Оповідання

ВСІ СТЕЖИНИ В ЛІСІ ВЕДУТЬ ДОДОМУ

 

Якось улітку, гуляючи лісом, маленький гномик Джем почув дивні звуки. Він уважно подивився навкруги, але нікого не побачив. Джем вже було хотів продовжити свою прогулянку, аж раптом знову почув той самий дивний звук. Цього разу він був чіткішим, і лісовий гномик зрозумів, що поруч хтось є. Здалося, що плаче людина. Колись, дуже давно, про людей Джему розповідала його бабуся, лісова фея. Гномик розумів, що його поява може дуже налякати людину. Але він не міг залишити в біді нужденного. Маленький гномик довго шукав людину і так втомився, що вирішив сісти на пеньок, щоб хоча б трішки перепочити. Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Джем підняв голову та побачив перелякані очі хлопчика, який сидів на сусідньому пеньку і плакав.

Хлопчина закляк від несподіванки, а коли очуняв, хотів втекти. Але дитина є дитиною – цікавість взяла вверх, і хлопчик запитав:

- Ти хто?

- Джем –  лісовий гном, живу тут недалеко. Не бійся.

- Я не боюсь,  – відповів хлопчик.

Він дуже сподобався гному, тому Джем щиро посміхнувся йому. Відповідна доброзичлива усмішка з'явилася і на устах хлопчини.

- Як тебе звати? – запитав гном. –  Як ти опинився у лісі?

- Мене звати Іванком. Ми с батьками приїхали на річку відпочити. Я побачив у квітках барвистого метелика й побіг за ним. Дуже хотів його впіймати, але потім зрозумів, що заблукав, – відповів хлопчик і знову гірко заплакав.

- Не плач, Іванку. Я спробую допомогти тобі.

- Як? – із подивом мовив Іванко.

- Я ж лісовий гном, – і в голосі Джема  пролунала справжня гордість. –  Я добре знаю всі стежини у лісі.

- Але ж ліс такий великий, і в ньому так багато стежинок…

- Мій маленький друже, усі лісові стежини ведуть додому! – втішно сказав мудрий гном. – Пам'ятай про це завжди, адже дім там, де друзі. Якщо ти заблукав у лісі, нічого не бійся, оскільки ліс – це також друг. А ще тут живу я, твій друг, і завжди тобі допоможу!

Коли Іванко знову подивився в лісову далечінь, то крізь сльози побачив своїх батьків, які шукали його. Хлопчик побіг їм назустріч, але раптом зупинився.

Він хотів подякувати своєму новому другові, але маленького казкового рятівника ніде не було… Іванко з надією знову повернувся до пенька, де нещодавно сидів Джем, але побачив там лише маленький букетик лісових квітів. Хлопчик із вдячністю взяв букетик і подарував його своїй матусі. Він знав, що квіти людям залишив гномик.

 

                                          КУЛЬБАБКИ

 

Одного разу влітку почався сильний вітер. Всі лісові звірі поховалися у своїх норах. Комахи – в траву і під листочками, жабки – під камені, а квіти позакривали свої пуп'янки і гойдалися на холодному вітрі. Гномик Джем швиденько позачиняв вікна в своєму будиночку й хотів вийти в сад, щоб подивитися, чи всі мешканці саду встигли сховатися від негоди. Але раптом двері відчинилися, і в будинок забігла його давня подруга – Кульбабка, сховавшись під великим зеленим листочком.

– Вже почався дощ? – запитав Джем.

– Ні! – заперечила Кульбабка і відхилила листочок. Голова в неї була повністю оголена!

Гномик мало зо сміху не впав, бо Кульбабка була дуже кумедною.

- Смієшся?! – образливо вигукнула вона, її очі заблищали від сліз.

Гномику стало шкода свою подругу і запитав:

-  Пробач, я не навмисно. Люба,  що з тобою трапилося?

- Це все вітер! Дивися, що він зробив з моїм розкішним капелюшком! Перетворив його на пух і розметав на тисячі маленьких парашутиків. Що робити? Я ж тепер зовсім не схожа на кульбабку! –  і вона гірко заплакала.

Гномик на мить замислився і раптом вигукнув:

- Пішли хутчіш! Я знаю, хто тобі допоможе! 

Але, тільки-но друзі вийшли в сад, туди прибігли майже всі кульбабки саду й почали скаржитися: «Дивися, Джеме, що вітер  з нами зробив!»

– Не хвилюйтеся, ви знову станете найкрасивішими квітами в моєму саду, і природа буде вами пишатися.

– Ти ж не чарівник! – заперечили кульбабки.

– Я – ні.

– А хто?

Джем став голосно кликати:

– Павучку, йди до мене, потрібно з тобою порадитися.

Павучок спустився на тоненькій ниточці прямісінько перед самим носом Джема.

– Що сталося? – запитав він.

– Сплети для моїх кульбабок нові капелюшки.

– Будь ласка! – стали просити павучка ображені вітром кульбабки.

– Не хвилюйтеся, милі дами! – спокійно запевнив квіточки павучок.

Цілий день і всю ніч він плів зі свого павутиння капелюшки для кульбабок.

Вранці прокинулося сонечко і теплими промінчиками пробігло по травичці. Ранішня трава засяяла різнокольоровими паєтками, і по всьому саду в пишних білих капелюшках раділи щасливі кульбабки.

 

                                         ЯК ЖИРАФ ЧЕРЕПАХУ НАВЧИВ ПЛАВАТИ

 

 

Жив у далекій Африці Жираф. Під високими кокосовими пальмами він любив робити зарядку, купатися у річці, засмагати, дивиться на синє небо і стежити за пухнатими хмарами.

Якось рано-вранці після зарядки він вирушив на річку. Але не встиг він увійти у воду, як почув чиєсь тяжке зітхання. Жираф нахилив голову і побачив під водою Черепаху, яка лежала на спині і ніяк не могла перевернутися, щоб виплисти на берег. Жираф спробував допомогти Черепасі, але зрозумів, що вона заплуталася у водоростях під водою. З першої спроби витягнути бідолаху в нього не вийшло, тільки з другої Черепаха опинилася на березі.

- Дякую тобі, Жирафе, що врятував мене, – сказала Черепаха, витягаючи з-за спини свої окуляри і надягаючи їх на ніс.

- Як же ти мене налякала, – промовив Жираф, усміхнувшись Черепашці.

Він часто зустрічав її на березі річки. Вона гуляла під різнокольоровою парасолькою впродовж його купання.

- Черепашко, чому ти ніколи не купаєшся у річці? – запитав Жираф.

- Я не вмію плавати, – сумно відповіла Черепашка.

- Але так не буває. Усі черепахи вміють плавати, – впевнено заперечив Жираф.

- А я не вмію! Хіба так не буває? – здивувалася Черепаха.

- Ти дуже не схожа на інших черепашок. Хочеш, я навчу тебе плавати? –запропонував Жираф.

- Я щодня тут гуляю і бачу, як ти плаваєш. Але я не зможу плавати, як ти… – відповіла Черепашка.

- Треба вірити в себе. І у тебе все вийде, – сказав Жираф.

Він узяв Черепаху і обережно увійшов у воду.

- А тепер, Черепашко, нічого не бійся, – Жираф повільно опустив її.

Опинившись у воді,Черепаха злякалася не на жарт, але згадала, що говорив їй Жираф. Вона зробила декілька рухів спочатку передніми лапками, потім задніми, і, на свій подив, попливла. Після перших уроків плавання втомлена, але щаслива Черепашка лежала разом із Жирафом на березі річки.

- У мене вийшло, Жирафе, я вмію плавати! – вигукнула Черепаха.

- Звісно, Черепашко все завжди вийде, якщо дуже захочеться, – лагідно посміхнувся Жираф і простягнув Черепашці її улюблену парасольку.

 

                                     ЯК ПРИНЦЕСА ВИЛІКУВАЛА СОНЕЧКО

 

Маленькій принцесі Русі дуже подобалося спостерігати за хмаринами, що перетворювалися на квіти або на дивних звірів, ставали схожими на повітряні палаци або на швидкісні кораблі. Це було найулюбленіше її зайняття.

Але сьогодні вона не побачила на небі ні хмар, ні Сонечка! Небо було темним, немов замальовано сірою фарбою. Накрапав дрібний дощик, і навколо було похмуро і сумно.

- Що сталося із Сонечком, куди воно сховалося? – запитала дівчинка. 

– Сонечко не може сьогодні гуляти, – відповіла білоголова Ромашка і  похилила яскраво-жовтий капелюшок.

- Воно захворіло, – почула дівчинка сумний голосок Фіалки.

- Так-так! – погодилися із Фіалкою Дзвіночки.

- А що ж робити? – запитала принцеса у Ромашки.

- Потрібно вилікувати Сонечко, - відповіла квітка.

- А як це зробити? – поцікавилася Руся.

- Сонечку потрібен мед! – загули бджілки і простягли баночку з золотистою бляшаною кришечкою.

- Але Сонечко високо, а я маленька, – розгубилася Руся, тримаючи дарунок бджілок.

Ромашка простягла свої смарагдові листочки, і не встигла дівчинка озирнутися, як опинилася на білосніжній пухнастій хмаринці.

- Що з тобою трапилося? – запитала дівчинка, побачивши бліде Сонечко. Воно  лежало у ліжечку, вкрите пухнастим білим простирадлом.

- Мене вчора Хмаринка і Дощик пригостили морозивом, потім ми весело стрибали по калюжах, а сьогодні ось зовсім не можу встати. Переживаю, як там мої квіточки і тваринки без мене, – застудженим голосом прохрипіло Сонечко.

- Я тобі допоможу. Їж медок, це для тебе назбирали бджілки. Одужуй! – сказала принцеса.

Усю ніч маленька принцеса доглядала за хворим Сонечком. А за кілька хвилин до світанку Сонечко прокинулося і запропонувало:

- Може, ти мені допоможеш обігріти квіточки і травинки? Вони змерзнуть, бідолашні.

- Але я не вмію цього робити! – відказала принцеса.

- Я навчу тебе, – заспокоїло дівчинку Сонечко. – Ось візьми кошик, а я покладу туди свої промінчики. Щойно небо посвітлішає, сідай на хмарку і кидай промінчики на квіточки, листочки, звірів та комах. Усміхайся всім, адже усмішка – це теж промінчик сонця! Подаруй чудовий настрій і дорослим, і дитинятам!

Принцеса погодилась.

- А тепер йди, Русю! Новий день чекає на тебе.

Сидячи на повітряній хмаринці, принцеса кидала золотисті промінчики, і вони, немов парасольки кульбаб, летіли на землю, зігріваючи своїм теплом все навколо…

А наступного дня Сонечко одужало і займалося своєю звичайною роботою, а Руся раділа його появі.