«Шибениця під сухозліткою», оповідання

Антонія Цвід

Орлеан, 1417 р.

1

Де Біар упіймав на собі змовницький погляд Раймонда Марті, особистого духівника англійського короля Генріха V, окупанта Франції і, чудово зрозумівши його, кивнув катові. Той саме завершував покривати шибеницю сухозліткою. Зазвичай це робиться для підсилення ганьби приреченого алхіміка, наразі — кабаліста, ліценціата медицини на ім’я метр Ансельм Де Молє, покараного за  вправи з перетворення металів на золото.

Кат миттю опинився поряд із маркграфом. Рисами темно-бордового обличчя і масивністю він нагадував двометрового єті, з якого щойно видирали шерсть.

Щупленький і приземкуватий маркграф Де Біар неприродно задер голову у намаганні зазирнути велетові у вічі, аж йому захрустів карк.

— Голову страченого таємно вручиш духівникові Генріха V Раймонду Марті, — процідив він англійською, зблиснувши єдиним гострим оком.

Кат глипнув на аптекаря, мага, з котрим щойно домовився про регулярне постачання відрубаних голів — цієї незвичної сировини, потрібної для виготовлення еліксиру «Дух людського черепа». Це дороге зілля виготовлялося на замовлення найвищих чинів держави. Череп був складовою багатьох магічних лікувальних засобів ескулапа, який використовував насамперед голови страчених злочинців. Кат відвів погляд, подумавши: «Що ж, сьогодні лікар не дочекається обіцяного».

Квапливо кивнувши на знак згоди, він не насмілився навіть заїкнутися про ту угоду з аптекарем, хоч і втрачав шалену суму. Він не дурень, щоби через суперечку з маркграфом Де Біаром, довіреною особою відомої проанглійської «солодкої парочки» Галії, потрапити в казан із гарячим спиртом. Ізабелла Баварська, дружина короля Карла VІ Божевільного, та герцог Бургундський, його наймогутніший васал, правили державою замість слабкого короля, керуючись умовами окупанта. Неповних сто років війни між Францією й Англією, поперемінне захоплення королями влади, дедалі впевненіше панування англійської мови серед челяді, звісно, далися взнаки: підкуплена панівна верхівка поступово ставала на бік дужчого.

  — Буде, як скажете, маркграфе, — прогримів кат, торохкочучи в роті словами, наче камінням, і вже було рушив, аж раптом, завагавшись, затупцяв на місці.

  — Хутчіш кажи! — нервувався Де Біар. — Зараз приведуть засудженого, не маю часу. 

— Дозвольте повідомити, — улесливо перейшов на англійську кат, просіюючи кожне чужинське слово, мов через решето. — Той... та я хотів сказати, що дружина метра Ансельма обіцяє непогано заплатити, коли дозволите змастити петлю милом для полегшення мук приреченого.

Де Біар спідлоба поглянув на майбутню вдову, яку, ледь притомну, під руки тримали красуня-донька та тринадцятирічний син. Жадаючи «золотої крові», натовп шаленів і несамохіть штовхав бідолашних у спини.

Погляди маркграфа та юної красуні на мить зустрілися. Щось тваринне тьохнуло йому в грудях, проте він одразу второпав, що гроші за таку невеличку послугу не варті тієї насолоди, що її матиме люд через спотворене стражданням обличчя шибеника. Де Біар чвиркнув слиною крізь зуби. Весь у чорному і з пов’язкою через око, він нагадував циклопа.

— Мені добре відома вдача цього мужнього рицаря — маестра, останнього нащадка могутнього роду головного магістра ордену тамплієрів Жака Де Молє, — виплюнув англійські слова маркграф і відвернувся. — Така опіка жінки лишень образить гідність метра.

 

2

 

На метра Ансельма Де Молє інквізиція полювала давно: спаливши на багатті останнього з ордену, вона так і не дізналася, куди поділися їхні незліченні коштовності, успадковані від побратимів по духу — катарів. Колись тамплієри допомогли вивести із осадженого Монсегюра — останньої своєї твердині — кількох ченців, щоби переховати великі скарби. А з ними, схоже, і Священний Грааль, що дістався катарам від Марії Магдалини, яка, за переказами, переховувалася у печерах Галії разом зі своїм маленьким сином від Ісуса та його братом Йосипом. На майдані Монсегюра сторіччя тому добровільно пішли на вогнище останні двісті душ найродовитіших, «вивершених» катарів, відмовившись зректися своїх переконань. Інквізиція проґавила їхні скарби, як і тамплієрські: у ніч винищення навантажені коштовностями вісімнадцять суден безслідно зникли. На деякі здогади інквізицію наводило несподіване збагачення злиденного Тевтонського Ордену, котрий розпочав масштабне будівництво велетенських замків і підземних доріг на прусських землях. А війни рицарів з Галицько-Волинським князівством за терени, де височів таємний замок тамплієрів ХІІ століття, підказували, що саме під мурами його круглої будови і варто шукати ті скарби.

Тим-то французів і зацікавила Галицько-Волинська Русь.

 

Метр Ансельм Де Молє, як прямий нащадок головного магістра ордену тамплієрів, звісно, міг знати розгадку цієї таємниці з родинних переказів. Адже коли рицарство ордену пішло в підпілля, утворилися масонські ложі з їхніми таємничими культами й традиціями. Метр явно був одним із них — якщо взагалі не головним магістром. Підозрілими видаються його часті відвідини Галицько-Волинського князівства, де наклали головою його батько та двоє братів, воюючи на боці Тевтонського Ордену, завойовуючи той замок тамплієрів. Одначе, як не дивно, метр Ансельм Де Молє водив дружбу саме з руськими і литовськими князями, які пильнували свої землі разом із замком. Річ у тім, що метр Ансельм уважався правицею опозиційного герцога Орлеанського, котрий таємно тримав сторону французького короля Карла VІ Божевільного і збирав сили, щоби посадити на трон його сина, принца Карла. Королева Ізабелла, налякана жагою влади англійців, змусила свого чоловіка зректися престолу. Англійців двовладдя не влаштовувало, і вони всіляко намагалися відібрати у юного володаря Карла південь Франції, ключем до якого був Орлеан.

Отож, багатьом було зрозуміло, що, хоча страту метра Ансельма здійснює інквізиція, за нею стоїть воля англійців і королеви Ізабелли. Навіть дочку свою вона видала за англійського короля Генріха V, який у цій Столітній війні з перемінним успіхом править Францією паралельно з французьким монархом.

Страницы