«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

Цей сонячний день був остаточно зіпсований для Артема… Хоча починався пречудово.

Сьогодні у їхньому парку відбулося відкриття щорічних літніх атракціонів. Артем із татом, звичайно, пішли туди. Було так весело! Вони спробували майже всі гойдалки, атракціони та ігри, їли морозиво і цукрову вату. І тато купив Артемчикові три пречудові повітряні кульки та ще й червоного повітряно-кулькового коника. Хлопчик відчував справжнє піднесення! Він сам був наче повітряна кулька, щільно наповнена радістю і готова в будь-яку мить здійнятися та полетіти чи вибухнути від щастя.

Додому вони поверталися пішки. Артему було так приємно відчувати татову теплу долоню своєю рукою, щебетати про всяку всячину і слухати про улюблені атракціони загадкового «нашого дитинства». Так весело було підлаштовуватися під татову ходу, крокувати з ним у ногу! Але часто крок збивався, бо іноді на татів один крок Артему доводилося робити два своїх. І тоді кілька кроків треба було підбігати і знову ловити момент, щоб виставити вперед праву ногу саме тоді, коли тато ступає правою. І це чомусь теж було дуже радісно!

Підходячи до свого будинку, Артем помітив, що на ігровому майданчику є хтось із друзів, і відчув непоборне бажання похвалитися своїми кульками та самим фактом прогулянки до парку атракціонів. Вони ж точно ще там не побували!

Хлопець попросився у тата погуляти трошки й дістав дозвіл.

— О-о-о! Які гарні! Ти у парку був! — здогадалися одразу хлопці, побачивши кульки в руках друга.

— А ми завтра збираємося, — похвалився Дмитрик.

— А ми у наступні вихідні підемо, — не відставав від нього Михасик.

Але, ясна річ, це буде вже зовсім не те, бо саме Артем побачив все першим і з великим задоволенням почав розповідати друзям, де саме він був і що саме спробував.

Зненацька боковим зором Артем помітив, як щось стрімголов несеться на нього, і подумав: «Тільки б не Сашко».

Але це був Сашко. Він здалеку вгледів кульки й зараз біг, волаючи: «Гей, мали-и-и-й! Да-а-ай погра-а-атися!».

Артем завжди недолюблював Сашка. Той дуже грубо обходився з усіма, особливо з меншими, частенько штовхався, дражнився та глузував з усіх. А слова «Дякую», «Будь ласка» та «Вибач», здається, були геть йому невідомі.

Цей грубіян був вже зовсім близько. І Артем метнувся в бік та побіг з майданчика, хоч і розумів, що такий відчайдушний крок був абсолютно безглуздим, адже переслідувач старший, міцніший та швидше бігає.

І от Артем перечіпляється, старається схопитися руками за повітря й ефектно падає долілиць у траву. Перевернувшись на спину, він бачить як його чудові кульки, знак їхньої з татом прекрасної прогулянки, невпинно віддаляються, здіймаючись у небо. Ще й привабливо світяться сонячному промінні різними кольорами, наче коштовні камінчики у лазуровій оправі.

Відчай сповнив груди хлопця і от-от збирався вирватися криком. Ледь вдалося його втримати. А тут ще Сашко стоїть, сміється:

— Ну ти і кульбіт вичудив!! Ха-ха! Зараз малий заплаче!

Артем встав, суворо глянув на Сашка та на переляканих спочутливих друзів за його спиною і, не сказавши ні слова, побіг до спортивного майданчика, щоби сховатися за рогом його паркану.

Сидить тепер Артем під парканом, сердиться на себе за лякливість і невпевненість, нервово рве траву та думає, що сьогоднішній день остаточно зіпсовано. Додому йти поки не хочеться, бо знову доведеться проходити повз ігровий майданчик. А там Сашко застряг. Нема бажання його насмішки вислуховувати. Взагалі-то, і співчуття друзів — також.

Від нудьги засунув він руку у кишеню з надією знайти там хоч щось більш-менш цікаве. У правій кишені нічого. У лівій… ой, що це? «Це ж смарагдовий ґудзик!» — зрадів хлопчик.

Це був старий скляний ґудзик прямокутної форми. Просто колір його був такий, який в уявлені Артема мають смарагди. От він і назвав його смарагдовим. Знайшовся він у старій шкатулці під час «археологічних розкопок» у бабусиному комоді.

Бабусин комод стоїть у спальні батьків. Це була річ ще маминої бабусі. Він зовсім не вписується в інтер’єр кімнати, але мама його дуже цінує як старовинну річ і пам’ять. Тому наполягала лишити його навіть після ремонту.

Давно Артемчик хотів забратися у його нижню шухляду, де лежав «мотлох» (як називав його тато) або «раритети» (як називала його мама).

Найменш цікавою річчю там була гарна картонна коробка, де лежали листи та підписані листівки. Була ще одна коробка — з фотографіями. Тут  цікавіше покопатися. Здебільшого це чорно-білі світлини. Люди на них наче й звичайні, але в той самий час якісь інші, з чудернацькими зачісками, із зосередженими поглядами і стриманими усмішками, а іноді й зовсім неусміхнені. Довго розглядав Артем насуплену дівчинку у віночку, в обличчі якої він ледь впізнав риси своєї бабусі. А навіщо мама одягла цю дивну сукню із білим мереживним комірцем, застібнуту під саме горло, та ще й зачіску таку зробила? І хто підписав цю світлину «Марфі 18 років», коли маму звати Анна? І чому на цій шкільній фотографії учні такі серйозні та дорослі, як вчителі?..

Були у шухлядці ще порцелянові статуетки, декілька старезних книжок, лупа у футлярі, стара срібна цукорниця і шкатулка з ґудзиками.

Саме ця шкатулка привернула найбільше уваги юного «археолога». Він розглядав кожен ґудзик, складав їх у купки за розмірами й дивувався їхньому різноманіттю. Там був навіть ґудзик у вигляді маленької ажурної кульки, сплетеної із металевих ниточок, які утворювали гарний візерунок. А в середині цієї кульки — дзеркальний шматочок, що змушував її виблискувати. Не ґудзик, а справжня коштовність! Як багато уваги люди раніше приділяли таким дрібничкам!

А ось — два зелених скляних прямокутних. Незвичайні та гарні! Цікаво, на якому вбранні вони могли бути? А ще цікаво, як виглядатиме світ, якщо подивитися на нього крізь такий ґудзик у сонячний день? Саме це Артем і вирішив перевірити.

Так ґудзик і виявився забутим у його кишені.

 

Лопи

«Яка своєчасна знахідка! Як гарно сяє зеленим на сонці!» — думав Артем, розглядаючи смарагдовий ґудзик, і підніс його до лівого ока, примруживши праве.

Треба сказати, хлопець був допитливим, любив всілякі досліди та спостереження. Хоча б раз на тиждень, у вихідні, вони з батьками влаштовували якусь «веселу науку», як називав це тато: цікаві експерименти, дослідницькі вилазки у ліс, перегляди наукових передач, обговорення різноманітних «Чому?». А у Артема завжди було багато різних «Чому?». Хоч у школі навчався він не дуже добре, без натхнення, одначе натхненно робив власні дослідження і відкриття. Він був жвавий і непосидющий, часом не міг припинити підстрибувати та розмахувати в різні боки руками й ногами, але був здатен годину просидіти на одному місці, досліджуючи, наприклад, як різні речовини розчиняються у воді: фарба, дріжджі, сіль, сода, шматочок маминої помади... Остання, як виявилося,  розчиняється погано, а у процесі розчинення ще й спричиняє мамин гнів. Краще не пробуйте.

От і зараз Артем сидів на траві та захоплено роздивлявся все навкруги крізь зелений скляний ґудзик, який дивовижно змінював звичний довколишній світ. Майже забув вже про втрачені кульки.

— Яка краса! Все стало зеленим: небо, будинок, асфальт, трава...

Раптом, хлопцеві здалося, що у траві щось поворухнулося. Артем забрав ґудзика, щоб краще придивитися. Та ні, нікого нема. Став знову дивитися крізь ґудзик — знову хтось метнувся.

Не відводячи ґудзика від обличчя, Артем сперся на руку і нахилився до самої трави, вглядаючись якомога уважніше. І тут він помітив маленьку, пухнасту істоту на тоненьких ніжках, з тоненькими лапками і досить довгим хвостиком, на кінці якого бовтався манюсінький пухнастий помпончик. На зріст ця істота трохи більша від Артемового мізинця. Хутро її зеленого кольору — такого, що його ледве можна було розгледіти у траві.

Від здивування хлопчик аж закляк. А потім промовив, не відводячи погляду:

— Цього не може бути! Схоже, я на сонці перегрівся, і це мені ввижається!

— Точно! Я тобі привидівся! Такого не буває, — коротко сказала істота. — Бувай!

Істота надумала пірнути у високу траву і зникнути, поки приголомшений Артем збирається з думками.

Те, що його знахідка вміла говорити, вразило хлопця ще більше, але й змусило діяти. Він виконав різкий випад рукою і перегородив долонею шлях утікачеві. М’якенька грудка злегка вдарилася в долонь і заверещала:

— Гей ти! Легше! Ти ледь мене не прибив своєю рукою!

— Ти хто? — розгублено спитав Артем.

— Ти мене взагалі не повинен був бачити! І я не збираюся з тобою розмовляти!

— Але я бачу тебе! І, до речі, можу схопити у жменю, якщо не надумаєш все-таки подружитися.

— От ви, люди, так завжди — схопити, придушити, розчавити… Саме через це ми й не показуємося вам, переховуємося. І взагалі, захистилися чарівним пилком, щоб ви нас не могли ні чути, ні бачити...Чекай, а як ти мене чуєш? І як ти мене помітив?

— Я побачив тебе крізь мій ґудзик, хоча і сам не розумію, як це виходить.

— Чарівний ґудзик? Ти володієш магією?

— Та ну, якою магією! Я в магію і чарівні предмети не вірю. Я звичайний хлопець, живу у тому будинку. Звати мене Артем. А ти де живеш? І хто ти?

— Я лоп. Топі Лоп. Живу я просто тут. Мій будиночок тут, у траві під цим парканом.

— Де?

— Та ось тут. Ми, лопи, будуємо наші хатки так, що більша їхня частина є під землею, і лише дах і маленьке віконце будуються над поверхнею. Таким чином наші помешкання дуже складно помітити. А в своїй хатці я придумав віконечко просто у даху. Взяв скельце від пляшки та вставив його в дах. І тепер вдень у мене в кімнаті більше світла, а вночі я можу дивитися на небо, не виходячи з хатки. Класно придумав? Тепер це стало дуже модним серед лопів. Усі просять мене зробити в їхніх хатках таке саме. Я тепер, крім основної роботи, маю ще й дахи будувати.

— У людей це теж досить модно. А яка у тебе основна робота?

— Я роблю те, що й усі лопи. Ми маємо допомагати рослинам вижити у складних умовах міста. Наприклад, лікуємо зламані гілки, оживляємо стоптану траву, висаджуємо нову. Крім того, на жаль, доводиться витрачати багато часу на прибирання та сортування розкиданого сміття.

— А чому ж ви це робите?

— Тому, що сміття отруює ґрунт, а значить і рослини. А ми дуже любимо їх, і наш обов’язок — піклуватися про них. Рослини, до речі, надзвичайно важливі для міста, адже вони виробляють кисень, яким дихають і люди, і тварини, і лопи.

— Це я знаю, — задоволено промовив Артем.

— Ви, люди, все знаєте… — неочікувано сердито огризнувся Топі Лоп. — Тоді чому ж більшість людей кожного дня робить те, що псує природу, а мало хто чинить для неї щось корисне? Як ви могли забути, що природа є найважливішою?! Ми ж усі — її частинки. Як листочки єдиного великого дерева! А ви її «довкіллям» називаєте! Наче вона просто те, що довкола вас. Думаєте, що весь світ навколо вас крутиться та існує для вашої зручності…

Артем мовчав. Взагалі-то, це, наче, добре, коли довкола все зручне. Але зі слів лопа стало ясно, що це якась суто людська хибна думка, і хлопець вирішив її не допускати. Тож він не знав, що відповісти, а сам тільки й міркував, чи лопи часом не кусаються, коли розгніваються. Цей маленький милий пухнастик виявився таким серйозним! Ну як справжнісінький дорослий!

Топі Лоп, не дочекавшись відповіді, із запалом продовжив:

— Я людей добре знаю! Я відомий серед лопів людознавець. Ви одноразових речей напридумували! Дбаєте тільки про те, щоб вам зручно було. А лопам тепер доводиться витягати із землі отруйні поліетиленові пакети та пластикові пляшки та ще отрутніші батарейки, замість того, щоб садити нові рослини.

— Ага! Розкажи, що ви ще робите, — прозвучало з паркану. Артем глянув туди, але на паркані нікого не було.

— Хто це сказав? — розгублено спитав хлопець.

— Мовчи, балакуча пташко! — відповів лоп комусь, дивлячись на паркан. — Втручатися у чужу розмову не виховано!

— А чого ж ти не розповідаєш про все, що ви робите? Це нечесно!

Артем не міг зрозуміти, з ким розмовляє Топі Лоп. І тут йому спало на думку спробувати скористатися ґудзиком.

Він підніс його до обличчя і побачив на паркані чудернацьку пташку, вдвічі більшу за горобця, з різнокольоровим пір’ям та дуже довгим дзьобом.

— Це пташка-говорушка, — сказав лоп, зрозумівши, що хлопець побачив їхнього нового співбесідника.

— Так, це я. І твоєму другові, мабуть, буде цікаво дізнатися, що вночі ти з іншими лопами …

— Мовчи, приставуча балакучко! — нервувався лоп.

— … роз-кла-да-єш цвя-хи на до-ро-гах, — промовила наполеглива пташка.

— Що ти робиш? Навіщо?! — здивувався Артем.

— Ми розкладаємо цвяхи, щоб автівки не могли їздити, — присоромлено, понурившись, прошепотів Топі Лоп, а через мить уже став схвильовано й обурено виправдовуватися. — А що? Може, це і не найкраща ідея, але ти знаєш, як автівки забруднюють повітря? А їх тепер щодня на дорозі їздить стільки, що рослини просто не встигають очищувати його. Автівок стає більше, а рослин менше!

— Ви що, дурні? Так не можна! Ти ж псуєш машину, — настала Артемова черга сердитися.

— А як вона псує повітря!

— А якщо людині треба у важливих справах і вона поспішає? От ми з місяць тому не змогли на вихідних у село до бабусі поїхати, бо колесо пробили. То це твоя робота була?! — суворо проговорив Артем. — Тим більше, що ти можеш пробити колесо й електричній автівці, яка зовсім не забруднює середовище, і велосипеду…

Лоп знову понурився, бо йому стало соромно.

Несподівано пташка-говорушка, яка, виявилося, вже встигла кудись злітати й повернутися, загомоніла мов скажена:

— Ви маєте йти до Чатуна! Терміново! Ви маєте йти до Чатуна! Хлопчик має побачитися з Чатуном!

— О! Вже доповіла! І як ти це встигаєш? До речі, якщо що, я зовсім не винен. Я себе нічим не виказував. Він сам мене якось побачив.

— Вибачте, друзі! Приємно було би познайомитися з Чатуном, але я маю вже йти додому, — промовив Артем, встаючи з трави.

В цю мить пташка різко підлетіла до хлопця і зависла у повітрі просто перед його обличчям, а тоді, дивлячись просто йому в очі, уривисто сказала:

— Я б не радила відмовлятися від запрошення. Ця зустріч має відбутися рано чи пізно. І для вас буде краще, якщо рано.

— Не переймайся, — сказав лоп. — Я піду з тобою. Повір: нічого страшного не буде. Чатуну просто важливо зрозуміти, чому ти нас бачиш.

Артему і самому було б дуже цікаво про це дізнатися.

Хлопчик нахилився і взяв лопа. Його пухнасте хутро приємно лоскотало долоню.

— Я покладу тебе у кишеню свого жилета. Ти не проти?

Топі Лоп хитнув головою.

Кишеня ця завжди Артему не подобалася — маленька, абсолютно непрактична. А от дрібному лопу вона пасувала якнайкраще.

— І куди нам треба йти? — спитав Артем, крокуючи за пташкою.

— До гаражів. Знаєш, там є велике розлоге дерево, що дуже гарно цвіте рожевим навесні?

— А-а-а, знаю. Уявляєш, коли я був малий, ми прогулювалися по тій доріжці з мамою, і здалеку мені здалося, що там випав зефірковий сніг! Ха-ха! Це ж треба таке вигадати! Я навіть кинувся скуштувати зефір, аж потім зрозумів, що то рожеві пелюстки густо нападали на землю під деревом, а не сніг. Я був тоді навіть розчарований, коли збагнув, що зефіркового снігу не може бути.

— Ще і як може! — буркнув Топі Лоп. — І буває... коли у хмарчиків вибухає фабрика з виробництва зефіру.

— У кого що вибухає? — здивувався хлопець.

— Мовчи, балакучий лопе! — каркнула пташка, різко підлетівши до жилетної кишені. — У нас немає причин довіряти йому! А ти ладен вже всі наші таємниці розпатякати!

Вони притихли і крокували далі. Задля забави Артем взяв ґудзик, крізь нього подивився на доріжку, траву вздовж неї й аж підстрибнув із подиву: скрізь копирсалися й вовтузилися маленькі зелені створіння — лопи. Були ще й інші, трохи більші. Їхнє тіло скидалося на пружину, а голова розширювалася догори. Вони скакали з гілок дерев і застрибували назад. Ці малюки були досить сильні. Кожен із них здатен був переносити лопа на своїй голові та навіть переправити його на гілки дерев.

Робота кипіла! Там пружинка, невисоко підстрибуючи, транспортувала кущик трави, тут — переносила маленькі трав’яні мішечки, обережно підтримуючи їх рукою. Інші, стискаючи і різко розправляючи свою пружинку, скакали аж на гілки і звідти викидали з маківки непотріб у смітник, що стояв під деревом, а далі одним бадьорим стрибком спускалися вниз за новим вантажем.

Артем дивився то крізь ґудзик, то без нього. І його дивувала зміна, яка відбувається при цьому. Без ґудзика хлопець бачив ґрунтову доріжку, що простягалася між сектором приватних будинків і гаражами. Будинки були повернуті до неї торцями, наче геть не цікавилися її існуванням. Гаражі теж від неї відвернулися: можна було бачити тільки їхні глухі задні стіни. Це було досить тихе і безлюдне місце — таке, яким хлопець його знав і звик бачити.

Коли ж Артем дивився крізь зелений фільтр ґудзика, його поглядові відкривалася неймовірна картина, сповнена життя і руху. У кожному закуточку цієї досить непривабливої місцини працювали маленькі істоти, які дуже старалися зробити її кращою. Там лопи доглядали зламану гілку дерева — змащували пошкоджене місце якоюсь речовиною, яку носили у маленьких зроблених із листя торбах на ремінцях із травинок, а потім перев’язували місце зламу сплетеною із трави стрічкою. Тут група лопів розбризкувала якусь рідину на стоптану траву. Трохи далі — під деревом — ці маленькі трудівники засаджували кущиками пустий клапоть землі. Поряд четверо лопів закопували бананову шкірку. Інша четвірка несла до смітника пусту пластикову пляшку. Всюди стрибали невгамовні пружинки. «Невже ми постійно не бачимо так багато навколо себе?» — питав себе Артем. Він помітив, що після кожного використання смарагдового ґудзика бачив усе більше і більше самостійно, без фільтру, наче очі його тренувалися сприймати чарівну складову довкілля.

— І таке відбувається по всьому місту?

— Так, — підтвердив лоп.

— Вони такі маленькі, але завзяті, беруться за досить складну роботу.

— Так, нам доводиться багато працювати. І ми могли б зробити більше, якби були завбільшки з людину. Але тоді нам було б складніше ховатися.

— А ці от пружинки — як вони звуться? — спитав зацікавлений хлопець.

— Це стрибульки — головні наші помічники, — відповів Топі Лоп.

— А чим лопи змащують гілки та поливають траву?

— Це живильник — приготована за особливим старовинним рецептом рідина, цілюща для рослин. Для гілок вона густіша. А якщо хочуть злегка збризнути, трошки підбадьорити траву, то беруть ріденький живильник.

Тим часом вони дійшли до дерева. Стояло воно ліворуч, де будинок трохи відступив від дороги й утворилася галявинка. І під деревом, і під сітчастим парканом гаражів, і скільки було видно вздовж дороги та вулички — всюди працювали маленькі рятівники рослин. З гілок дерева звисали довгі трав’яні драбинки, по яких лопи без упину рухалися вгору-вниз.

Поки Артем зацікавлено роззирався довкола, пташка-говорушка полетіла до дерева і пірнула у його листя. Через хвилину вона вилетіла звідти, і після цього між листям з’явився дехто.

Це був великий птах, схожий на пугача із зеленуватим пір’ям. Коли він розправив крила, Артему здалося, що вони більше схожі на велике листя, ніж на звичайні пташині крила. Очі у пугача були величезні навіть як на птаха із родини совоподібних, і постійно рухалися. Хлопець збагнув, що це й був Чатун.

Лопи та стрибульки, які працювали довкола, припинили свою роботу, почали бурмотіти та гомоніти, мабуть, обговорюючи те, що відбувається.

— Не бубо-бубоніть! — суворо наказав пугач. І всі стихли, тільки зрідка перешіптуючись поміж собою.

— Отже, хлопче, ви нас бачите? — без вступу і зайвих привітань почав говорити птах.

— Бачу.

— Ви вмієте чаклувати? — продовжив він допит.

— Та не вмію я чаклувати! І у чаклунство різне там не вірю! — сказав малий трохи роздратовано, — Я навіть не зовсім вірю, що ви існуєте...

Тут почувся вигук подиву і незадоволений шепіт.

— Ми існуємо! — суворо відрізав пугач. — Справжні та живі. Чаклунство використано тільки для того, щоб люди не могли нас побачити. І я хотів би знати, як ви обійшли цей магічний захист.

— Я теж хотів би знати… Тобто, я знаю, що я вперше побачив лопа через свій скляний ґудзик. І ще хвилин десять тому я нікого з вас не міг бачити без нього.

— Ґудзик? Дивно! Я маю подивитися на нього.

Артем підійшов ближче до дерева. Він простяг ґудзика Чатунові, намагаючись не виказувати страху. Птах витягнув пазуристу лапу, також вкриту чи то зеленим пір’ям, чи то листочками. Ґудзик засвітився у його лапі смарагдовим сяйвом. Очі пугача ще розширилися, він нахилився до цього світла, щоб краще розгледіти.

— Неймовірно! Чарівний кристал! Де ви взяли його?

— Чарівний кристал? Його я ніде не брав. Я просто взяв один із ґудзиків у бабусиній шкатулці в комоді…

— Ваш ґудзик зроблений не зі скла, а із чарівного кристала, викраденого дуже багато років тому пугу-пугу-поганою людиною, яка таємно пробралася у наш світ. Тепер вам треба піти до чарівного озера і повернути його. Точніше, вам треба зустрітися з Мудруном, а він вже скаже, як і що робити.

— Я… я, е-е-е… знаєте, не можу…

— Жодних «ні» й «але»! — майже прошипів Чатун, — І ніхто замість вас не зможе це виконати. Топі Лоп, ти будеш супроводжувати людину.

— Та я… У мене справ багато!.. У мене сонечко негодоване.

Пугач нахилив голову і неймовірно витягнув шию аж до Артемової кишені, щоб подивитися лопові просто в очі:

— Можливо, ти не відчув всієї серйозності ситуації? Я не питав тебе, чи можеш ти, чи хочеш! Я сказав, що ти супроводжуватимеш.

— Вибачте, — промимрив Топі Лоп. Після цього Артем не наважився більше пручатися.

Чатун знову сів на гілку як звичайний пугач.

— Щоб зайти у чарівний ліс, вам доведеться залізти на дерево і зістрибнути з того боку гілки. А далі йдіть до озера. Є питання до мене?

Ох, в Артема було стільки питань, що годі перерахувати! Вони крутилися в голові, поспішали, залазили одне на одне, перемішувалися, і над усіма постійно вистрибувало питання «Як таке може бути?».

— Ні, — нарешті відповів хлопчик, бо пауза затягнулася, а навести лад у купі питань так і не вдалося.

Чатун миттєво зник у листі.

— Постав мене, будь ласка, на землю. Я маю побачитися з друзями, — промовив Топі Лоп, завовтузившись у кишені.

Артем дістав лопа, сів навприсядки та опустив його на землю. Тієї ж миті до них підбігла група лопів.

— Познайомся, це мої друзі: Лолі Лоп, Кокі Лоп, Рокі Лоп і Зурі Лоп.

— Дуже приємно, — нахиливши голову, чемно промовив Артем. — А у кожного лопа подвійне ім’я? І, схоже, друга частина імені у всіх однакова. Це так?

— Так. Друга чистина — на кшталт вашого прізвища. Тільки вона постійно використовується і вказує на те, хто його носій є. Ну, це якби всі люди мали прізвище Людина — от ти був би Артем Людина. І всі, навіть друзі, не лінуючись, називали би тебе так. Твій друг був би Сашко Людина.

— А про Сашка ти звідки знаєш?

— Ну, ти, коли біля мого будиночку сів, ще довго бурмотів про того Сашка.

— Він мені не друг. І взагалі, йому краще пасувало би прізвище Зла Дика Мавпа, а не Людина. І я би не лінувався його так називати.

Топі Лоп знизав плечима і знову звернувся до друзів:

— Будь ласка, вигулюйте моє сонечко, а, може, хтось схоче забрати його до себе пожити, бо він дуже спілкуватися любить і не терпить лишатися самотою надовго. Стежте, щоб він добре їв під час прогулянки…

— Не хвилюйся, — сказав Лолі Лоп. — Ти, головне, будь обережний там. І скоріше повертайся.

Так Артем дізнався, що у лопів бувають домашні улюбленці — наприклад, сонечка, — про яких вони дуже піклуються. А також те, що «Там» може бути щось небезпечне, через що треба бути обережним. І якщо перше було дуже милим, друге — насторожувало!

— Вдалої подорожі! — сказали всі четверо разом.

— Дякую вам, друзі, — сказав Топі Лоп, а потім повернувся до Артема й урочисто промовив: — Тепер мусимо йти.

Щойно вони рушили до дерева, всі знову зайнялись своїми справами.

Зелена Душа міста

Артем заліз на дерево та всівся на гілці. Почувався він як схвильований зяблик. Усе відбувалося так швидко! Хлопець не встигав усвідомити те, що відкривалося йому. Він ще не повірив у маленьких істот, яких щойно бачив там, унизу, а вже йде далі — вглиб їхнього невідомого світу. І якщо б у нього було більше часу обдумати все, він, напевно, нікуди і не йшов би.

Зараз хлопцеві було і страшно, і цікаво. Хоча і страх свій він не усвідомлював повною мірою, бо не мав часу уявити, навіть подумати про те, що на нього чекає там, з іншого боку дерева.

«Якби пішов з татом додому, сидів би зараз і грався б на планшеті, а не йшов хтозна-куди. Ще птахи різні на мене не гарчали б. Але і не побачив би всього цього… Маячня якась! Все! Треба йти! Зробити швидко і повернутися!»

Він перекинув ноги на інший бік гілки та зістрибнув.

Тут все було майже так само: зелена трава, кущі, дерева. Не видно було, щоправда, гаражів і будинків.

Артем торкнувся своєї кишені — перевірити, чи на місці Топі Лоп — і врешті наважився вийти з-під гілок дерева.

Але не встиг він зробити і трьох кроків, як на нього налетіла ціла хмара чи то великих комах, схожих на бабок, чи то маленьких пташок. Не розгледіти! Вони підлітали високо, потім щодуху неслися просто на переляканого хлопця, зупинялися буквально в п’яти сантиметрах, казали «Хто?» — і знову неслися вгору. Все це відбувалося дуже швидко. З усіх боків різними тоненькими голосами гомоніло «Хто? Хто? Хто?..».

Артем стояв у цій рухливій гомінливій хмарі, яка збільшувалася щомиті, прикривав обличчя руками, іноді намагаючись відмахнутися від настирливих...

— Хто це?

— Це хтосі!!! — прокричав лоп. — Тікай!

Справді, чом би не тікати? Артем побіг чимдуж! Хтосі всією гомінливою хмарою полетіли за ним.

— Хто? хто? хто? хто? — переслідувало хлопця.

Артем перебіг всю галявину вздовж, потім по колу.

— Ховайся за кущем, ховайся! — закричав Топі Лоп з кишені.

Артем пірнув у ліс і присів у якийсь чагарник. І духу він не встиг звести, як із дерева щось посипалося, боляче вдаряючи хлопця по голові та плечах.

— А-а-а-а! — від несподіванки закричав Артем, став відмахуватися та впав. І побачив, що це стрибульки градом сиплються з гілок дерева, підстрибують і знову «атакують».

Артем звівся на ноги та побіг. Збагнувши, що його ніхто не переслідує, зупинився і сів біля іншого куща, завбачливо глянувши спочатку, чи немає когось згори на дереві.

— Не дуже привітно щось у вас зустрічають людину, яка збирається повернути чарівний кристал, — відсапуючись, зауважив хлопець.

— Вони, насправді, хороші та шкоди нікому не завдають. Хтосі просто дуже допитливі та настирні, а зі стрибульками ми самі винні — вони просто захищали своє дерево.

— І пощастило ж мені опинитися саме під їхнім деревом. Слухай, так щось їсти захотілося від цієї біганини! Скуштуймо ці дуже апетитні на вигляд ягідки, — говорячи це, хлопчик торкнувся куща, де соковитими намистинками були розсипані круглі оранжеві ягоди. І в ту ж мить ягоди всі дружно перемістилися на іншу половину куща — якомога далі від Артемкової руки. — Ой, в-е-е, це що, комахи? Добре, що я не встиг жодної до рота кинути. В-е-е!

— Та ні, це ягоди. Але вони не люблять, коли їх їдять, от і використовують різні способи уникнути цього. Їх, до речі, дуже люблять дзьобати пташки-говорушки.

У мить, коли прозвучало «пташки-говорушки», ягідки зникли, сховавшись у листі куща.

— Ого! Які кмітливі ягоди. Мені колись мама казала, що рослини можуть нас чути, але щоб аж на стільки…

— Запам’ятай: тут, як, до речі, і у вашому світі, не варто торкати, а тим більше їсти невідомі ягоди. Це дуже небезпечно!

— Ну добре, добре! Бурчиш і повчаєш, як дорослий! — неслухняно відповів Артем, хоча і знав, що лоп має слушність. — А мама сьогодні вареників із картоплею обіцяла зварити, — і хлопець замріяно підвів очі, потім заплющив їх і облизнувся. Але вже за мить якась думка перервала його голодні мрії: — До речі, а де наша дорога? Ти знаєш, де ми і куди нам іти?

— Гадки не маю! Я навіть не знаю, в якому боці те озеро. Я тут раніше ніколи не був, хіба що зовсім-зовсім маленьким.

— Що-о? Як це — ти не знаєш? Який же з тебе тоді провідник?!

— Давай просто йти. Може, хтось нам підкаже дорогу, — запропонував лоп.

— То ми так можемо вештатися лісом цілу вічність! Хоча кращої ідеї у мене поки немає.

І вони пішли в тому ж напрямку, куди втікали від хтосьок та стрибульок.

Тутешній ліс був досить приємним. Вельми густим, але й не надто темним. Це був мішаний ліс. Зазвичай це означає присутність листяних дерев та хвойних. Але в цьому лісі це означає, що тут є звичайні рослини, які Артем бачив з дитинства у своєму світі, разом із чудернацькими, а іноді й явно чарівними. Наприклад, хлопець не міг пройти повз кущ, листочки якого були різних форм: овальні, круглі, прямокутні, трикутні і навіть ромбоподібні. Інший кущ мав довгі голі гілки, і лише на їхніх кінцях розміщувалися маленькі фіолетові серцеподібні листочки. Не менш дивно виглядало дерево, гілки якого закручувалися у спіралі та мали зовсім дрібненькі, ледь помітні круглі листочки. Або дерево, у якого взагалі, схоже, не було гілок — довжелезні напівпрозорі листи росли густо-густо спускалися із самої верхівки майже до самої землі. Але, мабуть, найбільше вразило Артема маленьке деревце, яке змінювало колір листя. От дивишся — звичайне собі зелене дерево, але раптом листочки його, наче за вказівкою, всі разом повертаються фіолетовим боком. І ось, дерево вже фіолетове, та за хвилину воно стає оранжевим чи жовтим.

Деякі довгі стебла з трави підповзали до Артема і хапали його за ноги. Топі Лоп запевняв, що так рослини просто знайомляться з ним, перевіряючи, чи варто його боятися. Від цього ставало моторошно. Так хлопець і крокував уперед, відчуваючи страх, подив і неймовірне захоплення від побаченого.

Мешканців у лісі було теж чимало, тільки не траплялося нікого, хто міг би підказати дорогу. Сполохані пташки розліталися врізнобіч, зачувши незнайому ходу. Їжакоподібні зайці схвильовано тупотіли ніжками по стежці або згорталися колючими кульками так, що тільки довгі нашорошені вуха стирчали та прислухалися. Маленькі деревні гудявки стривожено гуділи то тут, то там. Це було трохи смішно, але крім того нічим не допомагало.

— Добридень! — раптом прозвучало згори.

Артем, який вже починав утрачати терпіння, з надією підняв голову. На гілці дерева сиділа геть незрозуміла істота. Вона була схожа на пташку середнього розміру, але не мала дзьоба. Замість нього був рот, у цей момент розтягнутий у широкій доброзичливій усмішці. Крила росли на тому місці, де вони зазвичай бувають у пташок, хіба що трошки зміщені назад, адже попереду розміщувалися невеликі, проте хвацькі лапки.

Хлопець і слова вимовити не міг, роздивляючись таку диво-тварину.

— Вітаємо вас! — врятував ситуацію Топі Лоп. — Приємний сьогодні день, чи не так?

— Так, так! Надзвичайно приємненький! Чудовенька погодка! Та ще й така радість зустріти таких гарнюнчиків, як оце ви! Які ви привітні, добрі та чемненькі! І надзвичайно цікаві співбесіднички…

Мандрівники перезирнулися. Такий словесний сироп був просто неочікуваним і навіть підозрілим. Але лоп підбадьорливо хитнув головою і підняв долоньку, що мало означати: «Все добре! Не переживай і не бійся! Ці створіння трохи пришелепкуваті, але не злі». І це, безумовно, заспокоювало.

Топі Лоп продовжив розмову ні про що. І стільки всього прекрасного і солодкого довелося їм прослухати про цей чарівний ліс і його мешканців, а також людей, хоча Артем був першою людиною, що зустрілася цій палкій звіро-птасі. Хлопець вже починав нудьгувати й трохи сердитися, коли нарешті прозвучало головне питання:

— Так приємно з вами розмовляти! Ви найгарніша птазна з усіх, що я зустрічав! До речі, ви не могли б нам підказати дорогу до чарівного озера?

— Який пречудовий вибір місця! Ви йдете абсолютно правильно. Але треба трошки змінити напрямок, — відповіла розчулена птазна, показуючи лапкою праворуч.

— Отже, нам треба звернути ліворуч? — перепитав Артем, підбираючи якомога приємніший із тонів свого голосу, щоб підтримати солодкий стиль розмови. — Так пречудово, що ми зустріли вас! А то довгесенько довелося б нам чимчикувати до озерця тим шляхом, що ми йшли.

— Ви йдіть так, а потім побачите стежку, яка приведе вас до струмка, а там вже прямесенько до самого озера.

— То ми вам дуже вдячненькі.

— Так. Дуже вдячненькі! — підтримав лоп. — Така неочікувана приємність — зустріти вас.

— Така приємна неочікуваність! До побачення! — намагався вже закінчити цю затягнуту бесіду Артем.

Лоп і птазна ще тричі обмінялися взаємними «Вам дякую!» перш ніж мандрівники рушили далі.

— Тільки не кажи, що тобі насправді було приємненько… тьху, яка ліпка та чепка солодкість… приємно точити ляси з цим навіженим звіро-птахом.

— Якщо серйозно, птазни досить небезпечні. Вона могла нас так заплутати, геть не ту дорогу показати, якби ми не сподобалися їй чи не дали їй виговоритися. Причому вона вкаже шлях до певної погибелі наймилішим тоном і найлагіднішими словами. З ними треба бути вкрай обережними та не поспішати. Подейкують, що одного заблукалого лопа вона так направила, що його і досі ніхто не зміг знайти. Думаю, він загинув у хащах Чорного лісу.

— Птазни, мабуть, ворогують з лопами?

— Ні, не ворогують.

— А ти певен що ми їй таки сподобалися і вона нам правильну дорогу показала? — збентежився Артем.

— Ні, не певен, але сподіваюся.

— Птазна-що у вашому чарівному лісі діється! — роздратовано відповів хлопець, стиснув міцно губи і довго сердито мовчав.

Скоро справді вималювалася стежинка, котра врешті привела до широкого струмка. Якраз перед ними у воді лежали досить великі камені, по яких можна було перейти на той берег.

— Чудово! Ходімо! — вигукнув Артем і стрибнув на перший камінь, але від несподіванки аж захитався і ледь не впав у воду, коли той видав протяжну ноту «до».

— О-о-о-о! Музикальні камені! Я чув про них! — захоплено прокричав Топі Лоп і аж підскочив у кишені. — І подумати не міг, що доведеться почути їх на власні вуха!

Артем перестрибнув на наступний камінь і прозвучала нота «ре». Зігравши всю гаму вгору і вниз кілька разів, хлопець став пригадувати простеньку пісеньку, яку мама розучувала колись з ним на дитячому піаніно.

— До, мі, соль, мі. Соль, фа, ре. Соль, фа ре. Соль, мі, до! До, мі, соль, мі. Ля, соль, фа. Соль, фа, мі, ре. До, до! Ха! Виходить!

— Випусти мене! Я теж хочу! — заверещав лоп.

Артем поставив свого маленького приятеля на камінь, який загув вагомим «до».

— А тепер дивися фокус! Флейта! — промовив лоп і з великим зусиллям перестрибнув на другий камінь. Зазвучало «ре», але на цей раз флейтове.

— Нічого собі! І так можна? А я от гобой більше люблю: він м’якіше звучить, глибше. Гобой! — скомандував хлопець музикальним каменям. І прострибав свою простеньку мелодію вже «на гобої».

— Клавесин! — урочисто промовив лоп і важко поплигав каменями туди й назад. Камені відповіли срібнозвучною гаммою клавесина.

— Е-е-е-м… — задумався Артем, вибираючи наступний інструмент з усього різноманіття, яке пам’ятав із музичної школи.

— Старий котяра, — сказав лоп, сміючись.

Зацікавлений вибором, Артем перестрибнув на сусідній камінь і приснув зі сміху — камінь видав протяжне «Ня-а-а-ав!», яке, звісно, відповідало ноті «ре», та звучало дуже смішно. Артем не міг втриматися, щоб не прострибати свою мелодію.

— «Ня-а-а-ав!», «Ня-а-а-ав!», «Ня-а-а-ав!», «Ня-а-а-ав»!, — жалібно звучала пісенька, постійно перериваючись, бо музикант заходився сміхом і не мав сил утримувати ритм мелодії. Йому вторував тонший сміх лопа, що просто валявся на берегу струмка і аж захлинався реготом, тримаючись за живіт.

Аж раптом сміх Артема урвався й змінився на гучний шубовсть! Лоп моментально скочив на ноги і глянув на свого товариша, який безпомічно дриґав руками у струмку.

— Що сталося? — крикнув Топі Лоп, підбігаючи ближче до хлопця і спричиняючи дорогою коротенькі «няв», «няв».

— Мене щось штовхнуло! — відповів Артем, який вже сидів у струмку, весь мокрий і спантеличений.

— Це був я! Я просто пожартував. Вибачте. Трошки силу не розрахував, — почувся чийсь голос.

— Пожартував?! Та мені пощастило, що на дні струмка пісок, а не камені! А то зовсім невесело було б! А хто це — «я»? Може, покажетеся?

— Я б залюбки, та не можу! — сумно відповів голос. — Я і так просто перед вами. Я — Вітерець.

Артем почав удивлятися в повітря. Справді, просто перед ним, якщо добре придивитися, можна було помітити прозору фігуру з хлоп’ячим обличчям. Фігура вібрувала як повітря над розігрітою поверхнею. Тільки через цей ледь помітний рух, від якого трохи викривлялося бачення, можна було вирізнити Вітерця.

— А-а! Друже, привіт! Давно ти не залітав до мене в гості! — зрадів Топі Лоп.

— То ви знайомі? — здивувався Артем.

— Так. Це Вітерець. І він — не простий вітер, хоч всім на нього схожий. Він — посланець. Він пов’язує Чатуна, Мудруна та Чаклуна, передає їхні послання, іноді навіть документи переносить, літає у хмаркове місто…

— Так, я дуже важливий! — гордо заявив новий невидимий співбесідник. — І мене прислали допомогти вам.

— Чудово! Тоді нумо рушаймо! — промовив Артем, остаточно вибравшись із води на берег. — Ех, як неприємно бути мокрим!

— Зараз усе виправимо! Я можу вивітрити всю вологу з твого одягу.

Не було видно, що робив Вітерець, але хлопець відчув, що повітря навколо почало рухатися, наче огортати його. Крутіння стало набирати обертів — такий собі власний маленький торнадо. Артемом почало крутити навколо осі і навіть підняло над землею. Коли вітерець завершив, Артем опинився на землі — сухий і закручений до того, що аж паморочилося в голові. Хлопець ледь втримався на ногах.

— Так краще? — турботливо поцікавився Вітерець.

— Значно! Тепер ходімо!

І вони пішли навпростець від самих музикальних каменів.

Дорогою Артем вирішив почати розбиратися із купою питань у своїй голові. Тепер можна було трохи розслабитися: за дорогою стежив їхній новий провідник.

— А чому цей чарівний кристал такий важливий? І як ви раніше без нього жили?

— Це один із кристалів, що стоять біля чарівного озера і дають силу Зеленій Душі міста.

— Зелена Душа міста? Що це таке? — допитувався хлопчик.

— Ти побачиш її. Це — величезне дерево, що має зв’язок зі всіма рослинами міста. Кожен листочок на ньому пов’язаний з однією рослиною. Коли листочки в’януть, чи хворіють, чи всихають, ми бачимо, з якими рослинами виникли проблеми і де потрібна допомога, — пояснював Вітерець. — Тоді я лечу у відповідний район міста і повідомляю місцевим лопам про складності.

— Нещодавно у центрі міста прибирали бульвар, щоб розширити дорогу для автівок. Ясно, що вони зрубали всі тамтешні дерева й знищили траву, — долучився до пояснення Топі Лоп. — Тоді ціла гілочка Зеленої Душі міста загинула. І дерево плакало смолою.

— У вас, напевно, постійно дуже багато роботи, — сказав Артем і замовк, бо йому стало сумно і так соромно, наче це він власноруч пиляв дерева та виривав траву на бульварі.

— А з горішків Зеленої Душі міста народжуємося ми — лопи і стрибульки, — перевів тему на позитив Топі Лоп. — Чарівні кристали (їх має бути сім) збирають у собі чарівну енергію і віддають її Зеленій Душі міста. Це чудова новина для нас, що знайшовся сьомий кристал. Нарешті Зелена Душа працюватиме на повну силу. Це значить, що зможе народжуватися більше маленьких помічників міської природи і рослини стануть сильнішими.

— Я радий, що зможу допомогти вам хоч цим, — сказав схвильований хлопець. — Я хотів би ще чимось допомагати, тільки не знаю як. Я, на жаль, не в змозі заборонити пиляти дерева чи знищувати бульвари й парки. Не можу зупинити машини чи змусити їхніх водіїв їздити трамваєм. І викидати правильно сміття теж нікого не можу примусити.

— Не переймайся, друже, — відповів Топі Лоп, зворушений щирою схвильованістю хлопця. — Примусити ти, звісно не можеш, але сам можеш жити лопно.

— Це як? — всміхнувся Артем.

— Ну, як лоп. По суті, це просто означає бути добрим до природи, частинкою якої кожен із нас є.

І лоп довго і захоплено розповідав, що такого лопного можна робити кожен день: берегти воду, бо це найцінніший і найдивовижніший скарб; ощадливо використовувати папір, адже дерева віддають свої життя для того, щоб у людей він був; не купувати пластикових речей і багато іншого…

Більшість сказаного не було новиною для Артема. Та й видавалося, що жити лопно — це зовсім не складно. Хлопець вирішив обов’язково спробувати, коли повернеться додому.

За деякий час Артем помітив, що вони наближаються до якоїсь галявини, бо крізь дерева виднілася не темна гущавина лісу, а великий зелений простір, сповнений світла.

— Овва! Неймовірна краса! — вигукнув хлопець, вийшовши у цей простір.

Його погляду відкрилася зелена долинка, в центрі якої розкинулося озеро. На його берегах височіли зелені камені. Вони сяяли так само, як бабусин ґудзик на сонці. Одного каменя явно бракувало.

Але найбільше вразило Артема величезне, просто гігантське густюще дерево! Навколо нього точилося неймовірної краси неяскраве сяйво, утворене, як потім помітив Артем, маленькими осяйними пушинками і кольоровими світлячками, що негусто літали також і понад озером, і по всій галявині. Хлопець зачудовано став перед деревом у легкій хмаринці сяйливих пушинок. Він був наче манюсінький грибочок проти величі Зеленої Душі міста.

— Неймовірно! — видихнув він. — Справді, деякі листочки на дереві жовті, зрідка можна і сухі помітити.

— Жовті листочки вказують на рослини, яким вже настав час помирати. Таке життя! А от якщо листочки ні з того ні з сього в’янути починають або чорніти — це вже недобра ознака: хтось потребує допомоги. А от бачиш ці горішкоподібні плоди? Це — майбутні лопи і стрибульки.

— Неймовірно! — зачаровано повторив Артем. — А як дізнатися, де саме потрібна допомога?

— Зелена Душа сама про це знає, а її шепіт може зрозуміти тільки Мудрун — пояснив Вітерець.

— О! Так саме він мені й потрібний! — зрадів хлопчик.

— Він живе у цьому дуплі, — підказав Вітерець.

Артем підійшов, прокашлявся і ввічливо постукав по корі біля дупла. Відповіді не було. Хлопчик повторив стук дужче. Із дупла визирнули перелякані очі, а потім вилізла пташка-говорушка і тихенько запитала «Хто там?».

— Вибачте, — почав Артем, — мені необхідно побачитися з Мудруном.

— Його нема на місці, — відповіла пташка боязко.

— Перепрошую, але це термінова справа. Я маю чарівний кристал.

— Чарівний кристал? — схвильовано перепитала пташка, вистрибуючи із темряви дупла і сідаючи на його край. — Я, на жаль, нічим не можу допомогти, але оскільки справа у вас і справді термінова, можу сказати, де начальника знайти. Пан Мудрун у хмарковому місті у невідкладних справах

— Де, перепрошую, Мудрун? — перепитав здивований Артем.

— Вибачте, у мене багато секретарських справ, — бовкнула пташка-говорушка і знову зникла у темряві дупла.

— Ну і що тепер робити? — у відчаї проскиглив хлопчик. — Виконання завдання було вже так близько… а тепер що? Хтозна-скільки доведеться чекати на Мудруна тут.

— А ми не будемо чекати. Ми полетимо до нього, — радісно сказав Вітерець.

— У-р-р-а-а! — закричав лоп, у якому, схоже, прокинувся азарт мандрівника. — Завжди хотів там побувати!

— Куди? Як? — запанікував Артем, який взагалі не міг збагнути, про що йдеться.

— Іди до того дерева, — спокійно скомандував Вітерець.

Артем не бачив, куди вказував провідник, але відчув, як щось штовхає його у спину. Йшли вони до гарного дерева, яке росло біля озера. Воно було схоже на вербу з плакучими гілками, але листя на них було кольоровим — різних відтінків зеленого, бордового і фіолетового. Вітерець підняв гілки дерева перед Артемом. Здавалося, мов вони самі піднялися, запрошуючи його у свій прохолодний затишок. Хлопчик пірнув туди й завмер: там ховалися скрині різних розмірів.

— Відкривай оту найбільшу, — сказав Вітерець.

Артем відкрив. А там виявилася ціла купа манюсінького садово-городного приладдя.

— Овва! — вигукнули разом Артем і його маленький друг у кишені.

— Та не цю! Більшу! Найбільшу! — схвильовано підказував Вітерець.

Артем відкрив іншу величезну скриню. Її вміст здався хлопцеві менш цікавим. Там лежало багато тканини та незрозуміло що ще.

— І що це? — спитав Артем, розгублено витягаючи безмежний шмат тканини.

Хмаркове місто

Коли вся тканина була витягнута зі скрині, виявилося, що до неї прив’язана корзина.

— Це що, повітряна куля? — здогадався Артем.

Тим часом Вітерець забрався всередину кулі, від чого її форма стала зрозумілішою. У тканині щось рухалося, переміщалося. Було чутно кряхтіння то із самої кулі, то біля неї. Артемчик зрозумів, що Вітерець заганяє повітря всередину повітря.

— Вмикайте! — крикнув той із кулі.

— Що? — перепитав Артем.

— Я знаю, здається, що треба робити, — вигукнув лоп, вистрибнувши з кишені на край корзини. — Бачиш, до низу кулі мотузками прикріплена коробка, а на ній є круглий перемикач? Крути його!

За мить це вже було зроблено, і з коробки пішов вогонь.

— А-а-а, гаряче! — крикнув Вітерець, вибираючись із кулі. — Ледь боки не обпік. А що ви стоїте? Розкладайте корзину. І не забудьте прив’язати кулю, бо полетить, щойно повітря нагріється.

Виявилося, що корзина розкладалася, і бажана висота фіксувалася спеціальними замками.

— Думаю, нам треба витягати її на максимум, — запропонував лоп. — Ти ж у нас чималенький.

Так і зробили. Артем стояв біля дерева і спостерігав, як куля округлюється, набуває пружної форми. Хлопець завжди хотів політати на повітряній кулі. Він так би і дивився на те, як вогонь і повітря роблять мрію реальністю, якби його не відволік дивний звук:

— Чух-пух, чух-пух, чух-пух! — наближалося з лісу.

— Гей, лопе, ти це чуєш? Що це може бути? І чи треба його боятися?

— Ні, це просто наша дерв’яниця, — спокійно відповів Топі Лоп, та, помітивши питання у погляді свого друга, зрозумів, що треба пояснити. — Ну, у вас є залізниця, а у нас потяги дерев’яні — от і називаються вони дерев’яниця.

Ніколи б не подумав, що у чарівному лісі може бути стільки транспорту — повітряні кулі, поїзди…

— Ти зайшов сюди через головний портал. Але є ще декілька маленьких виходів для потягів і дрібних істот у різних районах міста. Поїзди необхідні нам. Вони перевозять лопів і різні потрібні речі у світ людей і назад.

— Як він може їхати? Він же схожий на дерев’яну іграшку! — поцікавився хлопчик, уважно розглядаючи маленький потяг, що наближався.

Попереду їхав паротяг, а за ним — п’ять вагончиків. Із труби, що була не вища за Артемове коліно, пахкала пара.

— Так само як і ваші. Тільки в цьому особливе таке чарівне паливо, яке здатне рухати потяг, але не розігріває і не може спалити. У цій повітряній кулі теж не звичайний пальник, а чарівні вуглі, що горять у коробці й дають  незвичайний вогонь.

Керував потягом діловитий бабак, що виглядало дуже смішно і дивно, але Артем уже втомився дивуватися, тож просто привітався із волохатим машиністом, коли той під’їхав до дерева.

— Розійдіться! Зібралися тут збори! — бурчав бабак, вилазячи із кабіни. Він підійшов до першого вагона й відчинив двері, потім — до другого. З вагончиків висипалися лопи й покрокували до дерева.

— Нам треба завантажити у вагони граблі, лопати та вили, а потім ще й плодів Зеленої Душі міста. Після того — ви вільні, — командував бабак.

— О! То нумо я допоможу. Мені це просто! — втрутився Артем і пірнув під гілки дерева. Випірнув він, несучи цілу купу манюсінького садового приладдя, і акуратно наповнив ним вагончики. Лопи і їхній командир, застиглі на одному місці, водили головами, спостерігаючи за роботою. Потім хлопець прискоком побіг до великого сяйливого дерева і став шукати під ним горішки. Штук п’ять він обережно помістив у ліву кишеню, стільки само — у праву, ще одну — у кишеню жилета і взяв у руки, скільки зміг.

Такий урожай, принесений до потяга і обережно завантажений у вагончики, викликав голосне і радісне захоплення лопів. Артем був радий допомогти маленьким трудівникам. Ну, і, звісно, приємно було відчувати їхні захоплені погляди, адже він, велетень Артем, за декілька хвилин зробив те, що манюсики робили б півдня.

— Дякуємо вам! — промовив бабак, вже не такий пихатий, яким видавався спочатку, і ще кілька десятків тонкоголосих подяк підтримали його.

 Бабак урочисто підійшов до хлопця і простягнув йому лапку. Хлопчик присів і радо її потиснув. Після цього лопи почали розходитися, бо у них почалася відпустка, а бабак зайняв своє місце машиніста і поїхав. Чух-пух! Чух-пух! Чух-пух!

— Гей, Артеме, чи ти взагалі збираєшся летіти? Вже все готове! — почувся голос Вітерця.

— О, так! Я відв’яжу мотузку!

Артем нахилився, відв’язав мотузку, якою куля була прикута до великого куща. І в ту ж мить вона швидко збігла з його рук. Куля миттєво почала підійматися.

— Та що ж мені сьогодні не щастить із повітряними кулями! — нервово крякнув хлопець, хапаючи мотузку обома руками.

Через мить він уже летів у повітрі, безпорадно теліпаючись.

— Е-е-е! Я теж хочу летіти! — кричав Артем.

Він спробував підтягнутися вище, але не надто просунувся (добре лазити по канатах він ніколи не вмів).

— А-а-а-а-а! Хочу жити! — розпачливо кричав Артем.

Руки слабшали. Куля невпинно здіймалася. Хлопцеві було так лячно, що аж страх перестав відчуватися. Здавалося, що руки ось-ось відпустять мотузку. Аж раптом він відчув, як щось невидиме стало підтримувати його тіло і злегка підштовхувати вгору.

— Ну ж бо, тримайся міцно і піднімайся до корзини, — почувся голос Вітерця.

Лізти стало легше. Артем доліз до корзини, підтягнувся по її краю і врешті заскочив усередину.

Перші хвилини хлопець не міг рухати ні руками, ні ногами. Тоді сів на маленький дерев’яний ящик, який правив за лавку, і ще кілька хвилин мовчав, намагаючись отямитися. І тільки після цього він став на ящик колінами і глянув на землю, що віддалялася. Галявина, де жила Зелена Душа міста виглядала вже невеличкою барвистою плямою. Потім став плямою і вкрився серпанком чарівного туману весь чарівний ліс, і погляду хлопця відкрилося його рідне велике місто, яке лежало тепер перед ним і розкривалося все ширше і ширше. Вулиці, бульвари та проспекти бігли, стікалися до площ. Будинки вишиковувалися таємничими ребусами. Ця неймовірна картина викликала в Артема відчуття захоплення, небувалої легкості та щастя. Хлопець застрибнув на лавку:

— Еге-е-ей! — закричав він, а потім жваво скочив на край корзини і закричав ще голосніше. — Е-еге-е-еге-ге-е-ей!

Потім відпустив одну руку, і, тримаючись за мотузку іншою, стоячи тільки однією ногою на краю корзини, став розгойдуватися в боки й радісно кричати, доки не отримав сильний поштовх, що звалив його назад у корзину.

— Ти що робиш? Страх утратив, чи що? — сердито засичав Вітерець.

Артем глянув на Топі Лопа, що сидів на лавці з широко розплющеними очима.

— Ти що робиш? Ти мало не випав, — заїкаючись, пролепотів лоп. — І це — за кілька хвилин по тому, як Вітерець ледве врятував тобі життя!

Було схоже, що і сам Артем здивований. Він точно не сподівався від себе такого. Кілька хвилин вони мовчали.

— А звідки з’явилася у вас повітряна куля? Невже лопи самі її зробили? — поцікавився Артем, щоб перервати задовге напружене мовчання.

— О, це давня історія. Можна сказати, легенда чарівного лісу, — почав розповідати Вітерець. — Було це дуже-дуже давно. У твоєму місті проходили змагання повітряних куль. Сотні й сотні людей з’їхалися сюди із різних міст та країн. Змагання ще й не почалися, коли одну з куль украла погана людина. Невідомо для чого вона потрібна була цій людині, але правда в тому, що куля злетіла і піднімалася вище і вище. Та якимось незрозумілим чином пролетіла ця куля крізь невидимий чарівний захисний ковпак нашого лісу.

— Погана людина, яка керувала кулею, збагнула, що відкрила незнаний, таємничий куток міста, — продовжив лоп. — І приземлилася близько до Зеленої Душі міста. Що саме сталося далі, ми не знаємо (Мудрун приховує деталі цієї історії), але один із чарівних кристалів викрали. Поза сумнівом, крадій сподівався на коштовність цього каменя. Напевно, йому не вдалося продати кристал за великі гроші, бо скоро люди зрозуміли, що це не смарагд і взагалі не коштовний камінь. І, схоже, з нього зробили ґудзик, який ти тримаєш у своїй кишені.

— Після цього випадку значно посилили захист чарівного лісу, і тепер жодному чужинцю туди не пройти. Чатун прискіпливо за цим стежить. Мудрун вирішив відремонтувати кулю і використовувати її як транспортний зв’язок між чарівним лісом та хмарковим містом, — завершив оповідь Вітерець.

— Оце історія!.. І як класно, що Мудрун вирішив саме так! А я зараз лечу на повітряній кулі! Ой! А ми, схоже, вже прилетіли, — і він блискавично підскочив на край корзини та вистрибнув просто на хмару, за яку та щойно зачепилася. Хлопець аж занурився у м’яку білу гущавину і пропав у ній, чим безмежно налякав своїх супутників. Але вже через мить він вискочив із хмаркового пуху і став кричати:

— Дивіться! Я стрибаю на хмарі!

— Та що з тобою? А якби ти провалився вниз?! — обурився Вітерець.

Паркувальник повітряних куль, який стояв на варті на краю хмари, був також здивований. Схоже, він вже давно тут стояв, давно ні з ким не говорив і не міг стримати потоку слів:

— Вперше бачу земну істоту, яка так необачно ступає на хмару і геть не боїться такої шаленої висоти. Всі завжди дуже обережні, поволі вилазять із корзини, боязко торкаються хмари однією ногою і тільки потім стають, —  розмірковував він, забираючи лопа із корзини. — Ваш друг поводиться надто дивно як на людину, що вперше стає на хмару!

— А до речі, чому я не провалився? — вирішив з’ясувати Артем.

— В основі хмаркового міста — товстезна багатошарова хмара, яка має чималу силу відштовхування. Та ще й має домішок особливої речовини, яка чи то зменшує вагу об’єктів, чи то послаблює силу тяжіння. Щось таке, — монотонно пояснив паркувальник і поставив лопа на пухку білу поверхню.

Топі Лоп із захватом торкнув хмару і промовив «Ах!». Він був тут уперше! Він чув багато історій про хмаркове місто, але ніколи і не сподівався в ньому опинитися! І це було так… аж не дібрати слів, як неймовірно чудово… це було ну просто ахно!

Артем також був у невимовному захваті:

— Як же тут круто! — радісно кричав він, стрибаючи на хмарі як на батуті.

Потім вони йшли вздовж гарної хмаркової вулиці, обабіч якої вишикувалися будиночки та дерева, геть усі зроблені із хмар. Від головної вулиці відходили менші. І скільки сягало око — все було або біло-сіре, або сіро-біле. Будинки скидалися на звичайні людські (здебільшого одноповерхові), хоча подекуди зустрічалися дивовижні конструкції — перекручені вежі, перевернуті піраміди, кулі з поясом віконець.

Усі будинки були затишно оточені двориками з лавками і альтанками або садочками із білих пухнастих дерев, а були й такі, що зникали у цілому лісі різноманітних гірок, драбинок та стін для лазіння.

— Кла-а-ас! — верещав Артем, з розбігу падаючи у хмаркові кучугури.

Він бігав та крутився колесом, перевертався та без упину стрибав. Топі Лоп скакав поряд, але, ясна річ, не встигав за своїм другом. Вітерець радісно кружляв навколо і кидався хмарковими клаптями.

Але скоро Артем утомився і стрибати, і розглядати безколірні подвір’я, дахи та віконця. Оку не було за що зачепитися.

— Тут можна побачити таке різноманіття форм та втілених дизайнерських ідей, — зауважив Артем. — А що? Матеріал слухняний. Схотів дерево чудернацької форми виростити — бери ліпи! Але, в цілому, все здається одноманітним. Я не помічав ніколи, що наявність кольорів така важлива. Аж стомлюєшся від цієї ідеальної білизни.

— Так. Хмарчики через одноколірність свого світу вельми цінують кольорові речі. Правда, такі потрапляють сюди дуже рідко, — пояснив Вітерець.

— То мешканці хмаркового міста звуться хмарчики?

— Ну, є ще і хмурчики, але вони якраз уважають, що світ має бути сірим, — додав Вітерець.

— Хмарчики та хмурчики? Цікаво! Вони, мабуть, ворогують між собою?

— Ні. Вони просто різні. Хмарчики — народ життєрадісний. Вони вважають білий колір ідеальним, але стараються й прикрасити свій біленький світ кольоровими акцентами. Вони, наприклад, створили веселковий сад. Тобі обов’язково треба там побувати! Ще хмарчики стежать, щоб регулярно на землю спадала веселка — вони самі її створюють. А от хмурчики вважають найприроднішим кольором сірий. Вони завжди мовчазні й похмурі, не розуміють, навіщо витрачати стільки сил на вибілювання хмар та створення нікому не потрібної веселки. Хоча хмурчики дуже хороші працівники, вирощують пречудових овець та будують прекрасні кораблі.

— Тут розводять овець?

У цей момент почувся якийсь гомін. Артем глянув, що це може бути. Ліворуч від головної вулиці, по якій вони йшли, простягнулося безкрає сірувате поле. На ньому паслися пухнасті білі, сірі та майже чорні вівці. Поле було засіяне білосніжними пухкими квітами, які, мабуть, і були кормом для тварин. Усі вівці підняли голови і нашорошено дивилися у бік мандрівників, а точніше — на дещо, що здіймало хмаркову куряву, неслося щодуху з поля просто на Артема і голосно гомоніло. З наближенням куряви гомін чіткішим. Уже можна було розібрати відчайдушне «Б-е-е-е!» та шалене «Сті-і-і-ій!». Уміст цієї куряви теж стало видно чіткіше: це неслася одна вівця, а за нею — ще з десяток, а за ними — групка хмарчиків і хмурчиків, озброєних хмарковими батіжками, які несамовито кричали «Стій!». Тепер картина була ясною: овець-утікачів намагаються повернути назад на поле.

Артем зробив кілька кроків убік, щоб стати просто навпроти куряви.

— А-а-а-а-а-а! — закричав у свою чергу лоп. — Що ти робиш? Здурів? Вони ж нас знесуть і не помітять!!! Я ще жи-и-и-ити хочу! А-а-а-а-а!

Артем стояв непорушно і вперто дивився на овець, які неслися стрімголов просто на нього. Вівці теж уперто бігли, не звертаючи. І тут Артем підняв руки, розчепіривши пальці, та щосили загарчав: «Гр-р-р-р-р! Гр-р-р-р!». Тоді хлопчик сам кинувся назустріч ґвалтові. Вівці стали, здивовано і перелякано дивлячись на нього. Та Артем не спинявся. Вівці так само швидко побігли назад, він — за ними. Хмарчики і хмурчики розступилися у два боки, зробивши своєрідний коридор.

Скоро всі опинилися на полі.

— Дякуємо вам! Дякуємо! Ви такий сміливий! — щебетали хмаркові пастухи, які обступили Артема і дивилися на нього захоплено.

— Ага, аж занадто, — промимрив досі наляканий лоп.

— Не знаємо, як вони втекли. Ми збиралися їх випустити у небо, а вони не схотіли та ще й злякалися грому, що гримнув неподалік, і як помчали… Дякуємо вам!

— Куди їх треба випускати? — спитав хлопець.

— Ми вигодовуємо овець і коней та випускаємо їх у небо.

— Їдять вони ці квіти? — і Артем нахилився, щоб зірвати квітку. Його обличчя випромінювало здивування, щойно він звівся на рівні. Розминаючи у руках дещо м’яке та в’язке, Артем промимрив: — Це не квіти... це... зефір.

— Так. Ми виготовляємо зефір отам на зефірній фабриці, — пояснив один із хмарчиків і показав далеко за поле, де виглядала велика, чимось схожа на замок споруда з кількома вежами і трубами. — Потім ми засіваємо ним поле, щоб він підростав та ставав поживним харчем для наших чудових, пухнастих, ну просто прекрасних...

— ...овець. Уже всі зрозуміли, — перебив його один із хмурчиків і буркнув. — Навіщо так багато зайвих слів!

— Тільки ви цей не куштуйте, — знову почав говорити хмарчик, коли побачив, що хлопець з інтересом підніс солодкий шматочок до носа і вже збирається лизнути його. — Це зефір кормовий. Дозвольте пригостити вас столовим, — і він дістав маленьку хустинку, розгорнув її та протягнув Артемкові три добірні шматочки зефіру.

— Ні, ні, дозвольте мені пригостити вас найкращим зефіром, — вліз у розмову другий хмарчик, відставивши руку попереднього та простягаючи свою хустинку, де красувалися три пухкі рожеві грудки.

— Оу, він рожевий, — відзначив Артем.

— Так, — відповів хмарчик, солодко всміхаючись. — У мене сьогодні День народження і я маю сьогодні святковий обід — рожевий зефір.

— Кольоровий зефір — це велика рідкість тут, — пояснив Вітерець. — Щоб зробити його, використовують ягоди, які доставляються на тій самій повітряній кулі. Але ж, сам розумієш, багато ягід так не привезеш. От кольоровий зефір і лишається рідкісним смаколиком. Його дозволяють собі тільки на свята.

— Ага, дурна робота! Нема чим зайнятися, тільки зефіри фарбувати. Тьху! — знову втрутився зі своїм буркотінням хмурчик.

— Яка смакота! Неймовірна смакота! — промовив хлопець, а сам собі подумав: «Це ж треба! Я розмовляю із хмарковими чоловічками і жую хмарковий зефір! Дивовижа! Але ж і смакота!».

— Тішуся, що вам сподобалося! Приходьте на святкування мого Дня народження. У мене буде смачний торт із синіх чорничних, рожевих полуничних та білих звичайних зефірів із прикрасами із солодкої вати.

— Вибачте, але у нас є дуже важливі й термінові справи, — відрізав лоп, не давши зраділому хлопцю прийняти запрошення.

— Та, може, швиденько погостюємо? Я так люблю зефір!.. Хоча ти правий, лопе. Треба йти. А, до речі, де нам знайти Мудруна? — запитав Артем.

— Вам треба рухатися вздовж поля. Минете корабельну верф і художні майстерні, а далі вийдете на головну площу міста. Мудрун має бути там, запитайте будь-кого — вам підкажуть.

Мандрівники подякували та знову рушили широкою білою вулицею.

— А для чого ці кораблі? — дорогою спитав Артем, із захопленням розглядаючи величезні судна, маленькі вітрильники та човни, які вишикувалися вздовж краю хмаркового міста наче на березі, за яким пролягло синє небо.

— Хмарчики і хмурчики будують ці кораблі, а потім випускають їх плисти по небу.

— Але навіщо? Стільки кропіткої роботи, щоб просто надати хмарам гарної форми? Чи хтось на них плаває?

— У цілому, і хмурчики, і хмарчики — домосіди. І зовсім не шукають пригод, крім хіба що рідкісних диваків. Це переважно робиться для того, щоб люди дивилися у небо... і мріяли, і фантазували, і хотіли плисти на хмаркових кораблях, і просто мали приємні думки.

— А людські думки здіймаються в небо до самих хмар і збираються там. І що більше буде приємних і позитивних думок, то краще для хмаркового міста. Бо там, де збираються погані, злі, заздрісні чи гнівні думки, мешканці хмаркового міста сумують, хворіють, хмари спочатку сірішають, а потім розчиняються. А там, де збираються хороші думки або мрії, створюються нові білі хмари, народжуються нові хмарчики та хмурчики і добудовують своє прекрасне місто. От і доводиться хмарчикам дуже старатися — створювати веселки, робити хмаркові фігури, а іноді підфарбовувати хмари кольоровими сиропами, що лишилися від зефірного виробництва. А у художніх майстернях виліплюють хмари нестандартних форм — різних там ведмедів, літаки та замки.

— Не розумію, про що ти говориш, — недовірливо буркнув Артем. — Веселка з’являється, коли сонячні промені падають на маленькі краплинки води, що залишилися у повітрі після дощу. Мені тато розповідав, а він знає — він у мене дуже розумний. До чого тут хмарчики? Це просто фізика світла. Оптичний трюк природи.

— Це я не розумію, про що ти говориш. Якась там фізика… Хмарчики просто беруть веселковий пристрій і за його допомогою обертають сонячне світло на веселку. Без жодних трюків. І пристрій цей у них є вже більше п’яти тисяч років.

— А хмари? Хмари просто різних форм бувають, а хто що в них бачить — залежить від уяви кожної людини. Хтось бачить в одній хмарі ведмедя, а хтось у тій самій — коня. Тут хмарчики теж ні до чого.

— Люди бачать, звісно, те, що можуть, але ж допомогти їм треба. Хмарам потрібно надати форми. Якби мешканці хмаркового міста не працювали щодня і навіть уночі, то були б це просто безформні хмаркові клапті. І взагалі, — продовжив, розпалюючись усе більше, Вітерець, — тільки завдяки мешканцям хмаркового міста людина стала людиною, бо саме вони розвивали людську уяву. І якби мешканці хмаркового міста не працювали щодня і навіть уночі, то не тільки хмари були б безформними клаптями, але й люди досі сиділи б на деревах чи жили б у печерах і виколупували би палкою-копачкою поживних хробаків землі.

— Фу, перестань про хробаків…

— А що? Завжди думаєте, що найрозумніші! У космос літаєте, Марс освоюєте, скоро вже штучний мозок комп’ютерний зробите, а очевидного не помічаєте і не розумієте! Ні над головою, ні під ногами!

— Та годі вам сваритися. Ми вже прийшли, — заспокоїв їх Топі Лоп.

І справді, друзі опинилися на великій площі, оточеній найгарнішими і наймилішими будиночками, які тільки можна було собі уявити.

На площі прогулювалися гарно вбрані хмарчики у пишних білих одежах, прикрашених кольоровими ягідками, підсушеними листочками та квітами, наче коштовностями, і хмурчики у строгих сірих костюмах. З чотирьох боків площу відокремлювали вишукані білі арки, оздоблені сріблясто-сіруватими візерунками. Два прекрасні фонтани доповнювали ансамбль, а в самому центрі площі на пишному п’єдесталі красувалися…

— Не може бути! — ледь промовив приголомшений Артем. — Мої кульки!

Так, у самому центрі найяскравішими плямами серед всієї білизни площі виділялися три кольорові повітряні кульки та яскравий червоний повітряно-кульковий коник.

Хлопець підбіг до п’єдесталу і з усмішкою став показувати на кульки, викрикуючи:

— Подивіться! Це мої кульки! Тільки сьогодні в обід я впустив їх і вони полетіли. А тепер вони тут! Це ж треба!

— І чому ти так дивуєшся? — спокійно відповів Топі Лоп — А куди, ти думав, діваються втрачені дітьми кульки? Хмарчики вельми цінують кольорові речі, бо тут таких дуже мало. І коли якась дитина на землі випускає з рук кульку, вони виловлюють її великим сачком. Тоді у хмарковому місті стає більше кольорів і більше радості.

— А я так засмучувався, коли вони полетіли. Спочатку, коли їх тут побачив, я зрадів, що зможу їх повернути собі, але тепер думаю, що тут вони важливіші й потрібніші.

Поки друзі стояли, милувалися таким дивним «пам’ятником» та обговорювали долю втрачених кульок, Вітерець вже злітав і порозпитував, де знайти Мудруна.

— Нам треба йти до веселкового саду. Це поряд. Там розміщується його хмаркова резиденція. Ходімо!

Веселковий сад був дивовижним місцем. Тут стояли скульптури, «росли» чудернацькі хвощеподібні дерева та квіти різних форм і розмірів. Але не це дивувало найбільше. Над садом непорушно висіла велика тонка хмара, рясно вкрита круглими отворами. А в ці отвори були вставлені різнобарвні скельця. Світло сонця, проходячи крізь них, створювло кольорові промені. Вони забарвлювали білі квіти та скульптури саду, а також хмарчиків, що могли годинами прогулюватися між цими кольоровими стовпами, проходити крізь них, підставляти під їхнє світло руки, обличчя та милуватися рідкісними барвами. А в центрі саду згори була вбудована велика скляна призма, яка утворювала широкий веселковий промінь. Для сіро-білого хмаркового міста це було справжнє диво!

— Неймовірне місце! — прошепотів хлопець. — До речі, більшість цих скульптур здаються мені знайомими. Я бачив їх у маминих книжках з історії мистецтва.

— Деякі талановиті люди знаходять спосіб діставатися нашого міста навіть без повітряної кулі — чи то уві сні, чи у своїх мріяннях, — пояснив Вітерець — Не виключено, що вони не тільки надихалися тут, але й повторювали побачене, повернувшись на землю. У цьому саду не один земний поет складав свої прекрасні вірші, бо саме тут можна вхопити найкращі образи та слова.

— Гей, хлопче, нам не можна застрягати тут так надовго, — вигукнув із кишені лоп, який і сам милувався садом, роззявивши рота, але його від природи сильне відчуття відповідальності врешті перемогло і змусило будити Артема. — У нас є справи, пам’ятаєш?

— Ти правий, лопе. Ходімо, — слухняно проказав Артем, але потім ще довго кружляв між кольорових променів, не маючи сил відвести погляд.

Зрештою вони вийшли із саду в білизну хмаркового міста і покрокували до Мудруна.

Мудрун та пошуки

«Хмаркова резиденція Мудруна» — це занадто пишно сказано. Була вона виявилася будиночком на жердині, рівно таким, де було б зручно вміститися великому птахові. Артем глянув на «резиденцію», потім — на лопа, і здивовано знизав плечима.

Раптом перед ними став високий хмарчик, який виглядав досить засмученим і сіруватим.

— Вітаю вас, мандрівники. Ви бажаєте зустрітися з Мудруном?

— Хотілося б! — з надією промовив Артем.

— Я зараз запитаю, чи зможе він прийняти вас.

— Тоді обов’язково зазначте, що ми прийшли з приводу чарівного кристала, — поспішив додати Топі Лоп.

— Не просто з його приводу, а з ним самим, — уточнив Артем.

Хмарчик здивовано витріщився на хлопця.

— Чарівний кристал? Неймовірно! Стільки років минуло! Якби він допоміг нам з нашою бідою… — сказав хмарчик, ледь не плачучи.

— Якою бідою? — поцікавився Вітерець.

— А ви не знаєте? — і Мудруновий помічник не втримався і заплакав — У нас...у нас зн… зник пристрій для створення веселки.

— Зник? Та куди він тут може зникнути? — здивувався Вітерець. — І що тепер робити?

— Мудрун і прилетів у хмаркове місто, щоб вирішити, що далі робити. Він намагається знайти того, хто міг викрасти веселковий пристрій, адже сама така річ не могла розчинитися. Стосунки між хмарчиками та хмурчиками дуже напружилися, бо всі підозрюють хмурчиків. Схоже, спокійному життю у хмарковому місті настає кінець. Подейкують, що один мешканець міста вже помітив зникнення маленької частини його хмаркового двору. Ох, це недобре, як недобре! — скиглив засмучений хмарчик. Артемові навіть здалося, що він став сірішим.

— Ви так не хвилюйтеся, — поспішив заспокоїти помічника Вітерець — Якщо ви будете так засмучуватися, то скоро похмурієте та захмурчитеся.

— Ой, ви праві! — перелякано промовив хмарчик. — Один мій знайомий захмурчився днями. Він спочатку так переживав, так переживав! Засмучувався і плакав, сірішав, сірішав поступово, а потім раптом почав казати: «Та ну її ту веселку! Нікому вона не потрібна». І повністю хмурчиком став.

— Гм... А з людьми теж таке бува, — поділився Артем відкриттям. — Починають пускати сумні думки, а потім звикають до цього і вже по-іншому й думати не можуть. Утрачають життєрадісність, а потім і вміння сміятися. У моєї мами є така подруга. Мама каже, що колись Олена була милою і життєрадісною. Мені навіть складно в це повірити, бо тепер вона сварлива, буркотлива зануда і все бачить у сірих тонах. Ой, та навіть вбирається вона переважно у сіре та чорне. Захмурчилася!

— Поки з вами такого не сталося, біжіть скоріше до веселкового саду і погуляйте там, — запропонував Топі Лоп. — Так ви точно зможете очиститися від сірості. Тільки покличте нам, будь ласка, спершу Мудруна.

— Я так і зроблю! — схвильовано продовжив хмарчик. — Уявіть, що буде, якщо всі піддадуться паніці та захмурчаться. Тоді всім все стане байдуже, а тоді неминуче все зробиться сірим, люди перестануть радіти, дивлячись на небо, щасливих думок стане менше і наше місто почне зникати… О, ні! — аж закричав хмарчик.

— Не піддавайтеся паніці! Все буде добре, — намагався заспокоїти панікера Вітерець і, схоже, почав підштовхувати його до Мудрунового будиночка.

Хмарчик постукав у двері, зайшов туди та вже за кілька секунд спустився по жердині й побіг у бік веселкового саду, закричавши здалеку:

— Дякую!

Тим часом відкрилися двері пташиного будиночка і в них показався пугач. Він був дуже схожий на Чатуна, може, тільки з більшою головою та не таким зеленим пір’ям. А очі у цього птаха були різного кольору: одне коричневе, а друге — блакитне.

 — О! Мої вітання! Яка приємна бубо-бубовна компанія завітала до нас! Просто бубовію від радості! Ну, розповідайте, що привело вас сюди?

Артем трохи розгубився. Він очікував зустріти дуже серйозного, стриманого, навіть зверхнього птаха. Хіба мудрі істоти не мають бути дуже серйозними й трохи зверхніми, бо розумніші за інших? А така простота і невимушеність у спілкуванні стала несподіванкою. Та ще й ці дивні слівця. Але він миттєво зібрався і відповів:

— Оце! — і дістав із кишені смарагдовий ґудзик та протягнув його Мудрунові.

Поважний пугач посерйознішав у ту ж мить та витягнув шию, опинившись упритул до сяйливої зеленої дрібнички.

— Не йму віри очам! — прошепотів вражений птах. — Це він!

— Я приніс його, щоб повернути на місце біля озера.

— Так-так-так! Це правильно! Для цього нам треба поставити кристал на землю в потрібному місці, полити водою із чарівного озера та сказати чарівні слова. Але, щоб все відбулося правильно, я маю бути присутнім при цьому. Та мені і так повертатися вже час, бо Зелена Душа міста залишилася без перекладача, але ж… тут рішення ще не знайдено… і веселкового пристрою не знайдено… Як же доцільніше вчинити?.. — і очі Мудруна підкотилися і заплющилися.

Артем і Топі Лоп перезирнулися.

— Він що, заснув? — пошепки спитав хлопець.

— Я думаю, — суворо сказав Мудрун, — а ти бубо-бубониш і заважаєш.

Артем засоромився своєї неввічливості, але все-таки наважився розпитати пугача про деякі деталі. Бо хтозна-скільки він буде так сидіти із заплющеними очима, а треба щось вирішувати.

— А як проходить розслідування? Чи є у вас підозрюваний?

— Я підозрюю директора зефіркової фабрики, — серйозно відповів пугач. — Але доказів у мене нема. Хоча я майже впевнений, що це він десь сховав пристрій. Він завжди говорив, що створення веселки — дурне витрачання сил і часу, що людям тепер і діла нема до веселок чи там формованих хмар. Скільки хмарчиків і хмурчиків залучені до цієї «безглуздої діяльності»! А вони могли б весь цей час робити зефір. Зефір потрібний, бо він забезпечує всіх мешканців хмаркового міста й чарівного лісу їжею та ласощами. Та як довести його причетність? Де знайти пристрій? Відповіді на ці питання я поки не знайшов.

— Я, наприклад, радію веселкам. І на хмари дивлюся. І мені дуже хотілося б допомогти з цією халепою. Але я не знаю як, — промовив Артем — Хоча… Може, нам спробувати сказати підозрюваному, так випадково, між іншим, що пристрій знайдено?

— Певен, він удасть, що нічого про це не знає. Як, власне, він і зараз робить.

— М-м-м… А якщо він не буде знати, що його відповідь хтось чує? — припустив Топі Лоп.

— Точно! Ми підслухаємо його реакцію! — зрадів Артем. — Він обов’язково щось скаже, якщо справдіпричетний до цього!

— Та як це здійснити? Директор ніколи не виходить зі своєї фабрики, особливо після вибуху три роки тому, — міркував Мудрун. — Щоб пробратися у кабінет директора непоміченим, треба бути абсолютно непомітним.

— Так-так, саме це я і мав на увазі. Треба бути не-ви-ди-мим! — таємничо промовив Топі Лоп.

— Так! І у нашій команді є той, хто нам потрібний! — підтримав Артем.

— Вітерець! — всі троє вигукнули одночасно.

— Я?! — перелякано крикнув Вітерець.

— Чудовий план! — сказав Мудрун. — Просто бубо-бубовний! Ти полетиш на фабрику і засядеш у кабінеті директора. А потім до нього прийде хтось із хмарчиків із новиною про знайдений пристрій і… тоді просто слухай і запам’ятовуй. Все! Лети!

— Вибачте! Я не дуже на довго відійшов від робочого місця? — почувся поряд голос Мудрунового помічника. Поки відбувалося жваве обговорення плану, він повернувся із веселкового саду.

— О, ти якраз учасно! — грайливо відповів Мудрун.

— Щось ви так швидко повернулися з веселкової терапії, — відмітив Топі Лоп.

— Ой, у веселковому саду так чудово, так приємно. Мені, навіть, здається, що сірість з мене трошки зійшла. Але довго я бути там не міг, бо у мене ж робочий день. Що я можу зробити, пане Мудруне?

— Ну-у-у, напри-и-иклад, урятувати своє місто! — відповів Мудрун.

— Хто? Я? Врятувати місто? Хіба я можу?

І Мудрун спокійно і детально розповів помічникові план розкриття зловмисника, що викрав веселковий пристрій, і роз’яснив всю серйозність і секретність операції.

— Я… я… я не зможу, — зніяковів та розхвилювався хмарчик.

Та Мудрун дібрав слова і зумів упевнити його у необхідності та реальності задуму. Вже за хвилину хмарчик гордо і впевнено закрокував у напрямку до зефіркової фабрики.

— Ну добре, хлопче. Тепер ми можемо тільки сподіватися на те, що все вдасться. І врешті, обговорімо нашу важливу ґудзикову справу.

— Я готовий виконати все, як ви скажете.

Артем заліз у кишеню штанів і дістав смарагдовий ґудзик. Той засяяв потужним зеленим світлом.

— Усе-таки він гарний! А я і подумати не міг, що старий бабусин ґудзик може мати чарівну силу.

— Якщо ці ґудзики дбайливо зберігалися у комоді, вони вже не прості. Для людей звичайні речі часом стають особливими, такими чарівними скарбами. Та чарівність ця не магічна, а чарівність спогадів. Але повернімося до нашої справи. Біля Зеленої душі міста є озеро. Нам треба… — і Мудрун став докладно пояснювати, що і як треба здійснити.

Хлопець тим часом міцно затиснув смарагдового ґудзика у кулаці та думав про те, що не готовий втратити його. Ясно, що і раніше були у житті Артема моменти, пов’язані із дуже важливими речами. Наприклад, коли він просив купити йому відерце і лопатку, щоб гратися у піску, або коли йому конче необхідний був велосипед, бо кожен хлопець у дворі просто зобов’язаний ганяти на велосипеді. Це були речі, потрібні для певних дій. Траплялися іноді речі, начебто й не необхідні, але такі, що просто подобалися чи були затишно звичні й тому ставали дуже цінними. Наприклад, улюблену футболку з песиком, що грає з м’ячем, Артем ніяк не хотів віддавати двоюрідному братові чи бодай просто прибрати її із шафової полиці, хоча Артемчику вона служити вже і не могла, бо стала замалою.

А тут трапилося дещо зовсім інше. Дещо нове. Цей ґудзик став надзвичайно цінним для хлопця через те, що був пов’язаний із неповторними зворушливими миттєвостями: стрибком у чарівний ліс, слуханням музикальних каменів, першими кроками на хмарах, пухнасто-лоскотливим відчуттям на долоні. Зненацька Артем по-справжньому зрозумів важливість речей у бабусиному комоді. Вони цінні не просто самі по собі, але як носії спогадів — спогадів, які легко можуть загубитися серед щоденного виру думок, забутися. А «раритети», як вірні вартові, оберігають та оживляють спогади, щойно візьмеш їх до рук. Отже, Артем відчув, що йому цей ґудзик потрібний. Не для того, звісно, щоб застібати щось і не для того, щоб просто милуватися, а для збереження цих неповторних пригод.

— Вибачте, пане Мудруне. Розумієте… я остаточно збагнув, що мені… мені буде надто важко повернути цю річ…

— Що? — сердито каркнув птах.

— Тобто, я маю на увазі, що я радо поверну чарівний кристал, але от бабусин ґудзик… я дуже хочу покласти його назад у шкатулку, щоб мати можливість іноді діставати, роздивлятися і згадувати пригоди, що так несподівано випали мені. Він буде… буде нагадувати мені всіх вас… Чи можливо знайти якийсь спосіб забрати із ґудзика чарівну силу кристалу?

— Знову пошуки… — сонно промимрив пугач. — То веселковий пристрій треба шукати, то шпигуна, то от спосіб зробити чарівний ґудзик простим.

— Пане Мудруне, дозвольте і мені дещо додати, — попросився Топі Лоп, який уже давно чекав на слушний момент. — Боюся, нам треба шукати ще одну відповідь. Останнім часом поведінка Артема дуже змінилася. Вона стала вкрай необачною. Він стояв на краю корзини повітряної кулі, геть не боявся вистрибнути на незнайому хмару і безстрашно підставив нас під удар десятка ошалілих овець… я аж здригаюся, як згадую…

— О, друже, ти що, страх утратив? — промовив Мудрун і став уважно вдивлятися в обличчя хлопця.

— Саме так і говорять у нашому світі, коли людина робить нерозумно небезпечні вчинки. Добре-добре я постараюся бути обачнішим, — трохи роздратовано відповів хлопець.

— Ні, ти не зрозумів. Ти, схоже, втратив свій страх. Насправді загубив свій страх, — спокійно роз’яснив пугач.

Тут запала затяжна пауза. Першим перервав її Мудрун:

— Ти маєш знайти свій страх. Обов’язково!

— То, виходить, я тепер безстрашний? Я геть не маю страху? Це ж круто! Навіщо мені його шукати? Я зможу стати видатним, як величні безстрашні лицарі, — і хлопець витягнувся, став рівно і гордо, піднявши правою рукою уявний меч, а лівою — уявний щит. — Ви ще почуєте про мене, коли слава про дива моєї відваги розійдеться світом і стане легендою… Ні, я краще стану космонавтом і сміливо підкорюватиму незнані планети…

— Взагалі-то, страх людині потрібний. Просто необхідний, — урвав хлопця пугач. — Без страху людина вчинятиме безглуздо і постійно наражатиметься на небезпеку. Наприклад, не боятиметься стрибнути у прірву, випити незнайому рідину, порізатися… Без страху людина довго не проживе, адже не боятиметься втратити життя. А ще така людина не боятиметься скривдити іншого, не боятиметься втратити друзів. І через це, швидше за все, втратить їх.

Тут знову запанувало мовчання.

— А що ж мені тепер робити? — майже проскиглив вражений хлопець. — Як мені його знайти?

— Зараз буде складно встановити, де саме ти втратив свій страх.

— Неможливо, — понуро підтвердив Артем.

— Я знаю, хто може тобі допомогти. У пані Гниль є найкращий у світі шукач. Його звати Ніс. Він може знайти що завгодно і кого завгодно за найслабшим запахом. Думаю, тільки він зможе тобі допомогти. Отже, ти маєш іти до пані Гниль, а у твоїй справі з ґудзиком тобі доведеться зустрітися із Чаклуном. Я певен, що він щось може придумати, щоб позбавити твою коштовну дрібничку чарівної сили, але обіцяти я тобі нічого не можу.

— Це він вирішить. Я можу тільки… — і пугач хвилину зник у будиночку, повернувшись з аркушем паперу, — я можу тільки видати тобі документ, де стоїть мій підпис, що я не проти та навіть наполягаю повернути тобі ґудзика, позбавленого чарівної сили. Тобі потрібно здобути ще два підписи — пані Гниль та Чаклуна. Вони теж мають бути не проти, щоби можна було здійснити це чарівне перетворення, а також щоб Чатун випустив тебе без проблем додому, — птах широко позіхнув. — Геть мене замучили сьогоднішні безперервні пошуки ідей, відповідей та рішень!

Артем узяв аркуш та обережно склав його. У цей момент хлопець зрадів, що вдяг сьогодні вранці свої улюблені «штани мандрівника», як він сам їх називав. Тут, крім верхніх кишень, були ще дві досить глибокі збоку над колінами. Вони застібалися блискавками й могли, здавалося, вмістити все, що знадобиться справжньому мандрівнику в поході, та ще щось, що він знайде цікавого.

У праву кишеню на блискавці сховався важливий Мудруновий документ. Здаля почувся голос Вітерця, який швидко наближався:

— Гей, друзі! Я все з’ясував! Все з’ясував! Ви не повірите! — аж гудів від радості голос. — Як домовлялися, я затих у кабінеті директора зефірної фабрики. Він зі своїм головним помічником хмурчиком обговорював якісь справи, коли раптом зайшов хмарчик і повідомив про знахідку веселкового пристрою. «Теж мені подія» — промовив директор, коли хмарчик пішов — «Всі наче подуріли з тією веселкою! Нема куди час витрачати! Краще б зефір робили!». Потім директор вийшов перевірити, чи всі робітники на місцях. Я подумав, що все, не вийде викрити його. Але бачу, помічник директора щось нервується. І почав він говорити самому собі: «Як вони могли знайти? Я ж так добре заховав його під партією зефіру. Може, ця дурна птазна не забрала його із корзини повітряної кулі? Завжди все краще робити самому! Та як же я міг це зробити — на землі я миттєво розтанув би! Що ж тепер буде?». Ось так! Далі він говорив, як хотів порадувати свого директора, і постійно питав, що ж тепер буде.

— Отже, веселковий пристрій або у повітряній кулі, що навряд чи, бо ви це помітили б, або у якоїсь птазни птазна-де. Це значно зменшує територію пошуків. Вітерцю, ти — молодець! Я дуже вдячний тобі за гарно виконане завдання! А злочинцю не уникнути кари!

— Завжди готовий допомогти! — відповів радісно Вітерець. Відчувалося, що йому дуже приємно і він гордий собою.

— Ну добре, вам уже час вирушати. Дякую вам за допомогу! Ще зустрінемося. Лопе, а у тебе є дуже важливе завдання — ти будеш страхом свого друга.

— Як це? — здивувався Топі Лоп.

— Оскільки Артем позбавлений страху, його треба захищати від необачних вчинків. Тому ти будеш боятися замість нього, застерігати його та пояснювати небезпеку. А ти, Артеме, маєш дослухатися до свого страху, хоч він зараз і не всередині тебе. Ну все, друзі, я втомився і маю трошки перепочити. Бувайте! — і Мудрун повернувся спиною та зник у своєму будиночку так швидко, що мандрівники ледь встигли з ним попрощатися.

— Що, лопе, в дорогу? — сказав Артем, відправляючи свого пухнастого приятеля у кишеньку жилета.

— Чесно кажучи, відвідини пані Гниль будуть не моєю улюбленою частиною наших пригод. Одна думка про це змушує мене здригатися від жаху. А мені ще й за тебе боятися доведеться.

— Та не переймайся! Пригоди — це ж круто!

— Легко тобі казати! Ти ж у нас безстрашний.

У цю мить закружляв і засвистів Вітерець:

— Друзі, я попросив перегнати повітряну кулю на цей край міста. Просто за веселковим садом є паркування. Ми можемо там зустрітися. Ви йдіть, а я хочу злітати до свого тата!

— Ти маєш тата?

— Твій тато тут живе? — в один голос поставили свої питання Артем і Топі Лоп.

— Так. У мене є тато, і ще — велика родина вітрів. Мій тато тут працює. Його звати Вітрюган і він штовхає хмаркове місто, коли треба його пересувати по світу, щоб формовані хмари та веселки були в інших містах та країнах.

— Нічого собі! Він у тебе, певно, дуже сильний! — припустив Топі Лоп.

— Дуже!

— Добре, лети! А ми з лопом поки пошукаємо у корзині веселковий пристрій. Так, про всяк випадок.

У відповідь почулося далеке Вітерцеве: «Зустрі-і-і-і-інемося!».

У володіннях пані Гниль

Артемчик і Топі Лоп обшукали всю корзину повітряної кулі. Навіть спробували підняти її дно — на випадок, якщо воно подвійне. Але там нічого не було. Артем відчув розчарування. Він сподівався, що веселковий пристрій все-таки у корзині, що птазна його не забрала. Дуже йому хотілося побачити цей пристрій та зрозуміти, як хмарчики роблять веселку. Але не склалося.

Артем і лоп сиділи один напроти іншого на лавці у корзині повітряної кулі. Кожен мовчав і думав про своє. Чи то вони вже втомилися, чи то хмари наганяли мрійливо-задумливий настрій.

— Знаєш, мені дуже сподобалося хмаркове місто, — врешті промовив хлопець. — Я певен, що воно буде ще довго ввижатися мені у снах. Але хочеться вже рухатися далі. Хочеться вже на землю.

— І мені, — погодився лоп.

— Знаєш, лопе, я такий радий, що познайомився із тобою, а завдяки тобі — з усім вашим чудовим і чудернацьким світом. Я ніколи й не думав, що звичайний хлопець, як я, може потрапити у чарівний світ.

— Я теж дуже радий, що ми зустрілися і подружилися. Я завжди був не надто хорошої думки про людей, чесно кажучи. Можливо тому, що бачив їх тільки здалеку. Дуже часто доводилося мені спостерігати людську грубість і невдячне ставлення до природи. Познайомившись із тобою, я зрозумів, що люди бувають добрі та співчутливі, а значить — людство не безнадійне.

— Я теж подивився на людей по-новому. І не з найкращого боку. Ти показав мені, скільки кривди завдають природі люди. Я цього раніше не усвідомлював. Зелена Душа міста така велична, але й така вразлива.

— Це правда.

— Ти казав, що ми — як листочки на одному великому дереві. Воно таке, як Зелена душа?

— Набагато більше… могутніше. Зелена душа нашого міста — то тільки манюсінька гілочка цього Великого дерева. Його ніхто не може побачити. Тільки здогадуються про його існування і вірять у нього. А хтось не вірить. І, скоріше за все, це зовсім і не дерево — просто нам, мешканцям чарівного лісу, так легше його уявити. Люди якось по-іншому його уявляють. Але це — Дещо, із чого проростають наші душі та життя.

— Гарно ти говориш! — Артемові в цю мить аж мурашки поза шкірою побігли — до того чітко він уявив себе мацюпусіньким листочком на велетенському дереві.

— Ти ж знаєш, що листочки на деревах не просто так, для краси. Вони збирають сонячне світло, перетворюють його на поживний сік, який потім передається й іншим листочкам, і стовбуру, і корінню — всьому дереву. Так от, у того Великого дерева теж є схожий сік. І це — доброта!

— Овва! — вигукнув Артем, живо уявивши все, що описує лоп.

— Листочки, що не отримують або не віддають доброти, в’януть. Ось такі у нас, лопів, вірування.

— Ти такий маленький, але в тобі стільки мудрості та знань!

І вони знову замовкли: замислилися.

— Слухай, а ти знаєш, що означають ці дивні бубо-слівця Мудруна? Та й Чатун щось подібне казав.

— Я чув, що колись Мудрун вичитав, що наукова назва пугача — «Bubo Bubo». Ну, знаєш, кожна рослина і тварина має наукову назву — таку, що науковець із будь-якої країни зрозуміє її, навіть якщо говорить іншою мовою. Прості люди зазвичай цих назв не знають — тільки вчені, які вивчають тварин і рослини. От пугач по-вченому «Бубо Бубо» зветься. Мудрунові дуже сподобалося це слово. І він створив багато суто пугачевих слів і вирішив навіть скласти словника. Але до цього поки не дійшло, хоча і Чатун, і Чаклун, і сам Мудрун їх активно використовують, підкреслюючи тим самим свою особливу неповторну пугачеву природу.

— Цікаво, — промовив Артем і знову задумався, аж поки його не перервало радісне:

— Гей! Ха-ха! Привіт!

Це Вітерець увірвався у простір корзини. Він був радісно-збуджений, кружляв навколо своїх друзів і гомонів.

Повітряна куля рушила вниз. Вітерець без перерви щебетав про свою зустріч із татом, потім почав знову розказувати про викриття крадія веселкового пристрою — нерозказані раніше подробиці. Скоро це стало настирливою балаканиною, від якої хотілося затулити вуха. Та ніхто Вітерця не зупиняв: хай радіє на здоров’я.

Артем сидів і тихенько жував зефіри, які поклали в корзину як тягарець та посилку для мешканців чарівного лісу, відпочивав та згадував подробиці своєї неочікуваної подорожі. Всю дорогу додолу хлопець сидів на лавці. Топі Лоп заборонив йому навіть виглядати із корзини, адже боявся, що той знову візьметься за небезпечне стрибання чи щось подібне. А до свого страху треба дослухатися.

Раптом корзина вдарилася у щось тверде.

— Невже земля? — спитав Артем.

— Так, прилетіли, — підтвердив лоп.

Артем вискочив із корзини й опинився на галявині, де приземлилася їхня повітряна куля. Одразу порізкішав запах земних трав і квітів, почулося шурхотіння листя та цвіркотіння комах у траві. І це були такі приємні запахи та звуки, за якими, виявляється, хлопець вже встиг скучити. Неможливо було не всміхатися від радості! Він спробував зробити кілька кроків, але несподівано впав, наче забув, як ходити.

— Що зі мною? — запитав стривожено Артем.

— Доведеться знову повчитися ходити, — промовив Топі Лоп, хитаючись і падаючи в намаганні наздогнати хлопця. — Ми звикли ходити по хмарах.

Артем скористався падінням, щоби витягнутися на траві на повен зріст і відчути спиною тверду землю. Він лежав горілиць, склавши обидві руки під голову, і млосно усміхався. Топі Лоп, коли врешті доплентався до ліктя свого приятеля, влігся поряд, так само склавши лапки під голову.

— І я з вами! — і прохолодний подув розмістився біля другого ліктя хлопця.

— Казково приємно дивитися на хмари й згадувати, що ось нещодавно ми були там, нагорі. Але заразом так приємно відчувати землю, бачити її кольори та вдихати її запахи, — і Топі Лоп вдихнув на повні груди.

— Справді, — промовив Артем, також удихаючи якнайбільше запахів цієї галявини.

Вітерець змовчав, мабуть, тому, що не був такий прив’язаний до землі, як його друзі. І скоріше розносив запахи, ніж удихав їх.

У блакитнім небі пливли пухкі хмарки. Артем взявся розглядати їх.

— Чудові все-таки майстри працюють у хмарковому місті. Такі гарні хмари ліплять. Он, я бачу — пропливає велика черепаха. Ой, а от — вівця! Дивіться, дивіться! Може, це одна з тих, що я завернув на пасовище? — засміявся хлопець.

— І не згадуй! То був жах! Я такого страху натерпівся! — промовив Топі Лоп.

— Ого, лопе, дивися! Це ж ти! — вигукнув Артемчик, вказуючи у небо.

— Точно! Ти хмарковий! — зрадів Вітерець.

— Дійсно, — радісно скрикнув Топі Лоп. — Мені здається, чи поряд зі мною пливеш хмарковий ти!

— Точно! Я! Ще ніхто ніколи не створював мій портрет, тим більше із хмар. А це приємно! От якби це мама з татом побачили і Дмитро з Михасем!

Здалеку почулося «Чух-пах, чух-пах, чух-пах».

— О, їде потяг дерев’яниці, — здогадався лоп. — Думаю, і нам час рушати!

Топі Лоп бадьоро підскочив на ноги та заходився переминатися з однієї на іншу, наче перевіряючи, чи вже здатні вони міцно стояти на землі та йти. Хлопець зробив так само і впевнився, що ноги не підведуть.

— Ну, Вітерець, куди нам іти до пані Гниль? — жваво запитав Артем.

— Углиб до лісу. У той бік, де він густіший і темніший.

— Завантажуй мене у кишеню, друже! — показав свою готовність лоп.

І вони рушили.

Ліс був такий самий, яким Артем бачив його дорогою до Зеленої Душі міста: ті ж дивовижні рослини стояли поряд зі звичайними, такі самі чудернацькі тварини розбігалися у різні боки, зачувши незнайомі кроки. Але з часом ліс робився густішим і темнішим. Стало складніше пробиратися між деревами та долати сплетені гілки кущів.

— Володіння пані Гниль — не надто приємне місце, — поділився здогадкою Артем.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки неприємне. Це ще не її володіння і навіть не околиці. Нам ще довго йти, — пояснив Вітерець.

— А пані Гниль ворогує з Мудруном? У неї дуже небезпечно?

— Чому ти постійно намагаєшся знайти, хто з ким ворогує?

— Ну, у фільмах я бачив, та й у книжках читав, що людина, потрапляючи у чарівний світ, опиняється у вирі подій, пов’язаних із боротьбою добра і зла, ворожнечею світлих і темних сил… От мені й здалося, що пані Гниль має бути із темних.

— Дурниці! Це тільки у ваших фільмах таке буває. Це людям, мабуть, без ворожнечі сумно. А в природі всі просто виконують свої ролі. Тут немає добрих чи злих. Так, дотик пані Гниль може бути небезпечним. Те, чого вона торкається, починає гнити й гинути.

— Ой! Це хіба не жахливо? — запитав хлопець зі здивуванням. — Вона, виходить, убиває.

— Але вона дуже мудра й добра і користується своєю здатністю тільки там, де це потрібно. Наприклад, дерева, які вже гинуть чи впали — тільки завдяки пані Гниль вони перетворюються на родючий ґрунт. У цьому вдобреному ґрунті можуть виростати нові рослини. Вона проходить між деревами восени, і сік у їхніх стовбурах та гілках сповільнює свій рух. Тоді дерева скидають листя і засинають на всю зиму. Це допомагає деревам пережити зимові морози. Впале листя ця мудра пані також змушує гнити. При цьому воно стає теплою ковдрою на землі та не дає корінню рослин загинути від морозів. Так, пані Гниль здатна вбивати, але вона і захищає життя, і дає можливість новому виростати та жити на місці старого.

Поки Артем і Топі Лоп вели цю розмову, вони опинилися у таких темних хащах, що ледь можна було розгледіти власну руку.

— Вітерцю, ми взагалі правильно йдемо? — запитав схвильований лоп.

— Правильно! — відповів спокійно провідник.

За кілька хвилин вони пробиралися вперед уже у повній темряві. Доводилося рухатися дуже повільно, обережно ступаючи, намацуючи гілки та стовбури дерев. Час від часу чулися голоси гудявок, але тут вони звучали якось моторошно. Артем був спробував освітлювати дорогу чарівним ґудзиком, але тут його світло чомусь виявилося дуже слабким і не могло допомогти.

Кожен раз, коли якась гілка хоч злегка торкалася кишені Артемового жилету, лоп жахався й пронизливо скрикував, або навпаки — зіщулювався та тихенько скиглив.

— Артеме, будь ду-у-уже обережний! Рухайся так, наче ти несеш коштовну порцелянову вазу в темряві. Бо тут можна встрянути хтозна у що, — тремтливим голосом говорив лоп.

Вітерець причепився Артемчику на плечі, адже боявся розвіятися від постійних зіткнень. А от Артем досить бадьоро рухався вперед, не боячись ні врізатися кудись, ні зачепитися, ні впасти, хоча це постійно з ним траплялося. Часом хтось пробігав у нього під ногами, щось хапало його за одяг, щось огидно слизьке налипало на руки та обличчя. Кілька разів хлопець серйозно застрягав у калюжі якоїсь гнилої багнюки. Він тільки зрідка казав: «Фу, яка гидота!», бо, хоч страху у нього не було, огида все-таки лишилася.

— Тобі пощастило втратити страх, — промимрив Вітерець.

— Жахливе місце! — скиглив лоп.

— Ну, не жахливе, але просто темне і нудне. Мені здається, що ми йдемо тут уже кілька днів і ця пітьма ніколи не розсіється.

Говорячи це, Артем перечепився і впав. Вітерець спробував його втримати, та він був заслабкий для цього. Топі Лоп щодуху закричав, переляканий та придушений.

— Вибач, не втримався на ногах, — пояснив Артем — Я знову у якійсь гидкій калюжі!

— А-а-а-а-а! — кричав Топі Лоп.

— Та не верещи!

— Там щось рухається! У цій калюжі щось рухається! Яке страхіття! Я цього жаху не витримаю! Тікай, дурний! Бійся і тікай, — волав з усіх сил лоп. — Вибирайся звідси!

Артем завмер на мить і справді відчув, як у калюжі щось рухається, наче десятки змій чи великих хробаків або мацаків. Видно нічого не було, але уявлялося щось таке. У ніс бив жахливий сморід. Дихати було важко, аж паморочилося у голові. Мабуть, щось випаровувалося із багнюки.

Лоп несамовито кричав, Вітерець штовхав хлопця у спину і вимагав:

— Вилазь! Хапайся за тверду землю! Чого сидиш? Вилазь!

Артему страшно не було, але паніка друзів змусила його стрепенутися, стати на карачки і поповзти шукати твердої землі. Коліна його часом провалювалися у якісь заглибини, руки потрапляли на щось слизьке, перепирало подих. Аж ось нарешті земля. Хлопець схопився руками за неї так міцно, що аж, здавалося, нігті викручувалися назовні. Щось наче затягувало його назад. Довелося докласти чималих зусиль, щоб витягти своє тіло на тверду поверхню.

— Лопе, ти тут? Лопе! — найперше став питати Артем, коли зміг сісти на землю. Він кинувся перевіряти кишеню, витяг з неї пухнасту мокру грудку та почав навпомацки розбурхувати її. — Гей, лопе! Ти живий?

— Не знаю, — відповів слабенький голос мокрої грудки та жартівливо додав: — Ти що, злякався за мене?

— Ні, але ж треба було впевнитися.

— А ґудзик, ґудзик на місці? — схопився Топі Лоп, і хлопець поліз у кишеню, перевірити, чи там чарівний скарб.

Він підняв долоню, в якій слабенько сяяло зелене світло. Артем підніс його до своєї другої руки, де сидів мокрий скуйовджений лоп. Світло чарівного кристала злегка освітило Топі Лопа і хлопцю цього було достатньо, щоб упевнитися, що з приятелем все гаразд.

— Друзі, давайте я вас висушу і підемо далі, поки нам не зустрілося ще щось жахливе.

Вітерець покружляв навколо Артема і лопа, а потім вони продовжили рухатися навпомацки у суцільній темряві, доки не помітили далеко-далеко якісь примарні білі та зеленуваті вогники.

— Ви теж це бачите? Якісь вогні, чи що? — непевно запитав Артем.

— Точно вогні, — підтвердив Вітерець — Це вже володіння пані Гниль. А світло — це, певно, мандрівні болотяні вогники.

Тепер іти стало якось веселіше — не тому, що було світліше (темрява так само була непроглядною), а тому, що було видно мету, кінець шляху, бодай стало зрозуміло, що кінець цей десь таки є.

Наші мандрівники йшли вперед. Потроху ліс став рідшати, а вогники наближатися. І нарешті дерева відступили: погляду Артема та його друзів відкрилася гігантська рівнина. Вони відчували справжнє полегшення та радість від того, що врешті-решт вибралися із Чорного лісу. Але ніхто не встиг сказати хоча б щось про свою радість, хоч якось висловити її, адже враження від побаченого одразу зайняло всі думки і змусило просто мовчки розглядати краєвид.

Земля тут була червоно-коричневого кольору, рясно вкрита великими чорними калюжами. У центрі рівнини стояли темні споруди, оточені парканом. До воріт у паркані вела широка дорога. У різних місцях долини симетрично розміщалися якісь круглі платформи. Здалеку не було зрозуміло, які й для чого. До цих платформ від широкої дороги вели вузенькі стежки. І не було в цій долині жодного деревця, жодної рослини. Тільки де-не-де стояли голі чорні, наче спалені, сухостої.

Цю похмуру картину доповнювало червонувате освітлення. Невисоко над землею висіли у повітрі та погойдувалися круглі зеленуваті, блакитнуваті та білі вогники. Але світло від них було слабке, і воно не значно впливало на освітленість краєвиду.

Було у цьому місці й щось велично-захопливе, і щось тривожно-відразливе.

— Володіння пані Гниль. Який величний і жахливий краєвид, — поділився своїми враженнями Вітерець, нарешті порушивши мовчання.

— Нічого жахливого тут не бачу, — сказав спокійно Артем. — Але вражає, це правда.

— Це тобі, безстрашному, нема нічого жахливого, а от я аж здригаюся від однієї думки, що нам треба туди йти.

— Але ми маємо йти. Дорога починається отам внизу. Треба спуститися із цього пагорба, — визначив Артем.

І вони пішли. Дорога до паркану резиденції пані Гниль була довгою і нудною.

— О, то це не просто паркан, а живопліт, — відзначив Артем десь на середині шляху. — Ніколи не бачив, щоб місто оточували живоплотом. Мені зустрічалися тільки міцні кам’яні мури.

— Тут узагалі багато чого дивного: і ці буркотливі калюжі, і дивні платформи, присипані землею, — промовив Вітерець.

— Це ж треба! Жодної рослинки! Нема де оку порадіти, — сумно прошепотів Топі Лоп. — Якщо ви, люди, продовжуватимете вирубати дерева і забруднювати ґрунт і воду, маєте всі шанси отримати такий краєвид.

Підходячи ближче, Артем помітив, що живопліт наче рухається.

— Якийсь це не звичайний живопліт, а живий, — припустив хлопець.

Це не надто здивувало його — він уже бачив ягоди, що втікають і ховаються у кущі, дерева, які рухають гілками та змінюють колір від наближення до них. Але коли Артем нарешті підійшов до воріт, навіть його безстрашне серце ойкнуло. Цей живопліт справді був живий і складений він був… із ротів — потворних, гидких ротів, зелених та коричневих, схожих на жаб’ячі, щільно поставлених один на одного. Роти хаотично рухалися: відкривалися, витягалися, щось бурмотіли та висолоплювали язики. Від цих рухів здавалося, що весь паркан тріпотить. До всього цього поміж ротами іноді продиралися витріщені круглі очі, які тієї ж миті вдавлювалися назад сусіднім ротом.

Топі Лоп виглядав із кишені й бачив все це. І хоча він славився серед лопів як дуже сміливий, зомлів і упав у кишеню. Після всіх переживань у Чорному лісі — побачити ще й таке!

— І уявити такого не міг, — промовив Артем, заворожено спостерігаючи за ротами.

— І я, — стиха процідив Вітерець.

— Як розчинити ці ворота? — вирішив переходити до подальших дій Артем. — Може, постукати?

Хлопець підняв руку, щоб зробити це, але зупинився. Ворота так само були зроблені із рухливих ротів, і він не наважувався постукати по них. Один рот висунув язика і лизнув Артемову простягнуту руку.

— Фу! — вигукнув Вітерець.

— Фу! — слабким голосом промовив лоп, щойно оговтавшись, і знову впав.

Раптом ворота злегка відчинилися. Дехто виглянув у щілину і спитав: «Хто тут?».

— Ми до пані Гниль! — сміливо і голосно промовив Артем.

Ворота розчахнулися і наші мандрівники увійшли у великий двір, абсолютно пустий і голий, просто вкритий бруківкою. За воротами стояла дивна істота, схожа на гнилу колоду. На слова «Добрий день! Куди нам проходити?» вона не відповіла нічого, просто повернулася і, впавши під парканом, завмерла.

Артем здивовано знизав плечима.

— Ідімо просто через двір до тієї найбільшої чорної споруди. Певен, що це і є палац пані Гниль, — запропонував хлопець.

— Погоджуюся, — відповів Вітерець.

— Гей, лопе, а ти що думаєш? — і він почав розбурхувати свого маленького друга, смикаючи кишеню. Топі Лоп отямився й обережно визирнув зі своєї схованки.

— Я думаю, що хочу опинитися у своїй хатці та сидіти на крісельці під пледом, — промимрив він, запинаючись.

— Ох, і довелося ж тобі натерпітися за цю дорогу, ще й боячись за двох. Ну, тепер ідімо. Час уже зустрітися із господинею цього палацу.

Двір завбільшки скидався на площу. Крокувати до дверей палацу було немало. Але Артему вже так хотілося скоріше зробити справи тут і побачитися з Чаклуном! Він так поспішав, ледь не біг, тому вони досить скоро опинилися біля чорних масивних дверей із вирізьбленими візерунками.

Артем постукав у них, але, не почувши відповіді, спробував натиснути ручку, щоб відчинити. Як не дивно, це спрацювало.

— Так просто? Чому немає жодної охорони чи найменшого захисту палацу?

— Та хто сюди взагалі захоче прийти, — озвучив своє пояснення Топі Лоп. — Чорний ліс, на мою думку, достатньо захищає це місце. А про живопліт узагалі мовчу: він оберігає краще за найгрубіший мур у світі.

Друзі зайшли у темний хол, освітлений лише де-не-де маленькими болотними вогниками. Пройшовши його, вони перетнули довгий пустий коридор і дійшли до дверей кімнати. Двері були причинені, й Артем кілька хвилин постояв перед ними, не наважуючись зайти. Ні, він не боявся. Він просто подумав, що саме там, у цій кімнаті, може бути пані Гниль. І треба  по-дорослому зібрати думки, дібрати слова і хоча б злегка струсити засохлу багнюку зі свого вбрання, бо неввічливо з’являтися у палаці у такому неохайному вигляді. Рукавом він навіть протер обличчя і врешті-решт відчинив двері. Вітерець тихенько рушив за хлопцем.

У кімнаті було темно. Тільки жовтогаряче вогнище у каміні м’яко освітлювало її праву частину. Погляд упирався у величезне крісло, повернуте спинкою. Там хтось сидів і говорив. Голос був жіночій і досить приємний.

— Добрий вечір! Вибачте, що змушений перервати вас, — голосно промовив Артем, і йому самому стало приємно, бо це звучало так по-дорослому.

Крісло повернулося до дверей. У ньому сиділа досить елегантна жінка похилого віку. Вона була вдягнена у довгу чорну сукню та чорні рукавиці до плечей. Мала таку рівну та граційну поставу, таку охайну зачіску, що хотілося називати її не інакше як «леді». І навіть неприродно глибокі та рясні, як на корі дерева, зморшки не псували її шляхетного вигляду.

— Рада вітати вас у моєму палаці. Ласкаво прошу бути гостями у моїй вітальні, — вона без найменшого здивування простягнула Артемчику руку і промовила: — Я — пані Гниль. А як називати вас?

Артем підняв руку, щоб відповісти на привітання, але не наважився завершити жест. Він подумав про вбивчу здатність її дотику. ІХоч страху Артем не відчував, одначе глузду все ж таки не втратив, і уявити, що може статися від такого рукостискання, міг. Господиня вітальні вгадала причину його сумнівів і з поблажливою усмішкою промовила:

— Не страшіться мого дотику. Поки моя рука у цій рукавиці — вам нічого не загрожує.

Артем зніяковів. Його сумніви, певно, були надзвичайно неввічливими. Він поспішив потиснути руку старій леді, пошепки вибачившись.

— Мене звати Артем, — продовжив хлопець — А це мій друг Вітерець.

— Гм, — почулося з-за крісла. Неможливо було побачити, хто це гмикнув, адже огляд затуляли пані Гниль і її величезне крісло.

— О, а тут ще є маленький охоронець міської природи, — і пані злегка нахилилася, щоб виказати повагу своєму маленькому гостю.

— Це Топі Лоп, — представив друга Артем.

— Ви знаєте, нещодавно у моєму палаці оселився один лоп, — промовила господарка, вирівнюючись.

— Складно у це повірити, бо місцина у вас абсолютно не придатна для життя лопів, — зауважив Топі Лоп.

Пані Гниль суворо глянула на зухвалого пухнастика, який наважився її перебити, та продовжила:

— Він працює зараз над грандіозним проектом. Можливо, ви помітили, підходячи до воріт мого палацу, круглі платформи. З часом вони стануть садами. Лоп уже почав висаджувати перші рослини. Він постійно поливає їх живильником. Сподіваюся, йому вдасться, бо дуже кортить додати краси та свіжості моїм володінням. Це буде чудовим місцем для прогулянок. Робота просувається нестерпно повільно. Чи багато можна зробити однією парою манюсіньких ручок? Отже, у нас є вакансії для працьовитих лопів, і, якщо у вас буде бажання, можете лишитися тут і отримати цю престижну роботу.

— Е-е-е, ні. Дорогою сюди мені здалося, що болотні випари шкодять моєму здоров’ю, — відповів лоп.

— Вибачте, мій друг верзе дурниці через сильний стрес. Він хотів сказати, що безмежно вдячний вам за пропозицію, проте змушений відмовитися, бо вже має невідкладне завдання — супроводжувати мене, — вирішив прикрити нестриманість свого приятеля Артем.

— Але я зможу трошки допомогти вашому садівникові, поки ми будемо тут, — спробував виправити свою неґречну відповідь присоромлений лоп.

— Буду вдячна, — з усмішкою відповіла пані Гниль. — Я перепрошую, за розмовами я забула представити вам свого гостя, — говорячи це, вона відступила за крісло і повернула його боком. Це дало змогу побачити низенький столик, на якому стояли дві чашки і якісь солодощі на тарілці, а далі — ще одне крісло. Там, укривши ноги пледом, сидів пугач.

— Це мій друг — Чаклун, — поважно промовила пані Гниль, вказуючи лівою рукою на птаха.

Тут Артем не втримався і, геть забувши тримати образ дорослої, поважної людини, підбіг до столика. За ним полетів Вітерець.

— Добрий день, пане Чаклуне! Який я радий, що ви тут! — торохтів радісно Артем. — Просто щасливий! Адже у мене є до вас важлива справа. Ми мали йти до вас після відвідин пані Гниль. А ви тут! Яке щастя!..

— Я на правах господині хотіла би першою знати, чим я можу вам допомогти, — перервала Артемове торохтіння стара леді. — Присядьте, трохи перепочиньте і розкажіть усе послідовно. — Вона показала на м’які пуфи біля столика, а потім двічі плеснула в долоні — з’явилися слуги із чашками чаю.

Це були чорнуваті дровенячки, що вправно рухалися на виростах на кшталт корінчиків чи гілочок. Одна чашка була звичного для Артема розміру, друга — манюсінька — для лопа. А третя була у вигляді широкої мисочки — певно, щоб Вітерцю було зручніше з неї вивітрювати чай. Таке піклування про потреби кожного із гостей було дуже приємним і додало затишку цій вітальні.

Артем поставив Топі Лопа на стіл ближче до маленької чашечки й охоче сьорбнув чаю зі своєї. Він навіть не очікував, що цей ковток буде таким приємним, просто цілющим. Це був відвар якихось невідомих духмяних трав. Перший ковток розлився теплом по всьому тілу хлопця і вмить зняв залишки напруження та втоми. Вітерець, голосно присьорбуючи, кружляв над своєю мискою, а Топі Лоп з недовірою спостерігав за ними та ніяк не наважувався й сьорбнути. Пані Гниль терпляче чекала у кріслі, доки Артем жадібно випив чай і був готовий говорити.

— Під час наших пригод я втратив свій страх, — врешті почав озвучувати своє прохання хлопець. — Сталося це, коли ми летіли у хмаркове місто. Страх мені конче потрібний, щоб далі нормально жити, бо без нього я весь час прагну вплутатися у якісь неприємності. Мудрун сказав, що тільки ви — а точніше ваш улюбленець Ніс — зможете допомогти відшукати його у хащах чарівного лісу.

— Це можна організувати. Точніше — це необхідно організувати, адже небезпечним є не тільки те, що у тебе немає страху, але й те, що його може хтось знайти. Наприклад, якась невинна тваринка. А людські страхи є найбільшими та найсильнішими. Навіть самі люди іноді не годні витримувати їх — що вже казати за інших? Владнаймо це… просто зараз, — і пані Гниль плеснула у долоні тричі.

Уже за хвилину дві гнилі дровенячки притягнули на повідці чудернацьку тварину. Це був дехто схожий на голого землекопа, але завбільшки з великого сенбернара, навіть більший. Як і землекоп, він мав бліду трохи зморщену шкіру, маленькі підсліпуваті очиська та довгі міцні зуби. Ніс його був блідий і досить великий як на таку вузьку морду, а навколо нього стирчали чутливі волосинки. Такі самі волосинки росли де-не-де і по всій морді та навіть на боках і лапах. Його складно було назвати симпатичним.

— Привіт, Носику! Мій хороший! — говорила стара леді, пестячи свого улюбленця. Потім вона нахилилася до його вушного отвору і щось прошепотіла.

Ніс миттєво кинувся до Артема, чим сполошив бідного лопа, який тільки-но наважився скуштувати чаю, але був змушений сховатися за Вітерцевою мискою. Тварина взялася обнюхувати хлопця. Її ніс активно рухався у різні боки та аж немовби влипав у тіло. І вже за хвилину Ніс вибіг із кімнати, не видавши ні звуку.

— Не маю сумнівів, що тепер ваш страх буде знайдено, — доброзичливо, але стримано заговорила пані Гниль. — Носик може знайти все, що можливо знайти.

— А тепер розкажіть, про що ви хотіли поговорити зі мною, — врешті подав голос Чаклун, який, схоже, весь цей час дрімав у своєму кріслі. Він був такий самий як Чатун і Мудрун. Тільки очі він мав якісь фіолетові, а пір’я — темно-коричневе, майже чорне.

— Ми хотіли поговорити про це, — відповів Артем і витяг із кишені ґудзика, що засяяв у його руках.

Сонні очі Чаклуна широко розплющилися, а потім він, як і його колеги чарівні пугачі, неприродно сильно витягнув шию таким чином, що його дзьоб опинився ледь не впритул до смарагдового скарбу.

— Невже це він?! Чарівний кристал?

— Це він. Мудрун уже розказав, як його повернути на місце. Але у мене є одне прохання. Я хотів би повернути чарівну силу кристала, але залишити собі скляного ґудзика. Мудрун дозволив це, я навіть підпис маю. Придумайте, будь ласка, як зробити мій ґудзик простим. Можливо таке?.. Тепер він не тільки для мами цінний, як пам’ять про бабусю, але і для мене особисто.

Нічого не сказавши, Чаклун закотив і заплющив очі. Артем не здивувався, адже він вже трохи познайомився зі звичками чарівних пугачів. Треба було просто почекати, поки птах думає.

Саме в цей момент слуги-дровенячки принесли Артемові нову чашку з чаєм. Мабуть, у цьому домі було заведено пригощати гостя доти, доки він усолоджено п’є. Здається, вже і лоп потроху сьорбав свій чай — боязко так, обережно.

Не встиг хлопець випити й половини чашки, як пугач стрепенувся і глянув на Артема своїм фіолетовим поглядом.

— Бу-бу-буде! Я знайшов закляття, яким можна витягти чарівну силу із ґудзика. А ще мені знадобиться клейке зілля — для вживлення страху. Але я можу все це зробити лише біля чарівного озера. Тож, людська дитино, ми маємо летіти туди.

— Це бубо-бубовно! — вигукнув від радості хлопець. — Дякую вам! Пані Гниль, я дуже вдячний вам за чай. Поки Ніс не повернувся, ми могли б піти допомогти у вашому саді. — запропонував Артем, який після чаю відчув справжнє піднесення. — Так ми хоч трішки віддячимо за гостинність.

— Це можна, — підтвердив готовність Топі Лоп — У вас направду чарівний чай! Дуже бадьорить і геть прибирає втому. Я радо що-небудь посадив би. От тільки мене хвилює одне питання: як ми повернемося до Зеленої Душі міста? Невже нам знову доведеться продиратися крізь хащі Чорного лісу?

— Не хвилюйся, маленький! Щось придумаємо, — заспокоїла його господарка палацу. — Тобі не доведеться переживати той самий страх. Дякую, що зголосилися допомогти із садом. Тепер ідіть за мною. Я проведу вас.

Артем бадьоро встав і поклав Топі Лопа у кишеню.

— Ти з нами? — запитав він, звертаючись до Вітерця.

— У садівництві я поганий помічник. Якщо ви не проти, я залишуся тут і перепочину.

Хлопець пішов за старою леді. Мовчки вони вийшли із будівлі та рушили вздовж двору-площі. Тільки цокотіння підборів пані порушувало його тишу.

Забачивши наближення до живого живоплоту, Топі Лоп пірнув у кишеню і відсидівся там, поки вони не вийшли за ворота. Пані Гниль звернула на першу ж стежинку праворуч від широкої дороги. Путівець виявився вузеньким і подекуди надто близько до нього розташовувалися темні калюжі, що булькали та смерділи. Зрідка із цих калюж підіймалися маленькі бліді іскорки й приєднувалися до великих болотяних вогників, що зависали у повітрі.

А от і кругла платформа. Це швидше була гігантська діжа, закопана у землю і наповнена ґрунтом. Тільки її вінця трохи виглядали з болота. З одного боку діжі був клаптик землі, де виднілися маленькі паростки, а біля них стояв, нахилившись, лоп і закопував ямку маленькою ложечкою — точнісінько такою, яка була в улюбленій сільничці Артемової мами.

— Лопе, я привела до тебе помічників. Думаю, ти знайдеш для них якісь завдання, — люб’язно промовила пані Гниль і пішла.

Маленький садівник випростався, глянув на гостей, кліпнув кілька разів очима, не ймучи віри, що бачить іншого лопа. Артем витяг Топі Лопа із кишені та поставив його на землю. Пухнастики кинулися обійматися.

— Привіт! Ти звідки? — радісно кричав садівник.

— Привіт! Ми тут у справах! Не надовго. Та хочемо допомогти тобі. Я — Топі Лоп.

— А я Лоті Лоп! Який я радий бачити лопа!

Пухнастики із захватом обговорювали, хто звідки і як потрапив сюди, які жахи довелося їм стерпіти. Лоті Лоп був тим заблукалим лопом, який не дослухав птазну і був недостатньо ввічливим з нею. Йому довелося через це добряче поблукати Чорним лісом, доки Ніс випадково натрапив на нього і приніс до палацу пані Гниль.

Артем слухав збоку і милувався двома маленькими істотами, які не знали одна одної до цього моменту, але поводилися зараз як найкращі друзі, ділилися особистими переживаннями та страхами. Врешті хлопець промовив:

— Може, нумо я щось садитиму, доки ви спілкуєтеся? Чого ж марнувати час?

Лоті Лоп пояснив Артему та Топі Лопу свій садівницький задум. Він збирався висадити трави, різні кущі та навіть зо п’ять швидкорослих дерев у кілька рядів по периметру діжі, крім місця, де стежинка заходила у сад. У центрі планувалося поставити лавку чи крісло. Маленький садівник захоплено розповідав про майбутню красу, емоційно розмахував тоненькими лапками, ставав навшпиньки, показуючи, якими височенними будуть тут кущі, коли виростуть і додадуть хоч ковток кисню в його задуху. Він наче говорив про свою найзаповітнішу мрію. А може це вона і була.

Артем отримав завдання робити пальцем ямки. Потім лопи закидали туди насіння із листової торбинки, що висіла у Лоті Лопа на животику. А вже після того хлопець старанно засипав ямки ґрунтом, обережно притискаючи його.

— А поливати хіба не треба? — спитав Артем, згадавши, як бабуся висаджувала розсаду у селі.

— Тут закопана велика діжа із ґрунтом, у дні якої є отвори. Через них ґрунт убирає вологу. Її й питимуть рослини. І рослинам добре, та й цьому місцю не завадить підсушитися, — і Лоті Лоп засміявся.

Натхнення маленького садівника було таким сильним, що, схоже, передавалося. Артем і не помітив, як уся потрібна ділянка була засаджена. Руки хлопця були брудні, під нігтями утворилися чорні, вигнуті дугою смужки, щоки розчервонілися, а на вустах грала радісна усмішка. Він так захопився цією справою, що запропонував перейти на іншу платформу. Так і зробили.

Тільки-но почали вони засаджувати новий сад, як почувся голос схвильованого Вітерця:

— Арте-е-еме, Артеме! Він повернувся! Ніс повернувся! І знайшов! Чуєш? Знайшов!

Артем чув, але навіть не глянув у той бік і продовжував тикати пальцем у землю. Йому так хотілося встигнути побільше, краще допомогти маленькому садівникові у великій справі. Лоті Лопу доводиться викопувати такі ямки ложкою, витрачаючи на це багато часу й сил.

— Зараз, Вітерцю! Я маю зробити хоч один ряд ямок по периметру.

Топі Лоп теж поспішав закидати насінини. Врешті Артем доповз до стежки та підвівся. Його порожевіле обличчя аж світилося радістю.

— Доробив рядок. Тепер можна йти, — заявив він задоволено.

— І я, здається, закінчив, — повідомив Топі Лоп, вказуючи на Лоті Лопа, який витрушував пусту вже торбинку.

— Який я вдячний вам! — промовив Лоті Лоп — Я навіть не можу висловити, який! Але дуже сумно, що ви так швидко йдете. Може, залишайтеся? Уявіть, які чудові сади ми могли б створити!

— Нумо краще ти з нами, — запропонував у відповідь Топі Лоп виглядаючи із кишені Артемкового жилету. — Тут, чесно кажучи, жахливе місце. Та й бути одним-єдиним лопом — це сумно. Тебе ж тут не тримають силою?

— Не тримають. Одному бути дійсно важко, ще й такому маленькому. Але я не піду звідси. Я не хочу втрачати можливість спробувати зробити щось видатне, щось дуже потрібне. Може, ще нічого й не виросте, бо тут ніколи ще нічого не росло. Але якщо виросте!.. Уявіть, як це буде чудово! Задля такого шансу можна потерпіти навіть самотність. Можливо, ці сади ще й назвуть моїм іменем. Лотілопські сади… Звучить!

Артем був уражений цими словами: і як в таких маленьких істотах вміщаються такі великі серця та думки?!

— Напевно, ти правий, — відповів Топі Лоп. — Хоча, кому що… Тоді бувай! Хтозна, може ще й зустрінемося.

— Бувай! Не здавайся! Мій тато каже, що ніколи не треба здаватися! — вигукнув Артем, уже йдучи по стежині до воріт.

Повернення та ще одна несподіванка

Ворота були розчиненими навстіж. У дворі перед палацом на друзів уже чекали. Пані Гниль гладила Носа по маківці, а Чаклун поважно крокував туди-сюди. Побачивши Артема, він промовив:

— Ось те, що ти шукав. Він упав у вагон дерев’яниці, коли ти летів у хмаркове місто. А потім його зауважила одна допитлива птазна. У неї ж виявили веселковий пристрій. Поклади страх у надійну кишеню і більше не губи!

Птах підійшов ближче до хлопця і дзьобом поклав на простягнуту долоню маленьку сіру грудку з відростками різного розміру. «То ось, який він — страх!» — подумав Артем, уважно розглянувши її. Наче відповідаючи на його думки, Чаклун промовив:

— Так, це твій страх. Він може рости та зменшуватися, змінювати форму і колір, вростати своїми відростками у думки та навіть серце. Такий от людський страх… Ну, а тепер ми можемо вирушати. Вітерець полетить зі мною над Чорним лісом. А вас, зі щедрого дозволу пані Гниль, віднесе Ніс.

Стара леді кивнула і вказала рукою на спину Носа. Артем цього спочатку не помітив, але на тварину було одягнуте сідло зі зручною шкіряною ручкою для того, щоб вершник міг триматися.

Хлопець поклав свій страх у кишеню з блискавкою на лівій нозі. Та перед тим, як він заскочив у сідло, до нього підбігли слуги-дровенячки із шорсткими щітками та почали наполегливо чистити одяг, руки та навіть волосся гостя. Артем кричав: «Досить!» та всіляко пручався. Але дровенячки свою справу знали, і поки не була відчищена вся засохла багнюка з одягу та витрушена вся пилюка із волосся, Артем не зміг поставити ногу у шкіряну петлю, що висіла на боку Носа, і сісти у сідло.

В останню мить Артем згадав про підпис на дозволі та кинувся діставати документ із правої кишені. Він простягнув папірець старій леді, але вона не мала із собою ні ручки, ні чорнил. Пані Гниль покрутила головою, намагаючись щось придумати.

— Гадаю… дещо я можу зробити. Папір же робиться із деревини.

Вона взяла рукавицю на правій руці за пальчик і потягнула. Рукавиця знялася, оголивши тонку, зморщену, аж чорнувату руку. Взявши аркуш у ліву, кінчиком довгого гострого нігтя правої долоні вона видряпала свій підпис і повернула документ хлопцеві. На папері лишився чорний вигноєний слід. Артем здивувався: не кожного дня випадає побачити такі дива!

Хлопець склав аркуш та обережно повернув у праву кишеню з блискавкою. «Як добре все-таки мати багато кишень. Є, куди складати й ґудзики, і страхи, і документи» — подумав хлопець. Потім подякував пані Гниль і попрощався.

— Хай щастить! — промовила стара леді та злегка поплескала Носа по блідому боку.

Тварина напружилася, вигнулася та помчала.

Як на істоту з досить короткими лапами, Ніс розвивав напрочуд високу швидкість. Скоро пірнули у Чорний ліс і понеслися у суцільній темряві. Тварина вміло ухилялася від невидимих дерев, певно, відчуваючи їх своїми вусиками. Чулося тільки шурхотіння рослин від м’якого бігу та зрідка крики наполоханих місцевих мешканців. Із часом ці крики стали різноманітніші, ліс рідшав і світлішав. Дихалося легше.

І вже скоро наші мандрівники опинилися на знайомій галявині біля чарівного озера та Зеленої Душі міста. Артем утішився. Він зістрибнув зі спини Носа та лагідно подякував гігантському землекопу за доставлення. Той улігся відпочивати на тому ж місці, де стояв.

Хлопець гуляв уздовж озера, чекаючи на Чаклуна та Вітерця, коли раптом почув якесь мугикання. Людиною він був допитливою, тож, звісно, пішов на звук. Яким же було його здивування, коли він знайшов джерело мугикання! Він не вірив своїм очам, що бачили іншого хлопця, рослинами припнутого до дерева. Гнучкі зелені стеблини міцно притискали тіло бідолахи до стовбура та густо-густо обплітали його з голови до ніг. Так густо, що геть було навіть намагатися роздивитися обличчя.

— Привіт, — здивовано промимрив Артем, у відповідь почувши слабеньке «мугу». Бажаючи хоч трошки вивільнити рот полоненого, Артем із чималим зусиллям розплів стеблини. Але в ту ж мить, коли частково побачив обличчя бідолахи, стеблини випали з рук.

— Сашко? — ледь зміг видавити Артем. — Що ти тут робиш?

— Це що, Сашко Зла Дика Мавпа? — вирішив уточнити Топі Лоп. Артем кивнув.

— О, бачу, ви вже зустрілися, — вигукнув Мудрун, приземляючись у цю мить поряд з хлопцями.

— А… а-а-а… що?.. А чому… він тут? — запитав Артем.

— Він покараний. Це — небезпечний зловмисник, що геть не поважає природу! Проходячи повз дерево чи кущ, він завжди б’є палкою по гілках та стовбуру, дряпає та зриває кору дерев, нещадно ламає живі гілки, без жалю вириває рослини заради забави, викидає сміття просто на землю. Чим зводить нанівець важку роботу лопів та стрибульок. Ми рідко вдаємося до покарання. Але цей випадок перейшов усі межі. Як на людину його віку, він просто нестерпний природонелюб. А далі ж буде гірше...

— Досить суворо… але справедливо, — промовив Артем, який добре знав поведінку Сашка. — А що з ним буде далі?

— Поки що ми не вирішили, — відповів птах. — Зазвичай, ми виправляємо порушників добром. Починаємо із доброслівної терапії у птазн. Потім переходимо до суворіших методів — навчальних лекцій та виправних робіт. А коли й це не допомагає, вдаємося до чарівних перетворень.

Тільки-но Артем збирався висловитися, що птазнова терапія — це вже досить жорстоке покарання, бо від їхнього солодкого торохтіння очманіти можна, як почувся шурхіт крил. Обоє співбесідників звели очі. На тлі чистого синього неба виднівся величний силует Чаклуна. Десь поряд із ним мав бути й Вітерець, як завжди легкий і непомітний.

— Привіт, привіт, Мудруне! Як ся маєш? — радісно промовив пугач, приземляючись поряд з Мудруном та плескаючи його крилом по спині. — Сьогодні у нас є важливі чаклунські справи.

Чаклун поважно закрокував до озера і всі подалися за ним.

— Візьмімося за діло просто зараз, — оголосив птах вже біля води. — Артеме, дістань свій страх і вмочи його у воду. І хай почнеться чаклування!

Хлопець підійшов до краю берега, витяг свій страх із кишені, роздивився востаннє і намочив. Той злегка засяяв. Тоді Чаклун злетів угору над озером, почав крутитися навколо осі та бурмотіти якісь закляття. В одній його лапі була маленька пляшечка із зіллям. Пугач підлетів до страху, що лежав на витягнутій руці хлопця, крапнув зілля, кілька разів поплескав над ним крилами.

— Тепер ковтай свій страх, — сказав він Артему.

Хлопець неохоче виконав. Після цього птах знову піднявся у повітря, кружляв над водою, здіймаючи зеленуваті промені світла з поверхні озера, щось нашіптував та наспівував. А потім раптом спинився і приземлився на берег.

Тепер Артем почувався недобре. Чомусь йому стало моторошно, захотілося сховатися у якомусь маленькому затишному місці. Згадувалися різні моменти подорожі, коли він мав би боятися, а боявся тільки зараз — за все купою. Уявляв він і як стрибав на незнайому хмару, і як біг на ошалілих овець, і як висів на неймовірній висоті, тримаючись лише однією рукою. А жах, який охопив від походжання Чорним лісом та від смердючої калюжі, і описувати годі. Та найбільший напад переляку спричинили спогади про живий живопліт. Їх хлопець не витримав — зойкнув і впав непритомний.

Прокинувся Артем від сильного подуву: Вітерець намагався привести свого друга до тями. Хлопець сів. У голові все ще крутилося.

— І налякав же ти нас! — схвильовано видихнув Вітерець.

— Знав би ти, як я налякався! — невпевнено промовив Артем.

— О! Чудово! Отже, чаклування спрацювало! Розповімо Чаклунові.

Обидва пугачі стояли біля прив’язаного Сашка й обговорювали щось. Дивна річ: тепер, коли Артем знову мав свій страх, він наче дивився на полоненого іншими очима. Уявив Артем себе на місці Сашка, уявив, який жах охоплює його зараз — аж шкода зробилося бідолахи. А як сполохається Сашкова мама, коли зрозуміє, що він зник! Не мавши свого страху, Артем не міг співчувати іншій людині, не міг відчути її страх. А от тепер…

— А можна його відпустити? — запитав Артем у Мудруна. — Уявляю, як йому страшно та незрозуміло.

— Не можна, — однозначно відповів Мудрун. — Я отримував забагато скарг на нього. Він має бути покараний! Припускаю, що нам варто частіше влаштовувати покарання природонелюбів, адже неможливо навести лад, не виправивши причину безладу…

— Може, він просто не розумів, що чинить погано? Може, він виправиться? Якщо розказати про лопів та Зелену Душу міста, про життя звичайної рослини, то він на все подивиться по-новому.

— Саме це ми й зробимо. Спочатку я прочитаю йому курс лекцій, а потім Чаклун перетворить його на звичайну зернинку. Щоб він зрозумів, як це складно — прориватися крізь товщі ґрунту, тягнутися до сонця. А потім…

— А потім відправте його до пані Гниль, — поспішив запропонувати Артем, боячись, що Мудрун зараз призначить безглузде перебування у птазн. — Там дуже потрібна допомога у садівництві.

— Чудово! Хай буде так! Буде і йому наука, і для саду користь.

Сашко на це тільки безпорадно мугикнув, а його очі перелякано виблискували з-за натягнених стеблин.

Мудрун наблизився до Артема і лапою простягнув йому дещо. Хлопець узяв, а розкривши долоню, побачив свого смарагдового ґудзика. Він був простий і більше не світився, проте не втратив через це цінності. Натомість зелене світло випромінювали сім каменів навколо озера.

— То я все пропустив?! — трохи розчаровано промовив хлопець. — Пропустив чарівне перетворення?

— Ти був зайнятий, — усміхнувся Вітерець. — А ми поки знайшли гожий камінь і Чаклун переніс у нього силу чарівного кристала.

Чаклун прокашлявся та урочисто промовив:

— Тепер твої пригоди у чарівному лісі скінчилися. Хоча… можливо, все тільки починається… Ми вдячні тобі за доставлення кристала. Вдячні за твою чуйність, доброту та сміливість. Використовуй їх і надалі. Завжди пам’ятай про природу. І будь бубо-бубовним листочком на великому дереві.

— Дякую вам за все, пане Чаклуне! Ой, ледь не забув, — промовив Артем, нахиляючись і дістаючи із нижньої кишені аркуш паперу. — Мені потрібний ваш підпис.

Чаклун, звісно, не мав ручки. Він покрутив головою в різні боки, а потім зірвав лапою листочок якоїсь рослини, скрутив його у трубочку і свіжим жовтуватим соком поставив підпис і, більше не сказавши й слова, полетів у дупло — відпочивати.

— Тепер я маю свій звичайний скляний ґудзик і можу йти додому. — сказав Артем Мудрунові.

Одразу почулося відчайдушне мугикання Сашка, який злякався, що Артем піде.

— Ти ж чув: все тільки починається, — усміхнувся Мудрун і дружньо поплескав хлопця крилом по плечі.

Сашко крутився, намагаючись вивільнитися. Перспектива лишитися в цьому дивному місці без жодної знайомої людини йому не подобалася. Артем спробував його заспокоїти:

— Ти не бійся. Вони всі дуже добрі. Ніхто тобі не зашкодить. Пані Гниль — шляхетна та добра жінка, а ще у неї смачнющий чай. Допоможеш вирощувати сад і скоро повернешся.

Сашко намагався щось відповісти, але рослини міцно тримали, тільки його здивовані очі виглядали у щілину між стеблинами.

Уже сідаючи на Носа, Артем бачив, як Мудрун захоплено читав Сашкові лекцію. Він радо пояснював щось, розводячи крила, хитаючи головою. А хлопець був змушений слухати. Щойно він утрачав увагу, рослини, котрі обвивали його, ворушилися, розбурхували або стискали.

— Думаєш, це піде йому на користь? — запитав Артем.

— Не впевнений, але сподіваюся, — відповів Топі Лоп, спостерігаючи за всім із кишені.

 Усю дорогу до виходу друзі мовчали. Ніс домчав їх дуже швидко і вже скоро Артем побачив знайому галявину та зграйку хтосьок.

— Таке відчуття, що минув уже цілий тиждень відколи я був тут уперше, — поділився Артем. — Стільки всього відбулося з того моменту! Мені здається, що серед усіх подій і я змінився.

— Безумовно, змінився. І я теж! Це може бути не вельми помітним, але подорожі завжди змінюють нас!

Ніс став. Артем зістрибнув з його спини та вдячно поплескав по шиї.

Підійшовши до дерева, через гілки якого хлопець потрапив у чарівний ліс, він сумно промовив:

— Знаєш, лопе, про всяк випадок я і з тобою попрощаюся. Мій ґудзик уже не чарівний. Зістрибнувши з гілок з іншого боку, я, можливо, вже не буду тебе чути й бачити. Тож бувай! Дякую тобі за чудові пригоди та за твою дружбу.

— Я тобі дякую! Таких пригод у мене ще ніколи не було. А якби не ти, то ніколи й не було б. Щасти! Все-таки маю надію, що ти мене бачитимеш.

 

Вдома

Артем заліз на дерево, в останнє озирнувся на галявину чарівного лісу, вдячно і сумно всміхнувся:

— Хай там як, а чудова подорож вийшла!

Хлопець перекинув ноги на інший бік гілки та вже готовий був зістрибнути на землю, як раптом почув суворе «Перепустка!».

Звівши очі, у густому листі дерева хлопець побачив зеленуватого пугача.

— Пане Чатуне, завдання моє виконано! — звітував Артем птаху, дістаючи із нижньої кишені документ. — А подорож вийшла просто бубо-бубовна!

Чатун вилупив очі та взяв однією лапою аркуша. Продивившись його, він мовив:

— Пред’явіть!

— Що?

— Ґудзика. Тут написано, що ви виносите із чарівного лісу скляний ґудзик.

— Але я і заходив з ним, — відповів Артем, занурюючи руку у праву кишеню.

— Заходили ви із чарівним кристалом. Я маю впевнитися, що все правильно, — і птах знову переглянув папірець. — Абичим попідписували, забруднили. Хіба можна так несерйозно ставитися до документів? Геть порядку не знають! А потім дивуються, що в них кристали зникають.

— Ось, будь ласка! У вас тут така серйозна перевірка! Схоже, мене справді не випустили б додому без перепустки, — хлопець відчув слабкий поштовх у районі жилетної кишені. Це Топі Лоп натякав другу, що з Чатуном краще не сперечатися.

Птах витяг шию, зблизька роздивляючись дрібничку у руках хлопця.

— Так. Звичайний, скляний. Тепер проходьте. Хай щастить! — після цих слів пугач повернувся і пішов по гілці, а вже за мить зник у зеленій гущавині.

Артем знизав плечима, тоді глянув на свого маленького друга і спитав: «Готовий?».

— Готовий! — промовив Топі Лоп.

Хлопець зістрибнув на землю.

Тут усе було так само, як тоді, коли їхні пригоди тільки починалися. Всюди кипіла робота. А коли наші мандрівники проходили повз, лопи і стрибульки голосно вітали їх, наче справжніх героїв.

— А новини у вас розлітаються, як я бачу, миттєво, — усміхнувся Артем.

— Так. За цим стежать пташки-говорушки. У цій справі вони найкращі.

— Я такий радий, що бачу і чую тебе навіть без чарівного кристала!

— І я з того тішуся! Значить, очі твої настроїлися нас помічати. І ми зможемо й надалі дружити, пригоди наші згадувати, нові бубовні слова вигадувати та по-старокотячому співати!

Вони засміялися.

— Скільки у нас справ! Я тепер іще допомагатиму лопам і стрибулькам, — додав хлопець. — Мене дуже надихнув приклад Лоті Лопа! Він такий маленький, а так сміливо взявся вдосконалити світ! Я теж спробую!

Так поволі Артем крокував до спортивного майданчика. Тут, у звичайному, нечарівному місті, він відчув, як утомився.

— Уявляю, як зараз переймаються мої батьки! Скільки мене не було? У вашому чарівному світі якось час не ділиться на день і ніч. А скільки днів і ночей пройшло у моєму світі?

— У нас час плине набагато швидше. Просто біжить у порівнянні з вашим. Тому за одну звичну для тебе годину у чарівному лісі можна встигнути зробити справ на цілий день. Ми повернулися зараз у той самий день, просто через кілька годин. І батьки твої, можливо, ще не так сильно хвилюються.

Артем полегшено видихнув, бо вже давно — з моменту, коли страх до нього повернувся, — хлопець переймався цим питанням.

Але Топі Лоп просто не знав Артемкових батьків, які встигли вже досить сильно розхвилюватися, адже їхній син понад дві години не вертається додому. І це тоді, коли на обід готують вареники з картоплею! Вони вже встигли вийти на подвір’я, побувати на ігровому майданчику, розпитати Михасика та Дмитрика, де б міг бути Артем. Але хлопці цього не знали, й тільки повторювали, що Сашко провалився у якусь дивну яму, що невідомо звідки з’явилася і так само дивно «затяглася». Батьки Артема послухали ці вигадки та зрозуміли, що тут допомоги їм не дочекатися. Походили ще, пошукали сина та й подалися додому з надією, що він уже там.

На той момент Артем уже стояв біля дверей їхньої квартири.

— Де ви пропадаєте? Скільки можна вас чекати, — з хитрою усмішкою промовив хлопець.

Батьки до того зраділи, що забули сердитися. Обіймали, цілували та годували варениками, тільки зрідка вставляючи суворе: «Ну, де ж ти був? Ми так хвилювалися! Хіба можна так пропадати?». А коли Артемчик розповідав їм, де він був, вони з люблячою усмішкою повторювали: «Ну ти й фантазер!».

Наступного ранку Артем стрімголов помчав до Топі Лопа. Дорогою він уявляв, що його маленький друг зараз робить. Може, грається зі своїм сонечком біля будинку, а може снідає за манюсіньким столиком, чи взагалі ще валяється у ліжку. Та коли хлопець дістався того самого місця, де вони з лопом зустрілися і де вчора вони попрощалися, обмінявшись радісним «До завтра!», не побачив нічого. Не було ні будиночка, ні самого лопа, ні сонечка…

Такого Артем не очікував. Він пройшовся до Чатунського дерева, але нікогісінько не побачив і там: жодних стрибульок, лопів та зелених пугачів, наче все це був тільки сон.

Артем сердився: «Ну як могло все так просто зникнути? Я ж їх бачив! Це нечесно!».

— Це нечесно, що ви так сховалися! — вголос кричав Артем, проходячи повз гаражі. Але ніхто не відповідав, ніхто не виглянув.

Хлопець повернувся до Топілопової хатки — точніше, до місця, де він колись її бачив. Сидячи на траві, Артем всіма думками поринув у власний розпач. Такого розчарування він ще ніколи не відчував! Він думав і раз поза раз розпачливо стукав кулаком у землю. Аж раптом з-за рогу паркану почулося:

— Гей, Артеме, ти тут?

Хлопець підвів голову і побачив Сашка — такого тихого, чи то засмученого, чи то приголомшеного.

— Тут.

— Я знаєш, що придумав? Лопам свій возик на мотузці подарувати. Їм корисний дуже буде. На колесах все-таки легше перевозити кущики трави, живильник, сміття там різне і ще щось, — і Сашко витяг за мотузку вперед дерев’яного возика з крутими наліпками, яким дуже пишався і яким ніколи ні з ким не ділився.

Якби Артем був героєм мультику, його щелепа враз би впала на землю від здивування. А так він просто очі ширше відкрив та брови підняв, бо повірити не міг тому, що люди можуть так змінюватися. Навіть голос у Сашка звучав по-іншому.

— Як на мене, річ хороша і корисна. Тільки лопів вже немає. Точніше, я перестав їх бачити. Вчора ще бачив, а сьогодні — вже ні. Тому не вийде подарувати, — сказав Артем уже зовсім сумно і відвернув обличчя, щоб Сашко не помітив вологу цівку на його щоці.

— Хале-е-епа, — протягнув Сашко і вони замовкли. А за кілька хвилин сумного мовчання він поділився припущенням:

— Слухай, ми їх не бачимо, але ж вони там є. Отже, подарунок забрати зможуть. Нумо просто віднесімо візок під дерево... ну, те, де вихід із лісу, — і залишімо там?

— А й справді, — пожвавився Артем.

Саме в той момент вони, мабуть, і подружилися — чи тому, що Сашко дав Артемкові надію спілкуватися з лопами, а чи тому, що Артем побачив справжню доброту у бажанні Сашка подарувати свою цінну річ? А, можливо, просто тому, що Сашко — єдина істота, з якою Артем міг говорити про свої пригоди у чарівному світі? Хтозна. Можливо, все одразу.

Возик хлопці віднесли. Ще й сподівалися побачити на власні очі, як він зникне. Він не зник, але наступного дня його вже там не було.

— Ясна річ! — намагався знайти пояснення Артем. — Вони ж не мають постійно із собою чарівного пилку — от і не могли зневидніти його. Поготів що і виявляти себе вони не мають права. А якби забрали возик одразу, то видали б свою присутність.

— Точно, — погодився Сашко.

Наступного дня хлопці змайстрували маленьку лавку (саме таку, на якій істоті трохи більшій за мізинець було би зручно відпочивати) і поставили під парканом спортивного майданчика, де живе Топі Лоп. На лавку хлопці поклали маленьку записку та шматочок свіжого земного зефіру.

— А ти певен, що Топі Лоп вміє читати людською? — поцікавився Сашко.

— Ні, не певен, але сподіваюся. Та зефір він точно вподобає.

До вечора все це пропало. Хлопці тішилися й уявляли, як лоп їсть зефір із трав’яним чаєм та читає їхнє послання, розтягнувши величезний аркуш, мов шпалеру.

— І що вони там постійно шепочуться? — не могли второпати Дмитрик з Михасиком. — Після того, як Сашко у яму провалився, просто найкращі друзі стали. 

— Я думаю, Сашка забрали та підмінили іншопланетяни. Не могла людина сама так змінитися! Таке буває, я у фільмі бачив, — пояснював Дмитрик.

— Та ні, дурниці. Артем просто щось про нього знає. Щось таке, що іншим не треба знати, — припустив Михайлик. — От він Сашка тим і шантажує, каже: «Як не будеш нормальною людиною, всім повідомлю про сам знаєш що!». Я теж у фільмі бачив.

Сашко направду дуже змінився; наче іншою людиною став після перебування у чарівному лісі. Тільки зрідка вилазила його свинська поведінка. Здебільшого ж він був стриманий та навіть ввічливий. А головне — дуже добре на рослинах почав знатися, мовби розуміти їх умів. Книжки про рослини взявся читати, і завжди суворо стежив, щоби ніхто сміття не викидав абиде.

Артему подобався новий Сашко. Утім, спостерігаючи за ним, хлопець зрозумів, що насправді Сашко не стільки змінився, скільки просто відкрився. Наважився відкритися. Він у душі був доброю людиною. Навіть дуже доброю, але раніше показувати це не хотів аж ніяк, бо якщо виглядатимеш добрим, ласкавим — усі бачитимуть у тобі слабака. Так він собі міркував. І щодуху намагався виглядати сильнішим і грубішим. А про рослини там всілякі він і не знав, і не хотів знати. Аж тут йому очі відкрилися, нові знання і розуміння прийшли! Він дізнався, що кожен маленький паросток — то велике диво. Він сам побував насіниною. Ох, і не проста то робота! А потім висаджував насіння в землю, коли допомагав Лоті Лопу, спостерігав, як воно проростає, росте і тягнеться до неба. От де справжня сила! У маленькому паростку, ніжному, але цілеспрямованому, точніше сонцеспрямованому. У манюсінькому лопові, який здатен посадити та викохати величезний сад. І в кожній людині є своя особлива сила!

Артем і Сашко кожного дня зустрічалися або хоча б зідзвонювалися телефоном. Постійно згадували свою подорож у чарівний ліс. Хлопці тільки між собою могли про це говорити, і це дуже зміцнювало їхню дружбу. Спогади віддалялися у часі, ставали схожими на сон і, напевно, потроху забулися б як сон, якби Артем і Сашко не спілкувалися про них час від часу, не розповідали якихось іще недоговорених деталей.

Хлопці частенько сміялися, пригадуючи Сашка, сплетеного чарівною рослиною, із теплом говорили про лопів, бігали, махаючи руками як пугачі, дивилися на небо та вгадували, на що схожі хмари.

Артем розказував другові про хмаркове місто, і той шкодував, що сам там не був.

— Може, ще побуваєш, — заспокоював друга хлопець.

А Сашко розповідав про гостювання у пані Гниль, про Лоті Лопа та його сад. Артем сумно всміхався і зітхав, адже так хотілося побачити, що там повиростало з насінин.

Смарагдовий ґудзик став для Артема справжнім талісманом і завжди був при ньому. Коли хлопця спіткали якісь складності, він занурював руку у кишеню, і разом із прохолодою скла у кулаку відчував підтримку Топі Лопа, намагався уявити, що сказав би цей маленький мудрий людинознавець у цій ситуації. 

У моменти, коли Артемові робилося страшно (наприклад, треба було виступити біля дошки перед усім класом або піти до темної кімнати), він дивився на свою долоню і згадував маленьку сіру грудку з відростками. «Ні, — казав хлопець сам собі, стискаючу уявну грудку у кулаці, — він не буде мною верховодити! І проростати я йому не дам!». Це завжди діяло.

Коли траплялися якісь складні завдання, що здавалися не до снаги — ну, наприклад, нова незрозуміла тема з математики чи прибирання у кімнаті, — Артем згадував Лоті Лопа: «Маленький пухнастий лоп сміливо взявся змінити величезні володіння пані Гниль, а я хіба не впораюся? Просто треба поволі розбиратися, наче копати маленькою ложечкою із сільнички». Ось так той чарівний світ існував десь поряд і допомагав, хоч більше і не був видимим.

Артем і Сашко все обмірковували, що б такого вигадати, на допомогу лопам. Ясна річ, перш за все вони почали стежити за екологічним порядком у себе вдома: ощадливо ставилися до води та електричного струму, сортували сміття, здавали батарейки у пункти, де їх правильно знищують, уникали придбання пластикових та непотрібних речей тощо. Але їм хотілося приносити більше користі, тож вони започаткували організацію під назвою «Смарагдовий ґудзик», а самі стали називатися помічниками лопів. Спочатку ця організація складалася з них двох. Потім долучився Артемів тато. У нього був друг художник, що займається вітражами. Він зробив для хлопців з десяток копій смарагдового ґудзика. Хлопці по одному такому пришили собі на одяг і з гордістю носили.

У школі вони започаткували настінну газету, де розповідали, що треба робити, щоби жити лопно. Директорка школи підтримала цю організацію і допомогла видрукувати листівки з інформацією, організовувати озеленення пришкільної території, а потім офіційно стала членом організації та сама почала носити зелений скляний ґудзик.

— Добре, що ви вигадали історію про маленьких зелених істот, що допомагають рослинам міста, — говорила директорка. — Так і серед наймолодших учнів школи можна пробудити екологічну свідомість…

Хлопці не стали наполягати на тому, що вони нічого не вигадували, що це — чистісінька правда. Бо такі вони — дорослі. Що з ними вдієш? Їм складно буває щось пояснити чи довести. У лопів дійсно нелегко повірити, але ж це не заважає їм допомагати, чи не так?

Роботи для помічників лопів було повно, й хлопці сподівалися розширювати свою організацію, долучаючи до неї друзів друзів та друзів друзів друзів. І бажано, щоб серед цих друзів було якнайбільше дорослих. Бо хоч маленька людина і здатна багато чого зробити для покращання світу, але більша людина може більше.

Якось вони з батьками разом пішли до зоопарку, а там попросили собі по дві різнокольорові кульки та ще повітрянокулькових коників.

Залишили собі коників та ще по одній кульці. Артем собі зелену вибрав, а Сашко — оранжеву. А синю і червону кульки хлопці зв’язали вузликом та відпустили у небо. Хай і хмарчикам буде радість!