«Секта», оповідання

Юлія Отрішко

Те, що Могильник взяв на роботу сектантів, було очевидним. Тихі, чистенькі, розмовляють дивно — наче по-нашому, а незрозуміло. Навіть прізвища в нових комплектувальників були схожі — Парасюк і Петрусяк. «Мабуть, їх парами за абеткою розкидують», — думав Василь Іванович Литка, старший вантажник третього книжкового складу ТОВ “Розумник”» і лагідно пестив свої вуса. До його хати, бувало, походжали мормони чи єговісти, так він не дурень — запам'ятав, що вони завжди ходять парами, і після цього хто б парою не підійшов до хвіртки — не пускав, і жінці заборонив. Чоловік він такий. Конкретний.

Саме тому Литка сторожко дивився на нових співробітників крізь шпарину між Достоєвським і Саган. Дивився і лютував, аж світ йому гнив. Од самого серця ж відривав хвилини своєї обідньої перерви через них, іновірців, а вони...

Литка ледь помітно так сам собі кивав. Ті кивки, ті примружені очі, вперті в Петрусяка з Парасюком, говорили: «Я вас, бісових дітей, знаю. Бачу наскрізь. Бачу, як облуплених». Так само, бувало, на полюванні виглядав зайців, які, безтурботно посмикуючи траву, вже були мішенню.

 — Могильник не помітив, а старий Литка помітив. Василь Литка помічає все, — вантажник ледь утримався, від бажання спересердя сплюнути на складську підлогу. Вуса шкода ганьбити. Литка дуже вже любив свої вуса.

А ідею про секту насправді підкинула Леля. Саме секретарка першою запримітила дивності у поведінці нових комплектувальників, а потім вже Литці донесла. Проте чи змогла б вона сама цю думку оформити, довести до діла? Литка сумнівався. Воно ж баба, який з неї «мозг» операції?

Отже, мозком операції з відстеження сектантів Литка призначив себе. Одноголосно — голосував бо один.

Тим часом Парасюк і Петрусяк, які до цього сиділи за єдиним обіднім столиком з судками їжі («Нечепаними! — думав Литка. — «Навіть... недоторканними!») в цілковитій тиші і щось видивлялися в своїх смартфонах, почали збиратися. Піднялися, наче по команді, навіщось вдарили по руках і розійшлися в різні боки зі своїми недоторканними судками.

І стіл окупували, і навіть не поїли. Містика.

Василь Литка побачив достатньо. Ситуація вимагала невідкладного блискавичного втручання.


— Шановне панство! Я вас тут зібрав, щоб обговорити ситуацію, яка склалася з новоприставленими до нас Парасюком і Петрусяком, — поважно зміряв присутніх поглядом старший вантажник. Було цікаво, чи справив на людей враження своєю вченою мовою.

Здається, справив. Відведене Литкою під збори складське приміщення мовчало, хай і було не пусте. Як на кінець робочого дня, людей зібралось багацько.

Секретарка Леля кивала, погоджуючись із чимось заздалегідь. Її дебелі стегна безжально прочавлювали перший-ліпший ящик.

Охочий до слів Костянтин Протасович Пильцин-Чорнопес (КПП для друзів — нехай хирлявий чи то поет, чи то артист, і змолоду армії не нюхав) зберігав спокій. Можливо тому, що старший комплектувальник був вже такий піддатий, що із ним поряд потопельник здався б свіжим, як вишенька.

Навіть прибиральниця Соня Батьківна спиралась на швабру мовчки, лише губу свою жувала. Мабуть, для контролю, адже була сварлива і єхидна — страх! Та таки не без клепки, могла і пораду дати, і пити вміла розсудливо, за що їй було окреме «дякую» від начальства.

Вантажників зібрати докупи не вдалося. Розпорошилися, щоб потім збігтися до генделя.

Молодого, худого як смерть Гошу-Вошу і кликати не стали. Якесь воно дурненьке було, а баба Соня взагалі вважала, що в нього глисти.

Один спікер, три слухачі. Надійна коаліція.

Литка прочистив горлянку. Публіка готова. Настав час ефектних заяв.

— Є підстави вважати, що наші нові колеги — сектанти.

Баба Соня схопилася за серце і гучно хапнула повітря, вже готова запекло і самовіддано матюкатися. КПП лише гикнув, обводячи кімнату трагічним рожевим поглядом басет-гаунда.

Молода у порівнянні з іншими Леля сприйняла промовлене як сигнал.