«Що для чого?..», оповідання

Олеся стала на ніжки на другому році. То не спиналася, не ставала, аж тут  стала — і як пішла! Так побігла, що вибігла у подвір’я, коли він повертався з роботи, просто під колеса автівки. Він їхав швидко, бо його на тій роботі затримали, й він квапився, аби Діна щось собі не надумала, вона щоразу, коли він затримується, щось собі таке вигадує… А ще він поспішав, щоби швидше побачити Олесю, і — не зауважив її! Не вгледів, бо призахідне сонце, відблискуючи від оцинкованої бляхи на даху, сліпило очі, та й Олеся вибігла не з того боку, з якого він сидів за кермом, і була в такій непомітній сукеночці, сірувато-жовтій, як пісок у пісочниці, в якій щойно бавилась, і вона зливалася з тим піском у тій пісочниці, яка так само була з іншого боку, а Діна, дружина, була з цього, і Діну він помітив, не міг не помітити, і глянув на неї, не розуміючи, чого вона в такому відчаї скинула руки, і в цю мить, у ту саму мить, коли картинка в його очах перекрутилась, мов у комп’ютері, і коли він Олесю побачив, але вже ні він, ні дружина і ніхто з тих, хто був у подвір’ї, нічого не могли зробити, мавпа стрибнула з капота автівки і вихопила дочку з-під коліс…