«Прийшла у світ, народжена у росах...», вірші

#

Прийшла у світ, народжена у росах,

На зламі двох важких тисячоліть,

Які звучали дивним суголоссям

Майбутніх щасть і здійснених жахіть.

Та я була дитинно дуже щира:

Не бачила недоліків і вад,

В моєму світі лиш лілово-біло

Бузок дививсь на перший зорепад.

Душа моя, задивлена у зорі,

Приймала всю існуючу любов,

І в неосяжних почуттях прозоро

Вмирало зло й народжувався Бог.

Я так росла, робила перші кроки,

І стверджувалась в слові - Я ЖИВА.

Надавши сенсу кожному листкові,

Мені під ноги слалася трава.

У неї все так зелено і просто:

Чекай дощу, бери у нього сил,

І проростай, здіймайся аж до сонця,

Неначе вічним буде небосхил. 

Мене любов ненависті не вчила,

В людини просто все як у трави:

Чекай дощу, бери у нього силу,

І скільки духу вір, кохай, люби.

 

#

Підвладна слабкощам сліпих емоцій,

Торкаючи останній білий сніг,

До тебе в сни прийду легка і боса.

І обтрусивши зорі з голих ніг,

Я засміюсь. Ніколи не сміялась

Так трепетно, що страшно аж вдихнуть

Тії зими, що нам під ноги впала,

У сіру землю поховавши лють.

У світлих снах немає місця люті,

Несповнених бажань і зла нема,

Лиш очі наші, мов ланцем прикуті,

Питаються в душі. Душа не зна сама,

Що це таке. Словам яких поетів

Вдалося це зловить і записать?

Щораз Шекспір вмирає над сонетом,

Щоб у наступних знову воскресать.

Тож кожен вірш - це свято воскресіння,

А кожен сон - це бенефіс єства.

Так пророста невидимим корінням

Любов у душах крізь усі слова.

 

#

Час обійматись нестримно,

Час ухилятись обіймів.

Щось небезпечно незриме

Стало меланхолійним.

 

З лівого боку озветься,

Спогадом вдарить під ребра.

Хтось називає це серцем,

Серця мені не треба.

 

Вже за моїми плечима

Всі коридори й пасажі.

Просто сумними очима

Ти дуже схожий на Справжнє.

 

Стій! Не воюй проти долі,

Ніжність - вона незборима.

Внутрішнім проявом болю

Міцно закоханий в рими.

 

#

Пробач мене, бо я не можу

Себе пробачити за все.

Журбою душу відморожу,

І світ снігами занесе.

І буде сум колоти пальці,

Аж потече гаряча кров,

Тоді зима на білих п'яльцях

Із неї вишиє Любов.

Й вона впаде сліпа і боса

На білу плахту лютих днів,

Залишена на ґвалт морозам,

Не знайде слів, потрібних слів.

Холодний вітер біль остудить,

На рани випадуть сніги.

Та ми ж з тобою просто люди

Із крові, плоті і жаги!

Наш гордий шлях страждань і зречень

Не має гарного кінця.

Промінчики, весни предтечі,

О, розтопіть же нам серця!

Щоб ми такі на відчай хворі

Страшенну визнали вину.

Заплачено всесвітнім болем

Кохання справжнього ціну.

 

#

Тому що Львів прощається дощем

І залишає в серці теплий щем.

Тому що ти іще в мені болиш,

Та наша тиша - краща тиша з тиш.

Тому що на холодний мокрий брук

Безшумно впав пожовклий раптом крук.

Тому що восени це інший Львів:

Тут гола правда без весняних див.

Тому що я вже під чужим плащем,

Ти ж хочеш моїх сліз іще і ще...

Тому що тут немає жодних меж:

Тікаючи від себе, не втечеш.

Тому що безліч місця на землі,

Та львівські сповідальниці одні.

Тому що я несу свою любов,

Й вона існує поза всяких мов.

Тому в краплинах львівського дощу

Я говорила, а тепер мовчу.

 

#

Слухай шум своєї гарячої крові у білій морській мушлі.

Дозволь прибою сіллю загоювати рани.

Вчися жити за заповідями трав і квітів.

Повертайся до початку себе.

Іди за Світлом.

Напиши

Апокрифи

Власної

Любові.