасться ще все виправити, поки пана Романа нема. Річ у тому, що на якомусь етапі розмови у відповідь на не надто суттєве питання Петро Васильович спересердя проговорився, що не хоче більше брати участі в тій вакханалії.

- Ви ж чудово розумієте, що я не святий, а тільки “ліпите з мене дурня”, який має виконувати вашу волю. Знаєте, що нічого не означає над головою те моє кружало. І тільки знущаєтеся.

- Знаю... – відповів чортик так, що Петро Васильович уже звиклий, що йому заперечують, аж мало не образився.

Щоправда, тут же і похнюпився. Тут всі про це знають, окрім деяких. Навіть Наталя. А особливо вона. Оксанка тільки вірить... ну, може ще хтось із обслуги того пана Романа. А чортик продовжив:

- Знаю, але якраз не знущаюся. Моє знання – маленьке у порівнянні з тою справою, яку ви здатні зробити. Маєте ви той німб чи не маєте. Скоріше я... я вам заздрю.

- Заздрите? Та за що?! І з якою такою справою? Будете говорити про зміни в державі? Про свободи і демократії? Що я можу всіх повести?... Чи що я стану аж такою персоною? Буду по закордонах із чужими президентами зустрічатися?

Пан Юрій втішився, що святий у черговий раз не помітив, що він проговорився. Цього разу про заздрість, хоча він сказав то не зовсім випадково, а намагаючись посилити відчуття щирості. А Петрові Васильовичу вже тепер, коли давно проговорився, то було вже все одно.

- Ну, якоюсь мірою. Мені справді деколи хотілося б бути на вашому місці. Ви навіть не уявляєте, які важелі впливу на людей у вас зараз. З тим можна гори перевернути.

- Може і так, але тоді при чому ж тут святість, про яку всі говорять і в яку я часами мало сам не починаю вірити? Або себе вмовляти, щоб вірити. Це маніпуляція, не гірша за інші.

- Чому маніпуляція? Це приклад. Це ведення за собою. Це поводирство! – Пан Юрій намагався бути якомога спокійнішим і “теплішим”.

- А як же тоді зі мною і з моїм власним самопочуттям? Або, повіривши, що я святий, я мав би стати фанатом сам себе і зеленіти від люті на ворогів?.. і де ж тоді мала б бути моя святість... або ж я мав би, знаючи, що навколо мене теж всі зовсім не святі, почати робити святих із вас? Ви ж подумайте! Якщо я справді мав би бути святим, то навпаки мав би відмовитися від того всього і піти геть... не орієнтуватися на жодні способи виявлення влади. Нащо то все святому? Як що я мав би бути прикладом, то в іншому...

- В чому?

- Я не знаю, може в доброті і чесності. Самозреченні задля добра і світла. Учительства.. Цим давати приклад. Хоча... який там із мене вчитель?

- Не перебільшуйте. Із того, що ви перерахували, ніщо не придатне до зміни суспільства, й історія це показує. Чесних і добрих навкруги наче і достатньо, але вони чомусь світу не міняють. Керують не вони.

- Так і я ж про це! Якщо вже б хтось і мав на мене дивитися, як на святого, то хоча б за те, що може бути правдою! Зрештою, я ж можу спробувати жити так, щоб хоча б чимось бути схожим на святого... або хоча б спробувати жити і далі, як звичайна нормальна людина. Чому я маю бути обов’язково паяцом у.... ваших руках...

- Ну... паяцом ви не є. Може, спочатку і були, але давно вже то не так.

- Правда?

- Звичайно. Ви тепер багато можете самі. А до того ж чому ви думаєте, що святі – то тільки ті, які сидять у печерах чи по монастирях. Як на мене, то часи таких святих уже минули. Тепер мають значення ті, які можуть змінити хід історії і беруть участь у тій історії. ЇХ місце якраз на площах, серед людей. Час такий настав. І вам просто пощастило стати в цей момент серед людей і провістити їм їхні найважливіші цілі. Я ж був просто вражений вашому останньому виступу на телебачення. Був просто у захопленні від вашої щирості. Я вам скажу навіть більше: може на екрані того і не було видно, але в залі очевидно: ви вже світилися цілий, не тільки ваш німб!

Петро Васильович подивився на чортика і знову замислився, чи йому вірити. Але по всьому було видно, що слова зробили свою справу і бодай на якийсь час пан Юрій ситуацію виправив. От же ж... ще й психологом до йолопів треба працювати! І щастить же ж часами таким ідіотам. Пан Роман навіть не здогадується про такі проблеми. Міг би і платню підвищити. Хоча... правду кажучи, і його вина в тому всьому є, так що зариватися не треба.

 

Х х х

 

Вже ідучи до себе, від втомленого, але заспокоєного Петра Васильовича, думав собі, допиваючи з келиха вино:

«Ми навіть не помічаємо, як часто в житті вважаємо неправильним казати правду. І взагалі не усвідомлюємо, що той, хто мав би завжди казати правду (зрештою, як і мали би вчити то робити кожного з нас від малого – хоча б у сенсі не те що не приховувати якихось гріхів, а бодай завжди бути щирими і відвертими), насправді і виглядає, і визнається нами отим юродивим... Або ж і недорозвиненим. З одного боку ті юродиві виглядають для нас, як святі, а з іншого ми ж не можемо дивитися на них не як на хворих, нездатних змиритися з життям... з тим «даром божим», як би ми мали то вважати...

Ми не тільки дивуємося чужій щирості і простодушності, ми до того ж її і не любимо, боїмося... Ми навіть сповідатися йдемо не до будь-кого, а до того, хто є останнім, хто може (і навіть зобов’язаний) приховати від інших нашу правду. Ми то називаємо тайною сповіді. Хоча насправді – це ніяка не тайна, а те саме приховане «брехання». Гріх і неправда перед іншим перестають бути такими, якщо були висловлені богові.

А у деяких випадках вважаємо говоріння правди навіть бідою, не те, що просто чимось непотрібним. Наприклад, навіть мудрістю називаємо рішення не казати правди. Хоча б у випадках, коли не кажемо правди тим, для кого вона може бути «злом», наприклад, сповіщенням смертельно хворому, який про то не знає, правди про його стан...

Я навіть не буду говорити щодо того, як ми вміємо заплутати навіть пояснення самої правди. Кажемо, що кожен має свою, хоча всередині себе завжди знаємо, що вона одна. І ми прийняли б навіть її, якби всі так поводилися з нами.

Хм... я з тим святим скоро сам святим почну робитися...»

Пан Юрій засміявся і, потішений собою, пішов вкладатися спати.

 

Х х х

 

Деколи складається враження, що дехто із нас народжується зі знанням життя. І саме тому воно йому вже наперед нудне, бо всі закономірності його ясні... Йдеться не стільки ясність у передбаченні, скільки у відсутності дивування на будь що і прийнятті всього як цілком нормальне і звичне.

 

Ххх

 

Петро Васильович сумно дивився на сутінкові дерева вздовж дороги. Попереду нісся автомобіль охорони, позаду – ескорт. Здавалося, що йому вже все одно, що там буде попереду. Він думав із відчуттям якоїсь легкої відстороненості від того, що було в автомобілі, ніби скоріше був у тому сутінковому, майже вже чорному лісі, аніж тут. Йому видавалося, що як тільки отак почнеш дивитися на світ, то будь-що втратить той сенс, який йому надають ті, хто живе в тих проблемах, про які так жваво говорить. Схоже, як деколи дорослі дивляться на дітей із їхніми малими переживаннями. Мовляв – який там у них сенс, справжнього ще не бачили. Ото якщо так послухати про те, що говорять тут в автомобілі, то наче питання страшенно важливі, але врешті як би вони не вирішувалися, все одно всіх, хто у них втягнений незважаючи на результати, яких вони так прагнуть, кінець буде один.... Однаковий. Відтак одраз постає якась така пустопорожність і беззмістовність того, що вони з таким запалом роблять, чого домагаються, на шляху до чого що ламають і нищать, чи вирощують. Ну... живуть...

 

Його наче почули згори.

Він і незчувся, коли щось почало робитися. Власне, коли автомобіль, у якому він їхав, раптово, уникаючи зіткнення із переднім автомобілем, скотився вбік і кілька разів перевернувся. Власне, від удару він втратив свідомість. Передньому автомобілеві пощатило ще менше, бо йому напереріз рвонув важкий рефрижератор. Ну...йому скомандували у відповідну мить по рації. Відтак задні автомобілі зупинилися, натомість із вже майже темних хащів лісових доріг виїхали кілька позашляховиків, із них швидко вибралися якісь люди і кинулися до автомобіля, де був Петро Васильович.

Із машин ескорту теж вибігли люди. Щось ішло за планом, щось ні. Скоріше за все перший автомобіль охорони, який перевернувся, хтось навмисне підпалив, щоб ті, хто в ньому, не заважали, і відволікли увагу, хтось навіть кинувся туди рятувати своїх. Але за кілька хвилин зав’язалася і рукопашна і почулися постріли. Петра Васильовича витягли з автра і пробували тягнути то одні, то потім інші, однак на певному етапі він прийшов до тями і, здивований почав сам думати, що робити. Коли переслідувачі і захисники знову зчепилися у бійці, він поволі поповз убік. І врешті опинився за якимись кущами. Звідти він який час здивовано і розгублено дивився на метушню, а потім побачив, як у ній вхопили якогось чоловіка і потягли до авта. Далі він майже не роздумував. Знову поповзу убік, а потім поволі встав на ноги і спочатку зігнутий, перебіжками, а потім уже наче в паніці рвонув до лісу.

А коли вбіг до нього і потрапив крізь якісь кущі врешті на якусь лісову дорогу, то вже просто побіг.

Його можна було зрозуміти.

Він тікав від рабства.

 

І ще.

Може, вперше за увесь цей час він був вдячний своєму німбові, який освітлював йому дорогу в лісі...

 

Х х х

 

Щастя його, що він не забував про тренування і тільки час від часу доводилося зупинятися і відсапуватися. Лише десь на якомусь кілометрі, коли він перебіг уже дві галявини, його почала діставати думка не тільки про те, що його можуть нагнати, але і про те, а що робити далі і де ховатися... Адже якщо його таки почнуть шукати, то німб може його видати. Але і тут йому пощастило. Вірніше, він так думав, що пощастило, бо насправді то не мало значення. Адже його ніхто і не збирався шукати. Там.. на місці, у швидкому темпі все дуже скоро стабілізувалося. Одні, викрадачі, по скоріше постаралися втекти, причому ні з чим. А ті, хто його мав захистити, вирішили, що його викрали викрадачі. У світлі полум’я від палаючого автомобіля, трави, ніхто не вловив, що одні намагалися вкрасти не того, а інші не змогли порятувати того, хто сам тікав. Обидві сторони вирішили, що програли. Відтак Петра Васильовича ніхто не кинувся шукати.

Ото ж коли він набрів на якусь повітку біля сіножаті і там сховався, він міг спокійно переночувати, а вранці знову рушити в доргу, коли німб не такий видимий і можна було б десь перебути час...

 

 

Х х х

 

Олекса недовго оглядав місце аварії. Коротко і понуро зиркнув, як горіла машина, як намагався вилізти шофер і як бігли йому на допомогу йому колеги, але подивитися ближче не пішов. Йому було одразу все ясно. Його і перевагою і недоліком одночасно було те, що він дуже швидко робив висновки. Олекса швидко повернувся і знову сів за кермо автомобіля. Гавкнув на свого колегу, який там затримався, щоб вимітався, різко розвернув, як його колись вчили на курсах з екстремального водіння і рвонув назад. Він уже добре знав, хто в усьому тому винен. Цілу дорогу їхав, зціпивши зуби, обганяючи і не сигналячи, не зупиняючись навіть на червоне світло і не реагуючи на дзвінки мобільника. Він знав, що все одно застане її на місці, але йому вже просто не терпілося. Він не міг дочекатися....

Коли швидкою ходою вийшов на поверх до Наталі Іванівни і розчахнув двері, то вона навіть оговтатися не встигла, навіть очі зробити здивованими. Двома пострілами він убив її одразу....

 

Х х х

 

Якось так уже прийнято у людській свідомості, що вбивство, самогубство – гріх, хоча самі слова “прийняв добровільно смерть” не сприймаються за рішення самогубства, так само, як часто і вбивство може бути здійснене задля святої мети. Вбити задля власної користі – гріх, а задля бога – ні. Вбити задля чийогось порятунку – нормально, навіть задля свого – теж. Але тільки не заради якоїсь іншої користі, чи втечі від бога...

Олекса постояв над тілом Наталі Іванівни, а тоді, коли остаточно пересвідчився, що вона мертва, вистрелив собі знизу в голову. Він уже не вірив, що врятує свою душу, зате він знав, що занадто багато заборгував богові, щоб продовжувати жити. Він знав, що заборгував святому тим, що не зумів уберегти його. Він мусив зректи себе на страждання, яких очікував із благоговінням, “за правду і справедливість”.

А може, саме так і робляться святими? Коли в останню мить погоджуються на вічні муки, одночасно віруючи, що святість таки є! Коли в ненависті до своєї ницості і непрощенності раптом виявляють зворотний бік того – страшний біль “чому ж я не такий?!”

 

Х х х

 

Не побачив Олекса подальшого розгортання подій. А почалося воно вже одразу, як тільки він поїхав із місця аварії. Причому бракувало його там якраз більше, ніж біля Наталі. Біля місця аварії почали зупинятися якісь інші автомобілі. Більше того, із лісу вийшли якісь незрозумілі люди (невідомо, що вони робили в лісі в такий час) і взялися допомагати ліквідувати наслідки аварії. Допомагати гасити вогонь, витягати людей... У тій біганині і нервах ніхто не помітив, куди подівся святий... Його просто не стало. Якось ті, хто там був, знали, що він наче б то був... на задньому сидінні. І, здається, не загинув. Бо кричав, щоб допомогли шоферові, а він сам вибереться... Навіть, здається, сам вибрався, щось навіть там переносив з місця на місце. І потім начеб то стояв біля авта якогось... Але далі зник... У світлі гарячого полум’я німба ж видно не було!...

Пан Роман просто навіснів від того. Готовий був рознести все на світі через тих олухів царя небесного. Як же ж втратити найголовніше! Найдорожче, що він їм доручив! Куди вони дивилися! Чим думали? Як же ж зламати таку махіну! Таку гру! Що тепер робити через їхню ідіотську поведінку! Де він тепер? Що з ним? У якому місці закопаний? Або ще гірше – у чиїх руках! Стільки вкладено праці, сил, коштів! І отак ні за цапову душу!

 

Х х х

 

Петро Васильович шкутильгав лісовою дорогою, раз у раз спотикаючись, і думав...

Люди дуже погано бачать... Незважаючи на те, що науковці приписують їм дуже розвинені органи зору у порівнянні з багатьма тваринами, все одно люди недалеко від тих тварин пішли.

Вони, як і більшість їх прародичів, бачать тільки те, що може скласти для них радість, насолоду, або становить небезпеку. Вони це виділяють одразу і бачать. Решта для них – тло. Для кого різнобарвне, якщо має так звану “любов до життя”, а для кого сіре – хто не має особливого потягу до романтики. Інші люди на тому тлі для них – картонні однобічні ляльки, які стають такими одразу, як тільки люди між собою знайомляться. Варто лише визначити когось в якомусь амплуа, або хоча б щодо себе і все... картонна лялька готова... Коли вона повертається боком, її не видно...

Таких картонних ляльок у нашому житті може бути по десятку, сотні.. всі решта, мільярди, схожі на жаб’ячі ікринки, серед яких виділити якусь одну годі... та й нащо?

Якщо ви хочете, щоб вас побачили, треба постійно вискакувати на тому тлі... повертатися несподівано своїм картонним боком і час від часу його перефарбовувати, щоб дивувати інших... Так чи інакше, будуть бачити не вашу суть, а тільки розмальований бік.

Ми не вміємо бачити суті. Ми бачимо поверхню. Такий наш зір...

Ми визначаємо людей, як сильних і слабких, як гарних і потворних, як здорових і калік, як цікавих і нецікавих... А разом з тими ярликами перетворюємо їх на невидимих до пори до часу...

Для того, щоб знайти гриба у лісі, чи ягідку, ми піднімаємо листочки, згинаємося, підлазимо під кущі... А людей не шукаємо.. Адже їх так багато і всі наче на виду... Мабуть, щоб не було забагато, то ми навчилися робити їх невидимками....

“Сильний”, багатий, відчайдушний... наче нам видимі... але одночасно отою своєю ярликовою плоскістю і невидимі... Вони не в динаміці. Ми не спостерігаємо їх у розвитку і зміні.

Ну, от що мені до будь-якого політика чи громадського діяча, письменника чи актора, який вискакує на екрані телевізора, комп’ютерного монітора чи на шпальті газети? Він тільки тим уже плоский, що на плоскому зображений і не має об’єму. Він не мій, він не живе в мені. Він – картинка із якимись ознаками і я бачу його тільки тому, що він вискочив на очі тим своїм боком. Він мені не потрібен навіть на ту хвилинку, що я його бачу.

Але то ті, що у нас все ж присутні в полі зору, як картонки в полі. А що казати про невидимок, які слабкі, небагаті, невідчайдушні, не вискакують якимось боком нам перед очі? Їх нема... ми не бачимо ВЗАГАЛІ...

Святість, яку так ніхто і не зрозумів, полягає не в силі.. і навіть не у тому, що її описали і дали за зразок. Святість у невидимості...

Писав ото здається якийсь норвезький письменник про таких собі нікчем, придатних лише на “переплавляння”, як ґудзики... Тихих рабів німих, невидимих святістю... Правда, він там так не казав. Він чомусь думав, що так погано бути невидимкою.

Хтось міг би визначити особу диявола як спокусника, провокатора, на діях якого можна виявити у людях зло... Чи навпаки добро... Але ж, якщо йти тою ж біблійною аналогією, то можна і в Христі теж побачити провокатора. Того, хто як лакмусовий папірець досі виявляє у людях добро чи зло. Здатність вірити у краще, людяне і домагатися його, жити з ним “блаженно”, і навпаки – цинізм, невіру, несприйняття вищого в людині, вияв отої блаженності і святості, як хворобу, нездалість, якщо не фальшивість. Для “зниженого”, для циніка святе не існує і тим він себе виявляє щодо Христа, вчинок якого не здатен ані зрозуміти, ані оправдати. Куди вже, щоб діяти, як Він, або ж хоча б довіряти іншим, якщо вони діють, як Він.

Невіра у святість, у можливість святості (незважаючи на “людськість” того, хто може бути оцінений як святий) призводить до того, що такий стиль поведінки вимивається зі співіснування. Христос, як і Дон-Кіхот, просто неможливі в такому суспільстві. І суть навіть не у вірі в бога, чи у всі ті історії, які розповідає Біблія. Суть у тому, що людина не вірить у можливість кращого в ній.

Врешті вона не хоче бути кращою. Вона схильна вимагати кращості тільки від інших. Вона навіть здатна поклонятися такій кращості. Але сама себе змінювати не хоче. Вона себе вважає довершеною. Де тільки можна вона називає себе вінцем творіння. З одного боку наче Бога восхваляючи тим, а з іншого ‑ приписуючи собі довершеність, незмінність...

Я не святий, я не можу бути святим, я не маю права бути святим, я не витримаю бути святим, та й узагалі святість, якщо вона насправді є, у тій невидимості добра, яке оточує людей, і яке вони нехтують, поклоняючись зовсім іншому. Видимість святості – це вже роль, це вже розмальована картонка. Навіть не ідол.

Важить тільки світло, якщо воно є. Тоді міняється і об’єм і кут зору, і тоді… світло йде до світла...

 

Х х х

 

Петро Васильович втомився і сів на кучерявому м’якому моріжку. Сперся руками на коліна і глянув у блакитне небо між кронами дерев:

Зрештою – а сам я куди іду? Чого мені треба? Я хочу власного поліпшення? Я на нього здатний? Я дуже змінився від того часу, коли був просто клерком? Я можу навчити інших жити краще? Хтось може за моїм прикладом жити краще? І чи багато потрібно мені в цьому житті? Власне... власне, нічого мені не потрібно! Треба тільки знайти, де переночувати, а далі буде видно! Господи, як усе просто!

Він раптом засміявся сам до себе, впав на спину, полежав так з кілька хвилин, а далі наче із цілком новими силами встав і вже абсолютно іншим кроком пішов уперед...

 

 Х х х

 

Він ішов і усміхався сам до себе. Тепер він знав дуже багато про цей світ, він знав багато про людей, про їх творця і творця світу. Він вже абсолютно не турбувався про світло над головою. Бо світло він відчував усередині себе.