«Пісня повітря»

Ірина Сажинська

АЙВА

 в саду, біля дому, в якому вона жила,

росли абрикоси, здіймалась п'янка меліса,

і, достигнувши, гупала по землі айва,

зачіпаючи продовгувате лискуче листя, 

крізь яке проглядалось небо, пухке і тістове:

зараз піде дощ – лови його через сито! 

але стався град. у неї було дитинство, 

а тепер лише беззахисність перед світом,

який розлетівся цеглою пам'яті повз

сіно некошених снів про минулу зиму.

на ній сарафан у смужку, мідне волосся

заплетене в колосок, взуті кеди сині

на босу ногу. матір із нею, батько, брат і

мала їхати бабця, та у неї не вийшло. 

вони намагалися щось із собою взяти,

а встигли – іконку із сумним Всевишнім. 

вона тільки й мріє, що скоро кінець війні,

що затягнуться рідного міста нариви-кратери.

і лякається крапель дощу, гупання айви –

їй постійно здається, що це гранати.

 

 

ВІДЛІК

 

час зазвичай знаходиться на рівні сонячного сплетіння – 

спробуй відчуй: терпкий – на слух, зате золотий – на дотик,

поки холодні пальці розкришують гладкі скляні намистини, 

ділячи його зсередини порівну на спогади та скорботи,

 

вдихай його різкість, заговорюй, ніби з покинутим чоловіком. 

це фантомний спомин, який вкоренився в тілі та взявся міцно,

як токсична фарба, що згодом злущиться з дерев’яних вікон, 

але як вгадати, що він переноситиме тривожно з місця на місце,

 

що він несе як не виноградну кісточку чи макове зерня,

котрі болем та соромом вмішуються в солодке духмяне коливо 

і проростають чомусь крізь залатану спекою шкіру серпня,

щоб розпочатись наново і не закінчитися ніколи.