Оповідання

Світлана Бреславська

МЕРТВА КІШКА НА ДОРОЗІ

        На полудневе сонце сліпить. Коли йдеш із Сільця до центру, знизу вгору, – мружишся. Від гарячого асфальту підіймаються хвилі нагрітого повітря, гойдаються, коли пролітають машини. На цій дорозі між гарненькими, наче намальованими, подвір’ячками навіть старезні крислаті дуби не захищають від літньої спеки.

         Кішка вибігла несподівано, просто під вантажівку. Праве переднє колесо розплющило маленьку голівку, вліпило в розпечений асфальт.

– Кішечка! Кішечка! – закричала розпачливо, висмикуючи брудну долоньку з братової руки. Він стиснув її руку міцніше, прискорив крок. Вона тягнула руку на себе, озиралася на дорогу. Руденьке тільце підстрибувало, билося в конвульсіях, наче хотіло відірватися від розплющеної голови.

– Кішечка! – ридала голосно, задихаючись. Він же – старший брат! Він мусить чимось зарадити!

Єдине, що прийшло йому в голову, – струснути її за плечі:

– Заспокійся! Шофер її не побачив! Він не міг загальмувати!

А тоді повів дорогою подалі від згасаючих передсмертних рухів маленької тваринки.

 

...Наталка розплющила очі. Позашляховик з’їхав з центральної траси на дорогу, що колись начебто була асфальтованою, а тепер через нескінченні вибоїни і шутрові насипи нагадувала ґрунтівку. Машина підстрибувала, завдаючи Орестовій спині нестерпного болю. Ще й коліно викручувало. Довелося пустити Діму за кермо, а самому пересісти поруч. Наталка з батьком сиділи мовчки, спостерігаючи за їхніми діями. Автомобіль рушив, та ледве набравши швидкості, втрапив колесом в яму, гупнув.

А, чорти б тебе взяли! – голосно застогнав Орест і загнув таким закрученим фразеологізмом, аж батько на задньому сидінні потер сиву потилицю: таких слів в його присутності не говорив ніхто.

– Оресте!  осмикнула його Наталка. Перед батьком було особливо незручно.

– Вибачте, тату! – повернув до нього своє чорнобороде лице Орест. – До нього інакше не доходить!

Худорлявий Дімочка винувато всміхнувся – він хоч не розмовляв батьковою мовою, але кожне слово розумів, і на бабу не ображався, коли та називала його «мій москалик». Дивився на дорогу уважно, щоб ненароком знову не втрапити у вибоїну.

Обабіч тягнулися села, одне замінювало інше. Муровані хати, нові, добротні. Між ними де-не-де, сиротливо, наче жебраки на велелюдному святі, визирали старенькі, перекошені, ще з минулого століття халупки, загороджені такими ж старезними парканцями. За хатами – яблуневі сади, вишневі дерева гойдають гіллям, рясно всипаним брунатними ягодами; попри дорогу наче хто навмисне колись давно насадив ясенів, і вони тепер приховують від людського ока воронячі гнізда. Скрізь однакові рівненькі вулички тікають врізнобіч; на роздоріжжях – схожі один на одного, прикрашені вінками та гірляндами яскравих штучних квітів, хрести. Дерев’яні церкви, наче великодні свічки, світять банями-цибулинками. Кожне село закінчувалося цвинтарями і символічними стрілецькими могилами з високими хрестами й прапорами.

Орест злився. Незрозуміло чому. Нервово перекладав спину з одного боку в інший. Щось йому було не так. Ніби й машина зручна, і сидіння м’яке.

– Прапори… – раптом озвався він похмуро. – Скрізь ці прапори понатикувані! На хатах, на цвинтарях! Чи вам від цих жовто-блакитних ковбаси більше стало?!

Батько підняв на нього свої небесні, майже прозорі очі, чи то здивовано, чи вражено. Якось ніяково втягнув голову в плечі. Піджак, светр, сорочка на колись молодому, дужому, а тепер зсутуленому від роботи тілі. Розстібнув комір великою, потрісканою від безкінечного копання в землі рукою. Він не звик підвищувати голос, тому заговорив тихо, хрипнучи чи не на кожному реченні.

– Про що ти, сину? Чи лише ковбасою має людина жити?!

– Не лише ковбасою… – Орест не стримував своє роздратування, але підвищувати голос на батька не міг навіть він.

Батько замовк, наче про щось думав. Наталка втиснулася в сидіння, не озивалася.

– Ти так рідко приїжджаєш додому, – тихо промовив старий. – Може, тому тобі важко зрозуміти, чим ми тепер живемо? – Наталка кивала головою, наче підтверджувала сказане. Твердо так, виразно батько пояснював. – У нас тепер все інакше. І ми вже не ті, що були колись…

– Можливо… – хотів підтримати розмову Орест. Але авто знову підстрибнуло, і він знову заверещав на недолугого водія. Заспокоївся лише коли заїхали на всипане споришем і подорожником подвір’я.

– Що є? – вийшла на ґанок мама, підперезана яскравою запаскою, поправляючи на носі окуляри. Вона завжди мала учительський вигляд – закручене у високу зачіску довге волосся, одяг до лиця, – наче цілодобово чекала гостей. – Ви чого так наворсились, як миші на крупу? – мама жартувала. Вона завжди так тішилася, коли бачила сина й онука. – Не купили те, що треба?!

Орест повільно вийшов з машини, розімнув спину. Спина боліла, і Орест аж кривився, нахиляючись в різні боки. Крізь тканину зеленої футболки проступали подовгасті пластини корсету.

– Та от, недолугий! Їде, як на фірі, жодної ями не обминає, – відповів якось знічев’я, киваючи на Дімочку.

Той розгублено блимав очима. Високий безвусий парубійко всміхався пухкими губенятами наївно, по-дитячому. Мама якось гармонійно перетворювалася в лагідну бабусю, вся аж світилася, тягнулася до внука маленькими поморщеними долоньками, горнула до себе, наче хотіла компенсувати хлопцеві почуті на свою адресу брудні слова. Все так пасторально, елегійно, бракувало лише біленьких овечок і рум’янощокого пастушка в капелюшку з півнячим п’юрком, із флейтою і довгим канчуком, – подумалося.

 Наталка взяла з багажника сумки, повні різного краму, і Орест повільно пішов за нею в хату, налягаючи на одну ногу.

В кімнатах було прохолодніше. Пахло старим деревом – такий звичний, ще прадідівський запах цієї хати. Бриніла муха, перелітала з п’єца на жарівку, то билася об шибку. Старі ліжка з пишними перинами і безліччю подушок вкриті, як звично, квітчастими покривалами.  На столі, під білим рушником, на такій же незвично білій скатертині лежав порізаний круглий хліб, кілька тарілок, ложки. Мама заметушилася на кухні, хотіла вже нести їжу, та Орест чи то попросив, чи наказав:

– Дайте відпочити. Я ще не голодний.

В цій хаті все оберталося навколо нього, всі дивилися на нього, чекали, що він далі скаже. А він хмурився і потирав то спину, то коліно. Скориставшись моментом, Дімочка шмигнув до баби на кухню, вхопив налисничок, знову нахилився, щоб м’які бабині руки могли погладити жорсткий чорний чуб. Хоч москалик, але порода наша, місцева… Залишився біля бабусі – з нею затишніше.

Орестові було недобре. Він повільно присів, розстібаючи защіпки корсета, а далі простягнувся на дощаній підлозі, розтягуючи хребет. Батько, що весь цей час ніяково сидів на старому дивані, тихо спитав:

– Чого тебе, сину, так болить? Бачу – на сей раз вже сильніше…

Орест заплющив очі, дихав рівно, глибоко. Дерев’яний хрестик на його грудях вислизнув з-за обшивки, з’їхавши по шиї, ледь чутно цюкнув об підлогу.

– Чечня, тату, вилазить мені… – видихнув. – В нозі осколок ніяк не виріжуть… Місяцями бронежилет не знімав. А він – до холєри! – важкий. Спину зрушив… Тепер на старості все вилазить.

– Та яка ж то старість?! Ти ще зовсім молодий чоловік! – батько говорив лагідно, як до малої дитини.

– Яке там – молодий?! Я на обох чеченських стільки надивився, що на три життя вистачить! – Орест не розплющував очей. На зимній підлозі, здавалося, йому було легше. – Це вам не портрети на стінах розвішувати!

– Які портрети?! – тихий батьків голос тривожно сколихнувся.

– Як які?! – Орест вже не нервував, але щось було неприязне в його словах. – Он, в Наталчиній квартирі на стіні Бандера з Шухевичем. Не розумію, що з вами сталося за ці роки!.. – Орест і далі глибоко дихав.

Батько почав щось говорити про героїв, але замовк. Несподівано всі пояснення здалися марними, безглуздими, як ця муха, що монотонно б’ється, намагається вилетіти у зачинене вікно.

Наталка підвелася, стріпнула довгу сукню, вийшла з кімнати в сіни, а тоді, наче щось згадала, повернулася, стала на порозі:

– А пам’ятаєш, як ми малі йшли із Сільця? Як руденька кішечка під КамАЗ потрапила, пам’ятаєш?! Вона ще так довго билася в конвульсіях, а ти тягнув мене геть, щоб я не дивилася…

Орест незграбно підвів голову, глянув на неї. Чорні нахмурені брови його розпрямилися від здивування:

– Не пам’ятаю… А чого ти згадала?

– Не знаю, чого. Згадалося… – вона обернулася, щоб ніхто не бачив сліз, і вийшла на подвір’я.

Десь в іншій кімнаті про щось перемовлявся з бабусею Дімочка. Батько мовчав, потягнувся рукою до газети.  Запах старої хати про щось нагадував, аж в голові паморочилось. Орест заплющив очі і глибоко вдихнув. 

 

 

Страницы