Оповідання

Боротьба триває

У той день Іван Петрович не збирався нікуди йти: за вікном лупив дощ і квартирою гуляли протяги, отже про бажання злазити з ліжка не могло бути і мови. Тим паче Іван Петрович відчував себе трохи хворим, перед його очима ходили жовті плями, а нежить заважав нормально дихати. У квартирі стояв безлад, на кухні чекали свого часу гори немитого посуду, а кватирка раз у раз грюкала об вікно, піддаючись потокам холодного повітря з вулиці.

У двері постукали тричі. Іван Петрович і не подумав вставати. Постукали знову, вже сильніше. На кухні гримнула кватирка. Хазяїну здалося, що його беруть у кільце стукаючих звуків, тому, зваживши, що кращий захист – це напад, він ліниво поплентався відчиняти, накинувши сіренький халат. Вічка на дверях у Івана Петровича не було з того часу, як він почав закривати очі на деякі неприємні речі у своєму житті. А якщо ти не хочеш дивитися в очі неприємностям – краще тобі і не знати заздалегідь, що ці неприємності вже стоять у тебе на порозі, все одно це тобі не допоможе.

Замок верескливо зарипів, і Іван Петрович побачив перед собою підтягнутого чоловіка у формі. В руках він тримав папку (із) з документами і, поглянувши спочатку туди, а потім на номер квартири, запитав:

- Іван Петрович?

- Він самий.

- Вам доведеться прослідувати зі мною у відділок для оформлення життєвого плану громадянина. Ви не зробили цього у спеціально відведений строк, а ухилення карається позбавленням свободи на строк до 27 років.

- Даруйте, але я з вами нікуди не піду, адже не збираюся оформлювати ніяких життєвих планів, надаючи перевагу псевдо-філософській рефлексії і прокрастинації на ліжку.

- Дарма ви так, Іване Петровичу. Один з ваших сусідів, між іншим, засвідчив куди треба і що треба.

- А що треба?

На кухні гримнула кватирка. Чоловік у формі лякливо присів і рефлекторно потягнувся до кобури. Потім він зрозумів що це було, випрямився, витер піт з лоба і продовжив:

- Те, що вам нічого не треба, а вночі ви викрикуєте слова "кредит", "весілля", "робота".

- Мені снився страшний сон.

- Мені також. У ньому мене на кіл саджали, так я усіх дістав. Але це лірика.

На кухні знову гримнула кватирка. Цього разу чоловік лише поморщився:

- Я даю вам п'ятнадцять хвилин на збори і чекатиму у машині внизу. Якщо ви не спуститеся – я викличу наряд, ми зламаємо двері і винесемо вас, як мокре кошеня. А я особисто піду на кухню, відчиню вашу довбану кватирку і увімкну газ на повну. Нехай люди думають що ви марнотратник і самовбивця-ідіот.

- Це жорстоко , – в очах Івана Петровича зашаруділа тривога, – Ви... Ви не маєте права! Чорт з вами, через п'ятнадцять хвилин буду.

- Я знав, що ви піддастеся на людський осуд, контр-культурщик ви наш. Усі ви однакові. Я чекатиму внизу.

Іван Петрович пішов збирати речі. Раптом він згадав, що у нього є лише один сусід, і той – глухий маразматичний дідок, Віктор Іванович, дядя Вітя. Виявляється, не такий він вже і глухий, яким хоче здаватися. А це значить, що дядя Вітя чудово чув, як Іван Петрович говорив йому у спину щось про бидло, обивателів, підстаркуватого глухаря. Як обіцяв йому насцяти під двері. І насцяв.

         Іван Петрович прихопив із собою пару бутербродів, льодяники від болю в горлі, комплект документів і томик якогось філософа. Спустившись вниз, він побачив чорну службову машину і того чоловіка у формі, який змінить його життя. Той посміхався:

- Ну що, Іване Петровичу, час починати жити по-справжньому, га? Дружину вам підберуть, роботу там, пляшку пива на вечір забезпечимо. А що це у вас за книжечка така?

- Це філософський томик. Ви не подумайте, що я його вдумливо читав, це просто модно. Та і жест типу красивий.

- А навіщо він вам?

- Не знаю, я ж позер. Був.