«Шибениця під сухозліткою», оповідання

Орлеан, 1417 р.

1

Де Біар упіймав на собі змовницький погляд Раймонда Марті, особистого духівника англійського короля Генріха V, окупанта Франції і, чудово зрозумівши його, кивнув катові. Той саме завершував покривати шибеницю сухозліткою. Зазвичай це робиться для підсилення ганьби приреченого алхіміка, наразі — кабаліста, ліценціата медицини на ім’я метр Ансельм Де Молє, покараного за  вправи з перетворення металів на золото.

Кат миттю опинився поряд із маркграфом. Рисами темно-бордового обличчя і масивністю він нагадував двометрового єті, з якого щойно видирали шерсть.

Щупленький і приземкуватий маркграф Де Біар неприродно задер голову у намаганні зазирнути велетові у вічі, аж йому захрустів карк.

— Голову страченого таємно вручиш духівникові Генріха V Раймонду Марті, — процідив він англійською, зблиснувши єдиним гострим оком.

Кат глипнув на аптекаря, мага, з котрим щойно домовився про регулярне постачання відрубаних голів — цієї незвичної сировини, потрібної для виготовлення еліксиру «Дух людського черепа». Це дороге зілля виготовлялося на замовлення найвищих чинів держави. Череп був складовою багатьох магічних лікувальних засобів ескулапа, який використовував насамперед голови страчених злочинців. Кат відвів погляд, подумавши: «Що ж, сьогодні лікар не дочекається обіцяного».

Квапливо кивнувши на знак згоди, він не насмілився навіть заїкнутися про ту угоду з аптекарем, хоч і втрачав шалену суму. Він не дурень, щоби через суперечку з маркграфом Де Біаром, довіреною особою відомої проанглійської «солодкої парочки» Галії, потрапити в казан із гарячим спиртом. Ізабелла Баварська, дружина короля Карла VІ Божевільного, та герцог Бургундський, його наймогутніший васал, правили державою замість слабкого короля, керуючись умовами окупанта. Неповних сто років війни між Францією й Англією, поперемінне захоплення королями влади, дедалі впевненіше панування англійської мови серед челяді, звісно, далися взнаки: підкуплена панівна верхівка поступово ставала на бік дужчого.

  — Буде, як скажете, маркграфе, — прогримів кат, торохкочучи в роті словами, наче камінням, і вже було рушив, аж раптом, завагавшись, затупцяв на місці.

  — Хутчіш кажи! — нервувався Де Біар. — Зараз приведуть засудженого, не маю часу. 

— Дозвольте повідомити, — улесливо перейшов на англійську кат, просіюючи кожне чужинське слово, мов через решето. — Той... та я хотів сказати, що дружина метра Ансельма обіцяє непогано заплатити, коли дозволите змастити петлю милом для полегшення мук приреченого.

Де Біар спідлоба поглянув на майбутню вдову, яку, ледь притомну, під руки тримали красуня-донька та тринадцятирічний син. Жадаючи «золотої крові», натовп шаленів і несамохіть штовхав бідолашних у спини.

Погляди маркграфа та юної красуні на мить зустрілися. Щось тваринне тьохнуло йому в грудях, проте він одразу второпав, що гроші за таку невеличку послугу не варті тієї насолоди, що її матиме люд через спотворене стражданням обличчя шибеника. Де Біар чвиркнув слиною крізь зуби. Весь у чорному і з пов’язкою через око, він нагадував циклопа.

— Мені добре відома вдача цього мужнього рицаря — маестра, останнього нащадка могутнього роду головного магістра ордену тамплієрів Жака Де Молє, — виплюнув англійські слова маркграф і відвернувся. — Така опіка жінки лишень образить гідність метра.

 

2

 

На метра Ансельма Де Молє інквізиція полювала давно: спаливши на багатті останнього з ордену, вона так і не дізналася, куди поділися їхні незліченні коштовності, успадковані від побратимів по духу — катарів. Колись тамплієри допомогли вивести із осадженого Монсегюра — останньої своєї твердині — кількох ченців, щоби переховати великі скарби. А з ними, схоже, і Священний Грааль, що дістався катарам від Марії Магдалини, яка, за переказами, переховувалася у печерах Галії разом зі своїм маленьким сином від Ісуса та його братом Йосипом. На майдані Монсегюра сторіччя тому добровільно пішли на вогнище останні двісті душ найродовитіших, «вивершених» катарів, відмовившись зректися своїх переконань. Інквізиція проґавила їхні скарби, як і тамплієрські: у ніч винищення навантажені коштовностями вісімнадцять суден безслідно зникли. На деякі здогади інквізицію наводило несподіване збагачення злиденного Тевтонського Ордену, котрий розпочав масштабне будівництво велетенських замків і підземних доріг на прусських землях. А війни рицарів з Галицько-Волинським князівством за терени, де височів таємний замок тамплієрів ХІІ століття, підказували, що саме під мурами його круглої будови і варто шукати ті скарби.

Тим-то французів і зацікавила Галицько-Волинська Русь.

 

Метр Ансельм Де Молє, як прямий нащадок головного магістра ордену тамплієрів, звісно, міг знати розгадку цієї таємниці з родинних переказів. Адже коли рицарство ордену пішло в підпілля, утворилися масонські ложі з їхніми таємничими культами й традиціями. Метр явно був одним із них — якщо взагалі не головним магістром. Підозрілими видаються його часті відвідини Галицько-Волинського князівства, де наклали головою його батько та двоє братів, воюючи на боці Тевтонського Ордену, завойовуючи той замок тамплієрів. Одначе, як не дивно, метр Ансельм Де Молє водив дружбу саме з руськими і литовськими князями, які пильнували свої землі разом із замком. Річ у тім, що метр Ансельм уважався правицею опозиційного герцога Орлеанського, котрий таємно тримав сторону французького короля Карла VІ Божевільного і збирав сили, щоби посадити на трон його сина, принца Карла. Королева Ізабелла, налякана жагою влади англійців, змусила свого чоловіка зректися престолу. Англійців двовладдя не влаштовувало, і вони всіляко намагалися відібрати у юного володаря Карла південь Франції, ключем до якого був Орлеан.

Отож, багатьом було зрозуміло, що, хоча страту метра Ансельма здійснює інквізиція, за нею стоїть воля англійців і королеви Ізабелли. Навіть дочку свою вона видала за англійського короля Генріха V, який у цій Столітній війні з перемінним успіхом править Францією паралельно з французьким монархом.

 

3

 

Натовп, який ряснів із кожною наступною хвилиною, помітно захвилювався. Досі люди стояли нерухомо, але тепер зненацька хитнулися й зашелестіли, як сторінки фоліанту на шаленому вітрі історії; мить — і люд знесе на бані святої госпо́ди, що досі виблискувала золоченими дзвонами, скликаючи на видовище.

Ведуть!

Попереду суддів інквізиції йшли жандарми, обабіч — рицарі в металевих обладунках зі щитами й високими бойовими галябардами. Позаду важко ступали зброєносці. Метр Ансельм Де Молє на подив натовпу йшов в оточенні жандармів у повному спорядженні. За ним — двоє його зброєносців. Приречений простував із гордо піднесеною головою, як і годиться нащадкові славетного роду. Попри тортури, йому вдалося зберегти бадьорість духу.

Маркграф Де Біар вишкірився.

— Нечувана зухвалість! — промовив до нього духівник англійського короля Раймон Марті. — Як іде! І хто йому дозволив виходити на страту в обладунках?!

— Аби применшити силу ганьби від позолочення його шибениці! Що ж, коли він такий гоноровий, що виклопотав собі цей дозвіл, — саркастично скривив губи маркграф, — то нехай начувається: мотузка не витримає ваги тіла у ста фунтах бойових обладунків міланської роботи.

— Мене непокоїть інше, маркграфе: а що, як не витримає шия... — не на жарт захвилювався великий інквізитор, опинившись поруч. — За надійність наших петель із металевим ворсом я спокійний. А ось чи не перетне петля шиї барона... Може, накажете зняти обладунки?

Де Біара почуте аж повеселило.

— Тим краще, — незворушно відповів він, зиркнувши на буреломну хвилю народу. — Натовп прагне видовищ і крові! Та я насамперед хвилююся про честь метра, яку він так обстоює, — Де Біар цинічно посміхнувся, — адже привселюдне роздягання навряд чи йому сподобається.

Маркграф зненацька так пропік поглядом ката, який уже готувався здійснити свою справу й натягав чорні рукавиці, що той аж зіщулився. Цей погляд скидався на гострий і розжарений цвях. Кат його добре знав — так глядів маркграф у миті гніву. У такі хвилини краще триматися від нього подалі.

 

Піднявшись на блискучий ешафот, метр Ансельм Де Молє гордо, але водночас хутко обвів натовп поглядом — ніби когось розшукував. Нарешті завмер, зауваживши в першому ряду бліду дружину із двома дітьми, що підтримували її попід руки.

— Тату! — вигукнув хлопчик і кинувся назустріч, але його зупинили, і він, витираючи сльози, припав до грудей безпорадної матері.

Очі метра налилися кров’ю, пальці стислися в кулаки. Здавалося, ще мить — і він зірветься з помосту, та голос маркграфа зупинив його:

  — Метре Де Молє, іменем інквізиції вас засуджено до страти.

Де Біар, дарма що страждало його почуття гідності, заговорив французькою — так люд його ліпше зрозуміє.

— Ви, як алхімік, чудово тямите: шибениця позолочена, щоби ви покинули цей світ у золотих обіймах, адже саме про це мріяли, намагаючись своїми дослідами перетворити звичайний метал на благородний. Ви не погодилися зі звинуваченнями інквізиції, але тепер маєте останній шанс сказати всю правду, дивлячись в очі своєму народові.

Де Біар, роздивившись строкатий натовп, зробив коротку паузу. Він розумів, що потрібна вистава. Крутнувшись на підборах, маркграф зробив артистичний жест рукою, звертаючись до засудженого:

— Насамперед, повідомляю: наш французький король Карл VІ до того милосердний, що надав мені дозвіл від його імені помилувати вас.

Натовп зашумів, наче колючий хвойний ліс, заскочений буревієм. Це втішило Де Біара — спрацювало! Він вдоволено продовжив:

— Бачу у ваших очах вогник надії. Це добре. Вас буде помилувано, якщо відверто зізнаєтеся в тому, у чому ви так і не зізналися інквізиції. Розумію — тортури не сприяють відвертості, а поготів для гордої людини, як от ви, метре Де Молє. Так і належить гідному продовжувачеві роду великого магістра ордену тамплієрів. Але зараз, я певен, ви хочете зізнатися, що належите до таємної організації «Хрест і череп», яка звинувачується у... содомському гріху, бо перехопила традиції тамплієрів! Так, на церемонії посвячення неофіта, ви його цілували в пупок, куприк і губи. І новачкам радили: «Якщо тобі буде холодно — зігрієшся з братами». Це правда? Я допоможу вам: на мої запитання можете відповідати однозначно — «так» або «ні». Отже... я вас слухаю.

— Це — наклеп. Про жодне таємне товариство я не знаю, — твердо відповів метр, — так само, як і про содомський гріх.

— Тоді звідки вам відомі алхімічні рецепти, за якими ви намагалися перетворити прості метали на золото? Сподіваюся, не від англійців, щодо яких ви неґречно висловлювалися, та ще й здіймали бунт проти добропорядного англійського короля Генріха V.

Де Молє перевів погляд на натовп, мовби шукаючи підтримки. Він знайшов її в очах своєї дружини. Одначе ледь помітна зловтішна посмішка племінниці герцога Бургундського Єлизавети, герцогині Люксембурзької, що сиділа неподалік, звела полегшення нанівець. Присутність цієї дами на страті вказувала на участь у цій події самого герцога, за волею якого стоїть англійська корона.

Метр заговорив:

— Проти панування англійців на наших землях я виступав, не заперечую. І перед лицем смерті заявляю і закликаю французів: Франція мусить мати єдину владу — владу французького, а не англійського короля! Столітній війні має бути покладено край! Загарбники повинні піти геть! Я чудово розумію, що я тут саме через свою політичну позицію, а не через заняття алхімією, до яких я геть не причетний.

— Не кваптеся з відповіддю, метре! — зупинив його маркграф і з єзуїтською посмішкою додав: — Я нічого не маю проти ваших політичних уподобань — лишень нагадую, що ваша чесна відповідь забезпечить помилування.

 

4

 

Ансельм Де Молє поглянув на свою родину. Він помітив, як спалахнули очі вбитої горем коханої, як діти крізь сльози усміхнулися йому, підбадьорюючи — мовляв, скажи, скажи! Він відвів погляд, аби не піддатися спокусі, коли помітив дещо дивне: позаду натовпу з’явився невеличкий загін рицарів герцога Орлеанського. Його самого між ними не було, зате якимсь дивним чином неподалік опинився давній знайомий — молодий галицько-волинський князь Дашко Острозький зі своєю невеличкою дружиною. Метр упізнав серед неї й поплічника князя — боярина Олександра Носа.

Ансельм зблід — відчув, що тут щось затівається. Русина Дашка, свого доброго приятеля, він, перш ніж потрапити до рук інквізиції, супроводжував з Волині до графа Орлеанського для участі в державному перевороті. Князь Дашко Острозький, звісно, мав певну мету — на зворотному шляху до України з допомогою французьких рицарів звільнити з ув’язнення князя Свидригайла, який з волі великого князя Вітовта вже десяток років сидів у кременецькому замку.

 

Про Свидригайла метр Де Молє знав від магістра Лівонського ордену Рутенберга. Відав, що це — наймолодший із синів великого литовсько-руського князя Ольгерда і, хоч охрещений на латинство, був проводирем українського православія. Ворожнеча з Вітовтом у нього давня: відколи померла його мати, старший брат, великий князь Литви і України Ягайло, вирішив узяти Вітебськ собі. Однак Свидригайло став боротися за свою материзну, вбив Ягайлового намісника й опанував Вітебськ. Двоюрідний брат, князь Волинський Вітовт, все ж відібрав місто, а Свидригайла у кайданах вислав до Кракова. Згодом, звільнившись, Свидригайло звернувся до Рутенберга по допомогу в боротьбі з братами. Щоправда, тоді Ягайло пішов назустріч, віддавши йому Поділля та деякі маєтності в Галичині. Через пару років Свидригайло втік до Прусії і попрохав сприяння вже в ливонських і тевтонських рицарів. Наляканий можливою війною, Ягайло віддав йому Сіверщину. Однак Свидригайло і тут не заспокоївся — втік до Москви у супроводі сіверських князів; там під час нападу Ідики потрапив у полон до татар, звідки Вітовт його й викупив. Однак недавній в’язень уступає в змову із німецькими рицарями, і Вітовт, дізнавшись про це, наказав відтяти голови двом князям — прихильникам бунтівника, а його самого кинув до в’язниці в кременецький замок, де той і снів ось уже десять літ, пропустивши навіть переможну війну Ягайла й Вітовта супроти хрестоносців під Грюнвальдом.

Тим часом почалися справжні утиски православних князів, яким навіть заборонили брати участь у державнім сеймі. Тодішня писемна українська мова, що була державною ще з часів Ольгерда, та православна віра зазнавали гонінь. Коли терпець урвався, галицькі, сіверські та подільські князі вирішили врятувати свого вірного князя Свидригайла й повернути колишні права. Для цього й делегували князя Дашка Острозького до Європи — збирати сили.

5

 

Князь Дашко Острозький подав знак приреченому Де Молє, і той зосередився. На чергове запитання Де Біара автоматично відповів:

— Ні! Я не займався алхімією.

— А шкода! — цинічно прицмокнув маркграф, дістаючи з рури шматочок пергаменту. — А хіба оце знайшли не у вашій таємній лабораторії? 

Де Біар притьмом скочив на поміст і повернувся до натовпу.

— Нехай народ знає своїх героїв! Ось, що ми знайшли в палаці метра Ансельма Де Молє. Читаю, — маркграф прокашлявся в кулак і задекламував: — «Щоб приготувати еліксир мудреців, або філософський камінь, візьми, сину мій, живого срібла і прожар його, заки воно не перетвориться на червоного лева...».

Маркграф перевів погляд просто на заплаканого хлопця, сина метра; читав далі, поглядаючи на підлітка: — «Під кінець, сину мій, старанно ректифікуй, і ти побачиш появу гарячої води і людської крові».

Де Біар багатозначно примовк, і за якусь мить звернувся до приреченого:

— То ви вже й синові передали свій досвід?!

 

Натовп, обурений таким безбожжям, осудливо заревів:

— Повісити! Повісити!

Де Біар підняв руку:

— Хіба автор цих слів — не диявольське поріддя, котре використовує у своїх дослідах з алхімічним золотом людську кров?

Він тримався так артистично, ніби перебував не на ешафоті, а на сцені паризької опери. Промовець різко обернувся до метра:

— Може, бодай народові правду скажете? Це ви писали?

Метр був непохитний. Задерши голову, він відповів:

— Ні! Якщо ви добре вивчили цей документ, то безсумнівно бачили й ім’я автора. І це ім’я не моє. Мені цей пергамент не належить.

— Добре. Але ось цей документ явно писаний вашою рукою, метре Ансельме. Я розумію, ви, як ліценціат медицини, могли цікавитися народними рецептами. Це нормально. Нам лише потрібно знати, з якої книги ви це переписували. Де вона? Хто її автор? — підступно міняв тактику Де Біар.

Де Молє мовчав. Маркграф знову повернувся до натовпу і став голосно читати: «Головні складові суміші — біла тяжка вода, що її неможливо піймати й утримувати в інший спосіб, окрім як відварюванням у крові маленьких дітей. Схоже, в крові ртуть вступає в реакцію із золотом і сріблом і перетворюється спочатку на траву, схожу на ту, що намальована на сторінці, відтак на змій, котрі після висушування і прожарювання на сильному вогні дадуть золоту пудру. Вона і буде філософським каменем».

Де Біар умовк, а осатанілий натовп котив свої чорні хвилі до ешафоту.

— На дибу! На дибу його! Дітожер!

Маркграф, задоволений собою, звернувся до засудженого:

— Метре Ансельм, не сумніваюся у вашій сміливості, успадкованій від предків. Але ж подумайте, чи є сенс губити свою душу, рятуючи когось іншого. Я не бачу в цьому логіки. Подивіться, з якою надією дивиться на вас родина. А ваш маленький син, якому ще потрібна батьківська мудрість...

Де Біар раптом заговорив співчутливо. І це, здавалося, на якусь мить спрацювало: засуджений поглянув на свого сина і ніби завагався, але не мовив ні слова. Маркграф вирішив дотиснути:

— То з якої книги ви переписували ці рядки? Хто її автор? Хто її власник? Повторюю, лише слово, і ви — в обіймах своєї родини. Маркграф — людина честі!

Метр мовчав. Натовп ревів. Метресса і двоє її дітей витирали хустинками сльози.

Нарешті Де Молє, похнюпившись, промовив:

— Уперше чую. Мені воно не належить.

— Тату! Скажи правду і тобі нічого не буде! Це ж книга Авраама, яку показував тобі той далекий гість, Ніколя Фламель! — зненацька вигукнув хлопчик. Вивернувшись з-під материнської руки, він уже біг на поміст, щоб обійняти батька. — Я ж бачив — це він просив тебе розшифрувати окремі фрази! Зізнайся, що він забрав ту книгу, і ми підемо додому!

Хлопчик забіг на ешафот. Розлючений кат ухопив його за комір і жбурнув у натовп, як жабеня. Та хлопець, розпалений надією на порятунок батька, хутко схопився на ноги й кинувся до маркграфа. Варта намагалася зупинити порушника, але задоволений Де Біар подав знак не чіпати.

— Ніколя Фламель? — улесливо звернувся до хлопчика маркграф.

— Так, вельможний! Я сам бачив... Це все він... Мій тато ні в чому не винен! Відпустіть його!

— То, кажеш, Ніколя Фламель? Якщо це підтвердиться, то я вас із татом добре винагороджу, — збрехав Де Біар.

Маркграф давно чекав слушної нагоди поквитатися з тим Фламелем, винним у смерті батька Де Біара — запеклого вченого-кабаліста метра Канчеса. Саме на його руках він помер отут, в Орлеані, куди через його смерть переїхала з дитиною мати де Біара, котра пізніше стала маркграфинею. Як переказали очевидці, її покійний чоловік познайомився з Ніколя Фламелем в Ліоні, і той показав йому копії сторінок якогось старовинного фоліанту. Коли Канчес дуже зацікавився книгою, алхімік запропонував поїхати разом до Парижа, пообіцявши дати книгу для розшифрування таємного рецепту. Зрозуміло, кабаліст Канчес, щасливий із такого успіху, відразу погодився, проте... не судилося: помер дорогою просто на руках у Фламеля.

   Де Біара аж залихоманило від почутого — то ось про яку книгу йшлося! Про фоліант Авраама, вивезений іще зі стародавнього Єгипту! Отже, вона й досі у Ніколаса Фламеля, котрий раптово розбагатів і став видатним паризьким меценатом: собори, лікарні, притулки для подорожніх... Кілька майстерень з переписування книг, які він заснував спільно зі своєю дружиною, певно що не могли дати такі шалені прибутки. «Ось я до тебе нарешті доберуся — начувайся, меценате! — аж скреготнув зубами від несподіваного відкриття де Біар. — Давно моя мати і таємне товариство покійного вітчима, могутнього графа Еміля де Біара, вичікували слушної нагоди. І вона трапилася!».

З короткої задуми маркграфа повернув голос хлопця:

— Тату, ходімо, тепер ти вільний!

— Мовчи, сину! — надривно закричав метр, але за раптовим ревінням натовпу його вже ніхто не чув.

 

6

 

  — Французи, знайте, свобода не за горами. Край столітній війні через сім років покладе Орлеанська діва, послана небесами для спасіння Франції... Вона возведе на трон Карла VІІ. Ця дівчинка зараз серед вас... — він вказав пальцем у бік невеличкого загону рицарів. — Я її бачу!..

  Натовп не почув цих слів старого провидця, але вони долинули до Де Біара. Він тут-таки заходився роздивлятися натовп, але ніякої особливої дівчини не спіткав. Аж ось від групи вершників, що спостерігали за цією подією неподалік, відокремилася юна вершниця у латах і гайнула в бік лісу. За нею пустився галопом невеликий загін. Маркграф добре знав цю баламутну маленьку особу. Подейкували, що це — позашлюбна дочка герцога Орлеанського і чи не самої королеви Ізабелли Баварської. Вона мала загін лише зі зброєносця, духівника, двох пажів, двох герольдів, друзів-рицарів та своїх братів — Жака і П’єра.

«Чому вона нині тут?» — подумав маркграф. І раптом зрозумів, що за стратою спостерігав з вікон святої господи герцог Людовік Орлеанський.

— Дивна мода в цих тамплієрів — прорікати майбутнє перед стратою! — буркнув він у самозабутті, пригадавши розповідь свого батька. Метр Канчес саме перебував на острові Сіте, коли спалювали останнього Великого Магістра Жака Де Молє. Він розповідав, що той похмурий день ознаменувався визначною подією — Жак Де Молє заговорив, і слова його виявилися пророчими. Ступаючи у вогонь, Магістр звучно прорік: «Папо Римський Клименте V, за сорок днів ти прийдеш до мене! Королю Франції Філіпе IV, не пройде й року, як ти приєднаєшся до нас!».

Ці слова справдилися.

Тим часом загін рицарів герцога Орлеанського, а за ним і дружина волинського князя Острозького несподівано рушили у бік шибениці. Де Біар не помітив цього; відсутнім поглядом він все ще дивився вслід юній вершниці, думаючи про події минулого. «А чи ж то й справді то було пророцтво? — роздумував він. — Адже всім відомо, що Папа Климент невдовзі після цього пророцтва помер через товчені смарагди, що розірвали йому кишківник! І це ж треба було від звичайної хвороби живота виписати йому такий коштовний рецепт!».

Та й Філіп IV невдовзі після цього випадку теж неспогадано помер — на полюванні упав з коня і зламав хребет. Ніколи раніше Де Біар не замислювався над цим, і лишень тепер, дивлячись вдалечінь, він усвідомив, що світом керує якась незбагненна сила.

Де Біар отямився через вихор кінських копит і неймовірний для вуха європейця галас чужинських воїнів, що зливався із зойками. Маркграф незчувся як опинився на землі разом із катом, що його безголове тіло гепнулося просто на нього, збивши з ніг і забризкавши кров’ю єдине око. Коли він із допомогою інквізитора та стражів виборсався з-під трупа і протер обличчя, побачив тільки хвости коней, які несли незнайомців у русинських кольчугах, а поміж них — рицаря в повному обладунку. Той зі спини дуже нагадував засудженого алхіміка метра Ансельма Де Молє.

Заюшений катовою кров’ю, Де Біар схопився на ноги і заревів до ошелешених стражів:

— Ви куди дивилися?! Вперед, за ними! І голови їхні принести мені на палях!

Де Біар хотів скочити на коня, але від люті в нього підкосилися ноги і він опустився на інквізиторську лавку. Небачене видіння пронеслося в його голові, затуманюючи зір. Він і не збагнув, що через неймовірне збудження раптово, як ясновидець, перенісся в майбутнє.

Йому явилася картина, котру через два століття описуватиме вся французька преса. У вісімдесят першому числі урядового французького тижневика «Gazette de France», що побачив світ у Парижі тисяча шістсот тридцять першого року, повідомлялося про чотиритисячний загін кінних українських козаків отамана Тараського, який під прапором цісаря воював у Люксембурзі проти французьких військ генерала де Суассона: «Козаки рішуче кинулися на французів; наші люди не звикли до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати, відступили до болота аж на протилежному березі річки...».

Щось подібне сталося нині — дружинники налетіли так раптово і з таким галасом, що стражі з переляку повтікали, а хто не втік — сторопіло дивилися, що відбувається, завмерши на місці.

— Це чари... Ні, це справжні чари... — бубонів, стискаючи кулаки, ошелешений інквізитор до духівника англійського короля Генріха V Раймонда Марті. — Це ж справжні демони! У вогонь їх! У вогонь...

 

***

 

Наступного дня, вдосвіта, поодинокі перехожі містечка Орлеан намагалися якомога швидше прошмигнути повз ешафот, окриваючи себе хресним знаменням. Невтішна сива жінка вовтузилася в калюжі крові, шукаючи голову свого сина — велетня ката. Але аптекар, він же всемогутній орлеанський маг, ескулап, переможно ховав під пахвою11 трофей — катову голову, відтяту русинами, що її у тій метушні так і не змогли розшукати, бо лише йому було відомо, куди вона закотилася... Катові вона все одно більше не знадобиться, а цілющий еліксир «Дух людського черепа», дасть Бог, поверне глузд божевільному королеві.