«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

                                                      * * *

   В Харкові  не лишилось такого району, де б я не мешкав. Всюди наслідив, звик до всього. Але після флізовського помешкання від краєвидів району тракторного заводу в мене виникає думка про суїцид. Сірий, похмурий, з руїнами радянської гігантоманії маленький острів життя на околиці міста. Кожного разу, як тільки виринаю з метро, кістляві, ревматичні пальці цього району мертвою хваткою здавлюють мою аристократичну шию. Після центру — важкувато.

    А моє вбоге помешкання?! Ой, не можу… Горища Петербургу, описані Достоєвським, — райські куточки в порівнянні з моїм пристанищем.

Мені нудно, бо нічого не цікавить, окрім погоди, точніше, її прогнозування. Головний інженер метеоцентру, складаючи прогнози для ЗМІ, мою  роботу геть ігнорує. Хоча вже не раз переконувався, що мої  висновки стовідсотково точні. «Проти науки, Вадиме, не попреш, — він ніяково розводить руками у відповідь на мої репліки. — Що я потім скажу керівництву, коли йому заманеться перевірити погодну карту з інформацією, яку ми надаємо для ЗМІ? На карті — дощ, а ми пишемо — сонце і вітер? Хоч ти і тисячу разів правий».

— Але ж воно так і буде! — обурено попереджую.

— Досить. Не маленький. Сам розумієш. Є непорушні правила й формули прогнозування, а твоє аматорство зробить усіх нас безробітними. Не ображайся, але...

Оце і вся балачка. Зрозуміла річ — мені просто заздрять. Точніше — заздрили. А нині, коли переконались, що моє оригінальне прогнозування нікого не цікавить, — заспокоїлись.  Заспокоївся і я. Кому це потрібно? Мені, чи що? Я, так би мовити, стараюсь заради загального благополуччя. А от візьми, запитай мене, як це вдається, — пояснити не зможу. Не знаю, звідки в мене ці здібності. Отримані за п’ять років знання в університеті потрібні хіба що для складання карти та користування приладами, решта — таїна.

Я можу сказати і не помилюсь, якою буде погода ранком, вдень, вечором 21 березня 2019 року. Як все це відбувається в моїй голові, не берусь пояснювати, бо,  як на моє переконання, не всі речі в цьому світі можна втиснути в слова.

   Ось так і живу. Взагалі метеорологи дуже творчі й самобутні люди. Звичайно, важко зрозуміти сказане, необхідно хоча б раз бути присутнім в той час, коли ми, не відриваючись від стільця, витаємо в небі над Землею. Підхоплені повітряними потоками, перевертаємось з ніг на голову, борсаємося у вихорах, задихаємось в циклонах, продираємось крізь грозові хмари, ховаючись від мегавольтних розрядів блискавки. А потім, потріпані стихіями, опускаємося на грішну Землю і, як і нічого не було (навіть не встигаємо просохнути), строчимо прогнози «на завтра» з точністю навпаки.

                                                  * * *

   Клац — і немає світла. Ближче до сорока життєві радощі  втрачають  чарівність, і  сприймаєш їх всього лиш як  тимчасову можливість втечі від буденщини.

   Юрка зі “шкандалем” вигнали з роботи. За пиятику. Бо  ні до чого було причепитись. Всі ми одразу ж здогадались, що це спектакль на замовлення Флізова. Журук не дає про себе знати. Мені скучно й самотньо. Похитнулась ще одна остання цитадель цивілізації — наша дружба. Не сейсмостійкий фундамент заклали.

   Незабаром стукне сорок. Ну, не так вже й «незабаром», але стукне боляче. І хто я зараз в цій обідраній квартирі? Повелитель дощу. Майже як за однойменним романом С. Беллоу. Тоді залий ти всіх непроглядною товщею Н2О!

   Засинаючи, розмірковую: «Ти бажав самотності? Так бери ж її. Ось вона. Ні-і-і-і, — єхидно усміхаюсь і пригрожую пальцем, — в чужій, занедбаній квартирі, з зарплатнею сто доларів, з парою потертих джинсів, курткою, придбаною в «секонд хенді», зіпсованою праскою, без холодильника... Самотність, дорогі мої, повинна бути стерильною, як одноразовий шприц. От тоді можна отримати задоволення. А зараз — спати».