Оповідання

Світлана Бреславська

ДЕНЬ  КОЛОМБІНИ

 

Я відчую, що ти мені зрадив, одразу як ти це зробиш.

З голови до ніг спиною пробіжать гарячі мурашки. Я зрозумію: ти близький до того… Ти поклав погляд на ту химерно стрижену, схожу на лабораторного пацюка. Але як ти можеш?! П’яненький?

Доза алкоголю вимикає гальма, викривлює зображення. Але свідомість, твоя свідомість має чіплятися за мене. Мій запах і досі на тобі. Мої доторки відбилися на твоєму тілі. Як ти можеш?!

Ти – вже не юний голодний самець, що нишпорить підворіттями в пошуках свіжого м’яса. Ти  –  статечний чоловік з моїми поцілунками на сивих скронях. У нас надзвичайно змістовне спілкування. І зустрічі десь-колись-іноді, такі рідкісні. Але ж я думаю про тебе безкінечно! Прокидаюся зранку і бачу твоє обличчя перед очима, засинаю, уявляючи твою руку на моєму стегні. Ти маєш це відчувати.

Я пірну в пласти кіберпростору, щоб підтвердити свої підозри. Ось він – зовсім інший світ, наче гігантський вулик. Вертикально, горизонтально, неймовірних розмірів пористі пластини, наче соти, поділені на комірки. Всі вони тут: чоловіки, жінки, трансвестити, збоченці, психопати, істерички, кіберповії і кіберказанови. Вистукують пальцями на клавіатурах, пильно вдивляються в екрани. Бавляться в політику, закликають до непокори злочинній владі, вітають одне одного з різними датами й подіями, поширюють анонси і афоризми на тлі барвистих малюночків і котиків. Таких няшно-бридких котів! Фотознимки монстроподібних дітлахів і свої власні світлини в далекому зашмарканому дитинстві. Ось один лисуватий плейбой розсилає в приватних повідомленнях різним жіночкам сльозливі історії інтимно-змарнованих можливостей, мовляв, життя минуло, а нема до кого й голову прихилити. Ось чорнявий в окулярах священик кидає експресивним блондинкам похабні пропозиції… самі знаєте, про що. Ось ревнива шизофренічка ретельно досліджує, хто і скільки разів «лайкнув» дописи її коханця. В мене також з’явилися такі напади… І це вже не смішно. Пробираюся з комірчини в комірчину, тихо, непомітно. Перестрибую з одного віртуального пласта в інший, на північний схід, так, щоб жодна завіртуалена душа не відчула моє зигзагоподібне пересування. Хапаю два контакти, дві клеми з’єдную разом. Засвітилось.

Ви вже в друзях! Ви листуєтесь?! Про що ви листуєтесь? По роботі? Невже по роботі?! Я не вірю.

Я хочу бути впевненою, що ти не пишеш їй те, що писав мені, що ти не міряєшся з нею дотепністю і не розглядаєш еротичні фото. Боюся навіть про це думати. Ти не маєш права так чинити, тим більше зі мною.

Гортаю сторінку за сторінкою. Вона «лайкає» твої дописи, і мене це коробить. Мене це бісить!

– Всі мають право «лайкати» і поширювати мої дописи, – кажеш мені чітко і виразно.

Так, але чомусь тільки її «лайки» виводять мене з рівноваги. Вона наче залицяється до тебе, наче підморгує: «Хочеш мене?!» Я не впевнена в твоїй відповіді. Мені моторошно: ану ж як тобі не вистачило твердості сказати «ні»?!

У віртуалі все – як в цьому житті. Навіть можна підкрастися непомітно, виринути з пластів Фейсбука і стати позаду неї за спиною. Ось вона – на відстані від нас із тобою, сидить за комп’ютером. Навколо копошаться діти…

І що ж ти, дівонько, вся з головою в моніторі?! Не озираєшся. Не помічаєш, що я готова накинути зашморг тобі на шию і щосили затягнути.

Я хочу це зробити!

Зазираю з-за плеча, щоб побачити, до чого вона так прикипіла очима. Вона відкрила мою сторінку. Останній пост: дівчинка-аніме з лопатою і підпис: «Нічого, коханий, я потерплю, я почекаю…– повторювала вона, закопуючи труп наступної суперниці... День Коломбіни…»

Вона витріщилася в монітор. Не може відірвати погляд, намагається зрозуміти, про що це я.

Інтуїція її підвела…

 

Зранку з телефонної трубки ти цілуєш мене у вушко:

  Привіт!

Мої руки в глині… Лопата схована під робочим столом.

Добре, що ти не можеш цього побачити.

  

Страницы