Рассказы

КРАЩЕ – ВОРОГ ХОРОШОГО *
Відчинивши задні праві дверцята, я сів у машину. «Додому, – сказав водієві. –У Крим». Вересень 2008-го; вчора, в суботу, я приїхав на сорокаріччя закінчення інституту зв’язку, а сьогодні – в неділю з деяким полегшенням повертаюсь. Не так вже й приємно бачити вікові зміни на раніше знайомих людях, предметах і подіях. До самого себе ставишся простіше, щодня бачиш у дзеркалі, коли голишся. Тому дрібних щоденних змін не помічаєш і звикаєш до них. Інша справа – на колишнього однокурсника подивитися через сорок років. Одразу якось і на себе приміряєш. «Ну ні, назад, назад, у щасливе незнання».
Машина рушила, і я глянув на годинник – друга година дня. Якраз до восьмої вечора буду вдома. У цей момент мені раптом згадалося студентське життя і підвальчик на Великій Арнаутській, де я жив колись у дальніх родичів. Як далеко тепер увесь отой невлаштований бедлам, сусіди, друзі, місцеві подружки. «Почекай, – сказав я водієві, – проїдемо через Велику Арнаутську, потім уже додому».
Хвилин через десять ми були на місці. Машина зупинилась якраз навпроти будинку, де я квартирував у ті роки. «Слава Богу, – подумав я, – люди тепер тут у підвалах не живуть – в них, як правило, питні заклади знаходяться. От у цьому – аптека облаштована. Теж добре».
Я вийшов із машини й повільно попрямував своїм колишнім маршрутом, напереріз – до інституту через старий район Одеси, де до революції і після неї жив, в основному, єврейський пролетаріат. Будинки подекуди залатали, та в цілому архітектура майже не змінилася. Подекуди перед зачиненими ворітьми на табуретках сиділи люди; хтось грав у доміно, хтось ліниво перемовлявся, обговорюючи останні новини.
Саме тут я розкручував колись свій маленький бізнес із репетиторством, що потім описав у оповіданні «40 років потому», отож пам’ятав майже кожен будинок, дворовий туалет, злих собак і, природно, однолітків. Саме їх я навчав «азів» шкільних наук (восновному, звичайно, математики), коли сам закінчував перший курс інституту й пам’ятав іще все те, чого навчила мене найкраща з учительок – моя мама. Втім, я і зараз, здається, усе пам’ятаю – значить, добре навчила.

* Lemieuxestl'ennemidubien (фр.) – вперше ця думка зустрічається в коментарях М.Джіованні до «Декамерона» Бокаччо в 1574 році. Згодом висловлена У. Шекспіром у трагедії «Король Лір» і Вольтером у романі «Недоторка», якого зазвичай і вважають автором цього афоризму.

Ось, наприклад, цей будинок. Тут жив кравецький підмайстер Сьома, з яким я півроку розв’язував задачі за 10-й клас вечірньої школи. У нього були великі плани – він хотів вступити до технікуму і згодом очолити пошивне ательє. Саме йому я замовляв для себе модні широкі брюки. Мій урок коштував один карбованець, а пошив брюк – п’ятнадцять, плюс вартість матерії. Підспудно я відчував, що рахунок не на мою користь, але Сьома не
поступався. Щоправда, брюки створював шикарні: зверху в обтяжку, донизу кльош – те, що треба на ті часи.
«А отримані від тебе знання потрібно ще перевірити на практиці», – зазвичай говорив він мені, коли я намагався поторгуватися. Сьома був з моєї точки зору абсолютно неосвічений, але вельми кмітливий. «Ось стану директором ательє,– мріяв він іноді вголос у моїй присутності, – гроші так і потечуть». Я ж, вирісши в інтелігентному оточенні, часом намагався його переконати. «Щось дрібні цілі ти перед собою ставиш», –казав я йому. «Чому дрібні? –обурювався Сьома. – Це найкраще, що зараз можна не тільки придумати, але й реалізувати». «Краще – ворог хорошого», – продовжував я з пафосом. Кмітливий Сьома довго з’ясовував, що я мав на увазі, а потім знову не погоджувався. «Якщо весь час вибирати краще, то якраз хороше й вийде, – говорив він. – А то чекай тут на це хороше, а життя йде, між іншим». Так і залишалися ми кожен при своїй думці.
Я підійшов ближче. Перед будинком стояв старий продавлений диван, на якому сиділи двоє літніх чоловіків і один розповідав іншому анекдот. «Розумієш, – говорив він, –от зустрічаються люди, випадково, на вулиці, й один каже: «Шановний, я знаю, у вас дівчина на виданні, так я маю шикарного внука – як пропозицію». «А хто він, окрім того, що ваш онук?»–цікавиться другий. «Він закінчив інститут (відзначте, інститут вижив), і зараз він дуже навіть інженер». «Ні, – відповідає дідусь нареченої, – нас це не влаштовує. Нам потрібен, як мінімум, м’ясник ». «А що, – запитує перший, –вона у вас така гарна?»
«Старий анекдот, Семене Львовичу», – мляво відгукнувся його співрозмовник. – Іще тих часів». «Старий, як ми з тобою», – відповів Семен Львович.
Я підійшов іще ближче і придивився. Минуло більше сорока років, але це цілком міг бути той самий Сьома, щоправда, лисий, пузатий і зморшкуватий, але міг. «Вибачте мені, будь ласка, – звернувся я до нього. – Тут у 1963 році жив Семен, кравець, штани шив на замовлення?» –«Не штани, а бруки, –виправив мене Семен Львович. – Штани я пізніше шив, коли брат із Америки набори на«техаси» почав надсилати». – «Вибачте, – не втримався я, – а чим, власне,брюки від штанів відрізняються?» «Стрілк?ми», – відповів мені Сьома, так, так, – той самий Сьома: «Стрілк?ми». Кажучи « стрілки», він чомусь робив наголос при цьому на останньому складі.
«А ти, Борю, все математику викладаєш, чи так зайшов? – несподівано звернувся він до мене. – Та не соромся, сідай». І він відсунувся, звільняючи мені місце навпроти дірки в сидінні, з якої загрозливо стирчала сталева диванна пружина.
Семен Львович був у бруднуватих полотняних штанях, вицвілій сорочці з короткими рукавами й у капцях на босу ногу. «Бідний старий, – подумав я. –Напевно, пенсіонер. Продовжувати розмову –тільки настрій псувати». Але цікавість перемогла, і я присів поруч із ними. «Що, Сьомо, мене ще можна впізнати?» – запитав я його. «Та ти майже не змінився, – оптимістично відповідав Сьома. – Ось тільки зачіска – тю-тю. Але ти і в 63-му коротко стригся». Це було правдою. Довгі зачіски прийшли пізніше. А зараз, знаєте, знову коротка, але вже вимушено. «Сьомо, – запитав я, – чим ти займаєшся? Штани вже не шиєш?» – «Нє, – відповідав Сьома. – Цим тепер мій молодший онук керує. На мойой фабриці – шиє все що завгодно, будь-яку марку і на кожен смак – за два кроки не відрізниш». – «На твоїй? – запитав я. – Ти що, там працював?» – «У мене в бізнесі зазвичай багато народу працює, – відповідав Сьома. – Сам не справляюсь». – «А що, у тебе великий бізнес?» –запитав я, насилу усвідомлюючи комізм ситуації. «Не рахував, – відповів Сьома, – але родичів, шоби їм керувати, вже не вистачає».
«А де продаєте? – поцікавився я. – На ринку?»– «Та ні, – відізвався Сьома. – В магазинах. Один якраз супротив того місця, де ти мешкав, – на розі. Ще сім по місту. Там у мене племінниця Ріва на сторожі». – «У тебе вісім магазинів?» –здивувався я. «Так, а ще п’ять в інших містах. Сякий-такий прибуток приносять. – Подумав і зазначив: – Могли б і більше, та все руки не доходять».
«Так ти всі ці роки свою торговельну мережу створював?» –поцікавився я. «Та ні, – відповідав Сьома.– Я десять років як з Америки повернувся, а поїхав у 78-му». – «Що, скучив?» – запитав я його. «Та не сильно, припекло просто». – «Як припекло?» – не зрозумів я. «Держава припекла, – знехотя відповідав Сьома. – Гірше за радянську, дістає і дістає. Потім іще китайці
ці...» – «Які китайці? – зовсім заплутався я. – І чого це тебе американська держава діставала, на кой ти їй здався? У вас що, справи йшли так добре?»–
«Нє, – відповідав Сьома. – Спочатку не дуже. Місце нове, мови не знаєш, пошив штанів нікому нє нужон – їх там і так... одним місцем їж. Але через пару років ми зістикувалися й організували міжнародну торгівлю». – «Хто це “ми”?» – «Ну,там, Льоша, Мойша, Коля, Яня, – декого ти, напевно, пам’ятаєш. Справа в тім, що китайці продавали в Америці «шмотки» дешево, отож ми вирішили зробити ще дешевше». – «Як?– здивувався я. –Ви що, зуміли стати конкурентнішими від китайців? По-моєму, раніше це нікому не вдавалося?»
«Розумієш, – докладно пояснював Сьома, – ми туди «ганчір’я» завозили з Середньої Азії – в Ташкенті у наших євреїв-цеховиків хороші зв’язки були ще з радянських часів ... Так там іще дешевше, ніж у Китаї. А лейбли пришивали ті самі, що й китайці». – «Тобто китайські?» – поцікавився я. «Та ні, всякі. Дольче-Габана, Армані, Версаче та інші, але ті самі, що й китайці. Адже там замовляли, щоб не «світитись» особливо. Оборот був такий, що мені вже «бабла»* бракувало, аби «протекшн» на митницях організувати. А всі «стрілки» на китайців переводили. У них проблеми. На них і «пред’яви»**, у них і неприємності. Словом, коли вони цю справу розкопали, то й у нас серйозні проблеми виникли. Тут іще поліція... »
«Що, і «протекшн» не допоміг?» – запитав я. «Ніяких грошей не вистачить, щоб в Америці надійний «дах» організувати. Та й у китайців свій «протекшн» мався, і в поліції теж», – похмуро зазначив Сьома.
«А, так ви податки не платили?» – здогадався я. «Які на фіг податки, – відповів мені Сьома. – Звідки гешефт***, якщо податки платити. Отож, довелось повертатися й отсєдова все забезпечувати». – «А бізнес що –згорнули?» – «Навіщо згорнули, працює. В мене термінал у порту – там старший онук “керує”».
«Сьомо, – сказав я йому, – щось я не зрозумів. Якщо ти й є те саме, що про себе розповів, то як сприймати тебе: в капцях, без машини, без охорони?» –
«Чому без охорони? – здивувався Сьома. – Я їх, оглоїдів, поки що поставив моїм морозивом торгувати. Нехай хоча б щось корисне зроблять». І він кивнув на ларьок навпроти, в якому жваво торгували фасованим морозивом кілька підозрілих плечистих типів, що зрідка уважно поглядали на нас. «Морозиво теж твоє?» –поцікавився я. «Ну так, –відповідав Сьома. –У мене лінія на холодокомбінаті». – «Напевно, середній онук?»–ввічливо підказав я. «Чому онук? Онучка, – уточнив Сьома. –Красуня і не заміжня ще. До речі, у тебе нікого на прикметі немає?» – «М’ясника?»–спробував уточнити я. «Собі візьмеш м’ясника, – парирував Сьома. – Лойєр мені потрібен – юрист. З освітою і досвідом роботи». – «Так ти відділу кадрів доручи», – з’єхидничав я. «А що, ідея, – Сьома подивився на мене з цікавістю: – Пивка

* Грошей
** Претензії
***Прибуток, користь

хочеш?» Він глянув на свого супутника, який увесь цей час безмовно просидів поручіз нами: «Льово, візьми з холодильничка». Той мовчки піднявся і зник у дворі за зачиненими ворітьми. «Ти що, все ще тут живеш?» – «Та ні, в мене там машина, а Льова – це її водій», – пояснив Сьома.
Повернувся Льова з двома запітнілими пляшечками пива, залишивши за собою відчинену хвіртку, в яку стало видно великий чорний Ренж-Ровер, що займав півдвору.
«Привіт, Сьомо», – сказав йому в цей момент високий огрядний чоловік з авоською, що проходив повз нас. «Мойша, – кивнув мені Сьома. – Пам’ятаєш його? Він на більярді в «Тополі» кулі катав». Я дійсно пам’ятав Мойшу –Мішу, як ми його тоді називали. Більярдист, красень, високий, стрункий, чорнявий. Він грав на піаніно, користувався неймовірним успіхом у жіночої статі і при цьому ніколи й ніде не вчився.
«Зі мною з Америки повернувся, – пояснив Сьома. – А, що робить час з людями? Теж у ділі, разом із дітьми й онуками».
«Сьомо, – сказав я, потягуючи пиво через горлечко. – А що ти тут на дивані робиш?» – «Так я сюди завсігди по неділях приїжджаю», – констатував він. – Людей послухати, новини дізнатись. Виріс я тут, якщо пам’ятаєш. До речі, а чим ти займаєшся? Викладаєш?» – «Ні, Сьомо, у банку працюю, – відповідав я.– Хоча іноді трохи й викладаю». – «От і я, –мовив Сьома. – Іноді ще трохи шию. До речі, щодо банку. Є тут у мене доляшка в одному...»
«Досить, Сьомо, – сказав я. – Мені вже не потрібно нічого пояснювати. Напевно, ти отримав усе, що хотів».– «До речі, Борю, – раптом перебив мене Сьома, –он, бачиш, Мойшу біля воріт Лора чекає, жінка його. Пригадую, ти за нею упадав. Так тобі вона не «дала», а от Мойші... Таж років сорок пройшло».
Я пам’ятав тоненьку дівчину Лору, дочку шевця Мотла і Клари, першої скандалістки на вулиці. Як пошепки розповідали мені старенькі, в яких я квартирував, її батьки познайомились у засланні, яке відбували після чергової відсидки. Познайомилися, зійшлися і «зав’язали». Але Лора була пристойною дівчиною– швачкою, і теж брала у мене уроки. Вона мені дійсно подобалась, і був навіть момент, коли я спробував наполягати, але отримав, як казали тоді на нашій вулиці, повний «відлуп». «Я порядна дівчина, – сказала мені Лора, – і «дам» тільки чоловіку. А який із тебе чоловік? Тобі ще вчитися п’ять років. І взагалі…»
Така позиція викликала повагу, і я з нею навіть злегка подружився. Коли вона вперше виходила заміж за солідного торгівельного працівника – гуляв на весіллі, яке за традицією було влаштовано прямо у дворі.
Я придивився: відтоді, як я бачив Лору востаннє, вона додала кілограмів сорок і стала дуже схожа на свою мамашу, якою я її запам’ятав крізь низку років.
«Сьомо, –спитав я, – Мойша – у неї це другий шлюб?» – «Нє, – відповідав Сьома. – Посередині був іще я, але ненадовго...» Він промовчав. Замовк і я. «Скільки доль, – подумав, – скільки різних доль». Раніше мені здавалося, що тихе одеське, майже містечкове життя – це болото, в якому можна загрузнути й поховати там усі свої плани і мрії. В минулому я намагався звільнитися від традиційних стереотипів, знайти свободу, реалізувати себе повною мірою. Але час минув, і все виявилося не зовсім так, точніше – зовсім не так. Напевно, якщо ти дуже хочеш, то реалізуватися можна скрізь і завжди, і обстановка, оточення грають тут не найголовнішу роль.
«Слухай, Сьомо, – знову звернувся я до співрозмовника. – Пам’ятаєш наші суперечки про те, що «Краще – ворог хорошого?» – « З усього кращого ніколи не вийде поганого», – філософськи промовив Сьома. «Ну що ж –бувай, – сказав я.– Напевно, ми більше не побачимося». – «Бувай, – відізвався Сьома. – Приємно було поговорити з розумною людиною. Як казав мій покійний татусь: «Будь-яку справу від «траху» до похорону треба завершувати своєчасно, а то гешефту не чекай».
«Ти просто поема, Сьомо», – сказав я. «Буває,– відповів Сьома. – Буває... іноді».
«До речі, – поцікавився я, – а що з навчанням? Чи ж не даремно я тебе готував? Технікум як?» – «Ні, – відповів Сьома. – Не встиг». І продовжив майже цитатою з відомого одеського анекдоту: «А то б і досі директором ательє працював, де Лорка швачкою вкалувала. Напевно, й досі були б разом».
«То ти і без технікуму?!» – вигукнув я. «Так, – відповів Сьома. – Без технікуму дослужився». Трохи помовчав і додав: «За«бабки»,треба
визнати».
Ми сердечно попрощалися, і я поїхав. Було вже чотири пополудні, до дому залишалося шість годин ходу.
«Ось тобі й Сьома? – промайнула думка. – А я ж його пожаліти намагався. Ну, пролетів, так пролетів. Теж мені фізіономіст».
Виявляється минуле не зникло зовсім. Воно продовжує жити в сьогоденні. І в цей момент пригадався вірш Андрія Дементьєва:
Никогда ни о чем не жалейте вдогонку!
Если всё, что случилось, нельзя изменить,
Как записку из прошлого, грусть свою скомкав,
С этим прошлым порвите непрочную нить…
«Дуже підходить під ситуацію, – подумав я. – Але чи ж справді краще – ворог хорошого?»
І, не знайшовши готового рецепту, про себе вирішив: «Нехай кожен відповість на це питання сам».

Переклад Наталії ЛИЗОГУБ

ВОНИ ЗЕЛЕНІ...
(Оповідання )
Наприкінці серпня 1961-го ми з батьками поверталися з відпустки до міста постійної «дислокації» – Астрахані. Ми –це я (тільки-но виповнилося п’ятнадцять) і маленький братик (йому чотири роки). Наші героїчні батьки подорожей не боялись і, використовуючи свої великі викладацькі відпустки, щоліта відвозили нас від пекельної астраханської спеки та інфекцій на море – до Криму чи Кавказу.
Цей сезон ми провели «дикунами» в Сочі. Я вже був «повнометражним» підлітком і, хоча ера акселерації ще не настала, вимахав на свій сьогоднішній розмір, щоправда–поки лиш удовжину. Тому літо мені запам’яталося. Воно стало для майбутнього чоловіка часом досить ризикованих експериментів із представницями протилежної статі (всі старші за мене на рік-два).
Та зараз я не про те. Сталась іще одна знакова подія. Тобто тоді вона такою не здавалася, це я вже потім зрозумів. А діло було так.
Ми летіли через Москву, з пересадкою. Батьки запланували затриматися там дні на три у маминої сестри– тьоті Нюсі. І ось в один із цих днів тато пішов зі мною в ГУМ. Напередодні в мене був день народження, і він хотів купити обіцяний подарунок.
Батькодосить наївно вважав, що я виберу книгу або якусь спортивну приналежність. Так було раніше, але цей час минув. Як я вже згадував, того літа я звернув найпильнішу увагу на різницю між статями, і це мало наслідки. Мені стало зовсім не байдуже, як я виглядаю в очах оточуючих і в що одягнений.
Треба сказати, що до цього нового внутрішнього посилу я був не зовсім готовий, але ще менше до цього був готовий тато. Ми безцільно побродили по шкільних і спортивних відділах і пішли далі–до чоловічих. Чого саме мені хотілося, я ще не усвідомив, але раптом увагу мою привернула якась яскрава пляма на тлі темної та безбарвної пошивної продукції соцпідприємств.
Ми підійшли ближче. Це були яскраво-зелені вельветові брюки угорського виробництва. І розмір був саме мій– 44-й, 3-йзріст. Як вони туди потрапили– не знаю. Але в ГУМі подібне в ті часи іноді зустрічалось (як вияток, напевно).
–Це хочу!– сказав я рішуче.
По татовому обличчю було видно, що він засумнівався, але сперечатися не схотів. Так я став власником раритету.
Ми повернулися доАстрахані, і я пішову 9-й клас середньої школи, а вельветові брюки повісив у шафу й іноді поглядав на них з цікавістю. Чому тільки поглядав? А тому, що в ті часи всі навколо носили тільки темну мішкувату одежу; все решта вважалося верхом непристойності та безглуздя. Та гормони було не стримати, мені дуже хотілося виділитися з однорідної безбарвної маси, хоча б зовні, і я наважився. Слід зазначити, що в п’ятнадцять років мене з дому вечорами відпускали тільки по суботах, і то ненадовго. Тому в найближчий «weekend» я надів обновку й гордо вийшов на наш променад у центрі міста.
Молодіжне товариство зустріло подібне явище дещо розгублено, але думка сформувалася дуже швидко. «Що це за фігня така? – запитав один із неформальних лідерів, ліниво покурюючи поруч зі своєю групою підтримки. –Мабуть, підштаники?» І все закінчилося бійкою. Втім, це було звичайною справою в нашому середовищі, отож нікого особливо й не здивувало. Всі визнали інцидент вичерпаним, але наступної суботи я прийшов знову–і знову в зеленихбрюках. Відзначте, я ніби й не сильно хотів їх надягати, але це було вже неможливо. Щось з середини нестримно штовхало мене на такий необачний вчинок. «Ха, дивіться, вони зелені», –прогелготів якийсь інший місцевий дотепник, і все знову закінчилося бійкою.
Та коли я вийшов у такому «прикиді» втретє, громадська думка ну просто закипіла. Розгорівся неабиякий скандал, і я навіть внутрішньо злегка пошкодував, що не залишив яскраво-зелений продукт європейської цивілізації на вішалці в шафі. Але тут я вловив кілька оцінюючих поглядів з боку представниць прекрасної статі й «закусив вудила». Більша частина гурту об’єдналася проти мене, та що цікаво – у мене знайшлися й прихильники. Їх було значно менше, але вони були.
В результаті масової розбірки не сталося, все якось вляглося, і ми почали гуляти разом, уже вчотирьох.
Наступної суботи один з нашої компанії прийшов у жовтих брюках, а ще через тиждень інший – навіть у червоних. Я став засновником руху, і нас відразу ж назвали «стилягами». Сучасній молоді важко зрозуміти, чому такі пристрасті кипіли навколо швейних виробів, але то були часи, які виросли з табірних тілогрійок. За цими відносинами стояв життєвий досвід, який застерігав: висовуватися шкідливо для здоров’я. Мала місце й класова ненависть до всіх, хто відрізнявся хоч на йоту.
Ми сприйняли це «поганяло» з гордістю і на знак повного презирства до ворогів перетворили його в самоназву.
Але доводилося тримати марку. Я реквізував у тата закордонні туфлі на «мікропорці», старий піджак, яскраву краватку й у свої п’ятнадцять років став виглядати опудалом із опудал.
Приблизно таким самим шляхом пішлий мої послідовники. Одному мама пошила сорочку з попліну в дрібний малюнок, яку ми назвали «гавайкою» (назву було вичитано з номера журналу «Америка», який випадково потрапив до наших рук).Інший дістав десь великого солом’яного капелюха, намочив його у воді й спорудив собі щось на зразок сомбреро, а з чорного сатину пошив жалюгідну подобу джинсів (тоді в просторіччі вони називалися «техаси»). Третій теж якось учудив; чесно кажучи, вже й не пам’ятаю як. Ми цілком свідомо епатували оточуючих. Але цікаво, що це вже нікого особливо не заводило –оскома пройшла. Ми гордо ходили купкою, загравали до дівчат, іноді злегка сперечалися з хлопцями. Загалом, знайшли своє місце в молодіжному «істеблішменті».
І знаєте, незабаром нас це вже не влаштовувало. Як то кажуть, «за що боролися?» Потрібно було викинути якесь нове «отаке». Й воно знайшлося. Ми розшукали старого єврейського кравця. Причому євреї для Астрахані були не характерні, їх там по пальцях можна було перерахувати, але цей був справжнім єврейським кравцем. Одразу було видно – навіть моєму недосвідченому погляду. Звали його Зяма, й було йому років п’ятдесят. Незважаючи на вік, усі так його і звали. Зяма просидів у таборах років двадцять і весь цей час шив –начальникам, їхнім дружинам, «наліво» через табірних працівників. Тому весь цей час жилося Зямі відносно непогано, і особливих претензій до радянської влади він не мав. Спроби з’ясувати, за що сидів, були безуспішними –він не знав. Не знав, і все тут! Але робити він міг все, що попросиш, і брав недорого. А улюблене його слово було «бікіцер» .

Уся наша компанія вшила у нього брюки до супермодних вісімнадцяти сантиметрівзав ширшки внизу. Я, як завжди, переборщив – нога не пролізала, і Зяма вшив мені змійки з внутрішнього боку штанин.
Тепер на черзі був наступний етап – ми вирішили піти так до школи. Це була небезпечна затія, але відступати було пізно, оточуючі явно чекали від нас чогось незвичайного. А треба сказати, що в буденному житті ми були цілком пристойними хлопцями –непогановчилися, багато читали, займалися спортом і навіть хуліганили лиш у своєму, молодіжному середовищі. Та чого не зробиш заради форсу? Як казав горезвісний Зяма: «Трісни, але тримай фасон». Наступного дня я натягнув завужені вельветові брюки і з деяким трепетом попрямував до школи.
Досі не знаю точно, але схоже, нас хтось заклав – на вході чомусь чергували дуже сувора завуч і худий, як швабра, вчитель праці (єдиний чоловік у педколективі), який їздив на роботу на старому довоєнному велосипеді та носив сині діагоналеві галіфе.
Мене вони розгледіли ще здалеку, хоча я розсудливо пересувався в натовпі.
– Гей ти, а ну йди сюди, – фальцетом прокричав трудовик і, звернувшись до завуча, уточнив: –Той, що у вузькихбрюках ... Так?
– Вони ... зелені, –похмуро констатувала та.
Я неминуче повинен був пройти повз них.
– Стій! – закричали обоє хором і, згрупувавшись, загородили собою вхід у школу.
– Чому вузькі? – запитав учитель праці.
– У вас іще вужчі, –огризнувся я.
– А чому зелені? – поцікавилася завуч.
– Ви ж теж у зеленій сукні, –підкреслено ввічливо відповів я.
Це була чистісінька правда, й у невеликій групі старшокласників, що кучкувалися неподалік, пролунали приглушені смішки.
Але виграти в цій партії було неможливо. Всі козирі були у них на руках.
– Я виключаю тебе на тиждень зі школи, – голосно заявила завуч. – Подумай про свою поведінку.
– Нібито не ви ж мене сюди приймали, – пробурмотів я не дуже голосно, повернувся і пішов додому, де все щиросердно виклав мамі.

Вона мені нічого не сказала й посадила розв’язувати задачі з математики.
Увечері через закриті дверія чув, як вона щось обурено говорила татові, а він відповідав їй неголосно і заспокійливо.
Протягом тижняя читав книжки, ходив щодня на тренування, займався математикою і відчував себе цілком щасливим. У суботу надів такі звичні зелені брюки й вийшов у світ. Там уже все знали, і ставлення до мене якось одразу змінилося. Тепер я був постраждалим за ідею. Хлопці зі мною охоче спілкувалися, дівчата багатообіцяюче поглядали – чого ще можна було бажати. Через деякий час підтяглася і решта компанії, але особливої уваги не привернула. Справа в тім, що вони не ризикнули... Даремно чекали на них біля шкільних дверей повноважні комісії, все у них було як завжди. Але що цікаво: ми вчилися в різних школах і скрізь бул аповна боєготовність.
«Значить, хтось із нас, – вирішив я. – Але хто?»
Не раз у своєму багатому на події житті я стикався з таємною зрадою, але це було вперше і тому запам’яталось особливо.
Перед тим, як іти до школи, я мав серйозну розмову з батьками, які довго пояснювали мені, що треба жити в злагоді з оточуючими і не провокувати їх своїми діями та вчинками.
– І так... – зітхнула мама. – А тут ти ще ...
Я зрозумів, і з тих пір вузькі зелені брюки стали вдягатися лише по суботах. А з моїм виключенням все якось зам’ялось, і мені ніколи в школі про це не нагадували.
З деяких натяків я здогадався, що серйозна розмова на цю тему була, але без мене. Судячи з усього, сторони дійшли якоїсь згоди, хоча зосталися кожен при своїй думці.
Щоправда, як я дізнався пізніше, ці події все-таки залишили слід в історії. Через багато років я отримав доступ до своєї особистої справи у військкоматі, де й знайшов характеристику, видану мені як допризовникові, що, виявляється, блукала за мною всі ці роки.
«Має негативні задатки, – було написано там. – Стиляга». Подивився я на пожовклий папірець сорокарічної давності й згадав відставника, який вів у нашій школівійськову підготовку. Дружив він з учителем праці, разом горілкупили після уроків, зачинившись у каптьорці на першому поверсі. Ще й спілкувалися, значить.
Проскочило це слівце й іще пару разів, коли видавалися мені в різні роки особливі допуски та дозволи.
…Дивлюсь я зараз на те, що носить молодь, і ентузіазму це в мене не викликає. Але все правильно в потрібному місцій у потрібний час. Тому ніколи не беруся судити, та й сам був іще тим...
Іноді прислухаєшся до себе й подумаєш: «У молодості ти намагаєшся бути самим собою; а потім звикаєш приховувати свої думки від оточуючих. Чи ж так це добре? Напевно, не дуже».
Один з моїх улюблених поетівАндрій Дементьєв якось написав:
Живу не так, как бы хотелось.
Заели суета и быт.
И осторожность, а не смелость
Порою мной руководит.
І далі:
Живу не так... Но, слава Богу,
Я различаю свет и мрак.
И не судите слишком строго
Вы все, живущие не так.

На цьому й зупинимося– без моралі.

Переклад з російської
Наталії ЛИЗОГУБ