Рассказы

КРАЩЕ – ВОРОГ ХОРОШОГО *
Відчинивши задні праві дверцята, я сів у машину. «Додому, – сказав водієві. –У Крим». Вересень 2008-го; вчора, в суботу, я приїхав на сорокаріччя закінчення інституту зв’язку, а сьогодні – в неділю з деяким полегшенням повертаюсь. Не так вже й приємно бачити вікові зміни на раніше знайомих людях, предметах і подіях. До самого себе ставишся простіше, щодня бачиш у дзеркалі, коли голишся. Тому дрібних щоденних змін не помічаєш і звикаєш до них. Інша справа – на колишнього однокурсника подивитися через сорок років. Одразу якось і на себе приміряєш. «Ну ні, назад, назад, у щасливе незнання».
Машина рушила, і я глянув на годинник – друга година дня. Якраз до восьмої вечора буду вдома. У цей момент мені раптом згадалося студентське життя і підвальчик на Великій Арнаутській, де я жив колись у дальніх родичів. Як далеко тепер увесь отой невлаштований бедлам, сусіди, друзі, місцеві подружки. «Почекай, – сказав я водієві, – проїдемо через Велику Арнаутську, потім уже додому».
Хвилин через десять ми були на місці. Машина зупинилась якраз навпроти будинку, де я квартирував у ті роки. «Слава Богу, – подумав я, – люди тепер тут у підвалах не живуть – в них, як правило, питні заклади знаходяться. От у цьому – аптека облаштована. Теж добре».
Я вийшов із машини й повільно попрямував своїм колишнім маршрутом, напереріз – до інституту через старий район Одеси, де до революції і після неї жив, в основному, єврейський пролетаріат. Будинки подекуди залатали, та в цілому архітектура майже не змінилася. Подекуди перед зачиненими ворітьми на табуретках сиділи люди; хтось грав у доміно, хтось ліниво перемовлявся, обговорюючи останні новини.
Саме тут я розкручував колись свій маленький бізнес із репетиторством, що потім описав у оповіданні «40 років потому», отож пам’ятав майже кожен будинок, дворовий туалет, злих собак і, природно, однолітків. Саме їх я навчав «азів» шкільних наук (восновному, звичайно, математики), коли сам закінчував перший курс інституту й пам’ятав іще все те, чого навчила мене найкраща з учительок – моя мама. Втім, я і зараз, здається, усе пам’ятаю – значить, добре навчила.

* Lemieuxestl'ennemidubien (фр.) – вперше ця думка зустрічається в коментарях М.Джіованні до «Декамерона» Бокаччо в 1574 році. Згодом висловлена У. Шекспіром у трагедії «Король Лір» і Вольтером у романі «Недоторка», якого зазвичай і вважають автором цього афоризму.