Оповідання

Весни хочеться

Весни хочеться. Криків ластівок на рівні п’ятого поверху і грози. У дворі чутно, як гупає футбольний м’яч. Діди грають у доміно і раз по раз б’ють долонями об стіл; на лавці під під’їздом зібралися усі друзі. На дитячому майданчику цвіте абрикоса, під вікнами – вишні. Трохи пізніше, в кінці травня, зацвіте бузок.

Біло-рожевий двір оживає, гомонить і гуде, голуби клюють насіння з руки, а дворові коти досі ділять між собою територію. Ранки тихі і вітряні, а вечори зоряні і пахнуть вишнями. Одягаєшся легко – шорти, футболка, кросівки. Їдете вперше за рік на ставок чи річку, а у свіжій траві дзижчать коники. І зелено навколо, світло. Ранки сонячні, новонароджені, дзвенять польовими квітами і неочікуваними, незапланованими конваліями край стежинки. Жовтіють кульбабки, а заспаний джміль роздратовано кружляє над димом вогнища край річки.

А почнеться гроза, небо розімнеться після зимового сну під білою ковдрою і шалено закохається у волошковий блакитний. Блискавка розриває світ на весняний салат зі свіжими овочами, а ти готовий вилетіти під весняну зливу, радіючи новому дню. Степ фарбується фіолетовим, блакитним, білим; мільйони польових дзвоників і ромашок проносяться повз вагон електрички, а колія веде у літо. Хрумкаєш свіжим огірком і тікаєш на футбольне поле до хлопців – навчанню доведеться трохи почекати. Бордюри і дерева біляться, а з відчиненого вікна музичної школи линуть звуки баяну і скрипки.

Музика весни – це музика відчиненого вікна дитячої музичної школи. Колір весни – це колір цвітучої абрикоси, запах весни – це запах квітневої грози. Тополиний пух і чудернацькі білі хмари, туманні ранки і кермо велосипеду, що підстрибує на горбатій польовій стежці із реп’яхами і ромашками на узбіччях, пісні під гітару коло вогнища і шелест листя вночі.

Весни хочеться.

Башлачовський етюд

У найтемніші дні зими, коли люди прокидаються, працюють і відпочивають майже не відчуваючи сонячного світла, Небесний Чиновник одягає чорні рукавиці і краде собі з неба в кишеню наше сонце. В його рухах немає постраху, він повністю впевнений, що цього ніхто не помітить крізь молочну товщу хмар. Вони, страшенні снігові хмари, немов похмурі дредноути, сходяться бортами для того, щоб за кілька годин розгубити свою велич в лапатих сніжинках.

Небесний Чиновник хутко вкручує на місце справжнього сонця електричну лампочку, яких багато в під'їздах і ліфтах. По документах сонце весь час просвітило у нормальному для себе режимі і по документах повинно було б розтопити темні хмари-дредноути ще до того, як вони вийдуть з портів, але цього чомусь не трапляється.

Тим часом справжнє сонце дістається щипцями з алюмінієвої фольги і кидається у чайник, який приніс Абсолютний Вахтер, повертаючись з чергової нічної вахти. Вони з Небесним Чиновником різатимуться в дурня і бридж, обережно сьорбатимуть заварений міцний зелений чай, майже доведений у своїй концентрованості до чифіра і розповідатимуть лише їм зрозумілі анекдоти, яким вчора виповнилося дві тисячі років.

А коли за вікном лютуватиме страшна віхола і лапатий сніг пластами лягатиме на землю, вікна, дахи і дороги – підійдіть до вікна і почаркуйтеся своєю чашкою з розписаним морозом склом – Небесний Чиновник і Абсолютний Вахтер підіймуть за вас чайний тост і синхронно прикусять кубик рафінованого цукру.

Можливо, саме в той момент десь під вашими вікнами у центрі снігового вихору народжуватиметься щось авантюрне, живе і таке щемливо пригодницьке. Таємниця чекатиме свого часу під захисною товщею снігу, щоб навесні зійти слабким паростком обабіч залізничної колії. Під справжнім, живим сонцем.

А під ним, знаєте ж, нічого нового. Так Екклезіаст писав. По документах, а по факту – хто його знає.