«Переклади»

Роберт Рождєствєнський

Риба тікає на дерево спати — вірю.

Любить купатися заєць вухатий — вірю.

Кінь італійською вільно читає — вірю.

Півник завзятий курей не чіпає — вірю.

Парфум не торкає жіночі долоні — вірю.

Пляж — в Антарктиді, сніг — на Цейлоні — вірю.

М’яса терпіти не може левиця — вірю.

І боягуз рветься в бій, не боїться — вірю.

Жебрак гроші спалить і попіл розвіє — вірю.

Навіть у цноту міської повії — вірю.

Вбивця розплакався, щиро покаявся — вірю.

Кажеш : "Кохаю!"... А я посміхаюся...

Не вірю!
_______________________

        Рыбы уходят спать на деревья — верю.

Зайцы купаются до одуренья — верю.

Лошадь читает по-итальянски — верю.

Юный петух уличен в постоянстве — верю.

Пудрой не пахнет в дамском салоне — верю.

Пляж в Антарктиде, снег — на Цейлоне — верю.

В льва, перешедшего с мяса на травку, верю.

В труса, готового ринуться в драку, верю.

В нищего, с хохотом жгущего деньги, верю.

И в непорочность гулящей девки верю.

В то, что убийца плачет, раскаясь, верю...

Ты говоришь мне: "Люблю!.."

Усмехаюсь.

Не верю.

***

 

Олександр Кочєтков
З коханими не розлучайтесь

— Як дивно й боляче, кохана,

Зрослись в землі, сплелись лозою,

Як дивно й боляче, кохана,

Коли роздвоює пила...

Не гоїться на серці рана,

Проллється чистою сльозою,

Не гоїться на серці рана,

Проллється вогненна смола...

— Докіль живу — з тобою буду,

Бо душу й кров не розділити! —

Докіль живу — з тобою буду,

Бо смерть з коханням поруч, знай,

З собою ти візьмеш по світу,

З собою ти візьмеш усюди,

З собою ти візьмеш усюди

І рідний дім, і рідний край...

 

— Якщо не буде, чим накритись

Від жалості і від омани,

Якщо не буде, чим накритись

Від темряви і мерзлоти...

Після розлук дано зустрітись,

Не забувай мене, коханий,

Після розлук дано зустрітись,

Повернемось і я, і ти...

— А якщо безвісти розтану,

У променя життя убоге,

А якщо безвісти розтану

Я поміж зоряних оков...

— За тебе я молитись стану,

Щоб не забув земну дорогу,

За тебе я молитись стану,

Щоб неушкодженим прийшов...

Вагон прокурений трусився,

Такий сумирний, безпритульний,

Вагон прокурений трусився —

Він напівплакав, напівспав...

Як потяг раптом накренився,

І схил слизький, і схил дошкульний...

Як потяг раптом накренився,

Колеса з рейок відірвав...

Диявольська нелюдська сила

Давила плоть людську безжально...

Диявольська нелюдська сила

Земне спихнула із землі...

Не вберегла, не захистила

Їх зустріч мріяна фатальна...

Не вберегла, не захистила,

Рука, що кликала в імлі...

 

З коханими не розлучайтесь,

З коханими не розлучайтесь,

З коханими не розлучайтесь,

У них душею проростіть!

І кожен раз навік прощайтесь,

І кожен раз навік прощайтесь,

І кожен раз навік прощайтесь,

Коли ідете хоч на мить!
_____________________________

— Как больно, милая, как странно,

Сроднясь в земле, сплетясь ветвями —

Как больно, милая, как странно

Раздваиваться под пилой.

Не зарастет на сердце рана,

Прольется чистыми слезами,

Не зарастет на сердце рана —

Прольется пламенной смолой.

— Пока жива, с тобой я буду —

Душа и кровь нераздвоимы, —

Пока жива, с тобой я буду —

Любовь и смерть всегда вдвоем.

Ты понесешь с собой, любимый,

Ты понесешь с собой повсюду,

Ты понесешь с собой повсюду

Родную землю, милый дом.

 

— Но если мне укрыться нечем

От жалости неисцелимой,

Но если мне укрыться нечем

От холода и темноты?

— За расставаньем будет встреча,

Не забывай меня, любимый,

За расставаньем будет встреча,

Вернемся оба — я и ты.

— Но если я безвестно кану —

Короткий свет луча дневного, —

Но если я безвестно кану

За звездный пояс, млечный дым?

— Я за тебя молиться стану,

Чтоб не забыл пути земного,

Я за тебя молиться стану,

Чтоб ты вернулся невредим.

Трясясь в прокуренном вагоне,

Он стал бездомным и смиренным,

Трясясь в прокуренном вагоне,

Он полуплакал, полуспал,

Когда состав на скользком склоне,

Вдруг изогнулся страшным креном,

Когда состав на скользком склоне

От рельс колеса оторвал.

Нечеловеческая сила

В одной давильне всех колеча,

Нечеловеческая сила

Земное сбросила с земли.

...И никого не защитила

Вдали обещанная встреча,

И никого не защитила

Рука, зовущая вдали...

 

С любимыми не расставайтесь,

С любимыми не расставайтесь,

С любимыми не расставайтесь,

Всей кровью прорастайте в них, —

И каждый раз навек прощайтесь,

И каждый раз навек прощайтесь,

И каждый раз навек прощайтесь,

Когда уходите на миг!

***

Михайло Таніч
Чорне і біле

Нас обирають, ми обираєм,

Тільки це часто не співпадає...

Тінню з тобою, не всиджу, не спиться —

Звикла уже до цієї різниці...

 

Я уже радо звикаю до тебе,

Ти не дізнаєшся, та і не треба...

Не вбережеш ти мене від напасті —

Те, що не склалося — разом не скласти...

 

Як тут вгадати, не помилитись,

Різне нам щастя може зустрітись...

Раннє здається таким запізнілим,

Біле мов чорним, чорне мов білим...

 

Щастя туманне, щастя прозоре,

То бачить далеко, то короткозоре...

Раннє здається таким запізнілим,

Біле мов чорним, чорне мов білим...
______________________

       Мы выбираем, нас выбирают.

Как это часто не совпадает!

Я за тобою следую тенью,

Я привыкаю к несовпаденью.

 

Я привыкаю, я тебе рада.

Ты не узнаешь, да и не надо.

Ты не узнаешь и не поможешь:

Что не сложилось, вместе не сложишь.

 

Кто ошибется, кто угадает?

Разное счастье нам выпадает.

Часто простое кажется вздорным,

Черное — белым, белое — черным.

 

Счастье — такая трудная штука —

То дальнозорко, то близоруко.

Часто простое кажется вздорным,

Черное — белым, белое — черным.

***

 

Микола Дорізо
Вогнів немало золотих

Вогнів немало золотих

У Києва багатого...

Немало хлопців холостих,

А я люблю жонатого...

 

Не лізу у його сім’ю,

Завів її він рано як,

Сама свою печаль доп’ю,

Ділитись з ним не стану я...

 

Його побачу — і втечу,

Боюсь, язик розв’яжеться,

І, раптом, все, про що мовчу

Та й ненароком скажеться...

 

Подобатись йому дарма,

Чуттями розтривожена...

З коханням справлюся сама,

Бо разом ми не зможемо...

(трохи довільний переклад)
________________________

       Огней так много золотых

На улицах Саратова,

Парней так много холостых,

А я люблю женатого.

 

Эх, рано он завел семью

Печальная история.

Я от себя любовь таю,

А от него тем более.

 

Я от него бежать хочу,

Лишь только он покажется, —

А вдруг все то, о чем молчу,

Само собою скажется.

 

Его я видеть не должна,

Боюсь ему понравиться.

С любовью справлюсь я одна,

А вместе нам не справиться.

***

Вероніка Тушнова

Для суперниці  

Без запрошення, без провини

У мою увірвалася долю...

Ти, напевно, хороша людина,

Якщо він захопився тобою...

 

Може, очі ясні блакитні,

Гарна, мабуть, струнка, як і я...

Тільки він мовчав непохитно,

Не назвавши твоє ім’я...

 

Я б зустрілась з тобою охоче –

Де блукаєш ти в цьому краю?

Хоч тебе не бачила в очі,

Та у всьому тебе впізнаю...

 

В сяйві сонця, в квітучості травня,

У пташиних гірких ключах,

У безсонних моїх стражданнях,

У його щасливих очах...

 

Він, побачення наші зібгавши,

Поспішав розпрощатись зі мною...

Незнайомкою заховавшись,

Ти була за його спиною...

 

Без запрошення, без провини,

У мою увірвалася долю...

Ти, напевно, хороша людина,

Якщо він захопився тобою...

 

Вже біді моїй не допоможеш —

У минуле спалила мости...

Бережи його, скільки зможеш,

Якщо я не змогла вберегти...
_____________________

СОПЕРНИЦЕ

 

Ворвалась в мою жизнь непрошено,

О моей беде не скорбя,

Но, наверно, ты очень хорошая,

Если он полюбил тебя.

 

Может, тоже голубоглазая,

Жизнерадостна и резва.

Только он ничего не рассказывал,

Даже имени не называл.

 

Как найти тебя между прочими?

Где ты ходишь в нашем краю?

Я тебя не видала воочию,

Но во всем тебя узнаю.

 

В свете солнца, в майском цветении,

В чутко дрогнувших голосах,

И в бессонных моих сомнениях,

И в счастливых его глазах.

 

И когда он, свидание комкая,

Второпях прощался со мной,

Значит, это ты незнакомкою

За его стояла спиной.

 

Ты пришла в мою жизнь непрошено,

О моей беде не скорбя,

Но, наверное, ты хорошая,

Если он полюбил тебя.

 

Я бы рада была не тревожиться,

Да как вспомню минуты встреч…

Береги ж его, сколько можется,

Если я не смогла сберечь…

***

Вероніка Тушнова
Не відрікаються кохання

Не відрікаються кохання,

Життя триває, очевидно ...

Хоч як втомилась я в чеканні,

Та жду і знаю — не набридне...

Прийдеш у темряві, в вікно

Летять вітри, неначе стріли...

Ти пригадаєш, що давно

Ми один одного не гріли...

Тобі хотілося тепла,

Щоб аж до сліз, щоб аж по венах...

А черга все текла й текла,

Ти ж не чекав — спішив до мене...

І, як на зло, повзе таксі,

Чи то метро — я знать не знаю...

І всі шляхи, дороги всі

Пухнастим снігом замітає...

Так тихо й сумно, чути лиш

Хрипить лічильник у будинку...

Як ти по сходах пробіжиш,

без паузи, без відпочинку...

Заради цього тЕрплю я,

Воно як істина незрима...

Тому це доля й суть моя —

Отак чекати під дверима...
________________________

       Не отрекаются любя.

Ведь жизнь кончается не завтра.

Я перестану ждать тебя,

а ты придешь совсем внезапно.

А ты придешь, когда темно,

когда в стекло ударит вьюга,

когда припомнишь, как давно

не согревали мы друг друга.

И так захочешь теплоты,

не полюбившейся когда-то,

что переждать не сможешь ты

трех человек у автомата.

И будет, как назло, ползти

трамвай, метро, не знаю что там.

И вьюга заметет пути

на дальних подступах к воротам...

А в доме будет грусть и тишь,

хрип счетчика и шорох книжки,

когда ты в двери постучишь,

взбежав наверх без передышки.

За это можно все отдать,

и до того я в это верю,

что трудно мне тебя не ждать,

весь день не отходя от двери.

***

Сором`язливий мій герой

Сором’язливий мій герой!

Як прудко ти ганьби уникнув...

Сама свою зіграла роль,

Сама, сама, бо я вже звикла...

 

Бо й кляту поміч-компроміс

Відкинула із твого боку.

Між реквізиту, між завіс

Сховався, непомітний оку...

 

У соромі і маячні

Я перед глядачем постала.

Як гірко й боляче мені,

Та грати я не перестала...

 

Партер глумився наче кат,

І не прощав мені ні разу

Ні очевидність моїх втрат,

Ні правду в кожній тихій фразі...

 

Ішли, як стадо до води

Напитися із мого лиха...

Стою в нарузі як завжди,

Сама, одна я їм на втіху...

 

І натовпу не віднайти

Героя в зіграній ним дії...

Герой, чого боїшся ти?

Тобі нічого я не вдію...

 

Я маски з тебе не зірву,

Бо нашу роль сама зіграю...

Поразкою завершу гру...

А скільки болі... До безкраю...
_______________________

       О, мой застенчивый герой,

ты ловко избежал позора.

Как долго я играла роль,

не опираясь на партнера!

 

К проклятой помощи твоей

я не прибегнула ни разу.

Среди кулис, среди теней

ты спасся, незаметный глазу.

 

Но в этом сраме и бреду

я шла пред публикой жестокой —

все на беду, все на виду,

все в этой роли одинокой.

 

О, как ты гоготал, партер!

Ты не прощал мне очевидность

бесстыжую моих потерь,

моей улыбки безобидность.

 

И жадно шли твои стада

напиться из моей печали.

Одна, одна — среди стыда

стою с упавшими плечами.

 

Но опрометчивой толпе

герой действительный не виден.

Герой, как боязно тебе!

Не бойся, я тебя не выдам.

 

Вся наша роль — моя лишь роль.

Я проиграла в ней жестоко.

Вся наша боль — моя лишь боль.

Но сколько боли. Сколько. Сколько…

***

Володимир Агатов
Шаланди, сповнені кефалі

       Шаланди, сповнені кефалі,

В Одесу Костя приганяв...

І всі биндюжники вставали,

Як двері в шинок прочиняв...

 

Синіє море за Бульваром,

Каштан над містом запалав,

Наш Костя в руки брав гітару

І тихим голосом співав:

 

"Я вам не скажу за всю Одесу,

Бо вона велика он яка!

Але Молдаванка і Пересип

Закохались в Костю-моряка..."

 

В травневий день рибачка Соня,

Пришвартувавши свій баркас,

Сказала Кості: "Ви відомі,

А я Вас бачу перший раз."

 

І цигарок діставши пачку,

Надмірність чулася легка,

Їй Костя каже: "Ви — дивачка,

Та справа, бачите, така:

 

Я вам не скажу за всю Одесу,

Бо вона велика он яка!

Але Молдаванка і Пересип

Закохались в Костю-моряка..."

 

Фонтан черемхою убрався,

Бульвар Французький весь цвіте,

"Наш Костя, певно, закохався," —

Вже кожен докер знав про те.

 

Ця звістка швидко розліталась,

Кричав весь порт і аж охрип...

На те весілля всі збирались,

Лиш черевиків чутно скрип.

 

Я вам не скажу за всю Одесу,

Бо вона велика он яка!

День і ніч гуляла вся Пересип

На весіллі Кості-моряка...
_____________________________

Шаланды полные кефали

В Одессу Костя приводил

И все биндюжники вставали

Когда в пивную он входил

 

Синеет море над бульваром

Каштан над городом цветет

Наш Константин берет гитару

И тихим голосом поет

 

"Я вам не скажу за всю Одессу —

Вся Одесса очень велика ...

Но и Молдаванка, и Пересыпь

Обожают Костю моряка

 

Рыбачка Соня как-то в Мае

Причалив к берегу баркас

Сказала Косте: "Все вас знают,

А я так вижу в первый раз"

 

В ответ достав "Казбека" пачку

Сказал ее Костя с холодком:

"Вы интересная чудачка

Но дело, видите ли, в том":

 

Фонтан черемухой покрылся

Бульвар Французский весь в цвету

"Наш Костя кажется влюбился," —

Кричали грузчики в порту

 

Об этой новости неделю

В порту кричали рыбаки

На свадьбу грузчики надели

Со страшным скрипом башмаки.

***

Ельдар Рязанов
Любов — країна чарівна

Метеликом летіла знов

Я на багаття таємниче

В країну чарівну — любов,

Де хтось коханою покличе...

 

Де кожна мить — як рятівна,

Де сліз нема, немає лиха...

Любов — країна чарівна, країна чарівна,

Лиш тільки в ній буває втіха...

 

Часи змінились, то нема

Тебе, то брешеш безневірно...

Любов — я втямила сама —

Це край, в якому лицеміри...

 

Це не провина, не картай,

Бо я наївна і вразлива...

Любов — такий облудний край, такий облудний край,

І кожен житель там — брехливий...

 

І плачу, сліз не витирай,

Й сміюся зовсім недоречно...

Любов — такий невірний край,

Де кожен — зрадник безсердечний...

 

І знову стежка трав’яна

Біжить крізь біди і напасті...

Любов — країна весняна, країна весняна,

І тільки в ній зустрінеш щастя!
_________________________

       Я словно бабочка к огню

Стремилась так неодолимо

В любовь волшебную страну

Где назовут меня любимой

Где бесподобен день любой

Где не страшилась я б ненастья

Прекрасная страна любовь страна любовь

Ведь только в ней бывает счастье

Пришли иные времена

Тебя то нет то лжешь не морщась

Я поняла любовь страна

Где каждый человек притворщик

Моя беда а не вина что я наивности образчик

Любовь обманная страна обманная страна

И каждый житель в ней обманщик

Зачем я плачу пред тобой и улыбаюсь так некстати

Неверная страна любовь

Там каждый человек предатель

Но снова прорастет трава

Сквозь все преграды и напасти

Любовь весенняя страна весенняя страна

Ведь только в ней бывает счастье...

***

Леонід Дєрбєньов
Якби я був султан

Якби я був султан — мав би три жони,

Вроди б мав навкруги на три сторони...

А інакше поглянь — від тої краси

Стільки бід і турбот, ой, Аллах, спаси!

 

І дуже добре, три жінки держи,

Й не дуже добре, хоч що не кажи!

 

Попрасує халат люба Зульфія,

В’яже Гуля, лата Фатіма моя.

Жінки три — то краса, що не говори,

Але збоку поглянь — тещі також три!

 

І дуже добре, три жінки держи,

Й не дуже добре, хоч що не кажи!

 

Дайте нам, султанАм, відповідь ясну:

Скільки мати жінок — три чи лиш одну?

На питання таке відповім простим:

Був би я султанОм — був би холостим...

 

І дуже добре без жінки, скажи?

Свободу вічно свою бережи!
_______________________

      Если б я был султан,

Я б имел трёх жён

И тройной красотой

Был бы окружён.

Но с другой стороны,

При таких делах

Столько бед и забот,

Ой, спаси аллах!

Не очень плохо

Иметь три жены,

И очень плохо

С другой стороны!

Зульфия мой халат

Гладит у доски,

Шьёт Гюли, а Фатьма

Штопает носки.

Три жены — красота,

Что ни говори,

Но с другой стороны —

Тёщи тоже три!

Не очень плохо

Иметь три жены,

И очень плохо

С другой стороны!

Как быть нам, султанам, —

Ясность тут нужна:

Сколько жён в самый раз?

Три или одна?

На вопрос, на такой,

Есть ответ простой —

Если был бы я султан —

Был бы холостой!

Не очень плохо

Совсем без жены,

Гораздо лучше

С любой стороны!

***

Андрій Вознесенський
Я про тебе повік не забуду

Ти мене на світанку розбудиш,

Проведеш мене боса терпляче,

Ти про мене повік не забудеш

І довіку мене не побачиш...

 

Я загорну тебе від застуди,

На молитву секунду потрачу...

Я про тебе повік не забуду

І довіку тебе не побачу...

 

Просльозились твої карі вишні...

Хто вертається — терпить невдачу,

Обдували вітри нас невтішно,

Я довіку тебе не побачу...

 

І признання відверті гарячі

В небесах колихатися будуть...

Я довіку тебе не побачу,

Я про тебе повік не забуду...

 

Я знаю, що чим швидше підеш ти,

Тим швидше я з доріг тебе стрічаю...

Не їдь, боюсь цієї самоти,

Ні, їдь, скоріш тікай за небокраї...

Візьми мене з собою, мій коханий,

Твоїм вітрилом стати я прохаю,

Я стану тобі компасом в тумані...

Мені здається, що тебе втрачаю...

 

І признання відверті гарячі

В небесах колихатися будуть...

Я довіку тебе не побачу,

Я про тебе повік не забуду...
____________________

       Ты меня на рассвете разбудишь

Проводить необутая выйдешь

Ты меня никогда не забудешь

Ты меня никогда не увидишь

 

Заслонивши тебя от простуды

Я подумаю: "Боже, Всевышний"

Я тебя никогда не забуду

Я тебя никогда не увижу

 

Не мигают, слезятся от ветра

Безнадежные карие вишни

Возвращаться — плохая примета

Я тебя никогда не увижу

 

И качнутся бессмысленной высью

Пара фраз залетевших отсюда

Я тебя никогда не увижу

Я тебя никогда не забуду

 

Я знаю, чем скорей уедешь ты,

тем мы скорее вечно будем вместе.

Как не хочу, чтоб уезжал,

как я хочу, чтоб ты скорей уехал,

Возьми меня, возлюбленный, с собой.

Я буду тебе парусом в дороге.

Я буду сердцем бури предвещать,

Мне кажется, что я тебя теряю...

 

И качнутся бессмысленной высью

Пара фраз залетевших отсюда

Я тебя никогда не увижу

Я тебя никогда не забуду...

***

Вероніка Тушнова

Я прощаюсь й прощаю

Без тіні вагання...

Ти зустрінеш, я знаю,

Своє справжнє кохання...

 

Стане рідною інша,

З нею знатимеш рай...

Вона краща, ніжніша...

Лиш мене пригадай...

 

Пригадай на світанку,

Коли іній хрумтить...

Як порушить мовчанку —

Десь літак пролетить...

 

Коли дощик відплакав,

Коли вітер завіє..

Як сусідська собака

На місяць завиє...

 

Як земля напівсонна

В позолоті лежить,

Коли шибка віконна

Недоречно дрижить...

 

Перший півень-проноза

Закричить неспроста...

Пригадай мої сльози,

Руки, вірші, вуста...

 

Із душі не прогнати,

І не вір, що мине...

Бо занадто багато

В твоїм серці мене...
_____________________

       Я прощаюсь с тобою

у последней черты.

С настоящей любовью,

может, встретишься ты.

Пусть иная, родная,

та, с которою — рай,

все равно заклинаю:

вспоминай! вспоминай!

Вспоминай меня, если

хрустнет утренний лед,

если вдруг в поднебесье

прогремит самолет,

если вихрь закурчавит

душных туч пелену,

если пес заскучает,

заскулит на луну,

если рыжие стаи

закружит листопад,

если за полночь ставни

застучат невпопад,

если утром белесым

закричат петухи,

вспоминай мои слезы,

губы, руки, стихи...

Позабыть не старайся,

прочь из сердца гоня,

не старайся,

не майся —

слишком много меня!

***

Роберт Рождєствєнський — Булату Окуджаві:

Було зимно в душі і навкруг, коли йшов по землі,

Я тягнув так утомлено хрест за спиною в імлі...

 

Було холодно, в роті змерзалося слово до слова,

І тоді я наважився хрест розколоти на дрова...

 

Розпалив на снігу я багаття й дивився стояв,

Як мій хрест одинокий здивовано й тихо згорав...

 

Ну, а потім я знову пішов, без хреста на спині,

Серед чорного поля — й без нього ще важче мені...
__________________

      Я шагал по земле, было зябко в душе и окрест.

Я тащил на усталой спине свой единственный крест.

Было холодно так, что во рту замерзали слова.

И тогда я решил этот крест расколоть на дрова.

И разжег я костер на снегу.

И стоял.

И смотрел,

как мой крест одинокий удивленно и тихо горел…

А потом зашагал я опять среди черных полей.

Нет креста за спиной…

Без него мне

еще тяжелей.

***

Расул Гамзатов
Журавлі

Мені здається часом, що солдати,

Не повернувшись із лихих боїв,

Не в землю полягли відпочивати,

А обернулись в білих журавлів...

 

З тих давніх пір до цього часу в далі

Летять і нам курличуть з висоти...

Чи не тому затихнеш у печалі,

Коли у небо споглядаєш ти...

 

Так втомлено і тихо-потихеньку

В осінньому тумані ключ снує...

У їх шерензі проміжок маленький —

Хто знає, може місце то моє...

 

Колись настане день і з журавлями

Я попливу у сивій тій імлі...

З небес гукну пташиними жалями

Всім тим, кого облишив на землі...

 

Мені здається часом, що солдати,

Не повернувшись із лихих боїв,

Не в землю полягли відпочивати,

А обернулись в білих журавлів...
________________

       Мне кажется порою, что солдаты

С кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей.

 

Они до сей поры с времен тех дальних

Летят и подают нам голоса.

Не потому ль так часто и печально

Мы замолкаем глядя в небеса?

 

Летит, летит по небу клин усталый,

Летит в тумане на исходе дня.

И в том строю есть промежуток малый —

Быть может это место для меня.

 

Настанет день и журавлиной стаей

Я поплыву в такой же сизой мгле.

Из-под небес по-птичьи окликая

Всех вас, кого оставил на земле.

 

Мне кажется порою, что солдаты

С кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей.

***

Булат Окуджава

Ці очі глибокі, як неба блакить,

Погасло в них сонце ясне...

Лиш тисне на мене це небо й гнітить —

Вона так кохає мене...

 

Давай розлучатись, прощення нема...

Нам ниє будення сумне,

Що порожньо в грудях, суцільна пітьма —

Вона так кохає мене...

 

Мені би своїми шляхами іти...

Вояка старий не зітхне,

Бо гідність свою не зумів вберегти —

Вона так кохає мене...
___________________

      Глаза, словно неба осеннего свод,

и нет в этом небе огня,

и давит меня это небо и гнет —

вот так она любит меня.

 

Прощай. Расстаемся. Пощады не жди!

Всё явственней день ото дня,

что пусто в груди, что темно впереди —

вот так она любит меня.

 

Ах, мне бы уйти на дорогу свою,

достоинство молча храня.

Но, старый солдат, я стою, как в строю...

Вот так она любит меня.

 

***

Роберт Рождєствєнський
ПОДЗВОНИ, ТЕБЕ ПРОШУ

Подзвони,тебе прошУ

Подзвони, заради Бога..

Через роки воскрешу

Голос тихий і глибокий...

Зірка тоне в вир нічний,

Де поділась моя гордість,

Де поділась моя совість,

Я так хочу чути голос,

Цей жаданий голос твій...

 

Дні без тебе у жалю,

Що зі мною – знемагаю...

Подзвони, тебе молю,

Подзвони, тебе благаю...

Може шлях поміж зірок,

Навіть всесвіту безодню,

Наче грім святий господній,

Наче грім святий господній,

Розколоти твій дзвінок...

 

І якщо в твоїм житті

Вже нічого я не значу...

Ти скажи слова оті,

Я міцна, я не заплачу...

Перетерплю цю біду,

Вийти з болю цього вдасться,

Все одно знайду я щастя,

Все одно знайду я щастя,

______________________

       Позвони мне, позвони,

Позвони мне, ради Бога,

Через время протяни

Голос тихий и глубокий.

Звёзды тают над Москвой,

Может, я забыла гордость,

Как хочу я слышать голос,

Как хочу я слышать голос,

Долгожданный голос твой.

 

Без тебя проходят дни,

Что со мною, я не знаю.

Умоляю, позвони,

Позвони мне, заклинаю.

Дотянись издалека,

Пусть над этой звёздной бездной

Вдруг раздастся гром небесный,

Вдруг раздастся гром небесный

Телефонного звонка.

 

Если я в твоей судьбе

Ничего уже не значу,

Я забуду о тебе,

Я смогу, я не заплачу.

Эту боль перетерпя,

Я дышать не перестану,

Всё равно счастливой стану,

Всё равно счастливой стану,

Даже если без тебя.

***

Михайло Матусовський
ГРОНА ДУХМЯНІ АКАЦІЇ БІЛОЇ

Співав соловей нам пори споночілої,

Місто поснуло, поснули сади...

Грона духмяні акації білої –

Юних ночей божевільні сліди...

 

Теплими зливами квіти умилися,

Яр заховався у темній воді...

Наша наївність з роками згубилася,

Боже, які ми були молоді...

 

Роки тікали і стали ми сивими,

Де чистота цих гілок весняних?..

Тільки зима завірюхами сильними

Нам нагадає сьогодні про них...

 

Згадкою стануть для мене тужливою,

Як на шалених вітрах я стою...

Грона духмяні акації білої

Не повернути, як юність мою...

Грона духмяні акації білої

Не повторити, як юність мою...
_________________

     Целую ночь соловей нам насвистывал,

Город молчал и молчали дома…

Белой акации гроздья душистые

Ночь напролет нас сводили с ума

 

Сад весь умыт был весенними ливнями,

В темных оврагах стояла вода.

Боже, какими мы были наивными,

Как же мы молоды были тогда!

 

Годы промчались, седыми нас делая…

Где чистота этих веток живых?

Только зима да метель эта белая

Напоминают сегодня о них.

 

В час, когда ветер бушует неистово,

С новою силою чувствую я:

Белой акации гроздья душистые

Невозвратимы, как юность моя…

Белой акации гроздья душистые

Неповторимы, как юность моя...

***

       Булат Окуджава
       Морок тут сплів павутинку,

Тиша, немов би на днищі,

Ваша Величносте Жінко,

Явились мені Ви навіщо?..

 

Темінь лягла на долівку,

Дощ б’ється в вікна шалено,

Ваша Величносте Жінко,

Що привело Вас до мене?

 

З Вашим приходом я млію,

Дім наче димова пастка –

Згораю і дихать не вмію...

Що ж Ви, проходьте, будь ласка...

 

Хто Ви і звідки з’явилися? –

Пильно вдивляюсь в обличчя...

Шкода, та Ви помилилися,

Містом, провулком, сторіччям...
______________________

      Тьмою здесь все занавешено

и тишина, как на дне…

Ваше Величество, Женщина,

да неужели — ко мне?

Тусклое здесь электричество,

с крыши сочится вода,

Женщина, Ваше Величество,

как Вы решились сюда?

О, Ваш приход — как пожарище,

дымно и трудно дышать.

Ну, заходите, пожалуйста,

что ж на пороге стоять.

Кто Вы такая? Откуда Вы?

Ах, я смешной человек.

Просто Вы дверь перепутали,

улицу, город и век.

***
      Скажіть ви пОдрузі своїй, дівчата,

Ночами я не сплю, про неї мрію,

Що наймиліша — хотів я їй кричати,

Я сам хотів признатися,

Слова лиш розгубив...

 

Очей найкращих обожнюю вогні я,

І іншої не хочу, і не гублю надію...

У пристрасть ніжну закований навіки,

Без неї у душі моїй тривоги і печаль...

 

Лиш де мені оту сміливість взяти,

Щоб їй сказати: "Марно ти ховаєш,

Що ніжна пристрасть в тобі давно палає,

Ти розлучайся з маскою,

І серце відчиняй..."

 

Очей найкращих обожнюю вогні я,

І іншої не хочу, і не гублю надію...

До тебе пристрасть довіку прикувала,

Тобі своє життя віддам, вдихатиму тебе...
_____________________

      Скажите, девушки, подружке вашей,

Что я не сплю ночей, о ней мечтаю,

Что всех красавиц она милей и краше,

Я сам хотел признаться ей,

Но слов я не нашёл.

 

Очей прекрасных огонь я обожаю,

И на земле иного я счастья не желаю,

Что нежной страстью, как цепью, я окован,

Что без нее в душе моей тревоги не унять.

 

Когда б я только смелости набрался,

Я б ей сказал: "Напрасно ты скрываешь,

Что нежной страстью ко мне сама пылаешь.

Расстанься с глупой маской и сердце мне открой".

 

Очей прелестных огонь я обожаю,

И на земле иного я счастья не желаю,

К тебе я страстью как цепью прикован,

Хочу тебе всю жизнь отдать, одной тобой дышать...

***

      Ігор Шаферан
      РОМАШКИ ЗНІТИЛИСЬ

Ромашки знітились, жовтець похнюплений,

Між них застигла я від слів гірких...

Дівчата, нащо ви вродливих любите,

Ні краплі жалощів нема в таких...

 

Зняла рішуче я піджак з плечей тоді,

Здаватись гордою шукала сил,

Йому промовила: "Нехай щастить тобі",

А він пробачення не попросив...

 

Ромашки зірвані, жовтець розгублений,

І вітер холодом в лице мете...

Дівчата, нащо ви вродливих любите,

Одну біду несе кохання те...

______________________

      Ромашки спрятались, поникли лютики,

Когда застыла я от горьких слов:

Зачем вы, девочки, красивых любите,

Непостоянная у них любовь.

 

Сняла решительно пиджак наброшенный,

Казаться гордою хватило сил,

Ему сказала я: — Всего хорошего, —

А он прощения не попросил.

 

Ромашки сорваны, завяли лютики,

Вода холодная в реке рябит.

Зачем вы, девочки, красивых любите,

Одни страдания от той любви...

***

Ігор Ніколаєв
      Я КОХАЮ ДО ПЛАЧУ

Погляд підніми у різдвяне небо,

Мрію заповітну загадай ясну...

Щастя я таке не знав коли-небудь,

Квіти білі ці, цю усю красу

Я тобі одній несу...

 

Я кохаю до плачу,

І зітхаю, як юнак,

Й замість тисячі ознак

Я трояндами плачУ...

З пелюстками полечу,

Ними постіль застелю,

Я кохаю до плачу,

Я до сліз люблю...

 

Вабить мене знову твоє ніжне тіло,

У його полоні просто помовчу...

Лиш сказать спішу — ти найдорожча, мила,

Нам з тобою все буде по плечу,

Я кохаю до плачу...

 

Я кохаю до плачу,

І зітхаю, як юнак,

Й замість тисячі ознак

Я трояндами плачУ...

З пелюстками полечу,

Ними постіль застелю,

Я кохаю до плачу,

Я до сліз люблю...

 

Й замість тисячі ознак

Я трояндами плачУ...

З пелюстками полечу,

Ними постіль застелю,

Я кохаю до плачу,

Я до сліз люблю...
__________________
 

Подними глаза в рождественское небо,

Загадай все то, о чем мечтаешь ты,

В жизни до тебя я так счастлив не был.

Для тебя одной, их так любишь ты,

Эти белые цветы.

 

Я люблю тебя до слёз,

Каждый вздох как в первый раз,

Вместо лжи красивых фраз

Это облако из роз.

Лепестками белых роз

Наше ложе застелю,

Я люблю тебя до слёз,

Без ума люблю.

 

Белизной твоей манящей белой кожи,

Красотой твоих божественных волос

Восхищаюсь я, ты мне всего дороже,

Все у нас с тобой только началось,

Я люблю тебя до слёз.

 

Я люблю тебя до слёз,

Каждый вздох как в первый раз,

Вместо лжи красивых фраз

Это облако из роз.

Лепестками белых роз

Наше ложе застелю,

Я люблю тебя до слёз,

Без ума люблю.

 

Вместо лжи красивых фраз

Это облако из роз.

Лепестками белых роз

Наше ложе застелю,

Я люблю тебя до слёз,

Без ума люблю.

***

        Ігор Губерман

Я вірю в добре, хоч не просять:

Колись наступить світлий час,

Дітей лелеки нам приносять

І президент так любить нас...

***
       З халеп життєвих і чужих атак

Я виніс крихту істини й азарту...

Безглуздо йти з ножем на грізний танк,—

А якщо дуже хочеться — то варто...

***

        Жалію я небо це синє,

І землю в уламках років...

Шкода, що вгодовані свині

Страшніші голодних вовків...
_________________________

       А верю я всему покамест:

наступит светлая пора,

детей в семью приносит аист,

вожди желают нам добра…

***
       На собственном горбу и на чужом

я вынянчил понятие простое:

бессмысленно идти на танк с ножом,

но если очень хочется, то стоит.

***
       Мне жаль небосвод этот синий,

Жаль землю и неба осколки

Мне страшно, что сытые свиньи

Страшней, чем голодные волки.