«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

 

                                                      * * *

 

 

   В Харкові  не лишилось такого району, де б я не мешкав. Всюди наслідив, звик до всього. Але після флізовського помешкання від краєвидів району тракторного заводу в мене виникає думка про суїцид. Сірий, похмурий, з руїнами радянської гігантоманії маленький острів життя на околиці міста. Кожного разу, як тільки виринаю з метро, кістляві, ревматичні пальці цього району мертвою хваткою здавлюють мою аристократичну шию. Після центру — важкувато.

    А моє вбоге помешкання?! Ой, не можу… Горища Петербургу, описані Достоєвським, — райські куточки в порівнянні з моїм пристанищем.

Мені нудно, бо нічого не цікавить, окрім погоди, точніше, її прогнозування. Головний інженер метеоцентру, складаючи прогнози для ЗМІ, мою  роботу геть ігнорує. Хоча вже не раз переконувався, що мої  висновки стовідсотково точні. «Проти науки, Вадиме, не попреш, — він ніяково розводить руками у відповідь на мої репліки. — Що я потім скажу керівництву, коли йому заманеться перевірити погодну карту з інформацією, яку ми надаємо для ЗМІ? На карті — дощ, а ми пишемо — сонце і вітер? Хоч ти і тисячу разів правий».

— Але ж воно так і буде! — обурено попереджую.

— Досить. Не маленький. Сам розумієш. Є непорушні правила й формули прогнозування, а твоє аматорство зробить усіх нас безробітними. Не ображайся, але...

Оце і вся балачка. Зрозуміла річ — мені просто заздрять. Точніше — заздрили. А нині, коли переконались, що моє оригінальне прогнозування нікого не цікавить, — заспокоїлись.  Заспокоївся і я. Кому це потрібно? Мені, чи що? Я, так би мовити, стараюсь заради загального благополуччя. А от візьми, запитай мене, як це вдається, — пояснити не зможу. Не знаю, звідки в мене ці здібності. Отримані за п’ять років знання в університеті потрібні хіба що для складання карти та користування приладами, решта — таїна.

Я можу сказати і не помилюсь, якою буде погода ранком, вдень, вечором 21 березня 2019 року. Як все це відбувається в моїй голові, не берусь пояснювати, бо,  як на моє переконання, не всі речі в цьому світі можна втиснути в слова.

   Ось так і живу. Взагалі метеорологи дуже творчі й самобутні люди. Звичайно, важко зрозуміти сказане, необхідно хоча б раз бути присутнім в той час, коли ми, не відриваючись від стільця, витаємо в небі над Землею. Підхоплені повітряними потоками, перевертаємось з ніг на голову, борсаємося у вихорах, задихаємось в циклонах, продираємось крізь грозові хмари, ховаючись від мегавольтних розрядів блискавки. А потім, потріпані стихіями, опускаємося на грішну Землю і, як і нічого не було (навіть не встигаємо просохнути), строчимо прогнози «на завтра» з точністю навпаки.

 

                                                  * * *

 

   Клац — і немає світла. Ближче до сорока життєві радощі  втрачають  чарівність, і  сприймаєш їх всього лиш як  тимчасову можливість втечі від буденщини.

   Юрка зі “шкандалем” вигнали з роботи. За пиятику. Бо  ні до чого було причепитись. Всі ми одразу ж здогадались, що це спектакль на замовлення Флізова. Журук не дає про себе знати. Мені скучно й самотньо. Похитнулась ще одна остання цитадель цивілізації — наша дружба. Не сейсмостійкий фундамент заклали.

   Незабаром стукне сорок. Ну, не так вже й «незабаром», але стукне боляче. І хто я зараз в цій обідраній квартирі? Повелитель дощу. Майже як за однойменним романом С. Беллоу. Тоді залий ти всіх непроглядною товщею Н2О!

   Засинаючи, розмірковую: «Ти бажав самотності? Так бери ж її. Ось вона. Ні-і-і-і, — єхидно усміхаюсь і пригрожую пальцем, — в чужій, занедбаній квартирі, з зарплатнею сто доларів, з парою потертих джинсів, курткою, придбаною в «секонд хенді», зіпсованою праскою, без холодильника... Самотність, дорогі мої, повинна бути стерильною, як одноразовий шприц. От тоді можна отримати задоволення. А зараз — спати».

 

 

* * *

 

   «Цікаво, зі скількома я жінками переспав за своє недовге, нудне й сіре життя», — перше, що спливло на думку, коли ми мовчки лежали, розплатавшись на широченному ліжку.  Вона — моя колега. І навіть тут, в такій справі, як секс, я вчинив, наче той двієчник. Оскільки розумні люди попереджують: «не стрибай у гречку там, де мешкаєш, і там, де працюєш». В цьому  я переконувався не раз. Але як той дурник, вперто наступаю на ті ж самі граблі.

— От чортів інстинкт! Чуєш, через нього стільки проблем —розмірковував  якось  Юрко. — Ні, ти тільки вдумайся, як верховодить тобою. Ти ось танком управляв, так? А з  ним впоратись не вмієш. І хто ти після цього?

— ???

— Мотузки з мене в’є, — не вгамовувався він. — На п’ятаки б порізав і собакам викинув!..

   Їй — 22 роки. В цьому році вона закінчила вуз і поперла науку на виробництво. В мене до неї  не має ніякого інтересу, окрім геніталій. Впевнений, що і вона в мені нічого оригінального не відкопала. Лягла до ліжка, аби помститися своєму бойфрендові.

   Чим же, якими об’ємами, одиницями вимірюється ККД (коефіцієнт корисної дії) прожитих років? Невже мірилом є гроші й жінки? Для цього ми  народжуємось? Хорошенький розклад. А я вважав, що з’явився на світ ще й для того, щоб мої співвітчизники не намочили ноги, не відморозили вуха, не підсмажились на сонці.

— Каву будеш? — на правах господарки поцікавилась вона після тривалого мовчання.

— Буду. Дозволь, я зварю, — хапаюсь за можливість втекти з ліжка.

— Мені без цукру.

На кухні мене зустрічає чорний прямокутник вікна — ніч. Дременути звідси можна тепер тільки на таксі. Не пригадую, чи вистачить в мене грошей?

— Воронін, невже оце тобі подобається займатись цією чортівнею вже стільки років? — озвалась  після того, як відпила з чашки, наче не могла розмовляти без ковтка кави.

— Ти думала про це в ліжку?

— Ще з часів виробничої практики на третьому курсі.

— Ну і як?

— Гнітить все це.

— А ти не думай.

— Не можу.

— Так — зрозумів. Тобі це не подобається і ти шукаєш напарника по нещастю?

— Щоб з ким було втішитись.

— Тішитись потрібно в коханні, а не в роботі.

— Схоже, що ти вже розчарувався в коханні?

— Через те й шукаю його в роботі.

— Не сміши мене, дурненький. А взагалі, ти цікавий тип. Я й не думала, що в тридцять п’ять мужики здатні бути цікавими.

— І в сімдесят, і у вісімдесят — всі ми однакові.

— Мій Гена не такий, як всі.

— Тоді кинь його. Це дуже відповідально — возитися з неординарними.

— Скажи, тільки відверто, а ти на мене давно око поклав?

— Я вже давно нічого не бачу.

— Тобто?

— Нічого не бачу, а тільки відчуваю.

— Що ти відчуваєш?

— Потребу.

— Грубіян ти, Воронін, і зануда.

— І ні те, і ні друге. Я говорю  правду, а решта — вішають тобі локшину на вуха. Це набагато приємніше, ніж говорити правду. Хоча, в правді також є необхідність, як і в сексі. От тільки не у всіх.

— Гаразд, втомив, — різко потягнулась. — Тобі час збиратись. Гена повертається з Києва нічним експресом.

 

 

 

 

                                                  * * *

 

   Грошей на таксі не вистачило. Плівся додому через усе місто, плутаючи подвір’ями, щоб скоротити відстань. Єдиний спосіб відволіктися від невеселих, гнітючих думок —  читати вивіски на фасадах будинків. Як на мене — це найпопулярніший спосіб пізнання сучасної структури суспільства. От, наприклад, мене розсмішив шедевр: «Харківське обласне товариство захисту прав споживачів». Які цікаві думки виникають, якщо замислитися над змістом такої назви. Виявляється, що всі ми створюємо підвид людини — троглодит споживаючий, і намагаємось захиститись від невдалого споживання. Ранг споживача, ненажери, доведений до рівня архідержавної значимості. Створюються цілі управління, товариства, роздувається штатний розклад експертів по памперсах, пиріжках, капусті, горілці… Аби тільки, не дай Боже, гомолюдинус, постійно перебуваючи в пошуках, одержимий думкою, щоб іще таке з’їсти, не зжер раптом чогось такого шкідливого. В такому випадку час створити аналогічну контору, щось на зразок «Товариство захисту прав думаючих».

   Але ніякі товариства разом з єврокомісарами абсолютно не здатні виконати бодай  нуль цілих, нуль десятих функції захисту — все це тільки вивіски, за якими діється все з точністю навпаки. Гроші — ось самий надійний індивідуальний захист людини в царині маразматичних вивісок. От тільки де їх взяти? В цьому випадку не допоможе й не захистить жодне товариство. Раніше це питання мене якось не так хвилювало. Це, мабуть, тому, що чимчикую пішки через все місто, і не як любитель пішої ходи, а як непотріб, виставлений за двері в прохолоду жовтневої ночі. Сам винен. Отже — тюпай собі мовчки.

 

 

 

 

                                             * * *

 

 

   Відірвавшись від ліжка, одразу ж човгаю до вікна: ртутний стовпчик градусника, маківка берези з тендітними гілочками показують напрямок вітру — всі ці дрібниці розумніші за людину. Тому з них розпочинається кожен мій ранок. Потому виходжу на балкон — дегустую повітря. Роблю  це з найбільшою насолодою, оскільки що може бути кращим за «парфуми» Землі? Вона — справжня модниця — змінює їх ледь не кожні дві-три години. Вдихаю глибоко, скільки дозволяє об’єм легень, щоб схопити усі відтінки ароматів. За другим разом намагаюсь відрізнити більшість відтінків від меншості. Одним словом — це справжній ритуал, таїнство, по закінченні якого можна з неймовірною точністю сказати, чого слід очікувати сьогодні від погоди. З цього починається мій кожний ранок: і не тому, що мені так хочеться, а тому, що інакше не можу.

   В моєму невеличкому Всесвіті кожен предмет настільки тісно пов’язаний з прогнозом погоди, що жодні  закони фундаментальної метеорології ніколи не зможуть розхитати цей зв’язок. Прогноз погоди — це як історія хворого: графіки температури, тиск, аналізи, прогресуючі симптоми, домінуючі віруси. Космос хворіє тими ж самісінькими болячками, що й людина на Землі. Світ хворий, але на відміну від людини, намагається одужати.

   Немає більш нічого досконалішого  в цьому світі, ніж те, що визначає прогноз погоди на завтра. Справа у тім, що погода (природа) не соромиться бути такою, якою вона є:  без прикрас, брехні, хоча остання риса таки трапляється завдяки синоптикам-двієчникам, але то вже деталі.

   Весь час намагаюсь стати схожим  на маківку берізки, тобто бути самим собою, бо так легше живеться, принаймні мені. Ось зараз любуюся верховіттям берези — до чого ж все прекрасно й просто! Достатньо поглянути, як вітер шарпає її верховіття,  і без похибки визначаю, що напрямок вітру північно-східний, 3—4 метри за секунду. Можливий перепад температури не раніше, ніж через добу. Північно-східний вітер ми ще називаємо «московським». В 99 випадках із 100 він несе з собою опади й пониження температури. Та за таких обставин  не слід ігнорувати дані атмосферного тиску і види хмарності.

   Такі справи.

   Після таких роздумів зовсім зникає бажання плентатися на роботу.

Зграйка горобців купається в пилюці, двірник шкребе худою мітлою асфальтівку (мороз по спині!), бомжики по-господарськи перевіряють асортимент сміттєвого баку. Ох і вид! Мізки накачуються  негативом зранку на весь день.  Але день розпочався, він рухається вслід за сонцем, і проти нього вже не попреш. Хоча є способи, але вони штучні й коштують дорого. Та справа не в ціні, а в наслідках. Можна збрехати самому собі, але за це неминуче виставлять рахунок.

   Мене розбирає сміх: колись я мріяв про ідилію на зачуханій метеостанції в казахському степу, а опинився у півторамільйонному мегаполісі, центральна нервова система якого уже вражена смертельною онкологією. З часом я трошки порозумнішав, і мені вистачило глузду, щоб запхати свої мрії глибоко-глибоко, бо ніякої ідилії ні в Сибіру, ні в Африці, ні в степах України ніколи не було, не має й не буде. Усюди одне й теж. Мудрий Сковорода попереджував: “Щастя немає ніде, бо воно усюди”.

 

 

                                      * * *

 

    У Юрка — проблеми. Цікавий та фінансово привабливий проект зі столичним виданням луснув за одну мить. Причому у цьому нещасті винен він. Майже місяць Юрко бігав, як очманілий, влаштовуючи необхідні формальності з відкриттям кореспондентського пункту. З Києва приперли оргтехніку. От-от закипить робота.

   В назначений день зі столиці  приїхало керівництво, а Юрко, коли їх слід було зустріти, лежав вдома ніякий після чергової пиятики.

   Зараз він перебивається нікчемними заробітками на якійсь радіостанції. Мережа мовлення досить маленька, прибуток від реклами мізерний, а власникам викупленої частоти ефіру на все це просто начхати.

«Катарсис, — він шуткує й намагається тримати хвіст пістолетом, — це необхідно пройти, а там і бананові острови».

   Ясна річ, що все це  поза. Насправді ж він зігнувся, наче той цвях під молотком косоокого теслі. Гадаю, що по всіх нас, з різною силою,  пройшовся несамовитий тесля.

   Час від часу ми зустрічаємось, потягуємо пиво і ліниво правимо нехитрі теревені. Кожному нудно, тяжко, самотньо, але про це ніхто не наважиться заговорити першим.

   Я нинішній — шматок застиглого цементу: про мене забули, добудовуючи дім, я виявися зайвим. І притулити нікуди. Валяюсь під ногами, мене буцають, перекидають з місця на місце. Мав  можливість бути корисним на будівництві, але  не зумів скористатися.

 

 

 

                                                    * * *

 

 

   Комп’ютер плюс інет — геніальна ілюзія не-самотності. Невимогливий, поблажливий компаньйон на всі випадки життя, особливо коли сам маєш претензії до світу. Тому й сиджу зараз, тихенько нишпорю в його нетрях. Прекрасна ізоляція від світу, я б сказав — бронебійна. Шкода, що на новій квартирі не маю можливості підключитися до інету. Та й грошей не густо. Проживання у флізовській квартирі обходилось для мене дешево: сплачував тільки за електрику, воду, газ і телефон. На новому місці затрати вдвічі більші.

— Воронін, бідненький, як ти вчора добрався? — чую за спиною голос, а потім ніжний дотик до плеча. — Тебе не зґвалтували голубі, не відібрали гаманець злодії?

У відповідь хочеться сказати щось різке, але потрібні в таких випадках слова, як на зло, розгубились.

— Чого мовчиш? — Сіла напроти. — Тільки не вдавай  дуже зайнятого. Я ж бачу, що без діла в інеті плаваєш.

— Що тобі сказати?

— Слухай, Воронін, а давай ми тебе оженимо?!

— Чого це ти раптом пройнялась моєю самотністю?

— Шкода тебе стало.

— Я ж не синичка з обмерзлими крильцями. От ходімо до мене сьогодні — пожалієш.

— Виснажилась.

— Не бреши.

— А ти, що, під вікнами стояв?

— На сьогодні досить. Дай попрацювати.

— Невже насправді ти ото під вікнами огинався? І тобі не соромно, Воронін?

• Ні, — говорю.

Може швидше відчепиться.

— Ти все ж таки подумай над моєю пропозицією.

— Я про тебе й так думаю.

— Про мене є кому думати. Ти б краще про себе подумав. Для початку закохайся. Невже тобі не нудно бути самцем? Стань янголятком, пухнастою лапочкою, здіймись над суєтою.

— І гепнись каменем на землю.

— Не перебивай. Ну, скажи мені, Воронін, ось я вчора лягла з тобою в ліжко, так? В тебе все вийшло? А от тільки уяви, якщо до сексу ще домішати кохання. Це такий коктейль, що одні вуха лишаться, якщо не знати міри. Пробував? Ех, ти, юначе...

— Гаразд, —  різко схопив її за руку й притягнув до себе. — Тоді скажи мені, сонечко дволике, нащо ти вчора лягла в ліжко?

— А ти начебто й не здогадався. Звісно, що пожаліла тебе.

— Знову ж таки брешеш, жаліслива ти моя. Цікаво, твій пік жалю співпадає з максимальним загостренням ваших стосунків?

— Хамлюга!

Клацаю мишкою (інет зранку літає метеликом), і на екрані з’являється метеорологічна карта Європи. Ніщо так не вражає, як робота професіоналів. Вищий пілотаж європейських колег захоплює з головою, і я разом з ними шпортаюсь в циклонах, атмосферних фронтах і захлинаюсь осінніми обложними зливами.

 

 

 

 

 

                                                 * * *

 

 

   В нашому відділі — ніякої роботи: всі  висипали з офісу на подвір’я милуватися новісіньким щойно придбаним  «Рено»  керівника нашого відділу. Я слухняно плетусь слідом за всіма: мушу  розділити радість за  ближнього.

    Як людина не зовсім далека від техніки, цікавлюся у щасливого власника  характеристикою коробки передач, про затрати пального на сотню кілометрів, тощо.   Та все це  подобається керівникові більше, ніж «охання-ахання» решти. Він угледів компетентного співбесідника, з яким цікаво обговорити куплену річ.

— Колеги, але що прикольно в цій машині, — втрутився в нашу розмову хтось з колег, —  так це номер. Воронін, зверни увагу,  цифра в цифру — телефонний номер нашого відділу.

  Я витріщив очі на бампер блискучого «Рено» з прямокутною пластинкою автомобільного номера: 724-53-61. Дійсно — цифра в цифру.

— Уявляєш? — просвітлів від щастя наш заввідділом. — В цьому щось таки є! Не просто ж так, правда?

   Я кивав головою, розпливався в усмішці.

— Не сумуй, старина, в тебе буде не гірше, — чую поряд голос колеги тоді, як завідуючий  відійшов продемонструвати салон авто.

— З чого ти взяв, що я сумую?

— Та це я так. Вигляд в тебе, як у загнаного зайця. Не спав? Тоді ходімо пивка для ривка. І нагода є, чого б і не потягнути по чарочці? Шеф пробачить.

— Іншим разом. Та й пивом справу не поправиш.

— Все так серйозно?

— Сам не розберусь.

 

 

                                                        * * *

 

 

   Потім була нарада, на якій мені спочатку «поставили на вид» (й досі не розумію, за що?), а потім перевели на половину ставки — виявляється, наказ про це був давно підписаний… Тому зараз я сиджу в якійсь кав’ярні і маленькими ковтками відпиваю замовлені двісті грамів горілки.

     Дійсно таки, життя  не більше ніж звичайнісінька херня, оскільки з першої до останньої миті  людина виконує свої дії проти власної волі. Спочатку її, як молоде теля, на налигачі тягнуть до дитячого садочку: повередувала, поплакала, дивись, вже і звикла. Бо діватись нікуди.

Потім — школа: ідеалізоване уявлення про неї руйнується в першій половині вересня. Тут вже сльозами не зарадиш, та й дечому навчили в садочку. І щоб хоч на один день відпочити від узаконеного насильства, лишається тільки одне — збрехати батькам, що в тебе раптово розболівся живіт, ниє голова, заклало горло.

   Наприкінці школярства  — щось на зразок острівця свободи вдалині маячить університет. Та згодом і це виявляється марою: зубри, складай і котись ковбаскою на широку дорогу. І тоді воскресає ще одна надія: здається, ще трошки, ось-ось, і з отриманням диплому розпочнеться нове, самостійне життя, напрямок і швидкість течії якого визначаєш тільки ти один.

Однак замість очікуваної свіжості в ніс б’є сперте повітря офісів. На тебе й тут чекає розчарування: робота не подобається, а якщо і подобається, то більшість колективу — ідіоти, або ж колектив нічого, так зарплатня ідіотська.

    І тоді знову на захмареному горизонті затремтить промінчик надії — кохання. Справжнє кохання, з якого виросте сім’я,  жменька слухняних, люблячих діточок. Та минають роки, а з ними  рідшає список запрошених на чергову річницю весілля; робота не тішить, грошей не вистачає. Необхідно щось змінити. Озирнувся навколо —  ніхто нічим не зайнятий. Живуть і розмножуються. І от нарешті настає час повної капітуляції. В зіщуленій душі замість надій поселяється паніка.

   І ти готовий до бунту, але на той час уже ні на що не здатний. Душа вимагає, а розум знітився й винувато мовчить. Залишки розуму зашлаковані маразмом шкільної та університетської освіти. Ти вже не в змозі зрозуміти, що кохання й сім’я — це дві полярно протилежні речі. Але світла, дитяча віра в казку про те, як вони жили щасливі й померли в один день, ще жевріє. Однак змінювати бодай що-небудь у житті — пізно, тому залишається одне — покірно виконувати обов’язки. Адже усі ми — відповідальні за тих, кого приручили.

   І протягом цієї свистопляски нормальна людина тільки й лишається нормальною тому, що в ній теплиться прихована віра в те, що коли-небудь   повинно щось змінитись. Зморений, пом’ятий, вичавлений життям, ти вже не бажаєш нічого, окрім одного — забуття. І тоді на допомогу приходить смерть — єдиний вчинок за все життя, який ти зробиш уже не проти власної волі.

   А якщо в людини талант? «Талант — це доручення від Господа Бога», — сказав Євгеній Баратинський. Чому ця цитата в’їлась в мою пам’ять?.. А кого цікавить твоє доручення? Межа нинішніх інтересів — курс світових валют, рахунок футбольного матчу, розмір грудей новоявленої зірки, меню на вечерю та погода на завтра. Все в цьому житті влаштовано і продумано. Пастки розставлені так, що про їх існування мало хто підозрює, а коли й підозрює, то трапляється це, як правило, тоді, коли він сам опиняється втягненим в армію тих, хто розставляє пастки.

   «Натисни на кнопку — отримаєш результат».

   А ось і результат: тридцять один відсоток опитаних європейців, як повідомляється в журналі «Наука и жизнь», вважають, що Сонце обертається навколо Землі, а п’ятдесят дев’ять — вважають, що молоко, яке потрапило під радіаційне випромінювання, можна очистити шляхом кип’ятіння.

   Щорічно, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в світі добровільно йдуть з життя  близько  мільйона людей: всього за 365 днів  на земній кулі зникає таке місто, як Харків. Суїцид пояснюють за допомогою всякої маячні, аби тільки вмовчати, приховати, відволікти увагу від таїни акту самогубства. Оскільки справжня причина, через яку людина покидає цей світ, — невідповідність обставин умовам  для виконання «доручення від Бога».

 

 

 

                                          

 

    Ось чому мені так незатишно. Я відстав від сучасної моди соціального типажу, на котрого працює весь світ в чотири зміни.

А людей набивається багатенько. Сьогодні п’ятниця. Забігайлівка таки затишна. Жодного разу сюди не заходив і більше, мабуть, не зайду.

— Я вам не заважатиму?

• Мені вже ніхто не завадить, — відповідаю на милий голосочок.

Нехай сідає, аби тільки не заважала насмоктатись.

— Спасибі. Якщо ви на когось чекаєте, то я ненадовго.

— Не переймайтесь.

Моє хмільне бурмотіння, напевно, відбило охоту підтримати розмову далі, і вона з заклопотаним виглядом почала гортати якісь папери. Грає. Хоче справити враження. Однак приставати не буду. Бо в мене, на відміну від неї, всі ролі зіграні. То ж сиди і пий мовчки.

   Нещастя: в мобілці розрядився акумулятор саме в той момент, коли  зателефонували. Встиг розгледіти кілька цифр номеру. Схоже, що Руслан. Звичайно, було б добре попиячити цього вечора в компанії справжнього друга. В кишенях знайшов дивом недовикористану телефонну картку. Довелось плестись до таксофону.

   Таки дійсно, телефонував Руслан. Йому заманулось «сколихнути стоячу воду нашого болотця». Домовляємося про  зустріч  в центрі міста. Юрко також пристає на пропозицію.

  Виявити пристойну кав’ярню в історичній частині Харкова — справа копітка, тому ми не обтяжуємо себе пошуками, а навмання зупиняємось в першій ліпшій на початку Сумської вулиці. Тут  і не чисто, і не брудно, і не людно, і не порожньо.

   Руслан висипав на стіл з десяток світлин зі свого дембільского альбому. Я одразу звернув увагу, що Флізов фактично на кожному фото. Ось на одному — він, дідусь Радянської армії, зі знанням справи переводить вчорашнього «салагу» в «черпаки», тобто «посвячує» на ранг вище. Не фото, а справжнісінький тобі компромат. Навіть текстове супроводження не потрібне. Як то кажуть — без слів.

   Перш ніж переповісти, що на ньому зображено, необхідний екскурс, хоча б на декілька речень. Процедура, а фактично ритуал «посвячення» у всіх родах військ Радянської армії починався одразу ж після опублікування в газетах наказу міністра оборони СРСР «Про звільнення в запас солдатів, матросів, сержантів і старшин, які відслужили термін строкової служби в лавах Радянської Армії і про черговий призов осіб, досягнувших 18-літнього віку, на службу». В результаті розчерку пера сотні тисяч солдатів понадстрокової служби зростали в ранзі: одні ставали дємбілями, інші дєдушками, черпаками, салагами, духами. Так от, процес посвячення (що був зафіксований на фото) розпочинався з того, що ті, хто відслужив в армії півроку, знімали штани, лягали догори сідницею на підлогу, а старший за строком служби намотував на руку солдатський ремінь і з усієї дурі лупив по ягідницях мідною бляхою. Кількість ударів відповідала кількості відслужених місяців. Причому переведеним вважався лише той, у кого на другий чи третій день на задниці синяком проступали відбиті бляхою шість зірочок. На знімку Флізов, наче збочинець, стояв босоніж в штанях і майці серед повалених на підлогу салаг з голими задницями; здійнята над головою рука розкручувала в повітрі ремінь.

   На другому знімку увіковічена інша подія. Флізов  зі статусом  салаги, переповнений поваги до дєдушки, лупив його танковим тросом. А той, наче його й не б’ють: зі щасливою посмішкою  розпластався на матраці перед боксом. Видовище, звичайно, вражаюче. І тут також слід дещо пояснити:  посвячення відбувалося не аби де-небудь, а виключно в певних місцях. Скажімо, з салаг в черпаки переводили в казармі, з черпаків в діди — на території парку, а саме, перед боксом, за воротами якого стояли танки. Перед обідом, коли з парку йдуть прапорщики й офіцери, розпочинається довгоочікуваний церемоніал. Перед боксом, біля воріт, кладуть матрац, завчасно принесений з казарми. На нього лягає щасливий від близького дємбєля новоявлений дєдушка. Гола сідниця в нього прикрита пухкою подушкою, і під аплодисменти інших його підопічний починає вдавати, що б’є його в’юнким тросом. Так з’являлись на світ дєдушки Радянської армії, на яких вона й трималась.

   Фотографувати солдатам понадстрокової служби на території полку категорично заборонялось, хіба що під час звільнення, і то — в присутності кого-небудь з офіцерів. Оскільки стихійно вибраний для зйомок ракурс на тлі житлових будинків  Петропавловська-Камчатського міг таїти в собі корисну інформацію для американських мілітаристів. А ми  фотографувались не де-небудь, а так, щоб на задньому плані обов’язково було видно витягнуті вздовж берега чорні колоди підводних човнів. Відому на весь світ Ключевську сопку, так само як і решту живописних краєвидів Камчатки, дозволялось фотографувати тільки в певних ракурсах. Нелегальна фотозйомка розцінювалася не інакше як зумисне розголошення державної таємниці. Для того, щоб тебе  згноїли в дисциплінарному батальйоні, достатньо було пару таких знімків, як з Флізовим.

— Хлопці, уявіть, який це цінний матеріал для якої-небудь задрипаної газетки! — Руслан не приховував радощів. Потому подивився на наші кислі  обличчя, але далі потягнув своєї. — Не хочете в газеті, давайте закинемо їх на сайт банку, де працює Флізов. З натяком, що ось, мовляв, який садо-мазо ваш керуючий однією з філій.

— До бісу все,  — спокійно мовив Юрко. — Якщо вже й зібрались, то давайте краще пом’янемо його світлу пам’ять. Він для нас просто помер, і крапка.

— Юрко прав, — погодився я. — Подумай, Руслане, що це нам дасть? Знову почнуться дзвінки мами-папи-бабусі-дідусі… Облишимо!

 

 

* * *

 

   Після третьої чарки Руслан з нами таки погодився, що його ідея — це дурниця. І повістка денна, як він сказав, вичерпалась. Він виголосив:  «Ніщо так не розряджає обстановку, як присутність ніжних, тендітних ручок, які будуть торкатися гостинців нашого столу. Вадим, дівчат запишемо на мій рахунок».

— Мовчання знак згоди. Ну, тоді я пішов.

— Зараз приведе  тих, що за десять доларів стоять вздовж Полтавського шляху, — пробурмотів Юрко.

   Сьогоднішній Юрко мені не подобався: мовчазний, замкнений. Якщо і втручався до розмови, то лиш декількома фразами. Дивлячись на нього, і в нас з Русланом губився настрій.

 

 

   Невдовзі він з’явився в супроводі трьох кокеток.

— Знайомтесь: Зіта, Ріта, Гіта, — сказав, як проспівав. — А ці двоє, — показав на нас, — Чук і Гек. Моє ім’я, впевнений, сьогодні нікому не знадобиться. Та й навіщо імена — ці дурні людські прізвиська?  Оскільки любов буде без радощів, то й розлука буде без печалі. Ну ось, вірші почитали, познайомились, час і по чарці випити. Що п’ємо, дівчата?

Слухаючи, як солов’єм заливається Руслан, я приховую посмішку, бо пригадалось, як він, добряче нализавшись, привів з гуртожитської дискотеки до себе в кімнату якусь першокурсницю. Це було у вересні. З червня ми ніяк не могли прохмеліти, відзначаючи наш дембіль-88. Цивільне життя здавалось нам ясельною групою дитячого садочку, а ми — зашкарублими циніками. Мовляв, без горілки в такому соціумі не адаптуєшся. Через те й налягали несамовито на оковиту.

   Ми з Юрком курили біля вікна в кінці коридору гуртожитку саме тоді, як наш брат по зброї, намагаючись втриматись на ногах, розшаркувався перед першокурсницею біля дверей кімнати, наче півень перед куркою, черкав крилом землю й довго ніяк не міг втрапити ключем в замок. А оскільки Руслан, як ми вважали, окупував кімнату до ранку, нам нічого не лишалось, як роздобути ще пару пляшок горілки і завалитись в гості до дівчат, що мешкали в сусідньому гуртожитку практикуючих медиків.

Дівчат і в нашому гуртожитку вистачало, але в гуртожитку медиків навіть з кранів на кухні текла не вода, а чистий спирт. Головне — прийти туди не з порожніми руками, а далі, як кажуть, було б горло. Пізнього вечора придбати пляшку горілки по ціні двох можна було тільки в швейцара готелю «Інтурист».

     Ми вишкрібали з кишень вцілілі карбованці, аж раптом навстіж відкрились двері кімнати. В темному прямокутнику  з’явилась, як мара, хитка постать Руслана, а повз неї мишеням прошмигнуло сполохане дівча. Руслан щось белькотів їй вслід, потім замовк, побачив нас, гучно вигукнув «Йду на таран» й попрямував до нас. Весь цей час він не відпускав руку від щоки.

«Що, зуб?» — запитав Юрко. «Який там зуб! — жалісливо мовив Руслан. — Тільки ми, значить, зайшли в кімнату, я  візьми й бовкни: знімай труси — давай знайомитися. Ну, а вона з усього розмаху як вмазала по щоці...»

  Все ж таки Руслан не дарма привів дівчат. Їх присутність, хоч вони і не з категорії «мрія поета»,  а все ж таки змінила настрій на краще. Та й  виявились вони не такими вже й тупенькими, як це передбачав Юрко. Одразу ж знайшлося безліч спільних тем для розмови: виявляється, та, що Руслан назвав Гітою, колись навчалась на іноземному, Ріта — закінчила «кульок» (академію культури), словом —  бомонд провінції.

    Ближче до півночі за сусідній столик офіціант посадив представників дикого Сходу. Схоже, що дівчата, які вже погодилися оглянути  аскетичний побут моєї холостяцької квартири, були знайомі з гостями міста. А хлопці, як тільки примітили дівчат, одразу ж пожвавились, щось весело загелкотіли між собою. А невдовзі до нашого столу підплив лебедем офіціант і з  напускною шанобою прикрасив залишки нашої вечері пляшкою вишуканого й дорогого коньяку: «Вашій компанії — від чоловіків за сусіднім столиком» — розкланявся й поплив собі далі.

— Що це за віслюча моча? — обурився Юрко. — Гей, чуєш, прибери оце геть!

— Та це ж нам, — зробила дугою брови Гіта.

— Вам чи нам? — уточнив Юрко.

Дівчата крадькома, наче вибачаючись, кинули погляди на сусідній столик. Діти нафтових магнатів, дочекавшись нарешті уваги, наче домовились, одночасно привітали дівчат повітряними поцілунками, при цьому спеціально голосно прицмокнули.

— А це ще що? — знітився Руслан.

— Чуєш, аксакал, ми не голубі. Угомонись і забери геть мочу свого віслюка, — Юрко толерантно натякав про неможливість встановлення дипломатичних відносин.

    Люди за ближніми столиками покосились в наш бік.

Та аксакал, який встиг вивчити найнеобхідніші в харківському побуті мовні звороти, за словом, як то говорять, в кишеню не поліз: «На куй ті мне кузен?! Ето май гелз прісент, понел, да?»

   За сусіднім столиком хихикнули. Потому гучно увімкнули музику, і наші образники, наче нічого й не трапилось, весело заджерготіли між собою. Напевно, вважали, що інцидент вичерпано.

— Хлопці, ну, будь ласка, заспокойтесь, — почала благати Ріта. — Не звертайте уваги. Я зараз же поверну їм коньяк. Тільки, благаю вас, не чіпляйтеся до них.

— Не сіпайся, — наказав  Юрко, а сам не спускав очей з данайців. —Він його сам забере: зубами й на четвереньках. А тепер, дівчатка, зізнавайтеся, спите ви з ними чи просто так російську мову допомагаєте вивчати?

— Та нічого у нас з ними не було. Якось спробували нас клеїти, і тільки.

— Юра, якщо опустити це питання, то ситуація від цього не змінюється, — закипав  Руслан. — Пригадуєте, як Олега Чепіка виключили з універу саме через отаких? Правда, тоді часи були інші.

    Випадок з Олегом Чепіком був доволі  гучною подією в тогочасному студентському житті. Керівництво універу намагалось зам’яти факти, які «ганьбили високе звання радянського студента-інтернаціоналіста й комсомольця», аби про все це не довідалися в Києві. З повчальною метою влаштували показову розправу над аморальним студентом. Враз потурили  з універу, комсомолу, а суд виніс вирок — три роки умовно. Людина з такою репутацією вважалась, як то говорять, кінченою. За якусь мить гордість факультету — він затикав за пояс перекладачів видавництва «Иностранная литература» — стала ганебною фігурою. Хлопець, який ще вчора вибирав, від якого видавництва прийняти запрошення на роботу (закінчував четвертий курс), тепер міг працевлаштуватись хіба що різноробочим («принеси-подай»), та й то не на кожній новобудові.

    Ніхто не знає, як склалась його доля. Відомо тільки те, що років зо три працював вантажником на велозаводі, а потім завіявся кудись на Північ. Напевно, якщо не спився, не скурвився, то в перебудовчому хаосі і безладі початку 90-х він міг би без ніяких проблем поновитися в університеті, адже йому лишався один рік навчання. Дорого обійшлись хлопцю слабкі нерви. А трапилось ось що: пізнього вечора, коли гуртожиток починав оживати, біля таксофону, встановленого саме на вході, зазвичай накопичувалася черга. Нудьгував того вечора в цій черзі й Чепік. Котрась із дівчат зловживала терпінням очікуючих. Гордий син сонячної Африки, більш компетентніший з питань прав людини, підійшов і безцеремонно натиснув на важіль таксофону. Так само безцеремонно, без слів, Чепік декількома різкими ударами рук збив африканця на підлогу, додавши пару стусанів ногами. На лемент іноземця збіглись всі народи Африки, що на той час мешкали в нашому гуртожитку. Доки вони розгублено, нічого не розуміючи, дивились на поверженого земляка, Олег  додав пару легеньких ударів ногою в живіт. Не маючи сили спокійно спостерігати за діями радянського расиста, африканці зграєю накинулись на Олега.

   На крик «наших б’ють!!!» збіглись однокурсники Олега. Вахтерка, на очах якої розгорталась ця катавасія, тремтячими пальцями намагалась справно набрати на телефонному дискові «02».

  Для всіх, кому довелось боронити національну гідність (причому з обох сторін),  все зійшло з рук, окрім Олега. Дісталось на повну котушку.

   — І не таких в клозеті мочили, — закипав Юрко.

А гості міста наче читали наші бажання: буквально через кілька хвилин дружньо, усі гуртом пішли до туалетної кімнати.

 

  — Слухай сюди, дядя, — звернувся Юрко до гостей міста, як тільки-но вони спорожнилися й на ходу зашморгували блискавки на матні. — Будь ласка, прибери своє пійло з нашого столу.

— Єслі ті менє трон — третій міровой войн сечас будет, — і жестом руки дав нам зрозуміти, щоб ми звільнили йому вихід.

— Одну хвилиночку, — зупинив їх Руслан. — Якщо у вас з російською, українською справи кепські, то я можу пояснити на французькій, англійській. Чи як?

— Мі вас не знаєм, ві — нас. Дзєвочкі — знаєм.

— Тоді, хлопці, доведеться порозумітись з вами з допомогою сурдоперекладу, — говорив  Руслан і водночас ледь помітно присів, потім різко відскочив назад, щоб відштовхнутись ногою від стінки, а другою — з  усієї сили затопив у диню того, хто нас публічно послав в область філейних частин.

   Двоє, зачувши неладне,  кинулись до дверей, лишаючи в біді товариша,  але  Юрко завчасно  їм загородив дорогу. Один з них відчайдушно пішов у наступ на  Юрка. Я і третій супостат якусь мить стояли, наче секунданти:  ніколи не можу тріснути першим. Та раптом в обличчя вдарив льодяний потік з газового балончика.

 

 

                                                            * * *

 

    До тями я прийшов під гуркотіння міліцейського «уазика». По обидва боки, тісно притулившись до мене, куняли Юрко з Русланом.  А в камері попереднього ув’язнення, остаточно прийшовши до тями, зрозумів, що хтось по-хазяйськи спорожнив  мої кишені. Забрали геть все. Паспорт — хрін з ним, а ось залишки грошей, отримані за оформлене під заставу авто, — шкода. Напевно, що все це виконав швейцар бару. Він мав прекрасну нагоду, оскільки другий раунд бійки відбувався в холі. На той час я лежав ніякий на холодній  кахлі ватерклозету. Поєдинок міг би цілком завершитись нашою перемогою, не зважаючи на дисбаланс сили і технічну перевагу супротивника, але розв’язки не сталось, бо до конфлікту втрутились миротворчі сили патрульно-постової служби міліції.

   Ледь не всю ніч  ми з розпухлими від болю головами, розбитими губами, носами, синцями під очима зіпсували силу силенну паперу, залишаючи власні автографи під протоколами та іншими формальностями, а також мали змогу достеменно вивчити статтю Кримінального кодексу України про навмисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

   А вже ранком, коли перші промені сонця розтопили  войовничу сірість світанкових сутінків, черговий майор райвідділу, вивчивши наші досьє, відкрив металеві двері-решітку КПУ, запросив до себе в кімнату чергового, де не вщухали телефонні  дзвінки, перемовини по рації нарядів ППС, а зверху, в куточку над цим гармидером, сонно муркотів маленький чорно-білий телевізор.

— Ну що будемо робити, інтернаціоналісти?

— Що ви порадите, те й будемо робити, — благально поглянув на майора Юрко. — Самі розумієте, кому хочеться відповідати по повній за таку нісенітницю.

— Хороша нісенітниця! — строго глянув з-під лоба майор.

Неважко було здогадатись, до чого веде майор. Я намагався швиденько зметикувати, в кого б можна було о такій ранній порі позичити грошей.

— Віддячимо, товаришу майор…

— Богові дякуйте —  ці хлопчики виявились нелегалами.

 

 

   Було майже шоста ранку, коли за нами закрились двері райвідділу.

— Легко відвертілись, — полегшено зітхнув Руслан. — Присядьмо, хоч перекуримо. Оце б зараз пивка.

— Ні сигарет, ні грошей, — я ніяково розвів руками.

— Стривайте, в мене вцілили якісь гроші, — Юрко почовгав до ближнього кіоску.

— Уявляєш, — торкнув мене за руку Руслан, — а коли б ще з нами був Журук, а  в іноземців з документами все гаразд? Ото б вляпалися! А з приводу грошей, не картайся, їх скільки не є, то завжди мало. Позичу. А там якось буде.

— Все, хлопці, —  рішуче заявив Юрко,  повернувшись з провізією. — З сьогоднішнього дня починаємо спокійне життя. Скільки можна?

— Давно пора. Чи роботою себе вимотати? —  розмірковував Руслан, жадібно затягуючись цигаркою.— Знаєш, Вадим, мені запропонували почитати англійську в одному зачуханому ліцеї. По дві години тричі на тиждень. Для мене це незручно, бо зранку. А ще їм потрібен француз. Юрко, спробуєш? Ще кваліфікації не втратив?

— Нічого не хочу пробувати. Остобісіли ваші ліцеї, банкіри, французи — до чорта лисого усіх!

— Синдром хронічної втоми?

— Обридлості. Зверніть увагу, нарешті ми  знайшли час поговорити про життя. О шостій ранку, на  брудному бордюрі неметеної площі Свободи.

   Мовчки, жадібно  пили пиво. З кожним ковтком начебто життя стало налагоджуватись.  Позитиву добавила чвертка горілки. Потім ще одна.  Хто сказав, що похмілля — друга пиятика?! Це прощання з гідом, який вчора добросовісно супроводжував вас по лабіринтах підсвідомості.

  Прикра нічна пригода забулася, бо несподівано Руслан бевкнув про намір одружитися. «Але хлопці, ви не повірите, що наші стосунки — результат  вигаданого  мною експерименту...»

— Дурні, припиніть зубоскалити, бо більше не наллю.

— Був певен, що ніколи не одружусь, — вів далі Руслан. — Бо ніяк не міг зрозуміти — звідки береться кохання?! А справа в тому, що ми розлінилися шукати кохання.  З мужністю олов’яного солдатика я  щоранку продирався крізь людські нетрі в метро, тролейбусі, маршрутці, щоб поспіти спершу  на одну роботу, потім на другу. А ввечері вдома  строчив переклади  буклетів  туристичної фірми. Ось так вперто жив. Саме страшне — стояти на місці. Слід щось робити, бути чимось зайнятим. Я себе знаю: складу руки — і капець.

   Так от, якось одного ранку в переповненому вагоні метро осяйнула думка, справжнє відкриття: щоденні  поїздки в метро крадуть сорок хвилин мого життя. Сорок хвилин — це одна година університетської пари, майже половина караульної зміни в армії, що здавалась вічністю. За сорок хвилин, міряючи кроками непроглядну темінь камчатської ночі, можна було тричі здолати 9000 кілометрів від Камчатки до Харкова й навпаки.  А тут — стій мовчки, лупай очима, наче скотиняка на бійні, і чекай команди: «Гей, пішла на вихід!»

   Тільки уявіть, за місяць ледь не шість діб мого життя йде на казна- що! Одного разу в вагоні метро я вчетверте перечитував текст про пральні порошки і раптом вирішив створити ілюзію бар’єру, який би став поміж мною та  натовпом, штовханиною, смердячими немитими головами  та перегару,  ароматами якого багатий ранковий метрополітен. Але ж як? Раніше можна було зануритись в книжку. Та це було колись, коли після дев’ятої ранку місто порожніло, а тепер громадський транспорт з ранку до ночі — наче бочка з оселедцями. Звичайно, можна по діагоналі читати паршивенький детективчик кишенькового формату, але таке чтиво вже не тішить.  Залишались тільки рекламні листівки та обридлі думки, тисячі разів передумані.

   Взагалі, метро — особливий вид транспорту. Ви якось зверніть увагу на  обличчя людей, а потім порівняйте з тими, хто їде в трамваї, тролейбусі, маршрутці, — і все зрозумієте. Запам’ятайте, бути пасажиром громадського транспорту — нелегка ноша. Особливо в метро: замкнутість простору якимось дивним чином діє на підсвідомість. На обличчях людей відображається жахлива тінь пригнобленості, безвихіддя, наче вони втратили будь-яку надію вибратися на поверхню з цього клятого погребу. І от мені спало на думку придбати фотоапарат, щоб зафіксувати портрети пасажирів в метро. Моя майбутня виставка матиме назву — «Метро. Люди». Скажіть, супер?

— Все це, Руслане, від того, що навколо тебе спалена сонцем пустеля. Ти борсаєшся на місці в мертвих пісках пустелі, а уявляєш, що рухаєшся. І що б ти не вигадував, нічого не виправдає твого наміру вибратись коли-небудь звідси, — прокоментував Юрко.

— Ще пишатиметеся мною, — Руслан капітально захмелів, і йому хотілось виговоритись. — Гаразд, залишимо цю дешеву філософію. От ти, Юр, скажи мені, що таке мова, в нетрях якої я длубаюсь з ранку до вечора? Тільки не поспішай відповідати. Відповім за всіх: переклад — це витирання під носом у лінивих, отупівших братів по розуму. Людська мова як засіб комунікації — стовідсотковий аргумент низького еволюційного розвитку людства. Ще пару століть, і вона зникне. Атавізм, коли хочете. Хочете приклад? Будь ласка: всі ми знаємо, що друковане слово втратило колишні магічні властивості. Текст перестав бути таблицею символів, в якій закодована зворушлива таїна. Його  спростували, опустили нижче плінтуса. Таке ж майбутнє чекає й на звуки, усну мову. Першими відмирають символи, а потім їх зображення. В результаті в арсеналі людства залишиться десяток нечленороздільних звуків, для висловлення основних інстинктів. Елочка Людоїдка — зовсім не сатиричний персонаж, не вигадка Ільфа і Петрова, а печальне пророцтво.

— Розумно мовиш, —  погодився Юрко. — Але чому розглядаєш крізь призму регресії? А якщо навпаки — відмирання звуків, знаків  є ознаками прогресу? Я тобі скажу, це цікава тема. Можна посперечатись. Але в чому ти правий, так це в тому, що хоч вниз, хоч вгору, — мова не стоїть на місці ні там, ні сям. І твій фах перекладача викличе у майбутніх поколінь тільки подив.

— Через те  й вирішив зайнятись портретною фотозйомкою. З допомогою зафіксованих речових доказів майбутнім поколінням легше буде зрозуміти труднощі предків.

 

   Дослідження облич в метро  згодом набридло. Пізнавальний процес фізіономістики в замкнутому просторі несподівано вичерпався. Та сплив новий предмет захоплення —  руки пасажирів, що міцно обіймали нікельований поручень у вагоні.

    Чому на Сході у жінок відкриті тільки обличчя і руки? Бо руки, як пояснив Руслан, — дзеркало зовнішності, тоді як очі — душі. Решта схована, щоб не вводити в оману.

   Отак, їдучи в метро,  одного разу  він і сам не помітив, як замилувався тоненькими, довгими пальчиками тендітної жіночої рученьки. Штовханина на черговій зупинці перервала естетику споглядання. Руслан відвів погляд, аби крадькома поглянути на обличчя дівчини, але фігура здорованя, який стояв поряд, затулила володарку чарівної рученьки. І тоді Русланові спало на думку, а що коли по руках вгадувати обличчя людей?

   Перші досліди виявилися не такими вже й вдалими. Траплялось і таке, що рука піаністки могла належати огрядній жінці з обличчям начальника ЖЕКу або ж навпаки. Такі помилки Руслан пояснював браком досвіду і продовжував досліджувати далі. Невдовзі наполегливість таки принесла перші успіхи.

— Це як стрілянина по мішенях, — пояснив він. — Головне на початку експерименту не впадати у відчай. Наприклад, з десяти спроб потрібно вгадати хоча б п’ять — це норма перших тижнів. Потім умови дослідження вдосконалюються доти, доки не досягнеш стовідсоткового результату.

— Ти ж не забувай, що в жінок, окрім рук, є також інші частини тіла, — жартував Юрко…

   За кілька  місяців щоденних вправ він став неперевершеним фахівцем: руки пасажирів на поручнях вагонів  стали йому альфою та омегою. Вони обплели його з голови до ніг. У вільний час Руслан спускався в метро і катався там годинами, вивчаючи, аналізуючи, зіставляючи руки з обличчями їх власників. Ну, і докатався.

    У Катрусі був чоловік, лікар «швидкої допомоги». Брат чоловіка — теж медик — успішно організував власну практику в Торонто, і на той час був зайнятий приготуванням  успішної посадки на смузі американського аеродрому Катрусі та рідного брата.

   Катруся займалась тим, що видавала на-гора з глибин книгосховища замовлену студентами, науковцями й просто освіченими людьми друковану мудрість. Вона годинами розповідала Руслану, як тануть з невідомих причин безцінні запаси рідкісних книг в одній з найбільших і найстаріших бібліотек Східної України. А він з нетерпінням чекав закінчення її зміни, приходив до читального залу, нічого не замовляв, сідав десь в куточку, підпирав голову руками й не зводив очей з Катрусі, яка завченими рухами приймала-видавала цілі стоси книг. Руслан розумів, що все це так довго не триватиме. Кінець бібліотечної ідилії не за горами. Мине ще з півроку, і вона поїде в далеку Канаду, а він навряд чи зустріне в метро схожі руки.

   Після чергового  побачення  в нього на квартирі Руслан навмисно надовго залишав все, як було при ній: в спальній кімнаті — неприбране ліжко, у ванній — недбало кинутий халат (спеціально придбаний для неї), на кухні — чашки з недопитою кавою, в прихожій — пухнасті капці, на балконі — попільничку з недопалками «Slims Winston». Все це, по-можливості, лишалось недоторканим до наступного побачення.

   Щоразу, тримаючи її в обіймах, він вдихав запах чужої домівки, що причаївся в складках її одягу. «Але ти вже не там, — втішався подумки, — а тут, поряд зі мною, і тебе тримають мої дужі руки». Так дитина хапається за одяг матері, вважаючи, що біль від уколу буде не такою гострою. «Але ж я знаю, що не стихійне лихо, а всього лиш така нікчемна дрібничка, як стрілки годинника, вирвуть тебе з моїх обіймів. І в складках твого одягу на деякий час причаяться запахи мого житла, так само, як і аромат твоїх парфумів в зібганій білизні мого ліжка ще довго нагадуватиме про твоє гнучке тіло».

— Вона незабаром поїде звідси, — відреагував Руслан. — Але впевнений, що скоро повернеться. Назавжди. До мене.

— І ти повірив у цю шизофренію?

— Справа у тім, що їй простіше повернутись до мене звідти, ніж розірвати стосунки з чоловіком тут, на харківській землі.

Руслан розкис, його розмивала меланхолія. Так розмиває ніжна, м’яка хвиля  суглинок крутого берега.

   Я подумав, що усі ми коли-небудь змінюємо шкіру, і тільки тому, що цього прагнуть інші. Розчиняємося й розчиняємо в собі інших, щоб з роками стати тонкосльозими, пригніченими, так і не збагнувши причини розмитих берегів.

 

                                                                     * * *

 

   Розходимось ми аж під вечір. Плетусь додому. В метро черговий мент не пустив. А раптом сп’яну перон стане на мить довшим, ніж насправді? Хто тоді про мене піклуватиметься?  Можна, звичайно, спробувати проникнути через протилежний вхід, але після вчорашніх пригод загравати з міліцією не було особливого бажання. То ж довелось добиратися трамваєм. Безпечний і доступний вид транспорту для людей в будь-якому стані. Не потрібно ні швидкості, ні комфорту. Головне в нинішньому житті — безвідмовність. Їхати майже годину. Навіть сісти можна. Потрібно чимось завантажити себе. Хочеться поміркувати про відчуженість людини в натовпі: в переповненому вагоні метро, трамваю швидше задихнешся від самотності, ніж в безлюдній пустелі. Глянеш — нібито й люди навколо, а жах як самотньо.

   Пам’ятаю, як мені важко було звикнути до таких німих сцен, коли повертався з села до міста після літніх канікул. Тоді, як і в цю мить, ставало так самотньо й сумно...

  Вже скільки років минуло відтоді, але коли мене покриває  сум, гнітить самотність, — згадую покійного діда. Він любив живу бесіду і дуже цінував сказане “до місця” слово. Йдучи до сільпо, нікого не минав. І це була не порожня балаканина (пустобрехів у селі тримали на відстані), а справжні сценічні діалоги, в яких поміж слів йшла мова про те, про що ніколи не скажеш співбесіднику прямо у вічі. Спробуй підтримай таку бесіду! Зумій вставити саме те словечко, від якого у співрозмовника посмішка ховається у вуса, або знервовано смикається жовно на вилицях.

А ще мені подобались дідові привітання в полі, на лузі, біля річки чи ставка. В порівнянні з міською скоромовкою «драстуйте» — це були справжні промови.

  Поряд  сидить жінка, на вигляд років сорок. Розумненьке обличчя. Чи всидиш мовчки поруч з такою? Наражаюсь на погляд, повний підозри й зневаги. Здається, у відповідь на моє витріщання вона не проти б  покрутити пальцем біля скроні.

   Ось такий він, сучасний соціум мегаполісу. Щоб тебе сприйняли за ненормального — достатньо спробувати заговорити з ким-небудь. Для цього не слід дратись на стіну, знімати штани посеред багатолюдної площі, видавати себе за президента України тощо. Достатньо звернутись до ближнього, і вмить станете дурнем чи божевільним.

   Божевільний  — це вільний. Людина волає до небес: «Боже, я вільний! Мені начхати тепер на всі ваші норми, правила, обов’язки». Божевільний — це людина, яка зневажає усі правила гри. Вона стала вільною від умовностей,  які в основі людських ігрищ на Землі. Ось що таке свобода.

 

 

 

                                     * * *

 

     Заїли, загризли сірі будні? Задовбала повсякденність? Ковбасить оточення? Прагнеш змінити світ? Побризкай голову туалетною водою, і він переміниться. Принаймні — навколо тебе. Для початку.

   Лежачи на дивані, спостерігаю крізь відчинені двері багрянець вечірнього неба. Хтось із колег поділився власним спостереженням: «Мені здається, що в квартирах з незаскленими балконами живуть добрі, відкриті серцем і душею люди».

   Сонце провалилось за лінію горизонту. Уявляю, як ген там, за небокраєм, через пару годин його промені розфарбують  в незвичайні відтінки полум’яно-рожевого кольору білосніжні схили камчатських сопок. І якщо ще  вціліла наша казарма, то в одне з вікон другого поверху крізь вологу ранкову сірість проб’ється перший промінчик сонця. Чи він тепер розбудить кого-небудь?

 

Янтарный луч рассвета

Застыл в моих глазах.

Первая рота, просыпайтесь,

Вы защитники советской страны,

И в постелях не валяйтесь!..

 

 

   Так волав щоранку, шаленіючи від повільного наближення дємбєля, Сашко Зотов, виспівуючи власний експромт на тему відомого шлягера Ігоря Ніколаєва «День народження».

   Ні тієї армії, ні країни вже немає. А ми,  солдати розбитого війська, розбрелись по містах і селах. Капітулянти, які борсаються у вирі метастаз створення нових держав.

   Колись  краєм ока  дивився по телевізору  сюжет про молоду поетесу, мою однолітку, і почув цікаве визначення. Виявляється, ми, тобто ровесники поетеси, є пропущеними, тобто неврахованим поколінням. Нас — мільйони, і ми — загубились. Нас не помітили, наче за водою пішли.

Навіть сучка, що під парканом вивела цуценят, не кидає їх. В цивілізованому суспільстві початку ХХІ століття запросто жбурляють в прірву мільйони життів, плодять жебраків, вирощують штучні хвороби, вбивають божі таланти, витравлюють села й пишаються результатами футбольних матчів.

«Світ ловив мене і не спіймав», — сотні років тому хвастався Григорій Сковорода. І тепер я, йдучи повз Харківського колегіуму, в стінах якого Сковорода намагався колись навчити чому-небудь своїх учнів-непослухів, подумки йому заперечую: «Світ не спіймав мене тому, що я йому й даром не потрібен! Тепер ми, Григорію Савовичу, твої нащадки й земляки, наче лихі мисливці, з розпростертими руками гасаємо з єдиною мрією в голові — спіймати світ. Але він такий величезний, що ми не в змозі його обійняти. Тому й сиплеться світ піском крізь тремтячі пальці від алкоголю, нікотину, кави, безсоння і хронічної втоми наших рук».

 

 

                                               * * *

   На кінчику вечірнього променя сонця, що пронизав скло давно не митого вікна, повис тягар ночі, яка насувається на місто.

   За балконом — сутінки раннього вечора. Подумки я ще на Камчатці. Хочу побачити світанкову зорю над чорним і холодним океаном, яку вже ніколи не побачу такою, якою милувався стільки років тому.

    Сутінки — це коли час зупиняється; час без кольору і звуків; мертвий і сумний. Чи, як писав Кастанеда, «Сутінки — це щілина між світами». В цьому містичному проміжку причаїлась якась таїна — печальна, нелегка для душі, але важлива для розуму, суть буденних речей.

   Почуваю себе забутою книгою на схололому піску порожнього пляжу. Нудьгуючий вітер потріпує сторінки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набігають на гальку. Чи буде ще літо? І чи не набридне мені бути в цьому житті предметом чужого дозвілля? Непотрібні запитання, як і весь зміст моїх сторінок.

 

 

                                                  * * *

 

 

Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном (а як же без нього?), двома яблуками, четвертинкою чорного  хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути на чорний ґудзик дзвінка.

— Ти???..

— Невже я так змінився?

На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», — всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і як не дивно, з’явився знову.

— Ні, не змінився.

— Увійти можна?

— А чи варто?

— Ти не одна?

— В мене такий безлад.

— Він мені завжди подобався.

— Чому?

— Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, — протягую їй пакет, в якому дзенькають боками пляшки.

— Ти, як завжди, переоцінив наші можливості, — коментує вміст пакету.

На мить мені здалось, що між нами все залишилось, як і було раніше.

— Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.

— Ти відвикла?

— Я й не звикала. Краще піди вимий руки й розкажи, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти, як і завжди, запиваєш горілку водою?

— Якщо є.

— В крані завжди є.

— Не всюди є кран.

Сліпі ревнощі до мого минулого через те, що в ньому не було її. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, з кимось ділити ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання. Адже такі пошуки звеличують людину. І з часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.

Спостерігаю, як вона накриває на стіл: все як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні і непотрібні, корисні і безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато і вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.

— Ти був щасливим? Ні, я серйозно.

— Мільйон разів!

—  …???

— Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…

— Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою, я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевно, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що говори, коли ми ще ось  так посидимо?

— Гаразд. Я розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс — починаєш жити минулим. І тоді пам’ять відкриває такі деталі, про існування яких, здавалось, забув на віки. Так от, щастя, як я його розумію зараз, — це коли прокидаєшся на світанку і перше, що ти чуєш, — тиху, впівголоса розмову стареньких батьків, як потріскують в плиті сухі соснові дрова, охоплені язиками вогню, як за вікном в ранковій тиші скрипить на морозі старий клен і над всім цим — розмірене цокання старого настінного годинника. Щастя — це відчувати, як схололі за ніч кімнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свіжістю наволочка, витіпана морозним сільським вітром. І тоді на якусь мить здається, що всі прикрощі, радощі, розпач, втрати й знахідки — це дурний сон. Насправді життя тільки-но починається, і попереду не має нічого — тільки тривожне очікування майбутнього.

 

 

 

                                                          * * *

 

   За стіною, в сусідній квартирі, розплакалась дитина. В кімнаті так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пізніше дев’ятої. Я вже давно не сплю й розмірковую над тим, що час, який я провів у цій квартирі, створив стійку ілюзію колишньої близькості, але вона ні мені, ні їй не потрібна. І в цій ілюзії, яка через пару годин зруйнується, винен я. Вчорашні розмови і спогади перекинули з берега на берег хиткий місточок.

   Чому мене мордує?

   Можливо,  боязко від думки, що в тридцять п’ять життя закінчується? Наче старий склеротик,  з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле — не вигадка і не епізоди з колись  прочитаних книжок.

   Двічі в одну річку не ступиш. До обіду я залишу цю квартиру і не знаю, чи повернусь коли-небудь.

   В ранковій тиші чути, як за стіною жіночий голос заспокоює дитину.

Ми зустрілись поглядами тоді, коли я обережно, щоб  не розбудити, перевертався на інший бік. З її заспаних очей стекли дві сльозинки.

— А ранок видався недобрим, —  обережно витер на щоках сльози. — Що трапилось?

— Ти любиш дітей? — запитала вона.

— Люблю.

— А мене ти любив?

— Любив.

— Тоді чому в нас з тобою не має дитини? Чому все повинно було коли-небудь закінчитись? І чому ми зараз з тобою в одному ліжку, Воронін?

— Я до тебе більше не приїду.

— Ти ніколи до мене не приїдеш, аби сказати, що ти звідси ніколи й нікуди більше не підеш. Тому тобі  краще збиратись. Тебе, мабуть, десь і хтось зачекався.

— Мене вже ніхто давно ніде не чекає.

— Ти один?

— Перманентно, бо це природно.

Вона йде до ванної кімнати, а я — варити каву. Приємно здивований тим, що до цього часу ще вцілів мій «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свіженький, ніжно окутує моє тіло.

— Я думав, що ти вже ним давно миєш підлогу.

— Він, дурненький, все ще чекає, коли ти сюди повернешся.

— Аби всі халати в світі були такими розумними.

У відповідь вона гримає дверима. Шумить вода. Шумить так само, як і багато років тому. Все в минулому. Тільки ми — дві тремтячі тіні.

Курю натщесерце. Знаю — не варто було б, але іноді приємно зробити те, чого не слід би робити. Трошки дитинства — і фарби заграють. Мені подобається ранок. Момент істини — в перших хвилинах пробудження, повернення до вчорашніх залишків життя.

— Кава готова.

— Є ще трошки вина. Зараз приготую бутерброди. Діставати вино?

— Я охоче вип’ю. У тебе сьогодні справи?

— На третю годину. Я займаюсь репетиторством. Та й тобі б не завадило серйозно зайнятись пошуками роботи.

— Мені вже давно нічого не завадить.

Переймаю в її погляді знайому тінь невдоволеності. Здогадуюсь: моє безтурботне існування починає її дратувати.

— Ранок інтелектуального ідіота. Коли б я писала з тебе нинішнього портрет, то назвала б його саме так.

— Чому інтелектуального? Чому нинішнього?

— Між нинішнім і колишнім утворилась глибока прірва.

— Якщо ти її бачиш, тоді поясни, чому вона виникла.

— Причина твого ідіотизму — безглузда, стихійна накачка мізків відходами, які виливають на сайти інету та прилавки книжкових магазинів.

— Ех, винця мало.

— Ні, ти скажи мені, чому тобі подобається корчити з себе нещасного месію? Що трапилось в твоєму житті середньостатистичного обивателя кінця ХХ — початку ХХІ століть? Що було не так? Виріс в селі, привчений до роботи, служив в армії, недоїдав, недосипав, отримав класичну освіту в одному з кращих університетів України. І в результаті — розмазня. І не баба, і не мужик, і не інтелектуал, і не дебіл. Хто ти зараз?

— Відверто, тому — спасибі. Може, ще збігати за пляшечкою? А то всухом’ятку така розмова душу дере…

— Ти, який умів радіти палітрі осінніх фарб, — її машина гніву почала набирати обертів. Моїх слів вона чи не чула, чи відверто ігнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. — Ти, який щиро радів ранковій росі, аромату скошеної трави, ти, який міг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхівки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом. Невже ти нинішній забув, як тікав з університетських пар, щоб під першим снігом блукати містом навмання. Врешті решт, ти, який без всього цього не міг жити — на очах чахнув, всихав, черствів, — тепер корчиш з себе містечкового Еклізіаста! Жах, та й годі. Мені бракне слів… «Збожеволіле, здеградоване людство буде пхатись по Землі в інвалідних візках, а роботи будуть підтирати йому задницю», — це твій Пилип Мюре, так званий оптимізм якого допомагає тобі котитись вниз. Невже ти не чуєш, як дурно пахнуть твої думки? Невже нічого не існує такого, щоб могло тобі допомогти схаменутись?

— Нічого не допоможе: ні викурена цигарка, ні випите вино — все це лиш ілюзія, зволікання вироку.

— Це ти про що?

— Про те, що мені час іти.

— Воронін, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?

— Поспішайте сіяти розумне, добре, вічне.

— Звичайно, йди. Ми стали різними, і винен в цьому ти. Ну, йди вже Бога ради.

 

    Шумить, торохтить, за щось чіпляється боками ліфт. Ось я і обійшов всіх, хто б міг відкрити мені двері. Насправді ми не змінились, ніхто не став іншим: нас гне до землі холодна порожнеча електромагнітного простору мобільного зв’язку, квартир, електронних поштових скриньок, автовідповідачів. Ми ще не звикли так. Примирення наступає, мабуть, після тридцяти п’яти. І, напевно, ніяке воно не примирення, а звичайнісінька байдужість,  біологічне виживання. Вибір один: залишитись в місті один на один, наче після вибуху атомної бомби.

   Випробовувань як таких не існує, а є наше суб’єктивне бачення ситуації, і більше нічого. Тут ти сильний, а там — слабкий, лінивий, боязкий, брехливий і так далі.

 

 

                                                      * * *

 

    Я прокинувся від того, як хтось нахабно (мабуть, ногами) гримав у двері. За вікном займався сірий ранок. Від думки, що двері зараз виваляться, мене буквально підкинуло на ліжку. Натикаючись на розкидані як завгодно речі, розставлені стільці, не вмикаючи світла, кваплюся до дверей. Не важливо, кого там принесло, головне — врятувати двері.

— На чорта ж ламати двері?!! Дзвінок є! — хриплю в темінь.

— Вадим, це я, Юрко. Розхвилювався, думав, що тебе не має вдома. Дзвонив хвилин десять. Спиш, як пожежник, — ввалився в прихожу тверезий Юрко, боязко озирнувшись навколо, запитав: — Ти сам?

— З тарганами.

— Я до тебе з усіма пожитками. Ось тут, — протягнув пакунок, — візьми. Є спирт. Зараз посидимо.

   Насолодитись залишками ранкового сну мені не судилось: Юрко в одну мить втратив квартиру, дачу, авто. Ранком, коли добирався на роботу, його зупинив даішник, а вже до вечора з усього, що нажив Юрко, не лишилось і пилинки. Страж безпеки руху ввічливо пояснив, що в місті проводиться операція «Наркотик». Під час огляду авто з багажника, куди Юрко місяців зо три взагалі не заглядав (окрім керма, гальм, акселератора, його в автомобілі більше нічого не цікавило), так от, звідти прищавий сержант по-господарськи дістав важкенький пакуночок героїну…

— Оце, Вадим, що на мені зараз є, — це і моє. Все інше — Бог дав, Бог взяв. Білизну не прихопив. Нехай вже завтра. Давай ще по сто.

— Не розумію, — здивовано бурмотів я, — чорт з ним, з тим барахлом! Ти втік? Чи як?

— Відкупився. Не думаю, що їм буде замало.

— Дописався?

— Причім тут публікації?! Кого можуть образити, розізлити дрібні світські плітки? Поміркуй. Підозрюю, що все це коники Флізова.

— На біса ти йому здався? Хороші коники!

— А ти помізкуй. На кому він відірветься, на кому зірве зло, якщо від нього пішла дружина? Зваж на те, що однією з причин сімейного «шкандалю» стала моя стаття. Хоча я й сам до цього часу не можу зрозуміти, що він знайшов в ній таке образливе? Тобі, закоренілому холостяку, не знати, що це таке, коли кохана дружинонька починає відкручувати тобі те, що кури несуть. Ти хоч на хвилину вистроми голову із своїх циклонів. Досадно. Якби ми не прикривали Флізова в армії, то після демобілізації його мама прийняла б в свої обійми інваліда. Вибач, я поїм, бо голодний, як вовк.

— І зараз би вона мала менше проблем.

Пили мовчки. Потому Юрко довго хлюпався в ванній, а після — заходився вклатися спати. Я тим часом потягував міцний чай і прасував сорочку: сьогодні я повинен з’явитися в рідному метеоцентрі, щоб завершити деякі формальності й отримати офіційний статус «скороченого» спеціаліста.

Мені пощастило вмовити начальника відділу кадрів скоротити мою посаду. Погодьтеся, сидіти однією половинкою на стільці не дуже втішна перспектива для молодого спеціаліста. Я впевнений, що питання про моє скорочення неминуче б постало. Взагалі, «скорочений» — образливий статус. Людина народилася, вчилась, зростала професійно, і раптом чиновники вирішили, що вона — негабаритний професіонал. Тому варто його «скоротити», обкарнати як слід. Отже, звідси мораль: скільки б людина не віддавала себе суспільству — вона завжди буде зайвою.

 

   Я — мандрівник, йду без мети узбіччям дороги. Повз мене летять до невідомої високої мети вервечки авто, а в них сидять люди і напруженим поглядом кремсають кілометри асфальту. Вони поспішають за горизонт і не знають, що горизонт — нікчемна вигадка шкільних підручників.

    Мене висадили з потягу в глухому, мертвому  степу. Уважний та доскіпливий провідник розгледів таки фальшивий білет. І звідси тепер мені не вибратись навіть автостопом. Єдине, що лишається, — сиди і проводжай поглядами авто, що летять в невідоме майбутнє. Але і за таких обставин я — врятований, бо в мене є небо. Воно є повсюди.

 

 

                                                       * * *

 

 

   Хоч я не так довго й прожив, але набутий вбогий досвід переконує в тому, що доленосні події в житті виникають раптом. Над ними не роздумують вибілені сивиною полководці, схилившись над картою, в сизій хмарі цигаркового диму. Все повинно бути так, як у нас з Юрком: прокинувся, а навколо вже інше життя ніжно приймає тебе в свої обійми.

   Тепер ми з Юрком колеги: щодня (вранці і ввечері) я поспішаю до редакції радіостанції, аби розповісти слухачам, чого чекати від погоди в найближчі три-чотири дні. Одним словом, я добросовісно вбиваю три хвилини ефіру, переконуючи людей, що у природи не має кепської погоди.

   Чергові прогули на роботі Юрко виправдав «знахідкою» таланта, якого не захотіли визнати корифеї офіційної метеослужби. На його тривалі гульки часто закривали очі — все ж таки знаний в місті журналіст, та згодом все це осточортіло. Дірку в ефірному часі новин не так вже й просто затулити. І того, доленосного для нас обох дня Юрко повинен був прийти до редакцію і відповісти на запитання: «А що ти приніс в ранковий випуск новин?»

 

 

 

                                                    * * *

 

 

— Воронін, досить валяти дурня. Вставай, ледащо, я зроблю з тебе сьогодні зірку першої величини!

   Чесно говорячи, триденні пиятики, бучні компанії журналістської богеми, яка майже прописалась в моєму курені, почали настогидати. З того часу, як Юрко перебрався до мене, він працював від запою до запою. Не можу втямити, як на все це закривали очі на роботі?

— Ну гаразд, мели далі, — я відклав книжку.

Всю ніч не спалося: не став чекати ранку, і десь о третій годині увімкнув світло й став читати.

— Якщо ти не проти стати на нашому хуторі знаменитістю, — почав  по-діловому  Юрко, — то повинен пристати на одну умову — не перечити мені доти, доки до тебе не доторкнуться промені слави.

— Тобто? — я насторожився. Юркова схильність до авантюризму мені добре знайома ще з армії. Тому бути втягнутим в чергову безглузду витівку мені аж ніяк не хотілось. З мене досить пригод з Флізовим. Тому  вирішив з’ясувати все й одразу. — Що мені твоя популярність? Краще скажи, скільки це буде коштувати?

— В даному випадку навіть стартовий капітал не потрібен. Але зарубай на носі — під лежачий камінь коньяк не тече. Одразу попереджаю, що великі гроші мій задум тобі не принесе, але головне — не дасть нам витягнути ноги. Я пропоную тобі зараз поїхати зі мною на радіостанцію. Я поясню редактору твій службовий демарш. Так і скажу, мовляв, неймовірна точність твоїх прогнозів зіграла в твоїй кар’єрі траурну партію. Та й кому зараз потрібні професіонали?! Але затям, що це прямий ефір, тому всі твої словеса повинні хоч якось зістиковуватись з тим, що буду плести я. Ну, наприклад, зморозиш що-небудь про нестямну любов до природи, наговориш всякої всячини про те, як ти її відчуваєш, як вона тебе відчуває, що ви наче пара закоханих… Ну, врешті — збреши що-небудь. Я ось вже вигадав про тебе одну побрехеньку: під час зимових навчань врятував цілий батальйон, оскільки зумів переконати комбата, що штормове попередження, отримане по метеозведенню, —справжня брехня, а шторм може розпочатися не завтра і не післязавтра, а з хвилини на хвилину. І якщо ми не виконаємо все необхідне, то нас, може, й відкопають з-під камчатського снігу до кінця літа.

  Не кліпай, а одягайся хутчіше й слухай мене уважно.  Наприкінці ранкового діалогу, який ми з тобою подаруємо слухачам, я звернусь до тебе з проханням озвучити альтернативний прогноз на сьогоднішній день, тобто спростувати всі ті побрехеньки, які друкуються в газетах, озвучуються на TV та радіо. Ти повинен чітко вказати, де саме і в чому помилилися твої колеги. Ну, зрозумів?

— Гаразд, але тільки одна умова: перед радіослухачами я не повинен з твоїх слів постати якимось чаклуном.

—  Головне — не збивайся, не розгублюйся, тримайся теми  і не белькочи собі під ніс, пам’ятай, що ми повинні вкластись рівно в тридцять хвилин, ну, звичайно, з перервою на рекламу та музику. Будь готовий до несподіваних запитань, реплік. Не виставляй себе як інтелектуальну глибу. Примітив — твій коник. І коли я благополучно тобою затулю ці нещасні тридцять хвилин, то мене не виженуть з роботи, а ти водночас станеш метеозіркою. Будь певен! Ранковий ефір з сьомої до восьмої слухають на кухні навіть коти з тарганами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                   ЧАСТИНА ТРЕТЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                  АРКАДІЯ + ВАДИМ

 

 

 

 

«Будь щасливим в миттєвостях,

бо щастя, яке продовжується,

вважається нещастям.

Будь справедливим в миттєвостях,

бо справедливість, яка продовжується,

стає насиллям.

Кохай в миттєвостях,

бо кохання, яке продовжується,

стає ненавистю».

                                                  Марсель Швоб

 

 

 

   «Мачо спрагло марить коханням», — набив речення під власним фото на сайті знайомств. Далі — анкета з дебільними питаннями типу: улюблений художник, поет, улюблена поза Камасутри, та інша нісенітниця. Заради інтересу набрав на сайтівському пошуковику бажані дані: «Україна, Харків, дівчина 25—35 років». Через десяток секунд монітор видав десятки миленьких облич, які байдуже дивились повз мене, повз усіх нас, шукаючих кохання.

І сам не знаю, чого мене занесло на цей сайт. Робота в редакції повернула раніше втрачену можливість годинами сидіти в інеті. За цей час я так знудьгувався за його лабіринтами, що ладен сидіти  в цих нетрях днями.

Зазвичай після ранкового ефіру і до обіднього випуску новин —  цей проміжок наповнюю за власним розсудом. Як правило, тиняюсь без діла, або ж втуплюсь в комп’ютер,чи цмулю третьосортну каву в редакційній забігайлівці.

   Юркове пророцтво збулося: віднедавна — я знаменитість і запеклий ворог всіх українських метеорологів. В мене не замовкає телефон, мою електронну скриньку завалюють листами (щоправда, не завжди приємного змісту), мене запрошують місцеві та київські телеканали.  І буває ж таке? Не йму віри!  Телефонує, наприклад, котрась бабуся з села Рябина Сумської області: бажає знати, коли ж слід чекати хорошої години, аби врешті посадити капусту. В ефірі — пауза пару секунд — і отримуйте, вельмишановна слухачко, точну відповідь. Якщо збрехав, то приїздіть в Харків, я вас зустріну прямо біля вагону, аби ви плюнули  мені в пику.

   Одного разу під час прямого телеефіру якийсь дивак спробував мене вивести, так би мовити, на чисту воду. Підозрюю, що то був науковий співробітник столичного метеоцентру. Так ось, цей колега забажав дізнатись, яка ж буде погода в другій половині дня 26 березня наступного року в місті Баня-Лука (Боснія і Герцеговина). Розпирає сміх, коли намагаюсь уявити його вираз обличчя, коли я через пару секунд замалював в деталях погоду в Баня-Лука та його передмісті, а потім, між іншим, додав: «А от, наприклад, в цей же час над затишним містечком Кічево, що в Македонії, буде доволі вітряно — 10—12 м/с і прохолодно. Волога та вітряна погода протримається тут до 30 березня. А з теплим Олексієм прийде й тепло». Я тішусь з людського скепсису. Прикро, що лишилось так мало людей, які вміють щиро дивуватись.

     Навмання клацнув мишкою під фото з надписом «Ріша, 26 років, Харків». З бездни інету винирнула мрія поета. На замуленому дні моєї душі щось ворухнулось, але  за секунду померло: «Іпохондриків, женатиків, хлопчиків до 25 років прошу не турбувати». А трошки далі, в розділі «Кого я шукаю», наступне: «Мужчину, який заправляється 98-м». Я збунтувався: а як же кохання?!! Навів курсор на симпатичне личко Аліни. Вона виявилась справжньою красунею з довгими загорілими ніжками і з більш земними інтересами: «Познайомлюсь заради сексу на один-два рази». Ото дає! Невже на більше не вистачить?

   Досить. Лишаю все це на потім. Метеокарти в цьому плані більш змістовні, через те переходжу на сайти метеозведень, прогнозів та наукової аналітики. Тут, якщо добре понишпорити, то справжнє кохання можна знайти і в графічних зображеннях циклонів. Так говорять, хоча я в це вже не вірю.

Потому я вийшов покурити й заодно щось купити  до чаю.

   Дівчина мабуть на когось чекала і від нудьги розглядала розвішані на стінах коридору фотографії відомих співаків, політиків, митців, кожен з яких свого часу був запрошений до прямого ефіру нашої радіостанції. Поряд з фотографіями — газетні статті з розповідями про містечкових радіозірок, дипломи, грамоти всіляких там журналістських конкурсів — все, що могло б здатись цікавим для нудьгуючих гостей редакції. Уповільнюю крок, щоб краще її розгледіти. На перший погляд — нічого особливого. Але на що  я звернув увагу, так це на те, що в Харкові так не одягаються:  без потуг на оригінальність — все звично до незвичайності. Ось це саме й приваблювало, підкреслювало її індивідуальність. Спускаючись сходинками, подумав: молодець дівчина — наче відбиток пальця!

 

 

                                                  * * *

 

 

   Тепер я часто думаю про мою філологиню.

   Ось і перша втрата, всю гіркоту якої відчуваєш потім. В перші години  повернення до Харкова мене охопило жахливе відчуття порожнечі. Це як відірваний палець чи рука: протез присандалять, тобто порожнечу заповнять, а жах втрати — ніколи. Тупо розглядаю вулички Харкова, які минає трамвай, і думаю, як було б добре, коли б я мешкала в цьому місті й знала, що десь тут, зовсім поряд, є Юлька... Вона була завжди поряд, і щоб почути чи побачити,  достатньо було натиснути пару кнопок мобільного телефону.

   Ми давно з нею стали іншими, але кожна з нас оберігала тепло дотліваючого багаття в далекому запорізькому подвір’ячку. Ми зустрічалися, хоч вже й не так часто, як то було раніше, аби розворушити полум’я, підтримати в ньому жар. Але окрім сліз від їдкого диму наше багаття вже не могло  дати нічого.

  Вперше в житті страшно повертатись в місто, бо  там, на його асфальтівці, ще лишились її не затерті сліди.

   Зовсім забула про дискету з Юльчиними віршами. Випадково на неї натрапила, коли допомагала її матері спаковувати речі в гуртожитку. Жахливі хвилини: достатньо було лиш доторкнутись до блузки, джинсів, книжки — розпач здавлював горло, з очей текли сльози, серце рвалось на частки. Все валилось з рук. Сиділи обоє, знесилені й пригнічені, посеред гуртожитської кімнати, а навколо нас — книги, конспекти, одежа, взуття…

«Мої вірші», — зупинила свій погляд на дискеті з надписом червоним маркером. Це, мабуть, вона про них говорила тієї серпневої ночі.

— Я візьму її собі? — показала матері на дискету.

— Звичайно, звичайно, Аркадіє, бери. А що це? Вірші. Її вірші? Нехай будуть в тебе. Потім, дасть Бог, почитаємо. Бережи їх.

  І ось зараз  тримаю в руках цю дискетку. Дивуюсь, чому  не згадала раніше? І тепер, коли кожна деталь спогадів прокручена в пам’яті тисячу разів, свідомість підкинула написані вірші, які утримують ілюзію невтрати.

Принтер байдуже випльовує білосніжні аркушики паперу Юльчиних поезій. Як на мене, то вони непогані.

 

 

                                            * * *

 

 

Я попелом розпорошена вулицями

цього міста.

Ранком плентаюсь на роботу

і намагаюсь відшукати в натовпі руки,

які б зуміли стулити мене докупи.

 

 

                             * * *

Сльози висихають, але цього замало,

на місці їх — тепер лежать рубці,

і хто скаже, що тобі вісімнадцять?..

Я відвертаю свій погляд

від порубцьованих щік,

на яких колись вкладалися спати

мої уста,

заколисані тобою.

 

 

* * *

 

Втрачаю слова

безповоротно.

Я й не знала,

що бувають слова

одноразового використання.

 

 

                 * * *

 

Стояла й дивилась,

як дощ переходить в сніг.

Я дорослішала й бачила,

як сни переходять в дійсність.

Я помирала й бачила,

як дійсність переходить у вічність.

…я так довго вмирала.

З найпершого дня власного існування.

 

 

* * *

 

Не сплю

двадцятий рік підряд,

шукаю скарб в ночах,

залишений у спадок моїм продухом,

і вірю,

що повинні бути

ніким ще не доторкані слова.

 

 

* * *

Коли ми купались,

я заздрила морю,

бо воно сильніше обіймає тебе,

ніж мої руки.

Я заздрила всьому світу,

бо він не випускав тебе з обіймів

ось уже двадцять років.

В мене дві руки.

І одно серце.

…не втримала.

 

 

* * *

 

Розірвана бажаннями,

Закопана невдачами,

Підштовхнута в спину метою,

Переставляю вже не свої ноги.

 

 

* * *

«Світ побудований на числах».

Піфагор

Цієї весни

я доповню його

ще одним

поцілунком.

 

 

Хочу зброшурувати ці папірці, оформити їх книжечкою та відіслати матері. Юлька мріяла їх видати. Якось при нагоді покажу їх нашому письменнику.

 

 

                                                             * * *

 

— Познайомтесь, — Юрко підвівся в хмарах цигаркового диму з-за столу редакційної кав’яреньки. — Це Аркадія — наймолодший і найталановитіший архітектор нашого міста, героїня мого сьогоднішнього ранкового ефіру. Її проект отримав першу премію міжнародного конкурсу «Архітектори ХХІ століття». Дівчина не встигла долетіти літаком з Варшави до Харкова, а в аеропорту вже вишикувалась черга бажаючих придбати її дебют. А їй всього лиш двадцять років. Три курси інженерно-будівельного. Вчись, студент!

І вже зручніше вмостившись, рекомендував мене:

— Аркадіє, перед тобою наша знаменитість. Він не надто тямить в естетиці архітектурних форм, проте вщент руйнує брехливі прогнози наших синоптиків. Вадим з небом на «ти». Грім та блискавка — його стихія. І через неймовірну зайнятість він рідко опускається з неба на Землю, через те наша з ним дружба неймовірно міцна.

— А я вас бачила, — кинула на мене поглядом новоявлена зірка архіткектури, в якій я впізнав ту, яка  очікувала на когось  в коридорі редакції сьогодні вранці. — Випадково, в якомусь ток-шоу, і після цього довіряю тільки вашим прогнозам. Цікаво, як це вам вдається?

— Краще запитай в нього, як йому вдається лишатися живим за такої конкуренції.

— Дуже просто. Оскільки конкуренція державна, а значить — ніяка.

Я лишався серйозним, почував себе скуто.

— Ні, я  цілком серйозно, — не вгамовувалась героїня ранкового ефіру, — мені от що цікаво — ваше геніальне прогнозування має екстрасенсорне походження, чи фундаментально-академічне?

— Я не знаю, яке походження, але насправді все доволі легко, а от пояснити — важко. От, наприклад, так само, як ви відчуваєте пропорції, форми. В мене аналогічне сприйняття природи. В якусь мить відчуваєш себе травою, деревом, річкою, а вони про погоду — все знають.

— Аркадіє, нехай це тебе не насторожує — він ще не дерево, — розсміявся Юрко, — і ти в цьому переконаєшся.

— Жартуєте? Чи це післяефірна  релаксація? Але мені справді дуже цікаво.

— Гаразд, тільки цю тему ви обговорити без мене. Давайте краще чогось вип’ємо.

— Вадим, що ти будеш?

Я замовив горілки, Аркадія — «Рислінг». Вмить відчув себе доволі комфортно й затишно: наче ми, які сидимо втрьох за одним столиком, знайомі багато років, у нас безліч спільних поразок і перемог. Ніхто ні від кого нічого не приховував, тому що ми завжди були разом.

   Цей несподіваний, не зовсім справжній затишок  на мене подіяв настільки зворушливо, що навернулись сльози. Словом — розкис. «Натікання хмарності перед холодним фронтом», як говорять синоптики.  Нерви здають. Старію. Не в міру сентиментальний, занадто вразливий, чутливий, стомився від грубощів життя і готовий пустити сльозу від випадкового дотику пухленької рученьки 18-літньої дівчинки. Про це я розмірковував, ретельно миючи руки в туалеті. Піду додому. Скільки ж можна, старий дурню, грати? Звідки ця жалість до самого себе? Помічаю, що за декілька кроків стоїть, витріщивши очі, голубий і  натхненно  потирає рукою матню.

  З місця,  не ступивши й кроку,  легко можу дати йому ногою в живіт. А потім різкий удар в п’ятачок, щоб навзнак головою — і рожеві соплі на брудну кахлю.

— Не витріщайся, а то  хребет у труси  висиплеться.

— Між іншим, — затьохкав він своїм голосочком, — тут давнішня стрілка для хлопчиків.

   Боже мій, і тут не залишилось місця для нормального життя! Окинув поглядом цю жалюгідну істоту.

— Йшов би ти, хлопчику, краще до дівчаток, — застібуючись, я поплівся до дверей.

    Доки  пробирався до нашого столику, згадав, що так нічого й не довідався про проект Аркадії. Юрко  не дав і слова мовити. Скільки вже сидимо, а я нічого про неї не знаю.

   Чому ми слухаємо тільки себе: і не важливо, розповідаємо, чи мовчимо? Звідки бажання безтактно нести порохняву у вічі співрозмовнику? Ми весь час завантажені, посилаємось на зайнятість, брак часу, але ж насправді зайняті всього лиш самими собою. І головне — нікому від такої зайнятості не стало легше, краще, світліше.

     «Так недовго і втопитися. Тільки п’ятки мелькнуть, і тихе плесо вкриється дрібними бульбашками, — крадькома заглядаю в карі очі Аркадії. — Що вона робить в цьому місті? Доки не пізно — потрібно її рятувати. Я готовий віддати власний човен і рятівний жилет. Якщо сумніватиметься, що корабель справді йде на дно, — силоміць виштовхаю за борт. А чому, власне, це мене хвилює? Насправді ж хвилюють мене випита горілка й карі очі навпроти. Один раз поглянув — і вже дурень».

— На коня? — запропонував Юрко.

— Вже час, — погодилась Аркадія. —Тільки за умови, що я пригощаю. Доволі прекрасний коктейль «Сублімація». Варто спробувати.

— Любиш випити чи сублімувати? — я помітив, що Аркадія не захмеліла, тоді як ми з Юрком добряче напідпитку.

— Ні те, ні друге, бо на жаль, наслідки в обох випадках однаковісінькі, — серйозно відповіла архітекторша.

   Любуюся її тоненькими, білими пальчиками на синьому склі фужеру й згадую Руслана. Цікаво, як би він охарактеризував її руки?

   Їй — 20, нам — 35. Якими ж древніми й затяганими виглядаємо ми зараз в її очах! Нудні, раз у раз повторюємося, частіше згадуємо про минуле, ніж розповідаємо щось нове. Її фундамент — інет, call-back, мобільник, Гаррі Поттер… І завтра для неї настане кінець світу, якщо плентаючись в ванну, вона виявить, що «не має зони покриття».

    Що я тут роблю?

   Додому її проводжав Юрко. З’ясувалось, це зовсім поряд. Я б і сам  охоче пройшовся поряд з ними сонними вуличками міста. Краще іншим разом, бо напідпитку  я занадто сентиментальний, від мене нестиме нафталіном.

На вулиці обмінялися номерами телефонів. Прощаючись, наголосив, що хотів би ще раз побачитись, поговорити про архітектуру. А вона, посміхнувшись, відповіла, що взаємно сподівається на зустріч, оскільки так і не довідалась про таємниці незвичайного прогнозування.

   Десь йшов дощ. Точніше — поблизу сусіднього Бєлгорода. До ранку, а може й раніше, водяні хмари накриють Харків. Щоб скоротити шлях до метро, плутаю дворами, бо, ще чого доброго, не встигну. Скоро дванадцята ночі.

 

 

 

                                                          * * *

    Ніщо так не врівноважує в темноті, як дотик до холодного металу затвору автомата Калашникова: тугість пружини, різко смикнути до себе, тільки мить — і патрон в патроннику. От тепер можна переходити на «ти» з темрявою…

«Зніми запобіжник. Пересмикни затвор», — армійська звичка намертво, фарбою татуїровки в’їлась в тіло моїх шкідливих і вже не потрібних звичок.

 

«Дембель стал на день короче,

Всем дедам — спокойной ночи.

Пусть приснится водки — море,

Пива — таз и ваш дембельский приказ…»

 

   Когось з молодшого призову поставили на стілець читати вірші. Ми намагаємось заснути хоч на півгодини. Наш батальйон не допустили до зимових дивізійних навчань через низьку готовність техніки. І ось вже другий тиждень, через добу заступаємо в караул. «Через день — на ремінь», — майже віршами говорять про таке життя.

   З капелюха ротного (він заступає начальником караулу) тягнемо фантики: кому який пост дістанеться. Настає й моя черга тягнути фантик. Хлопці полегшено зітхають: в моїй руці папірець з цифрою десять.

   Пост №10.

   Вчора близько другої ночі на вишці цього посту застрілився Мишко Хом’яков. Водій-механік нашого призову. Цієї весни у нього мав бути повний дембіль. Вставив до роту дуло автомату, зняв валянки і натиснув гашетку великим пальцем ноги. Автоматна черга з чотирьох куль. Четверта прострілила навиліт голову і зрикошетила об залізний стовп. Глухі постріли, їх навіть не почули на сусідньому посту.

  Десятий пост — сама віддалена точка полкового караулу. Через те його так і називали: «Камчатка на Камчатці». Стоїш на вишці, а навколо — одні горбики припорошених снігом танків — «законсервований бойовий резерв», з якого ми іноді згвинчували необхідні запчастини. Позаду — огорожа, поверх якої колючий дріт. Там — цивільне життя. Правда, в цивільного життя вигляд гнітючий, особливо взимку: кущі і рідкий ліс карликових берізок аж до самого підніжжя сопок.

    Справжній кінець світу. Стирчиш на вишці або маятником ходиш по периметру і відчуваєш себе дитиною, яку загубили неуважні батьки. Гнітючий стан. Під кінець зміни тільки одна єдина думка — скоріше б вже прийшов караул.

   Вдень ще не так, а коли поночіє і за кілька кроків темінь поглинає постаті хлопців з караулу, не довго думаючи, стягуєш зубами трьохпалу рукавицю, пересмикуєш затвор. Метал обпікає холодом…

   То ж кому захочеться стовбичити дві години там, де снігом присипана кров веселого бешкетника Хом’якова? Ті, хто стояв у караулі  вночі  на десятому посту, розповідали, що нібито чули, як ляскає метал затвору й скриплять дошки на вишці (можливо, від морозу), наче там хтось ходить. До вишки навіть вдень ніхто не наближається, а це вже  грубе порушення Статуту караульної служби.

   «Пересмикни затвор», — говорить наостанок старший караульної зміни і зникає в темряві ночі.  Дві години за північ — в  Харкові шістнадцять. Субота. В гуртожитку тільки-тільки розпочинається життя.

 

 

                                                    * * *

 

   Патякання п’яного журналюги подіяли на мене гнітюче. Але й додому я не поспішала. Не хотілось знову опинитися одній в чотирьох стінах. Здавалося б, ще зовсім недавно самотність тішила, а нині — розчавлює. Напевно, що причиною всього цього — круговерть та суєта з конкурсами, діловими перемовинами, адаптація до студентського життя. Кінець роботи над проектом потужною хвилею викинув мене з затишного кубельця у світ набундючених і аномально добрих та веселих людей. Відчуваю себе незатишно, бо як тільки знову занурилася в життя, на мене накинулись і почали вимагати гри за правилами, суть яких — повна відсутність правил. Це втомлює й до того ж — нецікаво.

   Одне втішає: за отриману перемогу на конкурсі батьки готові носити мене на руках. Будувати офіс за моїм проектом вони передумали, оскільки привабливішою виявилась сума гонорару за проект (коли його продати) — 12 тисяч доларів. Вони говорять, що я повинна  придбати власне житло в Харкові. І не важливо, чи мешкатиму я в цьому місті після закінчення вузу, чи ні. Придбай — от і все.

   Та я і не перечу, оскільки сама над цим питанням  розмірковувала ще раніше. Батьки готові хоч зараз добавити до гонорару необхідну суму і купити квартиру. А в мене не здіймається рука продати проект мого особнячка. Подарувати — запросто, а продати — ні.

   Нарахувала шість дзвінків автовідповідача — всі вони хочуть викупити мій особняк, запрошують до співробітництва. Один такий впертий тип без церемоній прямо сказав: «За навчання ти, дитино, не переживай. Забажаєш, то хоч завтра тобі додому принесуть диплом з відзнакою, але за умови, що ти працюватимеш в нашій фірмі».

    Чого тільки не доводиться мені вислуховувати?! Я нездатна переварити одразу стільки інформації і  прийняти конкретне рішення. Єдине, що остаточно вирішила,  — квартира, яку винаймаю, де вдруге народився особнячок, невдовзі стане моєю. Господарі все ніяк ціни не складуть. Вже другий тиждень думають. Звабливим мені здається й пропозиція стосовно диплому та посади помічника директора будівельної компанії. Це варто обговорити з батьками.

 

   Палю навпроти відкритого вікна. Зривається дрібний дощик. Я тепер часто озираюся назад, все намагаюсь логічно переосмислити ланцюг  минулих подій. Та нічого путнього з цього не виходить. Кожен день, місяць — все як окремі частки мозаїки: якщо зліпити їх докупи — ніякої логіки, і якщо фрагментарно — ніякої логіки.

 Завтра йду робити пірсінг. Маленький ґудзик, який я висмикнула з  тріщини підвіконня в тодішньому, ще існуючому особнячку, обробив ювелір, і тепер, затиснутого в золоту каблучку, його нарешті мені пришпилять на пупок.

Ось така виходить finita.

 

 

                                                 * * *

    В напівпорожньому вагоні метро розглядаю веселу компанію двох дівчат та трьох юнаків. Всілись напроти мене й цмулять пиво. І самі такі ж різкі, як пиво: голосно говорять, вплітаючи через слово матюк, регочуть і зовсім ні на кого не звертають уваги. Заздрю я їм чи що? На наступній станції до вагону ввалилися ще купка таких самих. Майже діти. В хлопців — пози борзих баранів, руки вигнути дугою, наче по кавуну тримають попід руками, шиї наче в гусаків — тільки не сичать. Один з них крізь зуби спльовує прямо на підлогу. Дівчатка зо сміху ледь на ногах тримаються, а хлопці в’яло, наче вимушено, посміхаються.

   З часів моєї юності уже виросло і влилося в життя нове  покоління, й закономірно, що воно  зовсім не схоже на нас тодішніх. А хотілося б.  Відчуваю між нами прірву. Не різницю, а прірву. У цих щось не так, щось там у них всередині барахлить.

   Стоять, похитуючись чи від випитого, чи від щастя: зманіжені, прищаві юнці. Вони ніколи не знали і вже не узнають ні армії, ні романтики студентських будівельних загонів, ні осіннього трудового семестру на колгоспних полях, ні довгоочікуваних зустрічей, ні гіркоти розлук. Смішно й водночас прикро дивитись, коли двадцятирічний здоровань сидить за комп’ютером і на повному серйозі бавиться дебільною стрілялкою, бо в свої двадцять він так і не зміг випустити справжню автоматну чергу по мішенях в гармидері полігону дивізійних навчань, стрибнути з парашутом, натиснути до межі акселератор броньованої машини вагою 35 тонн… Та що там бойова машина! В своєму віці він не тримав в руках справжній АКМ. Цікаво, якими б «оригіналами» виглядали усі ці віртуальні генерали в армії під час курсу молодого бійця? Я ж знаю, я бачив — як плачуть і мочаться в штани такі ось мачо. І мені дуже шкода, що катарсис для справжніх чоловіків у вигляді служби в армії зразка 20—30-літньої давнини — тепер вже історія.

  Все їхнє життя — простенька комп’ютерна іграшка. І складається вона з суцільних рефлексів і завчених рухів, що забезпечують вдоволення основного: сон, їжу і тотальне знищення часу. Цікаво, чи хто-небудь з них стане справжнім? Хоча, як можна стати справжнім в оточенні штучного?

 

 

                                                        * * *

 

 

   В ніс б’є сперте повітря закритого тривалий час приміщення — це мій дім, цитадель самотності, дідько його нехай забере! Юрко, спасибі йому, урізноманітнив моє скромне житіє. Влаштував тут казна-що. Час припиняти ці  богемські вакханалії.

   Спересердя кулаками підпушую й без того пухку подушку. Слід би випрати наволочку. Починаю закипати. Дратує прокурене повітря, вічний безлад, хронічна невизначеність у  житті. До чорта бісового! В село! Вчителем географії. Заведу собі пасіку, тендітно-недоторканими ранками буду купатись в річці, окутаній сизим туманом. А вечорами подовгу сидітиму на порозі, аж доки не замерехтять на небі перші зорі, поряд вірний пес  слухатиме мої роздуми про життя...

   Десь в купі скинутого одягу пищить мобілка. Куди я поклав джинси, в кишені яких повинна бути ця голосиста труба?! Нарешті знайшов. Який це дурень серед ночі відправив sms: «Скажи, чому зараз іде дощ?» Знущаються з генія? Ні, стривай, воно з підписом —  архітекторша. Значить, я її таки справді зацікавив?  Як на зло, на рахунку  лишились копійки. Пару послань ще відішлю.

«Дощ іде тому, що сумно», — набираю текст відповіді. Що ще скажеш?

«Все так просто?» — без зволікань надходить ще одне повідомлення.

«Простіше не буває. На рахунку закінчуються гроші. Sorry…»

   Одразу ж зателефонувала.

— Доброї ночі. Не заважаю?

— Не переймайтесь. Радий чути.  А де ж Юрко?

— Вже повинен бути вдома. Не хвилюйся, з ним все нормально. Схоже, він не з таких, кого можна легко образити.

    Аркадія ж  не знає, що ми мешкаємо під однією стріхою. Та я не став їй  говорити  про ці дрібнички. Це б похитнуло наш імідж.

— Чому не спиш? —  запитую в неї про казна-що, аби не мовчати.

— Слухаю дощ.

— І про що ж він говорить?

— Про мрії, які не здійснились.

— Якщо дощ такий розумний, то підкаже, як мрії перетворити в реальність.

— Це ти говориш як синоптик — архітектору?

— Як “брат по нещастю”.

— Приємно ось так серед ночі зустріти родичів.

— Всі люди — брати.

— «Всі люди — вороги», — сказав колись Олдінгтон.

— Які знання текстів світової літератури! —  відверто дивуюся.

— Я б охарактеризувала їх як випадкові.

— Хороші в твоєму житті були випадки.

— Були, та мало, тому так і не дізналась — Олдінгтон — це письменник чи якийсь громадський діяч.

— Прозаїк, — уточнюю.

Гадаю, це вона навмисно так говорить.

— А тобі чому не спиться?

— Не хочеться, —  не говорити ж їй, що я не вкладаюсь спати, бо чекаю на Юрка, який все рівно розбудить, якщо повернеться сьогодні.

— Але вже ж пізно. Звик пізно лягати?

— Я ні до чого не звик. 

— Про що  зараз думаєш?

— Про мрії, яким ніколи не здійснитись.

— Невже тобі більше нема про що думати?

— Настав такий час.

— Корисно буде знати, коли ж настає такий час?

— Не раніше, ніж в 33 роки.

— А потім?

— А потім час мріяти минає.  Так помирати легше.

— Чи не рано?

— Я взагалі, а не про себе.

— Чуєш, який розлогий грім?

— Звук залежить від типу хмар. Люблю  слухати грім. Він, як і дощ, розповідає багато що.

— І що ж  він мовив?

— Змінюється напрямок вітру. Хмарність рухається на північ. Висока ймовірність підвищення тиску. І через десять-п’ятнадцять хвилин над містом проясніє небо. Ясна і тиха погода встановиться не більше ніж на дві доби.

— Ніякої  поезії.

— Поезія на землі. В небі — закони.

— А чим ти займаєшся, коли живеш поза  небесними законами?

— Ховаюсь від людей. Іноді п’ю горілку, частіше — читаю книги або просто лежу і дивлюся в стелю…

 

 

…І довго я  цідитиму слова? Я ж набирала його номер, аби сказати: приїзди зараз, посеред ночі, щоб разом слухати дощ. Смішний і безглуздий намір. Це відчуття чорної порожнечі, яка накрила, як тільки-но я переступила поріг квартири. Аби врятуватися, вислизнути з-під хмари смутку, набирала номер Юльки… Чому всі зникли одночасно: Леська, Юлька, особнячок? Моя викохана самотність, стерильність оточення, враз обернулась відчаєм. Невже це помста за зраду самій собі? 

— Вадим.

— Що?

— Ти можеш розповісти, про що зараз шепоче дощ, тільки не по телефону.

— Доки я доїду, дощ може скінчитись.

— Невже ти ніколи не помиляєшся?

— Не помиляється тільки той, хто нічого не робить?

— Це не презумпція.

— Згоден, тоді вирушаю. Де той будинок, під вікнами якого шумить дощ?

— «Сталінка» за сотню кроків вверх по Сумській. Біля Державного банку звертаєш вліво, потім ще з півсотні метрів по площі Поезії. Я гукну з балкону.

 

 

 

                                                     * * *

 

 

   Мобілка по-змовницьки відблискує темним корпусом: мавр зробив свою справу. В свої двадцять вперше запрошую до себе чоловіка, коли вже далеко за північ. Знаю його більше трьох годин. Міряю кімнату кроками  і намагаюсь втокмачити собі, що в у всьому цьому нічого особливого. Байдуже, про що подумає синоптик. Хоча, що він може подумати в такому випадку?.. І мабуть, перше, що він скаже з порогу: «Вибач, сонечко, о такій порі я ніде не зміг придбати презервативи». А я одразу ж відрубаю: «Якщо тобі так кортить залізти в ліжко, то я покрию всі витрати на жінку за викликом, а потім ти розповіси, про що шумить дощ».

  Власне, яка різниця?! Адже він сподобався мені.

 

                                             * * *

 

 

В нічній тиші колеса таксі гучно розрізають калюжі. Водій насолоджується шансончиком. Лагідно приколисує  м’яке сидіння «Lanos’a». Мелькає палітра світлофорів, неонової реклами, ліхтарів. Приємно влітати в солодко-сонну, омиту зливою нічну тишу міста. І неважливо, чи настане сьогодні світанок.

Нехай вічно буде ніч! З дощами, блискавкою, з самотністю, нудьгою, з безрадісним і важким хмелем майже силоміць випитої чарки горілки, і над всім цим — остобісіла мелодія мобілки, що так зненацька, мов гострий ніж, розчахнула ніч навпіл.

   Ось так би і їхав все життя в темінь довгої ночі, наповненої вщерть свіжістю й невідомістю. З кожним залишеним позаду кілометром з мене зривається сірий, задушливий панцир, зітканий з шматків минулого й теперішнього. Таке враження, наче  повільно занурююсь в чистий, льодяний гірський потік, свіжість якого повертає втрачену пам’ять. І коли вода сягне підборіддя, мене, як пір’їну, підхопить сильний потік і понесе  геть  з цього міста. Назавжди.  І якщо я теперішній — всього лиш помилка в часі і просторі, то крижаний потік виправить все, аби  я міг стати легким подихом вітру під вікнами нічного Харкова.

 

 

                                                  * * *

 

   Звичайно, інакше й бути не могло: такі юні створіння повинні мешкати тільки в центрі міста, в просторих, на чотири кімнати, квартирах з височенною стелею і дубовим паркетом, який ще пам’ятає голос Левітана.

Ми розгублено мовчимо в прихожій. Вдихаю романтичний аромат житла, в якому царює жінка.

   Чисто.

   Затишно.

   Стерильно, як перший сніг за сотим кілометром. Знала б вона, з якої конури я вибрався ще тридцять хвилин тому!

— В цьому місті мені більше нікому зателефонувати.

— Щось трапилось?

— Уяви собі: тривалий час я самотньо жила в чотирикімнатній квартирі і тихо раділа усамітненню. Оберігала, щоб ніхто часом не зруйнував його. І раптом, без всяких причин, моя тиха радість перекинулась в жінку з щербатою косою. Відтепер вона зустрічає мене на порозі кожного вечора. Цитадель самотності осунулась, як фортеця з піску.

 

   Дивлячись на розгублений вираз обличчя Вадима, я подумала, що збоку, напевно, все це тягне на симптоматику  в’ялої форми ранньої шизофренії: розгублено, плутаючись в словах, з претензією на філософську вишуканість я намагаюсь пояснити йому те, чого не можу з’ясувати сама.

    — Це добре, що ти зателефонувала. Разом все ж таки легше прогнати непрохану гостю.

— Проходь. Чого ж це я тебе навантажую прямо на порозі! — крадькома ковзнула поглядом, наче оцінюючи зовні. — Ось сюди, будь ласка.

 

Але ж ні! Вигляд в нього — не формат. А що, коли запропоную  одягти мій спортивний костюм?

 

   «Багаті теж плачуть», — кисло посміхнувся про себе. Таке молоде, а вже господарює в таких апартаментах. Що ще цій бестії потрібно від життя? Цікаво, невже справді не знайшлось кандидатури більш пристойної, ніж я.

Черевики промокли, аж хлюпає всередині. Де я так умудрився пірнути?

— Вадим, переодягнися в мій спортивний костюм. А до ранку твій одяг просохне. Я його вранці випрасую.

— Спасибі, — тільки й мовив.

Костюмчик з чужого плеча на диво виявився саме на мене.

— Одразу хочу з’ясувати. Де тобі краще постелити? Пропоную на вибір: або в тій кімнаті, де ти переодягався, або ж в моєму, так би мовити, робочому кабінеті.

— Як станеться, так і буде.

— ???

— Хотів сказати — за розмовою не лишиться часу, щоб поспати. Кілька годин, і займеться світанок. Колись, між іншим, о цій порі люди розпочинали роботу на четвертій зміні.

— Їм однієї було мало?

—Була б п’ята, то і її б було замало.

• Що за трудоголіки? Нехай там у вас, синоптиків, ні дня, ні ночі.

 — Синоптики о такій порі сплять, а слюсарі й токарі в цей час колись на заводах працювали.

Дивуюся, який же це я древній, і як мало знає ця юна та геніальна дівчинка!

— Думала, що тільки я ночами сиджу за кресленням.

— І біля верстата теж потрібно було комусь стояти.

— Г-м-м-м, чується, як рокоче відгомін далекої епохи.

— Він не чується, він — пече.

— В якому місці?

— А ти, я бачу, за словом в кишеню не полізеш. Нічого, підростеш — дізнаєшся. В кожного покоління — свої опіки.

— Філософ. Зрештою, синоптики й повинні бути трошки дивакуватими. І не тільки синоптики, а й геологи, астрономи там різні…

— Архітектори…

— Ні! Архітектори не відірвані від земного життя, бо вони творять для нього.

— Ось тобі й раз! А синоптики? Для кого ж вони...

— Аби порозважати себе самих.

— Ти мене дивуєш.

— Приємно дивую?

— Не сподівався почути такі думки від таких...

— Таких юних, — підказала вона.

— І талановитих також.

— Цікаво, а ти себе  вважав  генієм у двадцять з хвостиком?

— Я вважав себе метеорологом.

—  А я не знаю, чого хочу.

— Зате я знаю: ти хотіла дізнатись, про що ж говорить дощ.

— От-от, а ми тут теревенимо.

— Цікаві теревені.

— Тобі зі мною цікаво?

— Зараз — так.

— Цікава відповідь. Що ж буде потім?

— Будемо відвертими?

— Домовились. Толі скажи чесно, а що ти думав, коли їхав до мене?

— Розгубився від несподіваного запрошення і вже нічого не міг думати.

— Але ж зізнайся, що закралася підозра, що на кшталт: “А чи не хоче ця дівчина затягнути мене в ліжко?”

— Для цього ти б скористалась іншою нагодою.

— Гаразд. Йди, змивай дорожній пил. Тобі чай, каву? Маю якісний коньяк.

— З задоволенням.

— Що саме?

— Все.

   З докором  з величезного, на всю стіну, дзеркала у ванній кімнаті на мене дивиться власне відображення.  Почуваюся так, наче назавжди випав з життя. Я знав, що в житті кожної людини наступає час, коли прості радощі перестають бути ними. І не помічаєш, як одного дня чи вечора господинею життя стає  байдужість: буття  перетворюється на тупу й нудну зміну ночі на день, дощу на сонце, посмішок на сльози, і в кожній з таких змін лишається тільки один єдиний сенс — слухняне очікування відходу назавжди.

 Який поет-зануда вигадав ось цю нісенітницю: «час великих, непоправних втрат»?  Великих втрат не існує, якщо   є сила  змиритися з необхідністю втрати. «Ні до чого і ні до кого не звикай!» — повчаю себе й третій раз мию руки, уважно розглядаючи піну ароматного мила.

— Рушник вибирай, який сподобається.

— Спасибі, розберусь.

— Тобі потрібні капці? Я, наприклад, полюбляю шльопати по квартирі босоніж.

— Якби ж то я знав, коли знадобляться мені капці.

— Гаразд, далеко не запливай.

— Я вже на суші.

— Тоді поспішай, бо починається справжня злива. А ти говорив, що вже дощу не буде. Я слухаю дощ, але без перекладача не обійтись.

 

 

  Таке враження, наче я вперше чую, як шумить злива. Раніше це був  звичайнісінький звук, як фонтан. Вода, та годі. А зараз дощ звучить, як музика, й навіває дорогі спогади.

 

    Після контрастного душу свіжовипраний спортивний костюм обдає хвилею затишку, тепла, чистоти й свіжості. Жив і не замислювався, що паралельно протікає інше життя. І яка в біса різниця, де б я прожив всі ці роки — в степу на метеостанції, в горах, на болоті чи на чужій квартирі? Пара штанів, сорочка, ложка, миска, зубна щітка — все, як в «тривожному» речовому мішку солдата. Але ж я вже давно вийшов з призовного віку.

   А може, це і є щастя — просто так, без всілякої потреби, забити в стіну власної квартири гвіздок і знати, що окрім тебе його ніхто звідти не витягне? Нести відповідальність за долю звичайного, поїденого іржею гвіздка — хіба цього замало? І простенька фраза: «одягни, ранком я випрасую», — виявляється, може бути ніжно-вразливою.

   Я здичавів серед людей. Ми всі тут здичавілі, озвірілі, і що жахливо, так це те, що ні в кого не має вакцини проти сказу. Лінь, апатія, депресія — це всього лиш красиві вигадки, пропіарені визначення, а насправді — звичайнісіньке боягузтво.

   Вся ця каша мішається в моїй голові. Пропустити б її через сито. Але зараз я слухаю Аркадію. Ми на кухні, і вона буквально мене розстрілює чергою запитань: каву міцну, чи звичайну? С цукром? Де мені буде зручно сісти? Можливо, краще зачинити вікно? Що б я бажав до кави?.. Років з десять тому від подібного шквалу питань мені доводилось рятуватись, коли приїздив гостювати до батьків.

Я відвик від людської турботи, піклування, здичавів, і тепер розгублено, ніяковіючи, щось відповідаю Аркадії. Мені стає шкода себе.

    А злива, наче з відра.

— Ти не повіриш, але це вперше, коли я так грубо помилився.

— Не виправдовуйся. Вірю.

Потім ми слухаємо дощ і п’ємо грог. Десь близько четвертої ранку зателефонував Юрко: дивувався, яким чином я опинився у Аркадії.

— А чи можна взагалі навчитись прогнозувати погоду?

— Можна. Тільки не погоду, а природні явища.

— Тоді навчи мене.

— Це не так швидко й легко, як ти уявляєш.

— А ми ж не поспішаємо, чи не так?

— Як це буде називатись? Короткий приватний курс метеорології?

— Повний.

Світало, коли ми перейшли до її робочого кабінету. Аркадія розповідала  довгу, заплутану історію з особнячком. Моя навмисна упередженість непомітно зникла, як хмарка цигаркового диму від раптового протягу. Слухав цікаву історію і не переставав дивуватись — невже це та сама Аркадія, яку я знав кілька годин тому?  Переді мною стояла, забувши про цигарку в руці, зовсім інша, незнайома дівчина.

— А хочеш ще містики для повноти картини? — і не чекаючи відповіді, вона відсунула вбік фотографії та креслення, дістала звідкись аркуш паперу, складений вчетверо. —Але спершу, ніж прочитати, давай відіп’ємо коньячку, згода?

Ми знову перебрались на кухню. Аркадія вголос читала послання, добуте з тріщини підвіконня  колишнього особнячка.

 

 

   Потішно спостерігати збоку за діями, з допомогою яких людина прагне бути чистою, охайною, привабливою і красивою: чистити з-під нігтів бруд, покривати їх лаком, мити тіло, користуватися продезиком і довго-довго розглядати себе в люстерку, вдаючи, що так важко впізнати у відображенні себе вчорашнього. Мене розчулюють ранкові клопоти Аркадії.

    Сьогодні вона має дві дуже важливі аудієнції: з батьками і з майбутнім роботодавцем, він же — потенційний покупець проекту.

   Я не поспішаю. Мені не хочеться звідси йти, навіть якщо залишусь в цій квартирі наодинці — все рівно буде так само хороше, як і зараз в присутності Аркадії.  Думка про те, що після роботи мені доведеться повертатись вже не сюди, а додому, додає чорно-білих фарб. Прокурена кімната, безлад, неприкаяний Юрко, випадкові й небажані гості. Над всім цим повис недобрий, тривожний знак питання.

  Що це так мене бентежить? Чи я боюся зізнатись  собі про те, що гостроносий черевичок Аркадії всього лиш за декілька годин дощової травневої ночі зруйнував мою самотність, завалену доверху безладом забутих і непотрібних речей? Мовчки, навіть не чинив опору, дивився й  погоджувався з наказом: «Карфаген повинен бути знищений!»

— Ти повернешся?

— Будь на те моя воля, то я б і не йшов нікуди.

— Що тобі приготувати на вечерю?

— Я їм все, — хочу сказати їй, що готовий уплітати жарені гвіздки й запивати їх керосином, аби тільки разом з нею вечеряти, снідати, пити чай, длубатись ложкою в варенні кожен ранок, кожен вечір, завжди…

 

 

* * *

 

   Не прийшовши до тями після бурхливої ночі (повертаючись додому, зустрів колег-газетярів), схвильований Юрко чекав на мене в редакції. Виявляється,  ще з  самого ранку, задовго до ефіру, мене хотів бачити редактор.

   Та насправді все не так трагічно, як передчував  з похмілля Юрко. Вчора ввечері редактору зателефонували з редакції московського радіо автолюбителів з пропозицією співпраці. Але умови партнерства мені не сподобались: я працюю на них, тобто в Москві, а вони дають дозвіл на ретрансляцію декількох хітових передач нашій радіостанції. Все це, ясна річ, оформляється угодою, зарплатня вдвічі більша, а то і втричі, житло — безкоштовно. Але як не настоював редактор, я навіть не став туди телефонувати.  Статус кріпака чи розмінної монети мене,  може, і влаштував, коли б цієї ночі не пролунав телефонний дзвінок. Ще вчора я був ладен на все.

—  І не роздумуй, — покрутив вказівним пальцем біля скроні Юрко. —Погоджуйся! Тікай звідси.

— Щоб через два місяці, а то й раніше, повернутися? Двічі в одну річку…

— Та пішов твій редактор під три чорти! — Юрко вже встиг легенько побризкати горілочкою вчорашні дріжджі й був на підйомі попри безсонну  ніч. — Ти думаєш, тут на тебе молитись будуть? Та «ложили» вони на тебе. Засунь ти свої прогнози! Цій країні вже давно не допоможе ніякий прогноз! На біса здався прогноз, якщо достеменно відомий діагноз?! Вадимчик, ти ж  розумний хлопчик, спустись на землю. Не хочеш? Тоді давай ще потягнемо по соточці.

— В мене через чотирнадцять хвилин ефір.

— От і буде повна гармонія в твоєму довбаному ефірі. Замов, будь ласка, а то я вийшов на нульовий баланс.

— Гаразд, що ти пропонуєш? — я повернувся до розмови, коли наші чарки наполовину спорожніли.

— Греби звідси. І не озирайся.

— Це я вже чув. Не повторюйся. Але де гарантія, що я там вигребу до берега? Тут хтось, а там ніхто?

— Цим «хтось» шуткуючи зробив тебе я. А якщо ти візьмешся за справу серйозно, облишиш свою сопливу меланхолію, — все буде в майонезі. І взагалі, чого я тебе вмовляю? Не хочеш — сиди.

— Я б посидів, але мені вже час іти. Обов’язково поговоримо. Є тема.

— Теми є завжди, а пропозиції  надходять рідко.

І відповісти йому нічого. Має рацію, і злиться, що я нібито нічого не тямлю. Навіть вчорашній дзвінок Аркадії — для нього не аргумент. Звичайно, не продзвенів би він вчора, я б уже сьогодні пакував валізу на Москву.

 Знаю, що ніде й нікому я зі своїм талантом не потрібен. В такому випадку, як говорять фінансисти, головне не сума, а ймовірність інфляції.

 

 

 

                                                  * * *

 

 

 

— Старий кінь борозни не зіпсує, — коментує Леська  мою розповідь про синоптика. — Одне не подобається — відсутність грошового фактора. А взагалі, не маленька — сама даси раду.

— Це кохання з першого погляду,  воно з грошима не вживається.

— Саме про це я і говорю: коли їх катма, то перший закоханий  погляд згасає швидко. Так що — поспішай кохати.

—  Іди до біса! Завжди  своїм прагматизмом псуєш поезію.

— Ара, а ви кохаєтеся на тому ж дивані, на якому ми заробляли гроші?

— Ні. Тепер він без роботи. Нудьгує. В граверній майстерні замовила меморіальну табличку. Причеплю на дивані.

—  Пропоную такий надпис:  «Меблі. Диван зразку початку 50-х років минулого століття. На початку ХХІ століття використовувався як верстат для викачування грошей з чоловіків середнього віку й достатку, які переважно мешкали в центральній частині міста Харкова». Як тобі?

— Не квапся, будь ласка, я занотовую.

— Приїздіть до нас, — Леська різко змінює тему.

— Обов’язково. Ось придбаю квартиру, вийду заміж і приїдемо. Це я серйозно.

— Хочу поглянути на твоє «заміж», може, там і вийти не має за що?

 

 

 

 

                                                       * * *

 

— Я б хотів, щоб мої експерти ще раз оглянули ваш проект. Слід достеменно вивчити його особливості, — вже в кінці розмови, домовившись про вартість проекту, зазначив велетень-директор будівельної корпорації. Під його здоровезним тілом жалісливо скрипнуло крісло. — Коли вам буде зручно?

— Без проблем. Коли скажете. Хоч зараз.

— Залиште свою адресу. Не хочу вас переобтяжувати клопотами. Якщо ви не заперечуєте, експерти зроблять це у вас вдома.

— Будь ласка, тільки попередьте заздалегідь. І ще маю питання: скажіть, яким чином і коли буде вирішуватись питання про мій диплом?

— Як тільки наші експерти приймуть остаточне рішення, вважайте себе дипломованим спеціалістом, — мило посміхнувся.

  Директор схожий скоріше на власника м’ясної лавки, і аж ніяк не на досвідченого будівельника. Все в ньому  видавалося  мені далеким від поклику будувати нові світи.

— Ви, Аркадіє, головне — налаштовуйтеся, готуйтесь.

Він по-змовницьки підморгнув, як давньому знайомому. Підвівся, мабуть, дає зрозуміти, що бесіда закінчилась. Господи, як йому не важко носити власне тіло?! Глиба.

— Буду чекати, — протягнула йому ручку, — сподіваюсь, що в нас все складеться якнайкраще.

— В такої геніальної дівчини, як ви, вже все давно склалось.

Провів до дверей. В приймальній, під обстрілом мишачих очей секретарші, ми  ввічливо розпрощалися.

     Від спілкування лишилось не зовсім приємне враження. Декілька годин поспіль його незграбна фігура, неоковирні жести стоять в мене перед очима, звучить дзвінкий голос базарного спекулянта. Уявила ранок цього ведмедя: велике, незграбне тіло, можливо, колись було гордістю, сьогодні вже стало неслухняним, незручним і обтяжуючим. В сірих світанкових сутінках, крекчучи, охаючи, кульгаючи, дрібненькими кроками він прямує до туалету. З полегшенням, мовби з нього зняли зайві кілограми, гучно випускає гази, ніжно, з достоїнством почісує лисину і уважно вивчає зігнутий ніготь на великому пальці ноги, з таким виразом обличчя, ніби він оглядає улаштування Всесвіту. Потім, змінивши позу і об’єкт дослідження, уважно придивляється до кольору сечі.

 

                                                       * * *

 

   Другої ночі ми все ж таки поснули: я — на великому, як вигін, ліжку в спальні, Аркадія — на старому диванчику в робочому кабінеті. Коли з насолодою, мовби втопаючи в першому пухнастому снігу, провалювався в глибокий сон, мене розбудила Аркадія. Поправила ковдру, щоб було порівну для обох, і хутенько шмигнула під неї.

— Не можу заснути в тій кімнаті. Думала, що ти вже спиш. Я тут скраєчку подрімаю.

— Хочеш, я піду на твоє місце. Ти тут звикла, через те й не спиться на новому місці.

— Не хочу.

На щоці відчув її теплий подих, потім уста торкнулись моїх уст, рука повільно ковзнула по грудях і обвила шию. Я піднявся на лікоть, другою рукою почав гладити її волосся.

   Від поцілунків ми почали задихатись, бракло повітря. Я так цілувався останнього разу в десятому класі на весняних проталинах шкільного саду: з  відкритих кватирок  першого поверху співала «АВВА», змішуючись з голосами однокласників на суботній дискотеці. Це було так давно, що іноді  сумнівався, а чи це було насправді? І в цю мить далекий відгомін мого життя голосно зазвучав наяву, наче гостра скалка зачепила глибоку свіжу рану. Мені хотілося кричати, вовком вити від болю, та тепле, бентежне дихання, ніжний дотик тендітних рук, розкидане по подушці волосся з п’янким ароматом, тремтячі уста — все це накривало мене знеболюючою хвилею. Я розгубив усі слова.  «Все це колись уже було», — єдине, чим я міг себе подумки втішити в пекельних  солодких муках.

  Переповнені почуттями, ми лежимо розпластані по обидва боки широчезного ліжка. Ні говорити, ні думати не було сили. Один «Я» існував в тілі, знесиленому любощами, інший «Я» — в душі, котра дивилась на все це зі стелі й розмірковувала, а чи не накивати п’ятами звідси прямо зараз?

Я не хочу бачити, не хочу чути, що буде далі, тому що далі хорошого  не буває.

— Вадим? — Аркадія навмання простягнула в темряві руку, щоб доторкнутися до мене. — Мені все рівно — є в тебе жінка чи немає, був ти одружений чи живеш в сім’ї. Не претендую на роль першої леді, не думаю, що сьогодні ти прийшов до мене тільки тому, що минулої ночі ми не лягли разом до ліжка. Якщо можеш, то  не кидай мене. Я ще не знаю, що це — кохання чи патологічний страх самотності. Тоді, в кав’ярні, коли ми ледь встигли познайомитись, в мене було таке відчуття, ніби ми вже давно-давно знайомі, просто довго не бачились. І в цьому не має нічого надуманого. В таких ситуаціях на істину вказують не логіка, а почуття. Вадиме, я не прошу тебе залишитись. І не здумай це робити заради ввічливості, а ще гірше — жалості. Ніхто нікому нічого не винен. В кожного  є  вибір. Я говорю все це, щоб ти знав і не чинив дурниць.

    В напіввідкриті двері балкону вкрадався ледь помітний нічний вітерець, доносячи уривки звуків сонного міста. Знайоме, тисячу разів пережите почуття — ми лишились одні на все місто.

   Аркадія мовчала. Я поцілував її руку. Чи повірить вона всьому тому, що я зараз спробую розповісти? І що я повинен сказати, щоб це було правдою?

— Йти від тебе мені ні до кого, — почав  рішуче, маючи за намір стисло розповісти про себе геть чисто все, однак за секунду різко передумав і з’їхав на манівці. Власне, зміст від цього  суттєво не змінився. — Всі ми постійно кудись йдемо, повертаємося, шукаємо, втрачаємо, знаходимо, даруємо і так далі до плюс безкінечності — скільки вистачить сили. Кожен з нас проходить через це: одні — швидко, другі — повільно. А в кінці шляху  отримують те, що шукали: кохання, ненависть, тихе болото, льодяні джерела, гірські водоспади, броньовані нори, неторкану тишу лісу, кров, зраду, собачу відданість і так далі. В кінці такого шляху я отримав те, чого хотів, — самотність. Крізь самотність я прийшов до самого себе. Це моя межа, це моє місце.

    Аркадіє, повір мені — мрії збуваються. Всі до єдиної! От через це все наше життя здається суцільною недосконалістю. Наші бажання настільки нетривалі, що на той час, коли вони стають реальністю, втрачають для нас колишню значимість. Очевидно, так треба, щоб у відповідь на твої слова я теж щось мовив. Але сказати щось — значить нічого не сказати. Неможливо говорити правду, коли намагаєшся втиснути в сотню слів мільйони варіантів думок. Я хочу, щоб ти знала: твій дзвінок минулої ночі — це те, що я мріяв почути в кінці свого шляху. Дзвінок із запізненням. Це щось на зразок того, як волають в спину людині «Рятуйся», коли її вже накрило балконом.

— Ти від мене підеш?

— Тоді, коли ти сама цього забажаєш.

— Ти ж тільки-но говорив про дзвінок з запізненням.

— Так, він спізнився, але від цього не став небажаним.

— Він якось вплине на наші стосунки? Я прошу, не говори натяками. Ще раз наголошую, що ніхто нікому нічого не винен. Ми зараз тут, разом, тільки тому, що нам це подобається, і все — більше ніяких обов’язків.

— Як можна змінити те, чого не існує? Дзвінок продзвенів, як в театрі,  почалася гра. Я актор, який ненавидить сцену, але змушений виходити на неї щовечора, аби тільки залишитися і далі у цьому місті. Кохання — це теж гра за правилами. Але мені вже несила грати. Я хочу тільки кохати. Можливо, від цього наші стосунки тобі будуть здаватись неповними. Я вкрай стомлений абсурдністю сценічних дій, актів, діалогів. Хочу, щоб ти сприйняла все таким, яким воно є насправді — поза грою.

   За балконом, в чорному квадраті ночі зашумів рясний дощ. В моєму прогнозі знову промах. Причому доволі серйозний.

«Наш синоптик — справжній сапер, а сапер помиляється всього лиш раз», — реклама перед моїм ефіром. Та зараз не про це. Ніжно пригортаю Аркадію й шепочу в темінь ночі шлягер середини ХХ століття:

 

«В нашем городе — дождь,

Он идет днем и ночью.

Моих слов ты не ждешь,

Я люблю тебя молча…»

 

 

— Ти кохався, коли за вікном шумить злива?

— А ти?

— А я хочу тебе.

 

 

                                             * * *

 

 

   «Могла і молодшого найти», — я тільки посміхаюсь, згадуючи першу реакцію мами і дописую великими літерами на білосніжному аркушу: «Вадько, я тебе кохаю!!!» Впоравшись, магнітиками притиснула цю прокламацію до дверцят холодильника.

   Йду першою з нашого помешкання. Вадим ще спить. В мене сьогодні зустріч з господарями квартири. Друга спроба домовитись про деталі продажу.

 

 

                                                       * * *

 

 

   «Я згоден кинути все к бісу і впасти на коліна перед дверима твоєї квартири. Ти тільки скажи, що чекаєш на мене». Вкотре перечитую Сашкову есемеску, яку він надіслав невдовзі після того, як нас розлучив гамірливий перон харківського вокзалу. Я берегла її, часто перечитувала. «Ну чого ти вагаєшся, — говорила  в той час собі, споглядаючи рядок цифр на екрані мобілки, — натисни на зелененьку кнопку і прошепочи всього лиш три звуки — «ТАК», і довгоочікувані зміни розпочнуться». Впевнена, вони почалися, коли б не його сім’я. Це стримувало, та недовго. Залишки совісті — загнаної, затюканої в решті решт оголосили капітуляцію: «Роби, дурненька, як знаєш». І дурненька щось би таки вчинила, але саме тоді підвернулась Юлька, я поринула в її проблеми і перестала часто думати про Сашуню.

Намагаючись хоч чимось допомогти Юлі, я вирішила, що мати друзів — це обтяжливо. Нормальна сучасна людина повинна мати декількох знайомих, яким подобається разом  марнувати час.  Одна  біблійна заповідь певно застаріла і потребує редагування. Можна  ось так: «Не обтяжуй ближнього свого власною присутністю». Ніхто нікому нічого не винен, окрім взаємовигідного обміну приємними почуттями.

   Ти скис? В тебе неприємності? Геть з пляжу!  Не псуй своїм кислим духом прохолоду вечірньої ідилії. Будь же вихованим європейцем. Май мужність, якщо йдеш, то йди, не тягни. Не заважай іншим жити. Життя ж бо — коротке!

   Мені хороше з Вадимом. Якщо хтось з нас першим і скисне, значить — просто сіла батарейка. Оскільки ми  — батарейки, які справно живлять систему, котра дарує насолоду.

   Це зараз дозволяю собі так розмірковувати, бо впевнена у власних почуттях до Вадима. Щаслива, зігріта коханням. Але ж яким жалюгідним, общипаним курчатком ще вчора я тинялась  цим світом?! На душі іноді ставало трошечки легше, коли погляд випадково вихоплював з натовпу обличчя з печаттю схожих  почуттів та переживань. Але таких миттєвостей було негусто. В основному —  обличчя без змісту, як чистий аркуш паперу. І я заздрила, бо так жити — це теж майстерність.

  

   На вигляд господареві квартири більше сорока. З самого початку нашої розмови він практично не зводить очей з моєї шиї, де залишились сліди палких поцілунків минулої ночі. А я пишаюсь ними і хочу, щоб їх бачили не тільки він та його дружина, а кожний зустрічний. Сьогодні  спеціально буду вештатись по бутиках, магазинах, штовхатись в метро, проїдуся в трамваях-тролейбусах з гордо піднятою головою і п’яними очима від не-самотності.

   Доки ми обговорюємо, так би мовити, оргмоменти купчої, я від нудьги вивчаю дружину власника квартири: наспіх доглянутий, як у школярки, манікюр, на руках загрубіла шкіра, на стегнах рулончики жиру; колись красиві, з давно погаслими вогниками, очі, а під ними хронічні мішки, змережані дрібнесенькими зморшками, пожовтілі, але ще здорові зуби і зовсім не в тему — аромат духів. Все це характеризує її як жінку, яка перестала бути жінкою за власним бажанням.

 Є жінки, які народжуються жінками і залишаються ними до останнього подиху. Вони можуть жити в злиднях, з чоловіком-алкоголіком, купою дітей-непослухів, і при всьому цьому  зберігати в собі жінку, на якій затримують погляди чоловіки.

   Інший, протилежний тип — це мертвонароджені жінки. Причому таких більшість. Природа обдаровує їх відносно красивою зовнішністю, фігурою, чарівним тембром голосу, фактурою волосся, кольором очей і так далі. Але вся ця спадщина недовго тішить око чоловіків. В неповні тридцять вони перетворюються на сільських когуток, а з тридцяти п’яти до сорока п’яти трансформуються в засохлий безформний кавалок цементу. Від колишньої краси й чарівності залишається тільки драглиста маса квадратної форми. Першими ховаються очі, залишаючи на своєму місці вузенькі смужки, наче хто обережно провів лезом дві смужки на пухкому колобку. Обличчя втрачають  риси індивідуальності. Вони всі — наче близнюки. І голос, і хода — все в них  однакове. Вони йдуть мовчазні, бродять в задумі й наповнюють наші міста, як солдати-капітулянти розбитої вщент армії.

   Невже щоденне споглядання ось таких форм і процеси, що в ньому відбуваються, в чоловіка викликають бажання зайнятись з нею сексом?! Мені стає шкода їх обох, і з легкістю накидаю ще 300 євро — люфт, який я собі дозволила на всякий випадок, якщо їм заманеться поторгуватись.

    Страшенно захотілось кави. Могли б і запропонувати, так би мовити, обмити купчу, збризнувши її хоча б нікчемною дозою кофеїну. Та й зустріч могли б призначити де-небудь в затишній кав’ярні, а то розсілись посеред просякнутої сечею флори в садочку імені Тараса Шевченка.

   Лесьчин музикант якось говорив, що існує такий тип — «люди-кроти». Цей вид розповсюджений переважно у великих містах. Їх характерною рисою є те, що вони взагалі не реагують на навколишнє середовище, на все, що їх оточує. Наприклад, півжиття з дня в день вони ходять туди-сюди по одному й тому ж боці вулиці і не помічають, що колишня вуличка вже давно зробилася проспектом, а на місці старезних будинків стрімко здійнялись до неба нові, з затемненими вікнами, хмарочоси офісних бізнес-центрів.  Для таких головне — процес, яким вони захоплені 24 години без перерви.

   Тому я не наважилась порушувати звичайний цикл цих двох сомнамбул, а коли прощались, все ж таки не втрималась, щоб не поцікавитися:

—  Іра, а скільки вам років?

— Тридцять вісім. А що?

— Ви маєте прекрасний вигляд. Я б не подумала, що вам скоро сорок.

— Правда?

— Правда, правда. Навіщо ж мені вас обманювати?

— Ой, мені давно ніхто не говорив такого.

«І не скаже», — подумки коментую її пожвавлену відповідь і бажаю їм вдачі. Розстаємося. Наша наступна зустріч буде останньою. До того часу до моїх заощаджень добавиться ще й гонорар за проект.

   Потинявшись центром міста в пошуках кав’ярні, де варять якісну каву, остаточно переконуюсь, що для самодостатності, до якої так прагне мій Харків, йому не вистачає старої доброї кав’ярні, якими славляться Львів, Київ, Москва, — зі своїми легендами, атмосферою, де б справжній цінитель кави, відпиваючи напій малесенькими ковтками, може насолоджуватися відгомоном минулого, чути в його звуках, мелодіях всю історію міста, і, звичайно ж, зі своїм втаємниченим і ніким досі не розгаданим рецептом приготування кави. Це досить суттєвий штрих до портрету міста. Без нього він — безликий прохідний двір з базарною площею, але з власним оперним театром.

   На колишній площі Радянської України, а нині — Конституції, нарешті находжу собі схованку в затишному барі «Солодощі Сходу». Зранку тут взагалі порожньо і кава непогана. Так, принаймні, говорив колись наш музикант. А йому в таких тонкощах я довіряю більше, ніж собі.

За сьогоднішній ранок я вже вкотре згадую Лесьчиного бойфренда і доходжу висновку, що для жінок чоловіки можуть бути корисними й цікавими не раніше, ніж доживуть до  тридцяти. Звичайно ж, це не аксіома, але вона варта того, щоб про неї знали.

    На відстані телефонної розмови рідна мамця здається безнадійною ретроградкою.

— Ти ж не здумай приписати його у власній квартирі, — повторює  вже десятий раз за п’ять хвилин розмови.

Бідненька, вона так хвилюється за процес придбання квартири, що здатна стрілою летіти в Харків, облишивши всі свої справи. Дивуюсь, як  мені вдається її утримати. Та про квартиру — то окрема балачка, а ще — мої стосунки з Вадимом. Уявляю, як цю тему обговорюють з татом. Її повчання не мають ні меж, ні кінця. Я не перечу, а погоджуюсь, аби вона не хвилювалась.

— А на море за чий рахунок ви збираєтеся? — ніяк не вгамується краща в світі мамця.

— Звичайно ж, за його рахунок.

— Аркадіє, щось мені так тривожно за тебе. Може, слід навідатися до тебе?

— Мамо, всі твої тривоги через те, що моє життя змінюється. Ти вважаєш, що до п’ятого курсу в моєму житті будуть змінюватися тільки пори року.

— Все ж таки будь обережною.

                                            

                                                    *  *  *

 

   Ніколи б не подумав, що  буду в захваті від ходіння по магазинах,  штовханини на базарі, тупого очікування в чергах до кас супермаркетів! Я уздрів у всьому цьому справжню філософію, колись і кимось (наче) навмисно сховану від мене. Мені приємно що-небудь купляти, при цьому зовсім не має значення, що саме: туалетний папір чи свіже видання Акуніна в м’якій обкладинці. Мені подобається все, якщо його робити разом з Аркадією.

   Якщо ти не зумів отримати від самотності все, про що мріяв, якщо вона не зробила тебе мудрим, то нічого вдавати з себе богемного відлюдника. Кому від цього легше? Забий навкіс свою келію і виходь до людей.

     Кожен третій, якщо не другий, стомився бути нікому непотрібним, вимотався, стоптав до крові ноги в пошуках кохання, і в той же час філософствує, аж захлинається, про здичавілий світ. Сам і пальцем не поворухне для того, щоб його любили. Тупо існує і спрагло чекає, коли ж зацвіте папороть. Не віддаси, то й не отримаєш — всі про це знають, але далі знань справа не рухається.

   Мене розчулює наївний життєвий досвід Аркадії. Я самовіддано закоханий в її дитяче безглуздя і з насолодою допомагаю їй  навчитись відрізняти чорне від білого. І у цім банкеті радощів та любові я чую тиху мелодію печалі.

  Я народився в селі, жив там до шістнадцяти років, і як всі мої однолітки, мріяв про великі міста, загадкове життя, про існування якого ми тільки здогадувались з кадрів документальних кіножурналів, які демонструвалися перед початком завчених напам’ять художніх фільмів.

   Зима змінювала літо так часто й швидко, що після двадцяти стало нецікаво вести лік цим перемінам.

   Померли батьки, а слідом за їх смертю дощі розмили дорогу до хати. І як тільки зникла можливість повернутися додому, я раптом усвідомив, що в світі не було і не буде місця, красивішого за моє село — край, де вічно ллється солов’їна пісня, а в тиші весняної ночі чути, як падає на пухку землю краплина березового соку. Там влітку більше, ніж де б не було, сонця, восени — найкрасивіше синє й глибоке небо, а взимку — найбіліші сніги.

Зі мною завжди так: як тільки хтось або щось опиняється в минулому, переді мною постає вся його велич, якої  раніше не помічав. Минуле витворяє зі мною чудеса, перетворюючи мене на святого мученика: я каюся, кусаю лікті і заїдаю солоні сльози сирою землею. Від жару моєї гарячої голови тріскається стеля, а від наростаючих ударів серця входять в резонанс і руйнуються всі мости світу. Я йду, не озираючись, в спекотну пустелю і хочу там вмерти смертю мученика. Та завжди за кілька хвилин до одкровення, коли я спрямовую свій погляд на небо, яке ось-ось має розступитися, аби в мою буремну голову зійшла істина, — раптом замість довгоочікуваної, вистражданої істини звідкись з’являється тендітна рученька з бездоганним манікюром, ніжно бере мене, брудного й смердячого, за комірець, окутуючи бентежним шлейфом парфум, — і ми летимо до осиротілої за час моєї відсутності барлоги. Сюжет для картини Шагала: добра фея і хлопчик-пустун по дорозі в дитсадок.

  

   Сьогодні, в перерві між ранковим та обіднім ефіром, я не зависаю, як завше, в інеті, а йду геть з редакції прочісувати алеї парку ім. Т. Г. Шевченка, це зовсім поряд. Так, саме прочісувати, оскільки в центрі Харкова й прогулятись ніде. Сам центр як такий взагалі відсутній: він розмитий часом і апатією харків’ян, які перетворили історичний центр в брудне підворіття, знизу запруджене автомобілями, а зверху — заокеанськими вивісками лавок на Сумській вулиці.

  Та мені зараз байдуже. Справа у тім, що вже ось четвертий день підряд всі вісім випусків моїх прогнозів абсолютно далекі від істини. За брехню в ефірі всі дачники Східної України готові закидати мене тухлими яйцями, а рекламодавці знімають матеріали з ефіру. Редактор мовчить, але не важко здогадатись, що він може сказати мені в будь-яку хвилину.

 

  Свій перший в житті «ляп» я видав не в ефірі, а під час телефонної розмови з Аркадією. Неприємності беруть свій початок з тієї дощової ночі, котра, за моїми прогнозами, повинна була завершитися свіжим ранком, осяяним сонячними променями. А такий ранок наступив аж через дві доби. Я навіть і не намагаюся копирсатися в причинах і обставинах чи, бодай, їх шукати. Безнадійна це справа — шукати пояснення тоді, коли зненацька перестаєш відчувати небо, чути подих вітру. Стан цілком схожий на раптове знеструмлення житлового будинку: раз — і темінь, хоч в око коли. Під рукою — ні свічки, ні сірника, ні запальнички. Сидиш і блимаєш, занурюєшся в темінь, наче в болото.

   Повертаюся в редакцію, щоб випрохати відпустку за власний рахунок.

— О, наш юний Вертер, — сумно посміхається Юрко.

З того часу, як я перебрався жити до Аркадії, ми рідко бачимося. Я пропоную йому усамітнитись де-небудь й попити кави, аби за спокійних обставин розповісти про свої плани.

— Кохання погубило твій талант.

— Дурень, мені зовсім невесело.

— Вадим, у наш час бути серйозним аморально. Ти тільки озирнись — всюди нас оточує суцільна серйозність: у чоловіків животи до підборіддя підтягнуті, а на жінок взагалі хоч не дивись. Не поповнюй лави цих законсервованих недоумків. А те, що ти втратив нюх, — не печись. Це не головне. Навіть якщо допустити, що на цьому твоя кар’єра синоптика скінчилась, то що тут трагічного? Тобі що, руку відрубали? Ногу? Ніс відрізали?

— І що далі?

— А далі те, що коли хочеш, то живи далі. І головне — перестань бути серйозним. Тобі це не пасує. Спеціальність, кар’єра — невже це для тебе так важливо? Наплюй на все це. Радій! Може, нарешті, з тебе люди будуть. Я тобі знайду тисячі нових не менш цікавих, ніж твоя метеорологія, занять. Облиш ти своє скигління. Смішно дивитись.

— Я й сам знайду собі заняття.

— Отож вперед, Вадиме! Щось я тебе не впізнаю.

Закінчилось все це тим, що ми з Юрком напилися до поросячого крику. Заяву про відпустку я таки встиг подати.

   Ми тинялися з бару в бар, Юрко весь час знайомив мене з якимось маклерами, ріелтерами, піарщиками, політтехнологами, експертами. І всі вони обіцяли мені цікаву роботу й пристойну зарплатню.

 

 

                                                  * * *

 

 

   Повернулись додому близько третьої ранку.

   Влаштували собі своєрідний сеанс релаксації в якомусь новому клубі. Назви так і не запам’ятала. Мій синоптик сьогодні перебрав лишку. Дома відрубився, не роздягаючись. Він став часто випивати  з того часу, як завис у вимушеній відпустці. Не знаю, як мені його вивести з цього стану!..

   Стягнула кросівки, не розв’язуючи шнурків, підмостила подушку, аби не хропів. Знову мені доведеться спати на старому дивані. Ну та нічого, незабаром в цій кімнатці не лишиться й порошинки з минулого. Як тільки квартира перейде в мою власність, розпочну капітальний ремонт: поміняю двері, вікна, перепланую стіни і так далі. А на той час, доки мій задум будуть втілювати в життя, ми з Вадимом втечемо на море. Йому це повинно піти на користь. Впевнена, що згодом все стане на свої місця.

…Довго не могла втямити, які зміни відбулися в  робочому кабінеті. Невже синоптик заходився тут хазяйнувати? Тоді куди він переклав креслення? Знадобилось десяток хвилин, щоб понишпорити по всіх закутках. Тубуси, чернетки, розрахунки — все це валялось незайманим, а от головного креслення, того, що я представляла на конкурсі,— ніде не було. Відганяла думку про саме жахливе, що могло трапитись. Я пішла по третьому, четвертому колу пошуків, аж доки в кімнаті не створила повний хаос.

І козі зрозуміло, що проект — не голка, і такі ретельні пошуки закінчилися б успіхом, якщо б проект десь завалявся.

Закриваю обличчя руками, повільно сповзаю на підлогу і тихо, без сліз, починаю вити.

   Проект! Мій особнячок!!! Його вкрали. Чисто спрацювали, суки!..

   В спальній кімнаті хропе Вадим. І подушка не допомогла. Белькоче щось собі під ніс, важко посапує. Я сиджу посеред кімнати і шлю прокльони всьому світу.

  В задачці питається: на чорта ото стільки століть, віків триндіти «не укради»?!! Замість цієї маячні краще б виховували у людей моральну готовність бути обікраденим, обдуреним. Спростуйте ж ви врешті цю неприємність до рівня нежиті. І крадії, і обікрадені одразу ж відчули б полегшення. Поцупити, як за ріг сходити помочитися.

   Всі ці сопливі вчення про мораль та справедливість вигадуються виключно з однією метою — приспати увагу одних, щоб в цей час інші за їх спинами  нагребли як можна більше.

  Тепер я переконана, що світ з самого початку поділений на дві касти: одні працюють, другі відбирають напрацьоване. Перші вірять в пристойне життя, надриваючи животи, другі його мовчки собі створюють. А купка найнятих навіжених глашатаїв  повсюди кожному замилюють очі своїм «не укради», «не бреши».

 

  Під ранок  звиклась зі статусом обікраденої. Але від самої думки про те, що в моїх володіннях шастали смердючі, але розумні й хитрі бики, я просто скаженіла. Так гидко! Наче слинявий, немитий старий дід запустив мені в мою білизну свої покручені артритом граблі.

    Ледь дочекавшись ранку, шаленіючи від злості, я стрімголов летіла на фірму, аби там влаштувати ревізію, чи, принаймні, хоч раз плюнути в пику отому гамадрилу.

    Чи я поверхи сплутала, чи заблукала в лабіринтах готелю, але офісу будівельної фірми, в якій ось-ось мала розпочатись моя трудова біографія, я так і не знайшла.

  Адміністратор готелю  вніс ясність. Виявилось, що мої гіганти-будівельники, які винаймали півтора поверхи готелю, несподівано зникли, маючи за оренду борги.

— Вам завинили, а в мене — вкрали.

— А ви не перша, хто їх розшукує. Вони тут акції скуповували, приймали авансові платежі за квартири, які начебто будуються, — почав розповідати адміністратор...

 

   Проте щось змінювати в заздалегідь побудованих планах я не наважилась. Мені просто не хотілось вислуховувати виття і скрегіт зубовний тата з мамою. Простіше буде, коли я відрахую десять тисяч від своїх двадцяти шести, скажу, що це і є гонорар за особнячок. А залишок від зароблених з Леською грошей буде як знахідка, оскільки мені невдовзі бути студенткою, а синоптик до того часу, може, й не знайде достойного заробітку.

 

 

 

                                                      * * *

 

   В передсвітанковій імлі, що мляво заповзає через вікна до  спальні, я милуюсь досконалістю ліній пругкого й ледь засмаглого тіла Аркадії. Тремтячою рукою, ледь торкаючись, проводжу від плеча до п’ят. Хочу запам’ятати кожен міліметр її тіла, аби колись легко вийняти з пам’яті цей зразок довершеності, коли нею буде захоплюватись хтось інший.

А може, все складеться досить таки буденно: її тілом будуть користуватись грубо по-споживацьки, від випадку до випадку, не естетствуючи і не особливо переймаючись досконалістю.

   Проганяю  химери майбутнього. Чого про це міркувати зараз? З похмілля завжди все в чорно-білих тонах, а особливо — майбутнє. Ось цей аромат шампуні, нічного крему і через сорок років поновить в пам’яті всі до єдиної деталі сьогоднішнього ранку. Ідеальна фігура. Молоде тіло і у ві сні жадало дарувати кохання, дихати ним і задихатись від нього. До нього ще не доторкнулись втома та байдужість. Рожеві, зовсім як у дитини, п’яти, підошви ніг. На обличчі — посмішка тріумфатора, який  перемагає життя.  Спляча красуня. Юрко б прокоментував інакше, щось на зразок: ще не сформований монстр.

  Та неминучий той час, коли пережиті розпач, образа, досада, злість  накладуть свій відбиток на всю цю досконалу безтурботність. Байдужість і недовіра до всього світу причаяться в перших зморшках, загрубіють руки, пругке тіло поступово перетворюватиметься на крихку, драглисту масу. Але все це не так швидко. В наступному житті.

  За що таке хороше вона  задаром віддає мені  все найцінніше? Чи мені це тільки здається?

   Відкриття початку процесу власного старіння має характер легенького подиху містичного вітру. І не важливо, що стало причиною: чи молоде, красиве й молодше за тебе жіноче тіло, чи рідіюче волосся на потилиці, чи сивина на скронях, вставні зуби — все це накриває свідомість темним рядном  зненацька. Хапаєш повітря, як риба, викинута на берег, дригаєшся, борсаєшся, а життєдайне водоймище все далі й далі від тебе.

   Перемагаючи гострий головний біль похмілля, я вивішую на обвуглених стінах моєї фортеці білі прапори. Розмірковувати після вчорашнього — аморально. Обережно, щоб не розбудити Аркадію, виповзаю з ліжка і навшпиньках крадуся до кухні. Там, за таких обставин, зажди є вихід: холодна, аж зуби ломить, горілка і якісно копчена риба. Ще раз затримую погляд на обличчі Аркадії і бачу, як відправляється потяг, на котрий я безнадійно спізнююсь. А габаритні вогні останнього вагону — наче дві дулі. Затихає перестук коліс, і незабаром все навколо накриє непроглядна товща тиші. Сиди і старій, хоч прямо тут, на валізах, хоч в джипах, офісах — обставини ніяк не впливають на процес.

   Приблизно так настає час віддавати. Ти гріб все, що хотів, тішився достатком, і не підозрював, що настане пора повертати. І віддавати не цяцьки, за якими ти бігав все життя, як цуцик, а самого себе — всього. А коли розрахуєшся, то взамін видадуть документ — пенсійне посвідчення, яке підтверджує, що ти порожній, як барабан, і можеш знадобитися хіба що як втіха для підростаючих внуків, якщо, звичайно, встиг ними обзавестися.

Якими ж старими тітками й дядьками мені — вісімнадцятилітньому —здавалися усі ті, кому було ледь за тридцять! Яким же смішним і незграбним виглядав флірт поміж ними!..

   За тих, кому за тридцять! Наливаю другу чарку і тут же випиваю.

Пробиваються перші промені сонця, десь, ген за містом, його повинно бути багато. Кожен тремтячий промінчик в ранковому тумані такий ніжний, тендітний.

   Думкою лину до свого села. О цій порі свіжі та сильні промені сонця проткнули наскрізь ліс і лягли на облуплені стіни нашої хати. В покинутому помешканні сонце стає безглуздям. Можливо, мене зараз доймає прохолода, бо моя частка тепла там, в запустінні і безлюдді.

   За порожнечу! Без соплів і хандри! Наливаю й одразу ж випиваю третю чарку. Тепер запалю цигарку. Ось лише двері зачиню. Біль в голові вщухла. Тепер головне — не катувати себе питаннями, бо пошук відповідей зажди заводить в невеселу й сумну далечінь.

  Не роби потуги, аби щось в цьому житті зрозуміти. Це дуже смішно й, напевно, має жалюгідний вигляд, якщо поглянути збоку. Сиди й пий, наливай і дивись у вікно, жмурячи очі від перших променів сонця. Викинь геть усі ці валізи, роздай смердячі пожитки! Стільки зайвого й непотрібного ти волочеш за собою. Позбався  сміття, щоб самому не стати сміттям. Наливаю четверту чарчину і вже з насолодою, не поспішаючи, випиваю. Пішла, як пісня.

• Непогано день розпочався, — чую за спиною сонний шепіт Аркадії.

Прокинулась таки, бісова дівчина!

— Необхідно внести ясність, а без цієї ось рідини ну ніяк, — бубню перше, що збрело на думку.

Вона сідає напроти й довго мовчить, дивиться в очі. Цікаво, що вона в них зараз прочитає?

— Вадиме, окрім прогнозів, ти  ще на щось здатен в цьому житті? Чи лише обвити плющем батьківську шию?

— Вмію керувати танком, автомобілем, трактором. Непогано поцілю в мішень з пістолета Макарова. А ще вмію рубати дрова, косити траву, готувати борщ, суп, запікати качку. Може й не зовсім так, як треба, але зможу розділити тушу бичка чи свині. На тверду трійку з плюсом виорю поле будь-яким трактором, але не більше ніж трьохсекційним плугом. І коли б моє життя, як життя багатьох співвітчизників, не зробили лайном, я б не займався метеорологією, а з любов’ю ходив би біля землі, косив, орав, сіяв, господарював на пасіці, а взимку пив би міцний самогон і слухав, як завиває за вікном сніговій, брешуть на селі собаки. А батьки мої, Аркадіє, померли. Я розумію — тобі не подобається моя бездіяльність. Вибач. Інакше не можу. Потрібно перезавантажитись.

— Чому все в тебе  «як би» та «коли б»?.. Вибач, будь ласка, я не знала про батьків. Розповіси про них? І ще питання: скажи, Воронін, от я не можу зрозуміти, чому всі чоловіки, як тільки якісь неприємності — так і за чарку?

— Тому що все, що їм взамін в таких випадках пропонують жінки, — не цікаво.

— Я тобі вже нецікава?

— Це я так, узагальнюючи.

— Час змінити декорації на сцені. Я хочу поїхати з тобою до моря, прямо сьогодні. Нам слід відпочити.

— В мене не вистачить грошей. Почекай до завтра — я позичу в когось.

— Море — мій подарунок.

— Тоді за мною — океан.

Ми цілувались. З перекинутої на підлогу пляшки витікала горілка й приємно холодила босі ноги.

 

 

 

                                             * * *

 

 

   Чому ця дівчинка не прожене мене геть? Це перше, що  спало на думку, як тільки  прокинувся. Довго милувався розкиданим по подушці пишним волоссям Аркадії. В ньому я купаюсь з більшою насолодою, ніж у споганеному сечею всіх часів і народів Чорному морі. Обіцяний процес перезавантаження, що розпочався в Харкові,  благополучно продовжується в Ялті. Чесно кажучи,  не знаю, скільки ще часу триватиме це борсання між небом і землею.

   Похмільний синдром підіймає ні світ, ні зоря. Аркадія пахне морем, сонцем і чимось щемким, призабутим. Думка про недопиту пляшку домашнього виноградного спирту, яку крадькома придбав на ялтинському базарі, витісняє ранкові сентименти. Напій вставляє залізно:  не розрахував сили і відключився вчора ввечері, так і не дочекавшись, коли повернеться з салону красоти Аркадія з новою зачіскою і педикюром. Ми збиралися піти до ресторану. Вчора їй виповнився 21 рік. З такої нагоди я почав пити з самого ранку, і вже в обід горланив на весь пляж, йдучи купатись:

 

«Пиши мне чаще, мой адрес —море,

 Мой адрес: “Море... До востребованья... Мне».

 

 

  Так добре розпочинався день. Хоча всі вони тут розпочинаються і закінчуються в мене майже однаково: тим же, що й учора. Не хочу мучити Аркадію, але відпочинок біля моря мене ніколи не зцілював. На третій день починаю нудьгувати. Достатньо пару разів скупатися в морі, помилуватись Кримськими горами, і мене починає плющити, а ще через пару днів я скаженію від одного виду злежаного живого м’яса і лінивого плюскотіння хвиль. Єдиний спосіб зберігати спокій — повільно напиватись з самого ранку.

   Від ковтка виноградного спирту аж мороз по спині. Загоріле тіло Аркадії в ранковому світлі відливає бронзою. Не можу довго любуватися її тілом, бо з часом починаю себе відчувати старим трухлявим пеньком, і від цього хочеться вмерти тут і одразу.

Відводжу погляд. Це теж ще один спосіб залишитися живим… живим альфонсом. А хто я зараз? Вже місяць, як тебе годує й напуває двадцятилітня дівчинка. Купила в крутому бутику Сімферополя, ні, все ж таки подарувала, дві сорочки, НАТОвські шорти і легесенькі, наче з самого повітря, капці.

Праве око починає сіпатись. Це в мене завжди так: на третій-четвертий день пиятики починаються проблеми нервового характеру. В такому випадку, як вчили досвідчені люди, лікування не варто відкладати, бо матимеш серйозніші наслідки, ніж само похмілля. А я не хочу бути комусь тягарем. А якщо й бути, то тільки один раз і недовго.

   Люблю цю мить, коли крижаний алкоголь віддає в тілі теплою хвилею і починає підіймати на ноги підупалий дух. Посмакувати одужанням завадила Аркадія, але я все ж таки ковтаю першу терапевтичну дозу і тут же наливаю другу — звичка.

— Вадим, доки ти при здоровому глузді, скажи,  не шкода себе?

— А навіщо жаліти? — я хоч і був застигнутий на гарячому, та все ж таки намагаюсь триматись бадьоро і впевнено.

— Невже цікаво в 36 років стати господарем смітників?

— Як говорив поштар Пєчкін, в мене, може, зараз тільки життя починається.

— А тобі не здається, що ти  переплутав початок з кінцем?

— Я розумію, я все розумію. Мені слід зникнути з твого життя. Зараз. Негайно. І я піду, ти тільки не гнівайся, не говори нічого поганого. Мені соромно. Але як на мене, то нехай краще буде соромно за це, ніж за плазування в білій сорочці по лискучому паркету. Я всього надивився. Справа в тім, що я не з цих — сьогоднішніх.

— В тому-то й біда, що ти вчорашній.

— Нехай і вчорашній, але мені є що сказати про наше вчорашнє, а що скажеш ти, народжена в цій помийній ямі? І біда саме в тому, що ви, сьогоднішні, зі своєю нестримною фантазією зіпсували всім нам нормальне життя…

   Мене прорвало. Аркадія мовчки вислуховувала короткий історичний екскурс. Мабуть, зрозуміла, що наша бесіда не піде так, як їй бажалося. Та надовго мене не вистачило. Випустивши пар,  згадав про подарунок, про кинутий у ванні розкішний букет троянд.

Коли повернувся до кімнати з подарунком та  охапком прив’ялих квітів, Аркадія жваво розмовляла по телефону. Телефонувала маман. Аркадія завжди небагатослівна в розмові з батьками. Чи може, тільки по телефону?

З вологих стеблинок квітів вода скрапувала на підлогу, у відкрите вікно вривався гомін ще сонної Ялти. Що я роблю в цьому місті? Що мені тут потрібно? З самих глибин душі підіймалося знайоме передчуття визрілого бунту.

— Ремонт в Харкові завершили, —  повернулась до нашої розмови. — Ти хочеш мене покинути? Гаразд. Можеш йти, але знай, що я цього не хочу так само, як не хочу спостерігати щоденну пиятику. Давай вже сюди свої троянди.

— Краще повернутись в Харків, — запропонував те, що б могло мене відволікти хоча б на деякий час від горілки.

— Це допоможе?

— Врятує.

 

 

                                                 * * *

 

 

   Відтоді я більше не пив. Тримався. В перший день повернення до Харкова з’ясувалося, що  мене стомилися розшукувати Юрко з Русланом. Вийти на зв’язок зі мною по телефону не могли, бо я забув свій телефон у Харкові, а Аркадія незадовго до нашого від’їзду змінила оператора.

   Спершу я планував запросити хлопців до нас, але потім передумав. Мені не подобалась одна деталь. Справа у тім, що як тільки ми повернулись до Харкова, буквально з того моменту, коли переступили поріг відремонтованої квартири, поведінка Аркадії з незрозумілих причин змінилася:  годинами  не розмовляла, ходила похнюпленою, заглибленою в роздуми. Не став допитуватися. Хотіла б, то б розповіла.

   З хлопцями домовились зустрітися в моїй, тобто в нашій з Юрком квартирі.

— Тільки без випивки, — попередив я.

— Захворів?

— Навпаки — одужав.

— Гаразд, тобі пропонувати не будемо, але ми з Русланом по краплиночці за зустріч перехопимо. Аркадію чекаємо також.

   У відповідь на запрошення хлопців вона  кисло посміхнулась. Потім для впевненості почала вигадувати про якісь там справи в інституті.

 

 

                                                                 * * *

 

 

   Мабуть, ще  не один десяток років радісна посмішка моєї мамці викликатиме спогад про жахливі хвилини мого життя. З тієї миті, коли все це трапилось, я ще довго не могла спокійно дивитись на усміхнену матір.

   Доки ми відпочивали біля моря, вона (як і домовлялись) мешкала в харківській квартирі, щоб  керувати ходом ремонту, кінцевий результат якого передбачав круті  зміни мого гніздечка. Хоча смаки й погляди в нас з нею на такі речі діаметрально протилежні, однак присутність живої душі під час тотального оновлення все ж таки необхідна.

   Весь час по дорозі з вокзалу (вона приїхала зустрічати нас на своєму авто) маман тільки те й робила, що якось по-змовницьки нам посміхалась в люстерко заднього виду. Знаю — вона так веде себе, коли має несподівано піднести сюрприз.

Вхідні, внутрішні двері,  перепланування прихожої,  підвісна стеля — все це  та інше вражало. З ванної кімнати, як сказав Вадим, зробили справжній оазис в харківській пустелі. А  подовжений балкон цілком може бути робочим кабінетом.

— Стривай, доню. Ти ще не бачила справжнього робочого кабінету, — їй не терпілося показати все й одразу. —  Ми з татом подбали, щоб в ньому гармонічно вживались за роботою і архітектор, і синоптик. Ну, як?! — жестом господаря п’ятизіркового готелю вона відкрила двері до просторого, білосніжного кабінету, облаштованого меблями авангардного дизайну.

   Не очікувала такого модернового рішення від своїх ретроградів: два письмових стола,  кілька крісел, верхнє й нижнє освітлення, кондиціонер, а під ним крихітний екранчик системи зовнішнього спостереження...   Спіралевидні книжкові полиці, мініатюрні шафи. І як тільки вдалося все це  компактно розташувати і при цьому зберегти достатньо вільного простору!

— А де шафа з книгами? — поцікавилась з неприхованою  тривогою в голосі.

— Ота трухлява? — уточнила мамця. — Забрав колишній господар, мовляв, на дачі знадобиться. Перш ніж викинути на смітник весь непотріб,  зателефонувати йому — а раптом щось в нагоді стане.

— А книги? Де книги?!! — мені важко володіти собою: голос зривається на шепіт, дрібно тремтять руки, ноги наливаються гарячим свинцем. Повільно опускаюсь в крісло.

— Книги? — здивовано перепитує мамця. — Ось твої книги.

З її обличчя не сходить посмішка. Хвацько відкрила найвищу, аж до стелі, шафу з безліччю  полиць. І тільки внизу, на кількох дощечках  примостились мої підручники, довідники і пропарені інтелектуальні бестселери.

— Мамо!.. Мене цікавлять старі книги... Маркс, Ленін, Сталін…

— А-а-а-а! — ще радісніше розпливлася в усмішці найщасливіша в світі моя мама. Та й чого б їй не бути такою? Адже  звила найзатишніше в Харкові гніздечко для доньки і майбутнього зятя. — Колишній господар квартири спочатку відмовився, мовляв, кому нині таке чтиво потрібне, а потім вирішив здати на макулатуру. І  правильно зробив — так хоч якийсь зиск буде з твоїх марксів та енгельсів. Він так зволікав звільняти квартиру від всього цього мотлоху, що я вже налаштувалася сама винести геть на смітник. Нарешті таки навідався. Згріб макулатуру, стільці, а старий диван  так і не забрав. Обіцяв іншим разом. А коли той інший раз наступить — біс його знає.  Говорив, що вивезе його на дачу. Тому він тут і стоїть. Старі шнурки до нових черевиків. Але з цим боротися вже тобі, Аркадіє... Та ви погляньте на неї!!! Ти чого? Що книги пропали? Та купимо ми тобі тисячу марксів! Нащо тобі це сміття? — розгублено затараторила мати.

— Мені потрібні книги,  — мовила крізь сльози. — Я там  зберігала… листи, які знайшла в особнячку.

   А що я могла їй сказати?!

   Бог дав — Бог взяв? Тільки на біса воно йому? І чи Бог він тепер після цього?

 

 

                                        * * *

 

   Як тільки переступив поріг своєї квартири, то ледь втримався, щоб кулею не вишмигнути геть: затхлість, безлад, пожовтілі шпалери, на підлозі зачовганий до дірок лінолеум, давно не миті вікна, то там, то сям попільнички, повні недопалків.

   Обставини далекої дощової ночі травня мене знову приймали в свої обійми. Тільки б не напитися, тільки б втриматися!

   Прямо з порогу Юрко почав звітувати переді мною, наче я повноцінний господар: за квартиру він сплатив на три місяці вперед, завтра влаштує генеральне прибирання, як в солдатській казармі. Ну, та це все — дрібнички.  Далі  очікувала справжня несподіванка. Виявилося, що «післязавтра вони з Русланом відлітають».  Хлопці вже встигли пропустити по чарці, я цідив безалкогольне пиво і розумів, що наша зустріч — прощальна вечеря.

— Доки ти ніжився на кримському узбережжі,  у нас з Юрком визрів геніальний план. Якщо будеш поводити себе  слухняно, то через пару місяців заберемо до себе.

— Ви тут нікому не потрібні, а там…

— А там нас чекає спокійна старість.

Шуткувати ні в кого не було бажання, тому говорили по суті. Причиною мандрів стала жінка: Руслан, всихаючи за своїм коханням, попросив Журука влаштувати йому поїздку до Америки. Дивно, але той посприяв цьому. Юрко також пристав на ідею. Їдуть вони як учасники  якогось там волонтерського проекту. Все це тільки причина, щоб виїхати з України, а там — як карта ляже. Тривалість візи — рік. Цього часу, як пояснив Журук, буде достатньо, щоб  подбати про необхідні документи і лишитись там ще на рік. Про роботу, житло і решту побутових питань наш майор потурбувався: насправді Юрко з Русланом будуть представниками інтересів якогось діловара. Відслідковуватимуть ринок цінних паперів та інше. Платня, навіть на перших порах, надихала радіти життю.

— Так що лаштуйся й ти слідом.

— Не знаю.

— Вадиме, — Юрко взяв мене за руку, витримав паузу. — Я розумію тебе. Вона розумна дівчина. Не сумніваюся, що їй з тобою цікаво, але не більше. Інтерес до протилежної статі — це чорнила в ампулці: чим частіше пишеш, тим вони швидше закінчуються. Не маленький, сам розумієш. Награєтесь і розійдетесь. В її віці розлуки не трагічні, навіть корисні, а тобі це коштуватиме дорого.

— Коротше, — я не витримав. — Говори прямо, що ти хочеш сказати.

— Ти маєш  шанс влаштувати своє життя трошки ліпше.  На що ти сподіваєшся в цій країні?

— Я живу на Батьківщині. Скажи, навіщо мені туди їхати? Аби стати люмпеном?

— Тамтешній люмпен не рівня тутешньому.

— Але тут ти спершу громадянин своєї країни, а вже потім можеш бути ще й люмпеном.

—  Значить, залишаєшся. Проте, питання залишаємо відкритим, і ти можеш повернутись до нього будь коли. Зморишся жити тут — прилітай туди. Будеш від’їжджати останнім — не забудь вимкнути світло.

 

   Потім ми згадували армію, пройшлись по подіях студентського життя. Ожило в уяві далеке  літо в будівельних загонах на Крайній Півночі, не забули і Флізова, словом — все, що зробило з нас друзів.

   Хлопці проводжали мене до тролейбусної зупинки. Та з’ясувалося, що вже пізно. Наступний тролейбус можна дочекатися хіба що вранці.  Ми купили ще пару пляшок горілки.

   Потягнуло на співи...

    Світало. Ми зупинили таксі. В передсвітанковій тиші лунко закрились дверцята машини. Авто вже зрушило з місця, як позаду щось голосно гукнули хлопці. Зупинились. До машини йшли, обійнявшись, Руслан і Юрко.

— Та сідай, чого ти вистромився? — Юрко поклав руку мені на плече. Я лишився стояти, подумавши, що Юрко, напевно, згубив ключі від квартири. — Ми ось тільки зараз подумали й дійшли висновку, що ти на сто відсотків правий, Ворона (моє армійське прізвисько).

— Досить вже вам, — не розумів, про що  йдеться, і нічого вже не хотів розуміти.

Хилило в сон, гнітило почуття провини перед Аркадією, бо я так і не зателефонував їй, щоб сказати, що затримуюся. Хотілося швидше повернутися до неї.

— Ворона, — Юрка хитало, — ми, правда, повернемося, ось побачиш. Тримай кардан.

Я поглянув в його хмільні, стомлені і червоні від безсоння очі. Вони були байдужі й порожні.

— Механік, — спробував посміхнутись і звести все на армійський гумор, відтворюючи голос нашого придуркуватого інструктора по водінню. — Попереду водна перешкода!

— Головне — здолати її! Тисни на газ! — Юрко підморгнув, здогадавшись, про що я. — І пам’ятай: танки грязюки не бояться.

   За моєю спиною залишались онімілі корпуси ХТЗ, над якими яріла червона смуга світанку. Цієї миті  мені подобається холодно-байдуже цокання земного метроному: поспішай-не поспішай, живи-помирай, кохай-ненавидь, одним словом, борсайся, а він справно відмірює початок і кінець, ранок і вечір. А решта — суєта.

 

 

 

                                                     * * *

 

 

   Все повертається на круги свої. Я ж бо думала, що це пишномовний афоризм меланхолійного поета. “Закони філософії пишуться кров’ю цивілізацій”. Здається, так говорив наш викладач політології.

   Тепер, якщо вірити тим законам, я опинилася відкинутою назад, тобто на круги свої. Хотіла я цього, чи ні. Маленький круг в мене вийшов. Інші, он, все життя йдуть і йдуть, ніхто не відкидає їх на відправну точку. А вони все гребуть і гребуть, посилаючи до чорта лисого всі закони, писані кров’ю. Улюбленці роду людського: в них круг закінчується під аромат ладану, воску, з фотографіями в траурних рамках на шпальтах газет  і виморочне шморгання носом тимчасово засмучених родичів.

   Початок завжди важкий, і не важливо — розпочинаєш ти стару пісню, чи нову — все це робота. Я перехотіла бути архітектором, бо що може бути ганебнішим — будувати палаци для мішків з грошима й переконувати їх в тому, що краса врятує світ?

   Херня все це! Вигадка, яка збрела в голову Достоєвському натщесерце. Та навтикай ти своєї краси хоч через метр вздовж всього екватору! Світ від цього стане ще потворнішим. Я б ось що сказала цьому класику: мало бачити красоту, мало нею захоплюватися — нею потрібно користуватися. Красота повинна бути досяжною, як склянка хлорованої води в міській квартирі. А недосяжна, дефіцитна красота — вульгарний онанізм, а онанізм — це гріх, і до того ж веде до психічного розладу. Недосяжна красота згубила цей світ.

Я не хочу і ніколи не буду в лавах завзятих мастурбаторів. Настав час ставити красоту на службу всього людства.

   Хороший коньяк — хороші думки. Велике значення має правильно обраний напій. Замовляю втретє «ще п’ятдесят».

   От ще одне питання — Вадим. Не можу розібратися, кохаю я його чи ні?  З ним  важко — це факт. І з ним іноді не мед.

   Ще зовсім недавно для мене багато значило, хто чоловік за професією. Але тепер  остаточно втямила, що конструктор, хірург, пілот, художник — все це тільки набір звичайних навиків, котрі аж ніяк не характеризують особистість, а тільки дають змогу заробляти на хліб. І самий першокласний хірург в нашому місті в житті може бути купою лайна.   Він буде для мене чоловіком, якщо в першу  чергу його цікавитиму я, а вже потім — геометрія крила чи скальпель. Жінка як десерт, як добавка до його захоплень — це не для мене: або я є, або немає. І взагалі, з якої це причини оці козли псують нам життя, чіпляючи на наші тендітні плечі торби, каструлі, дітей? Ні, я не феміністка, я нічого не сплутала. Фемінізм — це естетично схована радість оргазму зґвалтованої жінки.

  Ще раз набираю номер Вадима. В нього сьогодні зустріч зі своїми кревними п’яницями. Мабуть, образився, що я не погодилась бути в компанії. Ми з ним наче дві розкриті книги на першій сторінці — далі чтиво щось не йде.

І тепер, чи не вперше за весь цей час, я знову одна. Знову та ж сама кав’ярня, де ми полюбляли засиджуватися з Леською, потім, коли вона поїхала до Москви, — з Юлькою… Все на круги свої…

— Давненько не бачив! Дозволите? — і не чекаючи відповіді, переді мною приземлився знайомий письменник.

— Ніколи, — кисло посміхнулась.

— Чим же ти займаєшся?

— Дурницями.

— Але сподіваюсь, що й вони пішли на користь?

— Комусь, може, й на користь.

— Себе слід жаліти.

— Коли сам себе — знаєте, як це зветься?

— А що це ти п’єш?

— Коньяк.

— Дозволь  почастувати хорошим коктейлем.

— І яким же? Тут я їх знаю краще, ніж посуд в себе дома на кухні. А зрештою, неси. Вип’ю.

— Він має оригінальну назву.

— Яку?

— Сльози холостяка.

  

   За суперечкою з письменником про суть буття я й  не помітила, як перевалило за північ. Зухвалий намір докопатися до істини — набрид. Митцю  забажалось  “живого язика”.  Не знаю, що він мав на увазі. Показала йому кінчик язика. Це нас розсмішило. Не пригадую, в зв’язку з чим він дістав мою візитку, котру я вручила йому під час знайомства майже рік тому. І запитав, скільки буде коштувати, якщо я покажу все інше, тобто не тільки кінчик язика.

   «Це ж ти годину тому оголосила війну онаністам? Красота повинна бути доступна усім і не тільки для споглядання? Тоді починай діяти, чого чекаєш?»

 

   В прихожій на тумбочці він залишив два стодоларові папірці. В нього була ніжна, як в дитини, шкіра, він весь пахнув морем і скошеними травами. Роздягав мене по ниточці. Це теж, як виявляється, може дарувати насолоду. Я так і сказала: якщо це буде продовжуватися ще пару хвилин, то далі я буду вже ні на що не здатна.

  Потім я взяла його за руку і відвела до старого дивану, що так і лишився стояти в прихожій. Ні в колишнього, ні в нинішнього господаря не знайшлося часу виставити його на смітник. Я весь час хотіла йому про щось сказати, але кожного разу починала задихатись від поцілунків.

Знайомо, чуйно відгукнувся диван. Вкотре за сьогоднішній вечір згадала, що все повертається на круги свої…

Я не почула, як в замку провернувся ключ, скрипнули двері.

— Вибачте великодушно, що завадив, — обличчя Вадима розпливлось в перекошеній посмішці.

Якусь мить  він стояв мовчки, похитуючись з носків на п’яти. Німа сцена, як говорять театрали. Контрольний момент перед вибухом бомби. Я приготувалась. Письменник нарешті знайшов чим прикритися.

— Мені здалося, що  забув повернути ключ від квартири, — абсолютно спокійно мовив Вадим.

М’яко зачинились нові двері, назавжди сховавши за собою Вадима.

— Це сутенер. Колишній. Я вже з ним не працюю, —збрехала,  передбачаючи питання письменника, який потроху почав приходити до тями.

— Давай покуримо, — запропонував він.

Я охоче погодилась й подумала, що покурити можна, а от продовжити не вийде. Але гроші віддані наперед. Відмовляти клієнту в таких випадках не можна. Так вчила Леська.

    Сиділи неодягнуті на високих табуретках-таблетках. Викурили по дві цигарки. Споглядання мого голого тіла поновило його сили, він мовчки взяв мене за руку й повів до дивану. Все розпочалося знову, але без поцілунків, ласки, ніби плівка після стоп-кадру.  Співчутливо вискрипував диван.

За дверима, на східцях, було чути кроки мешканців будинку, які поспішали на роботу. Він обробляв куплений товар з наполегливістю м’ясника. Кріпкий дядько.  Раптом диван востаннє заскрипів на всі лади і розлізся під нами на всі боки. Крізь тріск почувся дивний звук, наче хто мішок гороху висипав на підлогу. Мене охопив істеричний напад сміху — до сліз, до колючок в животі.

   Письменник щось винувато бубнів, стоячи наді мною, а я валялась на уламках дивану, обхопивши  руками живіт. Нічого не чула й не бачила. А коли заспокоїлась, то перелякалась до смерті, побачивши скам’яніле, зблідле обличчя письменника.

— Я, мабуть, піду? — сказав, ніби питаючи дозволу, стоячи одягнутим біля дверей.

— Метри літератури не звикли так кінчати? — мене все ще розбирав сміх.

— І до такої розкоші теж, — він обвів рукою прихожу.

— Я думала, ти про розкіш тіла, а ти — про квартиру. Так то дрібниці. Всього лиш дешевенький ремонт. І ти тільки на це звернув увагу?

— Коли посипалось, тоді й звернув.

І в цю мить  я згадала про незрозуміле торохтіння по паркету, спробувала підвестись, щоб розгледіти. Наче крізь вату, чула, як письменник прощався, говорив щось типу «зателефоную», «ще зустрінемось обов’язково», розкланювався, вибачався, аж доки за ним не зачинились двері.

   Підлога в прихожій встелена якимись дивними, холодно блискаючими вогниками, наче далекі зірки  нічного неба. Спершу подумала, що зі мною щось негаразд. Увімкнула верхнє освітлення. Вогники трошки потускніли. Присіла навшпиньки, згребла їх в пригоршню і переконалась нарешті, що зі мною таки все гаразд…

   Брильянти за свій короткий вік я тримала в руках всього лиш декілька раз, і переді мною зараз були саме вони. Це точно. Але ж в такій кількості!!! Звідки?  Згодом розгледіла золоті ланцюжки, каблучки, браслети, інші прикраси — їх всього стільки було, що в мене розбігались очі. Для початку вирішила  скласти до купи уламки дивану.

      

   Цікаво, про що подумав письменник?   Гаразд, потрібно з чогось починати, слід діяти, не зволікати — я завмерла над уламками дивану. Підняла за край, щоб відтягти вбік, і цієї ж миті з нього посипалась на паркет решта скарбів.

Оце так генерал!.. Я згадала ті дні, коли ми з Леською сюди тільки-но заселилися. Останнім на підлогу гепнувся пістолет. Звичайно ж той самий, під який були вирізані сторінки в одному з томів класиків марксизму-ленінізму.

   Спробуй за таких обставин щось зметикувати! Найважливіше в такій ситуації — телефонний дзвінок батькам. Я вимагала негайно, стрімголов летіти до Харкова. Наплювати, про що  думали батьки. Тривалі теревені в такому випадку зовсім зайві.

  Тремтячими руками, не звертаючи увагу на чисельні подряпини на руках,  згрібала прикраси пригоршнями до валізи. Піт заливав очі.

 

 

 

* * *

 

 

   Неспроможність переварити події перетворює мене в сомнамбулу, а Харків — на руїни Херсонеса. Днями  вештаюсь містом з однією лиш метою — вимотати себе так, щоб заснути ввечері. Це не завжди дає бажаний результат, але мені більше нічим себе завантажити.

  Щодня навмисно проходжу повз будинку Аркадії. Іноді сідаю на лавочку, що в її подвір’ї, і проводжаю поглядами аборигенів під’їзду. Аркадії я так і не побачив жодного разу. Не знаю, навіщо вона мені, що б я їй сказав, що б хотів почути від неї, якщо б ми зустрілись.

 

   П’ять днів я ні з ким не розмовляв. Не тому, що не було бажання (буває ж і таке), а просто ні з ким. Пустеля. Можливо, це й підштовхнуло до її під’їзду.  І п’ятиденне мовчання могло бути розірване, якби я буквально не зіштовхнувся з її маман на східцях. Вона зробила вигляд, що не впізнала мене, чи то я мав такий вигляд?

Зачинив за собою металеві двері під’їзду, схожі на ворота середньовічного замку. Поміркував і вирішив, що коли йдеш, то треба йти в тому напрямку, який обрав з самого початку. На цьому моя спроба зустрічі з Аркадією закінчилась.

  Ні блукання в лабіринтах міських вуличок, ні сидіння годинами на лавочках і бордюрах парків та алей Харкова — нічого не рятувало від жахливої, нищівної пустоти, яка  заполонила  місто.

   Навіть не намагаюсь шукати роботу. Який з мене зараз робітник? Зібраних за день пляшок цілком вистачає на цигарки, хліб, картоплю й дешеву кільку. Єдине бажання — померти під наркозом.

   Якось  забрів на ярмарок, який влаштували прямо посеред центральної площі міста. Це був так званий шкільний базар. Взагалі нинішній Харків — це суцільний базар: автомобільний, дитячий, будівельний, шкільний і так далі. Була середина серпня. На площі організували тотальний розпродаж шкільної амуніції.

   Коли б обставини мого життя склались інакше, то зараз би я йшов по рядах цього базару в зовсім іншому статусі. В одній руці тримав би сина з ластовинням на носі (спадковість!), в другій — список необхідних покупок, написаний красивим, рівним почерком турботливої мами і хорошої дружини. Могло бути все, але є те, що є.

    Які б думки не гніздились в моїй голові, однак, як хлопчисько, тішусь розмаїттю пеналів, портфелів, авторучок, олівців, фарб, атласів, альбомів для малювання… Яким вбогим виглядає моє дитинство на фоні всього цього! В 70-ті було все значно простіше, одноманітніше. Може, через те ми й навчались краще, мріяли стати пілотами, геологами, конструкторами, капітанами далекого плавання? А нині сором’язливо ховаємо свої дитячі мрії і виховуємо інших «пілотів».

   Звичайно, все ще можна поправити: піти вчителювати до сільської школи, з тридцяти майбутніх власників «свічних заводиків» виховати одного справжнього конструктора чи агронома. Можна, але кому це потрібно?

Думка про сіяча розумного, доброго, вічного починає здаватись мені цікавою, коли я приміряю її на школу в рідному селі. Multum in parvo! —  вчив наш викладач з історії діалектичного матеріалізму, тобто велике — в малому. Відігрію захололе родинне гніздо, матиму кусок хліба та чесно зароблену зарплату. Вдома — спокій, в школі — десяток пар зацікавлених оченят в світлому й просторому класі, за вікном якого буде кружляти пожовкле листя, а потім непроглядною стіною повисне дощ. Ранні сутінки приведуть за собою — як очищення — перший сніг. А коли вже звикнешся з безкінечністю зими, посеред  уроку раптом забарабанить по підвіконню весняний капіж. На відкриту кватирку примоститься горобець і радісно сповістить про прихід весни і нового життя. І так з дня в день — до самої смерті вершити нехитру й потрібну роботу, працювати, у втомі відчувати втіху й чекати наближення старості, чесного й бажаного кінця днів, котрим, через їх одноманітність, перестаєш вести лік.

   І може, до мене, як колись я до своїх вчителів, будуть приходити дорослі, змужнілі учні, які благополучно торують в світах свої життєві шляхи, аби біля мене на мить знову стати дітьми. Це і буде для мене справжнім мірилом добра й користі, що я міг дати людям за своє життя.

Цікаво, Аркадія зателефонувала б мені? Та що тепер гадати, коли телефон давно проданий.

 

 

 

                                                              * * *

 

 

    Запоріжжя в темному квадраті вікна. Міста. Іноді здається, що я в Харкові… Але туди дороги вже не має. Квартиру продала, інститут кинула.

Досить.

    Ось так скінчився ще один круг. Я вже ладна найняти приватного детектива, аби той знайшов ображеного синоптика, бо всі мої пошуки  ні до чого не привели. В редакції ніхто не знає, куди вони зникли, причому разом з Юрком. Ні телефонів, ні адрес — наче крізь землю провалились.

Нічого не хочу від цього життя. В мене й так є все, що я забажаю, окрім одного — продовження перекладу синоптика, про що ж шепочуть осінні зливи.

  Він повинен знати всю правду про мене, а вже потім нехай вирішує — залишатись чи йти від мене геть. І навіть тоді, коли він дізнається все — від історії з особнячком до скрипучого дивану — і вирішить мене покинути, я не дам йому цього зробити і запропоную цинічний розрахунок: я просто куплю його на рік, на два, назавжди. Дурниці? Звичайно. Але що ж тоді в нашому житті не дурниці? Тільки смерть. Архітектура теж дурниці, тому я з задоволенням розкручую батьківський бізнес. Генеральський скарб (навіть за нашими дилетантськими підрахунками) тягне на пару з лишком мільйонів доларів. Такий статок дозволяє мені займатись туристичним бізнесом доволі серйозно і професійно: ми відкриваємо філії у великих містах України, укладаємо угоди з престижними курортами Західної Європи та Близького Сходу.

   Вечорами вбиваю час, фільтруючи простір інету, ще маю надію знайти сліди зниклого синоптика. Методично обходжу всі чати, форуми, де збираються вивихнуті на метеорології, але дарма. Знаю, що він полюбляє виснути в інеті, то всюди, де можна, залишаю оголошення про його розшук. Навіть встановила винагороду за надану достовірну інформацію  — тисячу євро. Невже не спрацює?

 

 

                                               * * *

 

 

   Стерильна самотність плюс абсолютна бездіяльність — пряма дорога до шизи. Ще сни підливають в вогонь масла. Мої сни — це суцільний ретро-показ. Після такого перегляду цілий день тиняюсь містом під враженням, як під наркозом. Часто під ранок сняться померлі батьки. Прокидаюся і думаю про них так, наче вони ще живі. Збираюсь наступної суботи їх провідати, міркуючи, що ж таке б купити їм на гостинець.

   Сьогодні  прокинувся незвично рано: ще не світало. Спеціально піднявся й пішов з дому, щоб не заснути знову й не бачити сни. Тікаю, скільки хватає сили, від реальності, від снів, спогадів, звичок, мрій, а озирнусь — стою  на тому ж місці.

   Тролейбуси ще не ходили. Було близько шостої ранку. Закурив, присів на зупинці, очікуючи першу ластівку до метро. Пристріляним поглядом одразу ж помітив порожню пляшку, роздивився — нестандарт! Я не встиг образитись на долю, як уздрів ще одну знахідку: за крок від мене валялась зім’ята десятка. Хто рано встає, тому й Бог дає! Збадьорений несподіваною знахідкою, вирішив пішки прогулятися до метро.

   «Хто візьме білетів пачку, той отримає водокачку», — згадався старий кіноафоризм, коли на очі потрапила реклама лотереї «Суперлото», розміщеної на боковій стіні дев’ятиповерхового будинку.

«Настав час платити по рахунках — мрії збуваються всього за одну гривню. Джек-пот на цьому тижні складає 5,5 млн грн. Поквап свою мрію!» Господи, який же дебільний текст. І за це ж хтось отримує гроші?! А взагалі, крутий підйом: майже мільйон доларів. Як на мене — це вже зайві гроші, а зайві гроші — зайві клопоти. Людині, як завжди, не вистачає для щастя якоїсь дрібнички, а тут вони зі своїми мільйонами.

   Вся премудрість філософії нинішнього життя зводиться до такої квінтесенції: багато грошей не заробляють, вони просто звалюються з неба. Хочеш багато грошей — не  пнися, не надривай живіт. Достатньо опинитись в потрібному місці. Робота з восьмої до сімнадцятої — планка для посередніх, так званих пересічних українців, життя яких красиво межує з бідністю. Мільйони доларів липнуть тільки до нероби.

Спеціально планую свої прогулянки містом там, де більше людей. В натовпі, де всі поспішають, штовхаються, ведуть переговори телефоном, обіймаються, цілуються, й сам собі здаєшся при ділі.

   Потрібно спробувати примножити посланий Богом капітал. Після нетривалих роздумів над текстом реклами приймаю рішення спробувати перехитрити організаторів лотереї. Моє завдання полягає в тому, щоб з сорока шести цифр вирахувати шість правильних. Настільки вони виявляться правильними, дізнаюсь сьогодні ж ввечері: лотерея розігрується щовечора в прямому ефірі на одному з телеканалів. Мене це захопило, тому весь день я по-справжньому зайнятий. Згадаю все, що я знаю про цифри, відкриваю власні закони ймовірності, напружую генератор винахідливості. Хоча дотримуюсь думки, що вдача посміхається виключно ідіотам і людям без мети. Я нинішній доволі близький до останньої категорії, але ж не настільки, щоб стати щасливчиком. Тому й результат моєї гри виявився нульовим. Шість цифр, здатних перевернути моє життя з ніг на голову, я так і не вгадав.

 

 

                                                              * * *

 

 

    Та переміни все ж таки настигли мене. Дали про себе знати мої хлопці-американці. Юрко з Русланом надіслали мені трошки грошей, яких вистачить на три-чотири місяці безтурботного існування. Але ж продовжувати життя абсолютним неробою було, як на мене, аморально.

   Звичайно, я міг найнятись вантажником, підсобним робітником на будівництво, але я своє відвантажив. Час уже й самому приймати вантажі, та схоже, що в дорозі хтось розікрав караван. Тому я нинішній — співробітник охоронної агенції. Добу сторожую — дві вдома. За відсутністю власного палацу охороняю чужі. Один раз за годину мені необхідно обійти всю територію панського обійстя, а потім повертаюсь в свою кімнатку, до крихітного екрану телевізора. І так двадцять чотири рази на добу. З доброї сотні телеканалів супутникового телебачення мені цілком вистачає двох —  «Наше кіно» і «Ностальгія».

   Того історичного вечора я жалкував, що не зміг додивитися на телеканалі «Ностальгія» інтерв’ю з Віктором Цоєм, бо вже був час робити контрольний обхід маєтку. А коли повернувся, то замість Цоя читав свої вірші Євгеній Євтушенко. Один з віршів поета був присвячений новому 1982 року. В поезії я розбираюся, як свиня в цитрусових. Та цього разу зрозумів дуже багато — все, що мені було потрібно.

 

«Я люблю гадати на авто.

19-82, по ідеї, щасливий номер…»

 

 

    Це і все, що затямив з поезії Євтушенка, і одразу ж заціпенів: мені вистачило цих двох рядків, щоб згадати листівку з ДАІ, номер купленого авто колишнім заввідділом метеоцентру...

 

   Наступні дві доби я снував проспектами й вулицями міста і, наче схибнутий, сканував всі номери авто, потім прораховував в умі певні комбінації і записував на пачці цигарок тільки ті цифри, що найчастіше потрапляли на мої очі. Вкрай стомлений, забрьоханий, не було вже сили роздягнутись, ввечері я сидів перед екраном телевізора й тихо тішився першій перемозі: шість з сорока шести…

 

 

 

 

 

                                      ОСЬ ТАКІ СПРАВИ

 

 

                                  Майже початок другої книги

 

 

   З недавніх пір я замовив і розташував в інеті власний сайт, назвавши його «Життя зайвого органу»: www.organ.ru. Якось згадав про нещасного котика, що потрапив під авто, після чого його господар відкрив на пошуковому сервері Yahoo! спеціальний сайт, де організував пряму трансляцію хірургічної операції по відновленню пошкоджених тазових кісток свого улюбленця. Я пішов від протилежного. Мене нікуди, на відміну від кота, не занесло, як я не старався підставляти свою спину під нагайки, що розсікали зі свистом повітря навколо мене.

   Так ось, якщо кіт, який залишився без яєць, викликав такий ажіотаж, то невже абсолютно здорова, нормальна людина нікому не буде цікава? Цікава саме тим, що здорова?

   Щодня, прокидаючись під вечір, виконую легенькі вправи з армійського комплексу фізичної зарядки, обливаюся контрастним душем, їм — і сідаю до комп’ютера, щоб детально описати, де і як витрачав гроші. Моя мета — тратити гроші з кожним днем все більше і більше, але розумно, обдумано. Я хочу дослідити, коли людині обридне процес здійснення мрій та забаганок. Чи він безкінечний? Правда, іноді все це набридає і я відпускаю гальма. Здається, минулої зими (вже й не пригадаю, в якому саме місті, але точно знаю, що це була Німеччина) дав одному жебракові-емігранту з України 10 тисяч євро. Наступного дня побачив його на тому ж самому місці. Запитую, невже за добу  просадив усі гроші? Бідолашний у відповідь довго дякував за проявлене до нього милосердя, потім, відвернувшись від перехожих, дістав (таке враження, що з самих трусів) загорнуту в брудну ганчірку вчорашню милостиню і говорить:

— Ось вони всі до копійочки.

— Так якого чорта ти тут стовбичиш?

— Відтепер, дасть Бог, я зможу назбирати на квартиру.

 

 

Наступного дня я купив йому квартиру й хороші меблі. Він, остаточно оторопілий, довго намагався повернути мені 10 тисяч, загорнуті в ганчірку. Мовляв, навіщо вони йому, коли тепер є все?..

 

 

 

 

   Я знаю, що ти, Аркадіє, цієї миті слідкуєш, як на сайті народжуються нові речення з-під моєї клавіатури, а можливо, ти з’явишся трошки пізніше, щоб нишком внести мені корективи до цього тексту. Я не заперечую: свого часу я так само увірвався в твою квартиру і мріяв внести свої корективи… Я тобі все вибачаю, тому що кохаю. В тебе завжди не бракло часу і бажання зрозуміти мене. Адже я, як ти полюбляла повторювати, — епоха.

   Ну, досить.

  Зараз підкину на сайт новий текст і дам йому назву «Про що шуміли дощі», сподіваюсь, він тобі сподобається. Якщо захочеш, можеш що-небудь дописати.

Одного разу на другому курсі університету ми з товаришем вирішили кинути навчання й стати письменниками. Нічого з цієї ідеї не вийшло. Нас загребли до армії, а після служби з’явились інші бажання. До чого це я веду? Пам’ятаєш, тоді, під час нічної зливи, я говорив тобі про те, що мрії всі до єдиної збуваються? Через те і наше життя — суцільна недосконалість. Пригадала? З 1986 по 2008-й промайнуло 22 роки. Мрія збулась: я сиджу й пишу роман з однією метою: щоб прокричати всім про те, що наші мрії — така ж сама жалюгідна недосконалість, як і наше життя. Ми не вміємо мріяти, бо наші мрії померли, як тільки ми почали жити.

Доки я набивав на клавіатурі ці рядки, лічильник мого сайту просунувся на 120 відвідувачів.

Ха-ха.

Мрії здійснюються.

 

 

 

 

 

* * *

 

 

30 серпня 2007 року.

 

 

«Світ наповнений невідомими силами,

і ми — безпорадні істоти, оточені незбагненними

 і невблаганними силами».

К. Кастанеда. «Особлива реальність»

 

 

 

«Мертві тіла чутливі навіть за живих».

К. Ціолковський. «Монізм Всесвіту»

 

 

 

«Пізнавати — вчитись тому, що ти вже знаєш.

Вчити інших — нагадувати їм те,

що вони все так само знають, як і ти.

Всі ви — учні і виконавці».

Р. Бах. «Ілюзії»

 

 

 

«Якщо бажання не виповнилось,

Значить, його і зовсім не було».

О. Блок. «Листи»

 

 

«Життя — х…я»

(напис на університетській лаві

в аудиторії «Велика хімічна» Харківського

національного університету ім. В. Каразіна).

 

 

 

   Знаю, тобі такі проблиски розуму не сподобаються, але не стався упереджено, бо всі вони колись були опорою падаючого соляного стовпа — мого уявлення про навколишнє життя.

  Сподіваюсь, що над текстом, який зараз з’явився на сайті, ти не вчиниш легку, але бездумну розправу, як ти це періодично влаштовуєш з того часу, коли зламала систему захисту мого сайту. І я тепер не второпаю, хто з нас пише цей роман? Однак буду вдячний, якщо на його сторінках з’являться твої рядки.

 

   Вже давно перевалило за північ. У відкрите вікно чути пульс швидкоплинного нічного життя великого міста. Скоро в передсвітанкових сутінках воно заб’ється в конвульсіях, неохоче уступить місце іншому ритму.

Голос міста. Це — Харків. Міста, як і люди, мають свої, рідко схожі голоси.

    Сиджу без світла. Подобається півтемрява готельного номеру, місцями підсвічена ілюмінацією вулиці. Ліньки вставати з крісла, щоб прогнати темряву, клацнувши вимикачем. На відстані витягнутої руки мерехтить монітор ноутбука. Дивлюся на його хаотичні, беззмістовні імпульси, наче водій на перехресті, який очікує зелене світло. Хоча зелений вже давно увімкнутий, а виявилось, що їхати, власне, нікуди.

   Дописаний роман розчинився сотнями тисяч знаків в безмежних площинах всесвітньої мережі. Мавр зробив свою справу.

   Приємно слухати відгомін міста: не важливо, чуже воно тобі, чи рідне, — в ньому життя, і воно тебе підштовхує рухатись далі.

   Я — перекотиполе. Ти зробила мене таким, і ти зараз пропонуєш мені, не вмикаючи світла, пересісти до комп’ютера, щоб набити на клавіатурі чергову порцію символів. Можливо, ти все ж таки щось допишеш, і в результаті втаємничена магія букв і цифр через годину-другу притягне до себе чийсь нудьгуючий погляд. В мене й думки не було дивувати ближніх — це всього лише одна з багатьох спроб пояснити, чому я живу так, а не інакше.

   Та це ж місто моєї юності!!! Втямив нарешті, коли підійшов з цигаркою до відчиненого вікна. Чому я раніше не звернув уваги?

   Вже який рік підряд я живу за схемою: з міста в місто. Круговерть мегаполісів світу, по яких стрибаю, наче м’ячик, породила гнітюче чуття невеличкого мікрорайончика розміром з Землю. З часом і відстанями Харків став дрібненькою крапкою на моїй мандрівній карті, настільки маленькою, що я навіть не поцікавився її назвою, коли обрав чергову точку приземлення.

Вибач, в мене напад ностальгії, меланхолійна нежить. Почекай або допоможи мені з ним розквитатись. Моя пам’ять — не глобальна мережа. Так що потерпи пару хвилин, а я доки любуватимуся химерними обрисами універу, який втопає в електричній імлі.

    00.45 — показують стрілки годинника на фасаді універу. Брешуть, як завжди. Чому я так довго не був в цьому місті? І чому повернувся саме сьогодні? Повернувся ким? Гостем? Вихованцем? Біомасою транзитного вантажу?

    Давненько в мене не виникало таких питань. І не тому, що мені й так все зрозуміло, а тому, що добре засвоїв твоє правило: ніколи і ні в кого ні про що не запитувати. Необхідна інформація, яку ти в змозі освоїти, — завжди лежить на поверхні, перед носом. В кожній події, навіть в розбитій склянці під час званого обіду, — тисяча відповідей на твої питання.

 

 

 

 

                                          * * *

 

 

 

   Десь в забитому глухому селі, де тільки й подія, коли привозять свіжий хліб з райцентрівської пекарні, доживає свій вік разом з Лісовою Мавкою, Гайдамаками, Кайдашами, зі швидкими, наче в’юни, дієприслівниковими зворотами, незграбними частками «не», вередливими суфіксами і префіксами вчителька української мови та літератури.

  На селі не лишилось вже нікого з її колег-ровесників. Порожніє, дичавіє колись гамірливе, веселе й дружне село.

   В житті вчительки було всього так багато, що на схилі віку вона лишилась у вистражданій самотності й спокої. Нікому не потрібна, забута, але не покинута лісовими мавками та кайдашами. Та вперше за вісімдесят п’ять років вони їй стали нецікавими й непотрібними, тому що про них нікому розповідати в спорожнілій двоповерховій сільській школі.

   «Все життя — як перший, після закінчення інституту, урок, — посміхається вона беззубою посмішкою. — І здається, що 45 хвилин — ціла вічність».

   Широкі колеса джипу безшумно підминають під себе густий килим споришу. Ліниво, ледь чутно муркоче двигун, вимикаю його, і у відкриті вікна вривається гучна тиша сільського полудня.

   По обидва боки від її будинку дивляться у світ вибитими вікнами покинуті хати. Від вологи осінніх дощів та туманів, літньої спеки, тріскучих морозів  розсохлись віконні рами, і скло, мов з оправи старих окулярів, висипалось на землю.

Якою теплою і рідною — наче материна рука в дитинстві — здається нагріта сонцем ручка скрипучої хвірточки.

   Оточена десятком курей, вчителька української мови та літератури насипає їм зерно. Не чує. Тільки півень насторожився, кудкудакнув і витріщився на мене.

— О! — вона одразу ж впізнає мене крізь товсті лінзи окулярів. — Наш бешкетник Воронін з’явився, і як завжди, на третій урок, — пояснює вона стривоженому півню. Ставить на землю відеречко з пшеницею і фартухом витирає руки.

   Вже давно немає ні школи, ні хлопців, ні уроків, настільки давно, що часом думаєш, а чи це все було насправді? Та в цю мить  я бачу обличчя  однокласників, і мені хочеться їм сказати: «Хлопці, я таке бачив!»

   Нахиляюся (Боже, яка ж вона крихітна), щоб торкнутися устами її щоки, вона обіймає мене за пояс, тремтять її худенькі плечі, на яких пізнаю старенький піджачок; вона його одягала до нас на урок в дев’ятому класі.

— Як все жорстоко, і скільки ж потрібно розуму, щоб з усім цим змиритися?

— Кожний, Вадиме, отримав тільки те, чого вартий, і ні крапельки більше.

   Я розкисаю. В мене течуть сльози і залишають мокрі цяточки на запилених плечах старого піджачка. Нічого, абсолютно нічогісінько в житті не змінилося, хіба що зовні.

— Поплач, поплач, двієчник, — полегшає. Від сліз хороша людина стає ще кращою і чистішою.

   Усміхаюся, як в дитинстві, долонею розмазую по щоках сльози і думаю, що десь там, в джипі, серед паперів і папок лежить білет на літак до Мюнхена і паспорт двієчника, заштампований візами багатьох країн світу. На маленькому папірці причаїлось інше життя, ні їй, ні мені, вісімнадцятилітньому, не знайоме: без тиші, поважного півня, курей, жменьки пшениці і неймовірно довгих зимових вечорів.

Вперед!!!

 

 

Харків, липень 2002 р. — серпень 2007-го

(десь над Середземним морем).