Рецензія на роман Ірини Баковецької-Рачковської «Пластилін»

Модерні психологізми або #свободавибору

Пластилiн. Детектив з елементами психологізму / Іра Баковецька-Рачковська. — Дніпро: Моноліт, 2018. — 256 с.

Чесно кажучи, не люблю вдаватися до філософії, якщо можна використати свої знання з психології. Зізнаюся: вирішила помудрувати, починаючи із назви.

Після прочитання книги взяла такий собі тайм-аут — для обміркування. Підтверджую як фахівець: все описане авторкою роману присутнє в нашому житті. Це правда, зміни у суспільстві та окремих його ланках настільки серйозні, що приховувати їх означає проводити політику страуса — ховати голову у пісок. А, може, це міф? Я щодо страуса, а не щодо змін у суспільстві.

Якщо зважати на той шквал інформації, який обвалився на тендітні Его та Супер-Его наших громадян за останні роки, то роман «Пластилін» ще раз ці знання про самих себе підтвердив, «зачекінівши» у наше буття констатацію фактів: так, існують андрогіни. Дуже рідко, але існують. Так, наша молодь має схильність своє буття вважати боротьбою з реальністю. Це — не так вже й рідко. Так, п’ятдесятирічні жінки мають змогу завагітніти, і не розуміють важливості цього акту тільки по-особливому скроєні циніки. Так, існують секти, які одурманюють нестійких громадян. Так, люди можуть гинути просто так. Чпок — і немає. Це часто-густо.

Так, існують… Так, нерідко… Так, нечасто… Чим не філософія психологізму?

Багато за що зачепився мій погляд при гортанні роману вдруге. Спочатку хочеться відзначити літературну, чисту, не скалічену, не ламану ані діалектизмами, ані суржиком мову. Так, у ній присутні сленґові поняття, але вони мають суто професійний характер. І все це не заважає сприйняттю тексту, навпаки, робить його сучасним, таким, що легко сприймається і надає можливість занести читача на крилах уяви до всіх перипетій непростого сюжету. Вражає авторське володіння великою прозовою формою, хоча це — дебютний роман Баковецької-поетки.

Повернуся і втретє до нього, може, і вчетверте — бо зачепив. Але така концентрація відвертості вразила навіть мене, яка бачила на своїх психологічних консультаціях багато чого, починаючи від епілептичного нападу дитини з особливими потребами, кримінальних зізнань наркомана з двадцятирічним стажем і закінчуючи розривом дорослої пари, яка напівсвідомо спровокувала жорстку вербалізацію розлучення перед свідком.

            Але ми про роман «Пластилін», а не про мій досвід психолога. До речі, авторка дуже професійно описує психологічні стани, характери, детерміновані різними життєвими інтеграціями особистостей — око в спостереженнях дуже гостре і рука в описах вірна.

«Він уявив картину, що всі навколо йдуть з великими старими важкими валізами — коричневими й чорними, які відкриваються, наче книжка; з такими, наприклад, їздив у партійні відрядження Микола Климович. І наставав би час, коли кожному цю валізу потрібно відкрити й витрусити, а з неї вилилося б добряче відро води, у декого випала б лише одна краватка, а в іншого — порожнеча. Це все соціальний перфоманс. Епоха «все життя — це гра» давно минула, адже у грі потрібно застосовувати майстерність, а в перфомансі ти висловлюєш свій спосіб і форму пошуку себе в явищі, ситуації, а ще — свою неадекватність у існуванні, бо саме у власному існуванні ти не знаєш, як поводитися. Залишається тільки середина відчиненої великої старої важкої валізи, обклеєна давньою пожовклою газетою, інформація з якої давно не резонансна й не фактажна, а проста, нікому не потрібна архівна інформація, яка має пролежати там шаблонний двотижневий термін».

(Роман «Пластилін»)

         Що стосується проблеми фізичної статі та її сприйняття читачем, авторка порушує якщо не закриту/заборонену/не розкриту тему — таку, що її нечасто описують навіть у сучасній постмодерній літературі. Можливо, зі мною не погодяться і заперечать, що проблема андрогенів не є масовою. Скоріше, це виняток, коли людина має такі фізичні характеристики. Але дуже важливо, як сама людина пристосовується до сприйняття проблеми і як це відбивається на її поведінці й особистих стосунках із друзями, знайомими, навколишнім світом. Адже оптимальним варіантом для цієї особи є адаптація та позитивне самоствердження. Негативним — деструкція, яка здебільшого і впливає на оточення. І від суспільства залежить, як такий індивід почуватиметься у житті. Комфортно? Затиснений у рамки безжального оточення?..