«Пісня повітря»

АЙВА

 в саду, біля дому, в якому вона жила,

росли абрикоси, здіймалась п'янка меліса,

і, достигнувши, гупала по землі айва,

зачіпаючи продовгувате лискуче листя, 

крізь яке проглядалось небо, пухке і тістове:

зараз піде дощ – лови його через сито! 

але стався град. у неї було дитинство, 

а тепер лише беззахисність перед світом,

який розлетівся цеглою пам'яті повз

сіно некошених снів про минулу зиму.

на ній сарафан у смужку, мідне волосся

заплетене в колосок, взуті кеди сині

на босу ногу. матір із нею, батько, брат і

мала їхати бабця, та у неї не вийшло. 

вони намагалися щось із собою взяти,

а встигли – іконку із сумним Всевишнім. 

вона тільки й мріє, що скоро кінець війні,

що затягнуться рідного міста нариви-кратери.

і лякається крапель дощу, гупання айви –

їй постійно здається, що це гранати.

 

 

ВІДЛІК

 

час зазвичай знаходиться на рівні сонячного сплетіння – 

спробуй відчуй: терпкий – на слух, зате золотий – на дотик,

поки холодні пальці розкришують гладкі скляні намистини, 

ділячи його зсередини порівну на спогади та скорботи,

 

вдихай його різкість, заговорюй, ніби з покинутим чоловіком. 

це фантомний спомин, який вкоренився в тілі та взявся міцно,

як токсична фарба, що згодом злущиться з дерев’яних вікон, 

але як вгадати, що він переноситиме тривожно з місця на місце,

 

що він несе як не виноградну кісточку чи макове зерня,

котрі болем та соромом вмішуються в солодке духмяне коливо 

і проростають чомусь крізь залатану спекою шкіру серпня,

щоб розпочатись наново і не закінчитися ніколи.

 

 

ОРІОН 

 

матір білизну розвішує у дворі, 

тиша біліє, висне над містом цим.

ввечері вийдуть велети-косарі,

по самі груди тонучи в молоці,

по самі очі тонучи у степах

чорного неба. Господи, не забудь: 

згине мисливець, випустивши собак

в осені тоскну та хутряну пітьму. 

двір облітає листям, хрустить крохмаль, 

вживлений в точне сплетіння білизни, та

матір вертається, ніби злітає з хмар 

в гавань стару квартирного живота.

стільки сузір’їв, — каже, — проїла міль 

в небі дірки — затягнуться навесні.

тільки би світла, що ледь досяга землі, 

як і любові, вистачило на всіх.

 

 

ОДРУК

 

стільки минулих життів поснуло на темному старому горищі,

та нічого не вдієш, бо жодне з них не вдалось забути:

тут давні листи – щоразу з дорослішим почерком, все щільнішим –

сточують свої паперові молочні зуби

об пам'яті проростання крізь піну останніх слів,

тому вони досі не дісталися пунктів призначення й адресатів

уже далеких. зусібіч злітаються щебети пташині та людські голоси,

але чуєш звук клавіш, бо друкуєш, друкуєш, аж розучуєшся писати.

із горища, ніби з гортані дому, слова вислизають, втрачають блиск,

нанизуються на грифель лискучий, як на шовкову нитку.

а ніхто не просить собі ці холодні чорні намиста,

що лишають виключно синці з подряпинами, сном налиті.

позбуватись спогадів – це нести переплетених їх на приморський камінь,

щоб вони, прокидаючись, перетворювались на сичання зміїне.

проте прямокутники жовті, чорнилом запечені та роками,

щоночі над білою стелею клацають щелепами своїми.

ПІСНЯ ПОВІТРЯ

 

він сивою мовою пише птахам голоси

він бачить Іуду та тридцять монет відчеканює

тільки б не син був, – думає , – хоч би не син

от би була дочка

 

із чого цей хрест, навіщо задумують злочин

хто руки заламує і омиває страхами

втрачаючи глузд, він довго і страшно регоче

до страти звикає

 

він ще сподівається, вірить, що знає не більше

за тих, хто у глину погруз, як у шкіру осінню

зогнилого листя. світила дрижать на горищі

саме над сином

 

МІСТО НА ВОДІ

 

сонце буде солодким, ріки молочними,

озера прозорими, сни, як серця, гарячими.

ми будемо не боятись дивитися очі в очі,

нас будуть любити, якщо ми самі захочемо,

якщо нам не буде нудно, не буде лячно.

 

і літо нас теж полюбить, полюбить міцно,

бо цілуватимуть хвилі невзуті ноги,  

а сонячні зайці – наші засмаглі лиця. 

хтось нам кричатиме гучно: гей, зупиніться! 

а ми не почуємо, бо літо тягуче й довге.

 

хай буде так, дійсно: дороги, мости і води.

і чайки, і хвилі, і вервечки голосні 

ластівок над водою. гляди, виходить

сонце, як жовто-лимонна і тепла содова, 

де хмари гойдаються, начебто підвісні.

 

сонце розкрутиться дервішем тут – на мушлі

майже прозорій, надтріснутій, карамельній. 

краще за нього грітиме наші душі 

моря перегук, котрий щоразу дужчає,

щоб всістися птахом на вікнах чужих осель.

 

літо смачне – льодяник за видноколом – 

наліпки хмар знімає – в них мало сенсу. 

я вже не сумую. відтоді іще, відколи

враз зрозуміла, що все-таки все зникоме. 

що все це – лише здається.

 

ДІМ У СТЕПУ

 

за нами йдуть соляні стовпи, псалми співають на сто ротів,

у тебе з ока скотився грім і переплавив в сережку джаз,

послухай, хлопчику, у степу така красива завмерла тінь,

що йди по небу чи по воді один і більше не проводжай

дівчаток, зрощених із піску, як синіх пташечок чи жуків,

їх народили у теплий день, щоб настояти на молоці,

вони у дзбані жили собі та вийшли витримані й м’які,

неначе хліб, щоби зацвісти на спинах коників-стрибунців.

ти з ними знався, бо кожна з них носила в грудях зозулин льон,

тримала хвою на язику, а очі – в курячій сліпоті.

не проводжай, хай ідуть собі до батька, може, а ти його

іще не знаєш: він проміняв любов на зір польових кротів.

іди один. ти приносиш цвіль в’юнким дівчаткам, а кажеш – гра.

візьми ножі та повирізай їм долі на трав’яних руках.

 

ПЕРШІ

 

ніч зміями завмирає в тонких яблуневих прожилках,

збігаються тіні перші на довгі дощі невикривлені,

і, як ліхтарі біля саду, стоять чоловік та жінка

і хтось, хто живе у листі, і хтось, хто усіх викриє.

 

ось зараз вони сміються, бо смерті не буде після,

а будуть любов і пам’ять, річок пересохлі русла.

мовчить чоловік, а жінка співає майбутню пісню

і довго потому плаче, бо говорити мусить

 

в той час, коли хтось незримий початок дає Синаю,

нашіптує потім сни їм про яблуню цю стару,

про того, хто шарудить в ній. тому вони засинають,

бо ще плоди не достигли для глиняних їхніх рук.

НОЙ

 

все, що не можна вголос, ми без остраху говорили пошепки,

і вечір схиляв над нами поснулі лялечки ліхтарних ламп.

а все недоказане ми надсилали потому голубиною поштою,

прив’язуючи листи до тендітних рожевих лап.

 

ті слова, котрі сказані упівголоса, стали також пернатими,

ти їх чуєш вночі: вони б’ються крильми у віконні решета

дому твого. все, що лишилось мені – це говорити і плакати:

ти не з’явишся більше тут, але ти є. зрештою,

 

хіба страшно, що шляхи поросли тереном і шипшиною, —

ти отримаєш лист з першим паводком, з першим Ноєм.

голуби з підвіконня злітають – це я прошу: напиши мені.

та чекаю на відповідь. поговори зі мною.

 

РІЗДВЯНЕ МІСТО

 

хода твоя священна – кругова

скажи, куди збираєшся сьогодні

тут стільки тих, які завжди голодні 

і тих, які біжать по головах

 

як замінити місто Віфлеєм

на те, що ти живеш в моєму домі

на те, що всі присутні і сторонні

не є

 

крім нас у нерозгаданості нас

дисперсія відсутності і площа

пустелі виливається й полоще

кривавий наст

 

на святість накладатимуть арешт

ти німби розкидатимеш на гравій

і ніби тихо, і ніхто не грає

бо ти не йдеш

 

бо нерішучість у твоїй ході

і слів немає, та щоразу вище

переростає одинокий вишкіл

у дім