«Секта», оповідання

Те, що Могильник взяв на роботу сектантів, було очевидним. Тихі, чистенькі, розмовляють дивно — наче по-нашому, а незрозуміло. Навіть прізвища в нових комплектувальників були схожі — Парасюк і Петрусяк. «Мабуть, їх парами за абеткою розкидують», — думав Василь Іванович Литка, старший вантажник третього книжкового складу ТОВ “Розумник”» і лагідно пестив свої вуса. До його хати, бувало, походжали мормони чи єговісти, так він не дурень — запам'ятав, що вони завжди ходять парами, і після цього хто б парою не підійшов до хвіртки — не пускав, і жінці заборонив. Чоловік він такий. Конкретний.

Саме тому Литка сторожко дивився на нових співробітників крізь шпарину між Достоєвським і Саган. Дивився і лютував, аж світ йому гнив. Од самого серця ж відривав хвилини своєї обідньої перерви через них, іновірців, а вони...

Литка ледь помітно так сам собі кивав. Ті кивки, ті примружені очі, вперті в Петрусяка з Парасюком, говорили: «Я вас, бісових дітей, знаю. Бачу наскрізь. Бачу, як облуплених». Так само, бувало, на полюванні виглядав зайців, які, безтурботно посмикуючи траву, вже були мішенню.

 — Могильник не помітив, а старий Литка помітив. Василь Литка помічає все, — вантажник ледь утримався, від бажання спересердя сплюнути на складську підлогу. Вуса шкода ганьбити. Литка дуже вже любив свої вуса.

А ідею про секту насправді підкинула Леля. Саме секретарка першою запримітила дивності у поведінці нових комплектувальників, а потім вже Литці донесла. Проте чи змогла б вона сама цю думку оформити, довести до діла? Литка сумнівався. Воно ж баба, який з неї «мозг» операції?

Отже, мозком операції з відстеження сектантів Литка призначив себе. Одноголосно — голосував бо один.

Тим часом Парасюк і Петрусяк, які до цього сиділи за єдиним обіднім столиком з судками їжі («Нечепаними! — думав Литка. — «Навіть... недоторканними!») в цілковитій тиші і щось видивлялися в своїх смартфонах, почали збиратися. Піднялися, наче по команді, навіщось вдарили по руках і розійшлися в різні боки зі своїми недоторканними судками.

І стіл окупували, і навіть не поїли. Містика.

Василь Литка побачив достатньо. Ситуація вимагала невідкладного блискавичного втручання.

— Шановне панство! Я вас тут зібрав, щоб обговорити ситуацію, яка склалася з новоприставленими до нас Парасюком і Петрусяком, — поважно зміряв присутніх поглядом старший вантажник. Було цікаво, чи справив на людей враження своєю вченою мовою.

Здається, справив. Відведене Литкою під збори складське приміщення мовчало, хай і було не пусте. Як на кінець робочого дня, людей зібралось багацько.

Секретарка Леля кивала, погоджуючись із чимось заздалегідь. Її дебелі стегна безжально прочавлювали перший-ліпший ящик.

Охочий до слів Костянтин Протасович Пильцин-Чорнопес (КПП для друзів — нехай хирлявий чи то поет, чи то артист, і змолоду армії не нюхав) зберігав спокій. Можливо тому, що старший комплектувальник був вже такий піддатий, що із ним поряд потопельник здався б свіжим, як вишенька.

Навіть прибиральниця Соня Батьківна спиралась на швабру мовчки, лише губу свою жувала. Мабуть, для контролю, адже була сварлива і єхидна — страх! Та таки не без клепки, могла і пораду дати, і пити вміла розсудливо, за що їй було окреме «дякую» від начальства.

Вантажників зібрати докупи не вдалося. Розпорошилися, щоб потім збігтися до генделя.

Молодого, худого як смерть Гошу-Вошу і кликати не стали. Якесь воно дурненьке було, а баба Соня взагалі вважала, що в нього глисти.

Один спікер, три слухачі. Надійна коаліція.

Литка прочистив горлянку. Публіка готова. Настав час ефектних заяв.

— Є підстави вважати, що наші нові колеги — сектанти.

Баба Соня схопилася за серце і гучно хапнула повітря, вже готова запекло і самовіддано матюкатися. КПП лише гикнув, обводячи кімнату трагічним рожевим поглядом басет-гаунда.

Молода у порівнянні з іншими Леля сприйняла промовлене як сигнал.

— Вони ні з ким не товаришують, весь час самі! Чи то гордують, чи то вже мітять, кого вербувать. А завербують рано чи пізно, це факт! Може, вони сюди заслані... — яскраво нафарбовані губи секретарки з низького старту полетіли виказувати все, що накопичилося всередині. В такі моменти вона нагадувала повітряну кулю, з якої вирішили помірно випустити повітря. — Якісь вони аж занадто чистенькі, ви хіба не помітили? А працюють же на складі! Мужицька праця! І при цьому...

— І з ними спробуй поговори! — проштовхнувся крізь армаду чужих слів Литка. — Городять нісенітниці, як іноземці. І навіть не лаються... Точно, релігійні, кажу я вам.

Баба Соня гидотно посміхнулася. Вона не довіряла людям із занадто чистою вимовою.

Проте Леля вочевидь сприймала ситуацію дуже серйозно.

— Це вам не смішки якісь! — ящик під секретаркою виразно репнув скотчем. — У мене в сусідки двоюрідний брат в секті роками був, і що? Забрали!

— Куда? — подав голос КПП.

Скоріше за все, він, як особистість творча, просто вчепився за перше-ліпше питання, щоб себе проявити, без контексту, проте Леля була вкрай задоволена участю аудиторії. Всередині неї вже двадцять років у пекельній агонії помирала акторка.

— Знамо куди! — з апломбом виголосила жінка, — Збожеволів же! Олена каже, шпалери гриз...

КПП хотів щось зауважити, та якось на півдорозі передумав. Несформований звук спіткнувся об губи.

Литка вирішив скористатися драматичною паузою.

— Той хоч гриз. А ці наші ланці нічого не їдять.

— Може в них, біснуватих, свій піст є! — перехрестилася Софія Батьківна.

— Так у піст хоч щось можна, а вони наче повітрям харчуються...

— Кніжниє чєрві! Гризут граніт наукі! — прогикав КПП, здіймаючи змістовно зведені пучки, немов хотів вхопитися за сенс власних слів.

— Може і так, — почухав вуса Литка, — та стіл займають дарма. Єдиний, між іншим, стіл. День у день, день у день...

Софія Батьківна гупнула шваброю об підлогу.

— Та всрався вам той стіл? Ви все одно всі по полудню пить поміж стосів бігаєте!

— Мовчи, жінко! То щоб руки не трусились! — обірвав її Литка.

Старший комплектувальник Пильцин-Чорнопес кивнув своєю важкою від хмелю і від того, що шийка була затонка, головою.

— Єслі человєк нє пьйот і нє куріт, понєволє задумуєсся, а нє сволота лі он?

— Пушкін! — ляпнув себе по коліну Литка. — І супроти класика ж не попреш!

— Такоє, почті...

Старший вантажник поглянув на годинник на міцній рябій руці. Цікаво, чи почали вже вантажники без нього?

— Я пропоную ось що, — виважено промовив він. — До кінця тижня наглядатимемо за цими двома. Зберемо докази, а потім Могильнику кляузу на стіл — лясь! І хай карає їх як знає за цю їх...

— Антигромадську поведінку! — допомогла Леля.

— Так, за неї. Всі згодні?

Незгодних не було.

Литка був вкрай задоволений зборами. Він навіть встигав до генделя, якщо з транспортом пощастить.

 

Протягом декількох днів старший вантажник складу Литка очей не зводив з нових комплектувальників і встиг вивчити їхні звички.

Працювали як всі, може деколи навіть краще. Норму виконували —  не інакше як для того, щоб інших в дурні пошити. Адже кожен на складі знає, що норма — то лише побажання, а не правило, то для працівника всього лише безневинне «от якби...».

На обіді засиджувалися за тим столом, ніби їм там медом намазано. Потім знов працювали і з роботи одразу йшли додому, замість того, щоб в гендель, з усіма.

Антигромадська поведінка, як в словнику прописано.

Проте маючи душу широку та щедру, Литка вирішив таки хоч спробувати «вилікувати» новачків від їхніх дивацтв старим перевіреним методом.

— Шановний колего, — звернувся старший вантажник до Петрусяка коли черговий робочий день добігав кінця, — а чи не перехилити вам з нами всіма по чарці? Познайомитесь ближче з колективом, вам саме час — місяць працюєте, а все тиняєтесь одинаком…

Петрусяк задумливо дивився на Литку, але ніби перед собою нічого і не бачив. Погляд його проходив крізь вусатого вантажника, наче промені рентгену, і так само пробирав аж до кісток.

«Так може дивитися тільки людина, якій вже давно всі мізки промили», — вкрився сиротами Литка.

— Пане Петрусяк?

Новий комплектувальник здригнувся. На вустах його затремтіла маленька лагідна усмішка винного.

— Перепрошую, чи ви не могли б повторити питання? Я трохи замислився…

— А ви, як я бачу, немало замислюєтеся. Ви та ваш товариш, Парасюк. І про що оце ви там думаєте? — іронічно посміхнувся у вуса Литка.

Петрусяк знизав плечима.

— Сьогодні мій розум окупований аналізом варіанту Канінгема в Королівському гамбіті.

Литка оторопів. Він зрозумів про «сьогодні мій розум окупований», а далі вже верзлося щось таке страшне, що вантажник і уявити не міг, що ж це за жах оселився в запаленому мозкові Петрусяка.

Але новий співробітник вирішив цілковито добити старшого вантажника і урочисто виголосив:

— А, згадалося, ви мене звали до столу! Прошу мені пробачити, та я вже, мабуть, років шість як не п’ю. Перестав цим ділом, так би мовити, цікавитись. Та за запрошення все одно дякую! На все добре! — і Петрусяк бадьоро розвернувся та попростував зі складу геть, а напрям його руху ні в якому разі не збігався з географічною локацією генделя.

Литка хотів було сплюнути, та стримався. А хотілося — страх!

І от як це розуміти? Людина свідомо відмовляється від дружньо налаштованого товариства навіть тоді, коли Литка  сам (особисто!) кличе. Та це ж для будь-кого іншого — честь!

Хоча після почутого від Петрусяка вислову старший вантажник мав підстави замислитися, а чи людина взагалі той Петрусяк, щоби по-людському поводитися. Його мозок окупував же ж якийсь король…

Литка здригнувся, але не коротко і знічено, як комплектувальник хвилю тому. Ні, всередині Литки тремтів первісний страх перед невідомим. Моторошно таки з тими сектантами поруч працювать, ніде правди діти.

Чоловік вирішив, що після генделя обов’язково зв’яжеться з Лелею — а може вона раптом щось прознала.

А зараз варто було випити. Суто щоб руки не тряслися.

 

Тим часом Леля часу не гаяла. Затягнувши пасок на одну дірку тугіше та розстібнувши ще один верхній ґудзик сорочки, секретарка була готова вилучати секретну інформацію хоч в Парасюка, хоч у загону німих партизанів.

Перший варіант саме збирався додому, і, схований серед книг, чепурненько складав згорнуту, непридатну через спеку джинсову куртку в маленьку, пропорційну до самого Парасюка валізку.

Від повідомлення дзенькнув мобільник. Парасюк поглянув на екран і чомусь спочатку нахмурився, а потім усміхнувся. Щось і собі там натиснув та взявся закривати валізку. В міру начитаній Лелі він нагадав охайного малого гобіта. Жінка хижо розправила плечі. «Попався», — розпливчато подумала вона, і сама розплилася в посмішці.

— Пане Парасюк, — хрипко прошепотіла секретарка тоном найвищої таємничості і тінню відклеїлася від книжкових стосів, — а що це ви там увесь час у мобілці розглядаєте? Чи то вам ваша кохана пише?

Парасюк вичавив із себе ту саму мимохіть винну усмішку, якою міг похвалитись його товариш у швидкоплинній розмові з вантажником Литкою.

— Та ні, що ви таке кажете…

— А хто ж це вам тоді постійно пише, як не любаска якась? — Леля козирнула діалектизмом так, як могла би повести оголеним плечем.

Бідолашний Парасюк, з уже закритою валізкою, знітився від такого натиску.

— І вам, і Петрусяку… Увесь час в телефони зазираєте. Чи, може, ви якісь шпійони?

Леля безжально забивала цвяхи в труну чужої приватності своїм нарочито-невимушеним сміхом.

Парасюк швиденько роззирнувся і дістав телефон. Здався.

Леля вишкірилася. Вона відчувала чужі секрети як акула краплю крові — за кілометр, — і так само не могла стриматися, чимдуж летіла їм назустріч, сподіваючись, що вони натякають на поживну здобич. Проте секретарку спіткало розчарування. З екрану на неї дивилися не секрети таємної організації та навіть не приватне листування на «слизькі» теми.

На неї дивився герб Хорватії.

— Чи ви колись грали в шахи? — ввічливо поцікавився Парасюк. — Ми з паном Петрусяком були б раді новому супернику.

Спантеличена, Леля знизала плечима, але швидко опанувала себе. Поволі її розгубленість переходила в підозрілість. Дорослі чоловіки проводять цілий день за настільними іграшками? Щось тут не те. Леля в дитинстві бавилася з шашками, але є речі, з яких доцільно виростати. Може, шахи — це для них певний обмін секретним кодом? І якщо це справді так, то, схоже, Парасюк щойно спробував її залучити.

У грудях у Лелі все шалено затремтіло від можливості викриття чужих таємниць. Її хочуть обдурити, та вона себе дурити не дасть. Бач, шахісти! Та це все підозріло виглядає, яким боком не поверни!..

Можливо, якби вони були в звичайній секті, яка не ховається, то все було б простіше. А тут, здається, відбувається справжнє масонство…

Леля притисла пухкі пальці до губ, нервово розмазуючи криваво-червону помаду.

— З вами все гаразд? — затурбувався Парасюк.

— Мені час бігти! — різко відповіла жінка і подивилася на комплектувальника якось зверхньо. Леля ж бо хотіла, щоб він знав: цю молодицю не так легко загарбати в свої гріховні тенета.

Із подібним бойовим настроєм секретарка вислизнула крізь стоси і вибігла на вулицю, щоб набрати Литку. Звісно, той був вже в генделі, але його белькотіння напідпитку Леля розуміла на рівні досвідченого перекладача.

— Василь Іванович, — видихнули в слухавку криваві губи, — все серйозніше, ніж ми думали. Я знаю, хто вони. Вони шахісти.

 

— Вони шахісти?! І це все, в чому ви можете звинуватити двох зразкових працівників?

Голос рудого та хирлявого Могильника не вміщувався ані в його маленькій статурі, ані в його маленькому кабінеті.

Начальник розлючено вертів очима по траєкторії від Лелі до Литки і назад. КПП також ув’язався з ними за компанію, але на нього дивитися нікому не було за велику втіху. Прибиральниця Баба Соня підслуховувала по той бік дверей.

— Іванович, — звернувся до Литки Могильник, — ти ж нібито ще не все собі в голові заспиртував. От скажи мені: хіба вам нема чого робити, крім того як лізти в чужі справи? Ти ж поважна людина, так тобі й так…

Сам Литка в той день виконав вдвічі менше, ніж йому було відведено, що було вдвічі більше, ніж він зазвичай робив. Отже, стояв перед начальством з сумлінням чистим, як у маляти, і тримався впевнено.

— Вони підривають дух громади, — сказав як відрізав. — І хіба не видно, що за тим їх шахізмом повинне критися щось зловісне? Ну де це ви бачили, щоб нормальні мужики весь день в телефоні сиділи?

— Вам варто побачити як вони «зависають»! — палко додала Леля. — Ніби є в людини в погляді думка, а тут — раз! — і зникла! Чистий аркуш!

— Оні і правда нєрєдко абстрагіруюца, — закопилив губу Пильцин-Чорнопес, і виглядав при цьому як науковець, все життя якого було присвячене вивченню Парасюка з Петрусяком. Він завжди виглядав дуже розумним в тверезому стані. –—Я нє довіряю ім ні на грош, начальнік. Вот ні на грош! Я б на іх добросовєстность і гроша ломаного нє поставіл…

Могильник втомлено прикрив очі.

— Ти мені, Костянтине, про розподіл грошей не кажи. Я тебе, мільйонера, знаю: мабуть, уже в сторожового пса на пляшку займаєш, бо інші не дають.

— І вот по какому праву…

— Так, тихо! Я думаю.

Начальник притис пучки до скронь. Подивився на годинник на стіні: обідня перерва добігала кінця.

Могильник зітхнув.

— Ви ж до мене вже не вперше бігаєте жалітися. Скажу те, що казав і раніше: мужики хороші, працюють добре. Те, що не п’ють, то їхня справа.

— Але це ж таки дивно…

— Литка, вгамуйсь. Ще раз повторюю: в мене з ними проблем немає. Одне тільки бісить, що ви через них собі голови морочите і замість того, щоб нормально працювати, пліткуєте, як старі баби.

— От бачите, як їхня присутність погано на нас впливає, — тихенько вставила Леля, кокетливо кліпаючи.

— Ви самі на себе погано впливаєте, — гаркнув Могильник. — Ідіть працюйте, лобуряки! Парасюк і Петрусяк нікого від роботи не відривають і самі встигають більше вашого. Не бачу причин їх карати.

— Але…

— Зав’язуємо з самодіяльністю, шановне панство. Я своє слово сказав. І щоби більше я вас тут без належного приводу не бачив!

Леля мало не перевернула бабу Соню, коли відчиняла двері.

— Фіаско, — знизав плечима КПП.

— Нічого подібного! — прохрипів Литка, адже іти усупереч волі Могильника під його ж кабінетом було не надто розумно, і тут бравада таки має почекати. — Нам просто потрібно більше доказів. Пропоную двічі на тиждень збиратися після роботи, поки нарешті не знайдемо щось, що стане приводом до звільнення цих ланців.

— І чи так вони вам в печінках засіли, аби гнати їх під три чорти? — скривилася баба Соня. Вочевидь, її гидотство поширювалося і на ворогів, і на спільників.

Литка побурів од гніву.

— Ці суб’єкти ведуть себе антигромадянсько та нам не дають спокою. І Могильник їх так не бачить, як бачимо ми. До того ж, Софія Батьківна, це тепер — справа принципу.

 

Через два тижні в напівпорожньому складському приміщенні баба Соня гордо спиралася на швабру. Після розпачливих споглядань за Парасюком і Петрусяком прибиральниця, як їй здавалося, нарила справжнє «золото».

— Хлопчики й дівчатка, ось я вам що скажу… — баба обвела присутніх значущим поглядом.

Литка недовірливо мружився. Не вірив, що хтось впорався зі шпіонажем краще за нього.

Леля позіхала. За два тижні гонитва за доказами встигла їй тричі набриднути. До того ж вона безрезультатно (поки що) намагалася пускати неодруженому Парасюку бісики.

Костянтин Протасович Пильцин-Чорнопес був синій, як слива.

Вантажників згребти не вдалось.

Збори проходили згідно з планом.

Баба Соня набрала в груди повітря, її робоча сорочка напнулась вітрилом.

— В мене з’явилися підозри, що наші шахісти перейшли в наступ і тепер активно вербують у свої ряди інших працівників.

Усередині театральної паузи Леля та Литка перезирнулись.

— Серед нас зрадників нема, — гмикнула прибиральниця. — Проте я пропоную завтра нам всім прийти на зміну трохи раніше, ніж зазвичай. Я от сьогодні прийшла і побачила-таки щось, що його ні в які ворота, але поки не берусь гадати…

Варто зазначити, що свою промову Софія Батьківна пересипала матюками щедро, як гречкою на весіллі. Чи через це, чи може через інтригу, а присутні зголосилися на небувале геройство і наступного дня з’явилися на зміну на півгодини раніше. Всі, окрім КПП. Для нього «на півгодини раніше, ніж зазвичай» значило на годину пізніше від початку робочого дня.

Софія Батьківна шпарко просочувалася між горами книг своїм кістлявим старечим тілом, а Литка та Леля нишком скрадалися за бабою.

Вони не знали, куди прибиральниця їх веде, але дуже скоро їхні очі вихопили славнозвісний обідній стіл. Правда, під таким ракурсом, з якого його ще не бачили. Кабанячі тропи Софії Батьківни виявилися справжнім таємним коридором.

У щілини між стосами стіл було чудово видно, але за стіною книг самих шпигунів би не помітив ніхто.

За обіднім столом сиділи Парасюк і Петрусяк, але дивились в лише один телефон, що лежав посередині. Проте вони були не самі — за столом з ними примостився хтось третій.

— Італійський дебют вирізняється деякою розслабленістю, в той час як російський — жорсткий, агресивний. Можна навіть сказати, що один — то сієста, а інший — справжнє «око за око», — з лагідною усмішкою тихо мовив Парасюк.

— Так сієста ж в іспанців, — поправив його Петрусяк.

— Ваша правда, Вадиме Львовичу, — вставив хтось третій. Литка та Леля обмінялися стривоженими поглядами — вони вперше почули ім’я когось з нових комплектувальників. — Але мені все одно здається, що багацько в ваших дебютах расизму.

— Ну, вони ж давно були запроваджені, — розвів руками Парасюк.

Петрусяк додав, чухаючи лису голову:

— Так воно і не зовсім расизм. Скоріше так, просто стереотипи… І взагалі, Гошо, можеш з нами на ім’я. Ми ж тепер нібито нормально познайомились.

Злі чорні оченята баби Соні зробилися круглими і навіть не такими вже й малими від здивування. Леля з розпуки втокмачила свої пальці в нафарбовані вуста. Литка сплюнув: цього разу не стримався.

— А я ж казала, казала, що воно якесь хворе, — прошепотіла прибиральниця. — От вони, як санітари лісу, кволих і прибирають до рук…

— Шкода хлопчика, — мало не пустила сльозу Леля. — Такий молодий!

Литка ж задумливо чухав вуса і мовчав. Вираз мисливця за зайцями повернувся на його суворе обличчя, на якому, як два зайці, принишкли кудлаті вуса.

Тим часом Гоша-Воша підвівся, і з-за широкої спини Петрусяка з’явилась його макітра, на якій величезні вуха перебували в постійному русі, немов два флюгера.

— Я вже піду, — нібито знітився хлопець.

Петрусяк поглянув на старий годинник на рожевому від засмаги зап’ястку.

— До зміни ще хвилин двадцять є... Посидь. Ти ж ще відкриті з напіввідкритими плутаєш…

— Та ні, не можу. Я за останній тиждень трохи недоробив. Захопився віденською партією, думав нормально розібрати…

Хлопець незграбно махнув рукою і побіг поміж стосів у протилежний від схованих у тінях шпигунів бік.

— Розумна дитина — щось із нього та й буде, — тихенько кинув йому в спину Парасюк.

Литка підступно кивав. Він з Парасюком погодитись не міг.

З Могильником Литка тепер теж мав право не погоджуватись. Адже начальник запекло стверджував, що шахісти нікого не відволікають від роботи…

 

— Ну і якого милого ви всі сюди прописалися? — застогнав Могильник, рудий від люті вже всім тілом. — Я ж казав…

— Нє рубітє с плеча, нє губітє сгоряча!

— Я вже за ці твої вірші, Протасовичу, можу тебе…

Леля обережно поклала на стіл заповнений крихітними літерами аркуш паперу і навіть постукала по ньому накладним нігтиком для привернення уваги.

— Лелю, це що таке? — схопив папірець начальник.

— Це — звіт, — вимовила жінка тоном відмінниці і склала свої неслухняні губи докупи так покірно та любо, як діти складають руці, коли їх лають.

— Гоша байдики б’є, — гаркнув Литка. Він за день до цього виконав майже половину від норми, отже вважав, що напрацював собі на право голосу.

—  Можете побачити, хлоп став працювати менше. А все тому, що наші інтелігенти його взяли під своє півненське… — Литка скривився. — Півняче крильце.

— Свєршилось! — звів жовті не від надлишку засмаги, а від браку печінки, руки КПП. — Оні захвативают нас по одному! Раздєляют, гражданін Могільнік, і тєпєрь будут властвовать…

Могильник повільно випустив з легенів повітря. Здавалося, що навіть спроба спокійно дихати була для його організму неабияким викликом.

— Ви хочете, щоб я звільнив двох нормальних працівників за те, що дитина двадцятирічна десь коробку скотчем криво заклеїла? — процідив начальник. — Та ви ж самі, трутні, стільки грамів не вантажите, скільки в генделі вижираєте за день…

— Обережно, — розплився у посмішці Литка, — а то нам може здатися, що вони вже і до вас дісталися, пане Могильник… А вам хіба потрібна та вся морока, якщо ми з Лелею схочемо взяти у вантажників декілька підписів у петицію?

Могильник хапнув повітря.

— Шантажувати мене вирішив, морж арктичний? Та твої вантажники ручку в пальцях не втримають, не те що петицію підписати… Кожен же п’яний, як чіп, день у день!

— І в такому стані з ними напрочуд легко домовитись, — вишкірилася Леля червоною пащею гарпії, яка щойно вполювала обід.

Могильник відкрив рота, та з нього вирвалось лише безсиле булькотіння.

Чоловік ще раз поглянув на звіт, поглянув на своїх підлеглих, які лещатами юриспруденції взяли його в заручники.

Він все-таки мав і над собою начальство — мережа складів не маленька… Та совість він мав таки теж.

— Виїли! — вигукнув Могильник. — Нормальних людей взяли — і з колективу вижили, гниди!

Коли начальник витяг зі столу два аркуші паперу, Литка посміхнувся, розтягуючи вусату пику по горизонталі з усіх сил.

— І що це воно буде? — ввічливо поцікавився він.

— Заява про звільнення, — гаркнув Могильник у відповідь. — А тепер ідіть звідси, і щоб я вас тиждень в своєму кабінеті не бачив — мінімум! І про преміальні забудьте.

Коли за коаліцією шпигунів зачинилися двері, Могильник розбірливо вивів на аркуші: «Заява про переведення».

 

Петрусяк чекав, сидячи за обіднім столом, поки Парасюк заштовхає джинсову куртку у свою маленьку валізку.  День знову видався спекотний, і чоловік сподівався, що книжковий склад ТОВ «Розумник» під номером два виявиться менш задушливим, ніж третій.

Це мало прояснитися вже завтра.

— Знаєш, я насправді радий, що нас переводять, — видихнув Парасюк. — Місцеві люди мені здалися якимись…

— Якими?

Парасюк знизав плечима.

— Навіть не знаю, Вадиме. Дивні вони, всі окрім Гоші. Тобі так не здається?

— Ну, я не встиг ні з ким до діла познайомитись. Вони ж увесь час, коли не працюють, проводять десь в генделі… Нема коли з людиною тверезою поговорити…

— Ось і я про те! — клацнула застібка валізи. — Постійно десь вештаються купками, ні з ким не можуть розмову підтримати нормально… І взагалі увесь час шепочуться, а коли подивишся на них — стихають.

Петрусяк замислився на півдорозі, коли вже почав був підійматися з-за столу.

— Ну, тут твоя правда, Сірий. Я колись на власні вуха чув, як вони пошепки говорять про якісь «збори», а я не пам’ятаю, щоб нас з тобою на будь-які збори кликали…

Парасюк соромливо роззирнувся навколо.

— Я, звісно, в усілякі теорії змови не вірю і хочу на цьому наголосити. Та мені здається, Вадиме, друже мій, що нам ще пощастило вчасно звідси вшитися…

— Про що це ти?

— Я вважаю, що наші колеги цілком можуть бути частиною якоїсь секретної організації, культу, або ж навіть секти. Знову ж, це лише припущення, але воно здається влучним.

Петрусяк усміхнувся, пильно придивляючись до чогось поміж стосів.

В декількох метрах від нього, сховані, як їм це ввижалося, серед Ніцше та серії аналізів композицій Могутньої Купки, тулилися одне до одного баба Соня, КПП та Леля з Литкою, і спрагло споглядали за відбуттям своїх ворогів, нехай і не могли почути все, про що вони там шепотілися.

— Це вони що думають — що ми їх не бачимо? — примружився Петрусяк. –—Дивні люди…

Парасюк знизав плечима і повернувся до виходу зі складу.

— Що з них візьмеш? Сектанти.