«Смарагдовий ґудзик або пригоди зненацька», повість

Анна Ходко

Цей сонячний день був остаточно зіпсований для Артема… Хоча починався пречудово.

Сьогодні у їхньому парку відбулося відкриття щорічних літніх атракціонів. Артем із татом, звичайно, пішли туди. Було так весело! Вони спробували майже всі гойдалки, атракціони та ігри, їли морозиво і цукрову вату. І тато купив Артемчикові три пречудові повітряні кульки та ще й червоного повітряно-кулькового коника. Хлопчик відчував справжнє піднесення! Він сам був наче повітряна кулька, щільно наповнена радістю і готова в будь-яку мить здійнятися та полетіти чи вибухнути від щастя.

Додому вони поверталися пішки. Артему було так приємно відчувати татову теплу долоню своєю рукою, щебетати про всяку всячину і слухати про улюблені атракціони загадкового «нашого дитинства». Так весело було підлаштовуватися під татову ходу, крокувати з ним у ногу! Але часто крок збивався, бо іноді на татів один крок Артему доводилося робити два своїх. І тоді кілька кроків треба було підбігати і знову ловити момент, щоб виставити вперед праву ногу саме тоді, коли тато ступає правою. І це чомусь теж було дуже радісно!

Підходячи до свого будинку, Артем помітив, що на ігровому майданчику є хтось із друзів, і відчув непоборне бажання похвалитися своїми кульками та самим фактом прогулянки до парку атракціонів. Вони ж точно ще там не побували!

Хлопець попросився у тата погуляти трошки й дістав дозвіл.

— О-о-о! Які гарні! Ти у парку був! — здогадалися одразу хлопці, побачивши кульки в руках друга.

— А ми завтра збираємося, — похвалився Дмитрик.

— А ми у наступні вихідні підемо, — не відставав від нього Михасик.

Але, ясна річ, це буде вже зовсім не те, бо саме Артем побачив все першим і з великим задоволенням почав розповідати друзям, де саме він був і що саме спробував.

Зненацька боковим зором Артем помітив, як щось стрімголов несеться на нього, і подумав: «Тільки б не Сашко».

Але це був Сашко. Він здалеку вгледів кульки й зараз біг, волаючи: «Гей, мали-и-и-й! Да-а-ай погра-а-атися!».

Артем завжди недолюблював Сашка. Той дуже грубо обходився з усіма, особливо з меншими, частенько штовхався, дражнився та глузував з усіх. А слова «Дякую», «Будь ласка» та «Вибач», здається, були геть йому невідомі.

Цей грубіян був вже зовсім близько. І Артем метнувся в бік та побіг з майданчика, хоч і розумів, що такий відчайдушний крок був абсолютно безглуздим, адже переслідувач старший, міцніший та швидше бігає.

І от Артем перечіпляється, старається схопитися руками за повітря й ефектно падає долілиць у траву. Перевернувшись на спину, він бачить як його чудові кульки, знак їхньої з татом прекрасної прогулянки, невпинно віддаляються, здіймаючись у небо. Ще й привабливо світяться сонячному промінні різними кольорами, наче коштовні камінчики у лазуровій оправі.

Відчай сповнив груди хлопця і от-от збирався вирватися криком. Ледь вдалося його втримати. А тут ще Сашко стоїть, сміється:

— Ну ти і кульбіт вичудив!! Ха-ха! Зараз малий заплаче!

Артем встав, суворо глянув на Сашка та на переляканих спочутливих друзів за його спиною і, не сказавши ні слова, побіг до спортивного майданчика, щоби сховатися за рогом його паркану.

Сидить тепер Артем під парканом, сердиться на себе за лякливість і невпевненість, нервово рве траву та думає, що сьогоднішній день остаточно зіпсовано. Додому йти поки не хочеться, бо знову доведеться проходити повз ігровий майданчик. А там Сашко застряг. Нема бажання його насмішки вислуховувати. Взагалі-то, і співчуття друзів — також.

Від нудьги засунув він руку у кишеню з надією знайти там хоч щось більш-менш цікаве. У правій кишені нічого. У лівій… ой, що це? «Це ж смарагдовий ґудзик!» — зрадів хлопчик.

Це був старий скляний ґудзик прямокутної форми. Просто колір його був такий, який в уявлені Артема мають смарагди. От він і назвав його смарагдовим. Знайшовся він у старій шкатулці під час «археологічних розкопок» у бабусиному комоді.

Бабусин комод стоїть у спальні батьків. Це була річ ще маминої бабусі. Він зовсім не вписується в інтер’єр кімнати, але мама його дуже цінує як старовинну річ і пам’ять. Тому наполягала лишити його навіть після ремонту.

Давно Артемчик хотів забратися у його нижню шухляду, де лежав «мотлох» (як називав його тато) або «раритети» (як називала його мама).

Найменш цікавою річчю там була гарна картонна коробка, де лежали листи та підписані листівки. Була ще одна коробка — з фотографіями. Тут  цікавіше покопатися. Здебільшого це чорно-білі світлини. Люди на них наче й звичайні, але в той самий час якісь інші, з чудернацькими зачісками, із зосередженими поглядами і стриманими усмішками, а іноді й зовсім неусміхнені. Довго розглядав Артем насуплену дівчинку у віночку, в обличчі якої він ледь впізнав риси своєї бабусі. А навіщо мама одягла цю дивну сукню із білим мереживним комірцем, застібнуту під саме горло, та ще й зачіску таку зробила? І хто підписав цю світлину «Марфі 18 років», коли маму звати Анна? І чому на цій шкільній фотографії учні такі серйозні та дорослі, як вчителі?..

Були у шухлядці ще порцелянові статуетки, декілька старезних книжок, лупа у футлярі, стара срібна цукорниця і шкатулка з ґудзиками.

Саме ця шкатулка привернула найбільше уваги юного «археолога». Він розглядав кожен ґудзик, складав їх у купки за розмірами й дивувався їхньому різноманіттю. Там був навіть ґудзик у вигляді маленької ажурної кульки, сплетеної із металевих ниточок, які утворювали гарний візерунок. А в середині цієї кульки — дзеркальний шматочок, що змушував її виблискувати. Не ґудзик, а справжня коштовність! Як багато уваги люди раніше приділяли таким дрібничкам!

А ось — два зелених скляних прямокутних. Незвичайні та гарні! Цікаво, на якому вбранні вони могли бути? А ще цікаво, як виглядатиме світ, якщо подивитися на нього крізь такий ґудзик у сонячний день? Саме це Артем і вирішив перевірити.

Так ґудзик і виявився забутим у його кишені.

 

Лопи

«Яка своєчасна знахідка! Як гарно сяє зеленим на сонці!» — думав Артем, розглядаючи смарагдовий ґудзик, і підніс його до лівого ока, примруживши праве.

Треба сказати, хлопець був допитливим, любив всілякі досліди та спостереження. Хоча б раз на тиждень, у вихідні, вони з батьками влаштовували якусь «веселу науку», як називав це тато: цікаві експерименти, дослідницькі вилазки у ліс, перегляди наукових передач, обговорення різноманітних «Чому?». А у Артема завжди було багато різних «Чому?». Хоч у школі навчався він не дуже добре, без натхнення, одначе натхненно робив власні дослідження і відкриття. Він був жвавий і непосидющий, часом не міг припинити підстрибувати та розмахувати в різні боки руками й ногами, але був здатен годину просидіти на одному місці, досліджуючи, наприклад, як різні речовини розчиняються у воді: фарба, дріжджі, сіль, сода, шматочок маминої помади... Остання, як виявилося,  розчиняється погано, а у процесі розчинення ще й спричиняє мамин гнів. Краще не пробуйте.

От і зараз Артем сидів на траві та захоплено роздивлявся все навкруги крізь зелений скляний ґудзик, який дивовижно змінював звичний довколишній світ. Майже забув вже про втрачені кульки.

— Яка краса! Все стало зеленим: небо, будинок, асфальт, трава...

Раптом, хлопцеві здалося, що у траві щось поворухнулося. Артем забрав ґудзика, щоб краще придивитися. Та ні, нікого нема. Став знову дивитися крізь ґудзик — знову хтось метнувся.

Не відводячи ґудзика від обличчя, Артем сперся на руку і нахилився до самої трави, вглядаючись якомога уважніше. І тут він помітив маленьку, пухнасту істоту на тоненьких ніжках, з тоненькими лапками і досить довгим хвостиком, на кінці якого бовтався манюсінький пухнастий помпончик. На зріст ця істота трохи більша від Артемового мізинця. Хутро її зеленого кольору — такого, що його ледве можна було розгледіти у траві.

Від здивування хлопчик аж закляк. А потім промовив, не відводячи погляду:

— Цього не може бути! Схоже, я на сонці перегрівся, і це мені ввижається!

— Точно! Я тобі привидівся! Такого не буває, — коротко сказала істота. — Бувай!

Істота надумала пірнути у високу траву і зникнути, поки приголомшений Артем збирається з думками.

Те, що його знахідка вміла говорити, вразило хлопця ще більше, але й змусило діяти. Він виконав різкий випад рукою і перегородив долонею шлях утікачеві. М’якенька грудка злегка вдарилася в долонь і заверещала:

— Гей ти! Легше! Ти ледь мене не прибив своєю рукою!

— Ти хто? — розгублено спитав Артем.

— Ти мене взагалі не повинен був бачити! І я не збираюся з тобою розмовляти!

— Але я бачу тебе! І, до речі, можу схопити у жменю, якщо не надумаєш все-таки подружитися.

— От ви, люди, так завжди — схопити, придушити, розчавити… Саме через це ми й не показуємося вам, переховуємося. І взагалі, захистилися чарівним пилком, щоб ви нас не могли ні чути, ні бачити...Чекай, а як ти мене чуєш? І як ти мене помітив?

— Я побачив тебе крізь мій ґудзик, хоча і сам не розумію, як це виходить.

— Чарівний ґудзик? Ти володієш магією?

— Та ну, якою магією! Я в магію і чарівні предмети не вірю. Я звичайний хлопець, живу у тому будинку. Звати мене Артем. А ти де живеш? І хто ти?

— Я лоп. Топі Лоп. Живу я просто тут. Мій будиночок тут, у траві під цим парканом.

— Де?

— Та ось тут. Ми, лопи, будуємо наші хатки так, що більша їхня частина є під землею, і лише дах і маленьке віконце будуються над поверхнею. Таким чином наші помешкання дуже складно помітити. А в своїй хатці я придумав віконечко просто у даху. Взяв скельце від пляшки та вставив його в дах. І тепер вдень у мене в кімнаті більше світла, а вночі я можу дивитися на небо, не виходячи з хатки. Класно придумав? Тепер це стало дуже модним серед лопів. Усі просять мене зробити в їхніх хатках таке саме. Я тепер, крім основної роботи, маю ще й дахи будувати.

— У людей це теж досить модно. А яка у тебе основна робота?

— Я роблю те, що й усі лопи. Ми маємо допомагати рослинам вижити у складних умовах міста. Наприклад, лікуємо зламані гілки, оживляємо стоптану траву, висаджуємо нову. Крім того, на жаль, доводиться витрачати багато часу на прибирання та сортування розкиданого сміття.

— А чому ж ви це робите?

— Тому, що сміття отруює ґрунт, а значить і рослини. А ми дуже любимо їх, і наш обов’язок — піклуватися про них. Рослини, до речі, надзвичайно важливі для міста, адже вони виробляють кисень, яким дихають і люди, і тварини, і лопи.

— Це я знаю, — задоволено промовив Артем.

— Ви, люди, все знаєте… — неочікувано сердито огризнувся Топі Лоп. — Тоді чому ж більшість людей кожного дня робить те, що псує природу, а мало хто чинить для неї щось корисне? Як ви могли забути, що природа є найважливішою?! Ми ж усі — її частинки. Як листочки єдиного великого дерева! А ви її «довкіллям» називаєте! Наче вона просто те, що довкола вас. Думаєте, що весь світ навколо вас крутиться та існує для вашої зручності…

Артем мовчав. Взагалі-то, це, наче, добре, коли довкола все зручне. Але зі слів лопа стало ясно, що це якась суто людська хибна думка, і хлопець вирішив її не допускати. Тож він не знав, що відповісти, а сам тільки й міркував, чи лопи часом не кусаються, коли розгніваються. Цей маленький милий пухнастик виявився таким серйозним! Ну як справжнісінький дорослий!

Топі Лоп, не дочекавшись відповіді, із запалом продовжив:

— Я людей добре знаю! Я відомий серед лопів людознавець. Ви одноразових речей напридумували! Дбаєте тільки про те, щоб вам зручно було. А лопам тепер доводиться витягати із землі отруйні поліетиленові пакети та пластикові пляшки та ще отрутніші батарейки, замість того, щоб садити нові рослини.

— Ага! Розкажи, що ви ще робите, — прозвучало з паркану. Артем глянув туди, але на паркані нікого не було.

— Хто це сказав? — розгублено спитав хлопець.

— Мовчи, балакуча пташко! — відповів лоп комусь, дивлячись на паркан. — Втручатися у чужу розмову не виховано!

— А чого ж ти не розповідаєш про все, що ви робите? Це нечесно!

Артем не міг зрозуміти, з ким розмовляє Топі Лоп. І тут йому спало на думку спробувати скористатися ґудзиком.

Він підніс його до обличчя і побачив на паркані чудернацьку пташку, вдвічі більшу за горобця, з різнокольоровим пір’ям та дуже довгим дзьобом.

— Це пташка-говорушка, — сказав лоп, зрозумівши, що хлопець побачив їхнього нового співбесідника.

— Так, це я. І твоєму другові, мабуть, буде цікаво дізнатися, що вночі ти з іншими лопами …

— Мовчи, приставуча балакучко! — нервувався лоп.

— … роз-кла-да-єш цвя-хи на до-ро-гах, — промовила наполеглива пташка.

— Що ти робиш? Навіщо?! — здивувався Артем.

— Ми розкладаємо цвяхи, щоб автівки не могли їздити, — присоромлено, понурившись, прошепотів Топі Лоп, а через мить уже став схвильовано й обурено виправдовуватися. — А що? Може, це і не найкраща ідея, але ти знаєш, як автівки забруднюють повітря? А їх тепер щодня на дорозі їздить стільки, що рослини просто не встигають очищувати його. Автівок стає більше, а рослин менше!

— Ви що, дурні? Так не можна! Ти ж псуєш машину, — настала Артемова черга сердитися.

— А як вона псує повітря!

— А якщо людині треба у важливих справах і вона поспішає? От ми з місяць тому не змогли на вихідних у село до бабусі поїхати, бо колесо пробили. То це твоя робота була?! — суворо проговорив Артем. — Тим більше, що ти можеш пробити колесо й електричній автівці, яка зовсім не забруднює середовище, і велосипеду…

Лоп знову понурився, бо йому стало соромно.

Несподівано пташка-говорушка, яка, виявилося, вже встигла кудись злітати й повернутися, загомоніла мов скажена:

— Ви маєте йти до Чатуна! Терміново! Ви маєте йти до Чатуна! Хлопчик має побачитися з Чатуном!

— О! Вже доповіла! І як ти це встигаєш? До речі, якщо що, я зовсім не винен. Я себе нічим не виказував. Він сам мене якось побачив.

— Вибачте, друзі! Приємно було би познайомитися з Чатуном, але я маю вже йти додому, — промовив Артем, встаючи з трави.

В цю мить пташка різко підлетіла до хлопця і зависла у повітрі просто перед його обличчям, а тоді, дивлячись просто йому в очі, уривисто сказала:

— Я б не радила відмовлятися від запрошення. Ця зустріч має відбутися рано чи пізно. І для вас буде краще, якщо рано.

— Не переймайся, — сказав лоп. — Я піду з тобою. Повір: нічого страшного не буде. Чатуну просто важливо зрозуміти, чому ти нас бачиш.

Артему і самому було б дуже цікаво про це дізнатися.

Хлопчик нахилився і взяв лопа. Його пухнасте хутро приємно лоскотало долоню.

— Я покладу тебе у кишеню свого жилета. Ти не проти?

Топі Лоп хитнув головою.

Кишеня ця завжди Артему не подобалася — маленька, абсолютно непрактична. А от дрібному лопу вона пасувала якнайкраще.

— І куди нам треба йти? — спитав Артем, крокуючи за пташкою.

— До гаражів. Знаєш, там є велике розлоге дерево, що дуже гарно цвіте рожевим навесні?

— А-а-а, знаю. Уявляєш, коли я був малий, ми прогулювалися по тій доріжці з мамою, і здалеку мені здалося, що там випав зефірковий сніг! Ха-ха! Це ж треба таке вигадати! Я навіть кинувся скуштувати зефір, аж потім зрозумів, що то рожеві пелюстки густо нападали на землю під деревом, а не сніг. Я був тоді навіть розчарований, коли збагнув, що зефіркового снігу не може бути.

— Ще і як може! — буркнув Топі Лоп. — І буває... коли у хмарчиків вибухає фабрика з виробництва зефіру.

— У кого що вибухає? — здивувався хлопець.

— Мовчи, балакучий лопе! — каркнула пташка, різко підлетівши до жилетної кишені. — У нас немає причин довіряти йому! А ти ладен вже всі наші таємниці розпатякати!

Вони притихли і крокували далі. Задля забави Артем взяв ґудзик, крізь нього подивився на доріжку, траву вздовж неї й аж підстрибнув із подиву: скрізь копирсалися й вовтузилися маленькі зелені створіння — лопи. Були ще й інші, трохи більші. Їхнє тіло скидалося на пружину, а голова розширювалася догори. Вони скакали з гілок дерев і застрибували назад. Ці малюки були досить сильні. Кожен із них здатен був переносити лопа на своїй голові та навіть переправити його на гілки дерев.

Робота кипіла! Там пружинка, невисоко підстрибуючи, транспортувала кущик трави, тут — переносила маленькі трав’яні мішечки, обережно підтримуючи їх рукою. Інші, стискаючи і різко розправляючи свою пружинку, скакали аж на гілки і звідти викидали з маківки непотріб у смітник, що стояв під деревом, а далі одним бадьорим стрибком спускалися вниз за новим вантажем.

Артем дивився то крізь ґудзик, то без нього. І його дивувала зміна, яка відбувається при цьому. Без ґудзика хлопець бачив ґрунтову доріжку, що простягалася між сектором приватних будинків і гаражами. Будинки були повернуті до неї торцями, наче геть не цікавилися її існуванням. Гаражі теж від неї відвернулися: можна було бачити тільки їхні глухі задні стіни. Це було досить тихе і безлюдне місце — таке, яким хлопець його знав і звик бачити.

Коли ж Артем дивився крізь зелений фільтр ґудзика, його поглядові відкривалася неймовірна картина, сповнена життя і руху. У кожному закуточку цієї досить непривабливої місцини працювали маленькі істоти, які дуже старалися зробити її кращою. Там лопи доглядали зламану гілку дерева — змащували пошкоджене місце якоюсь речовиною, яку носили у маленьких зроблених із листя торбах на ремінцях із травинок, а потім перев’язували місце зламу сплетеною із трави стрічкою. Тут група лопів розбризкувала якусь рідину на стоптану траву. Трохи далі — під деревом — ці маленькі трудівники засаджували кущиками пустий клапоть землі. Поряд четверо лопів закопували бананову шкірку. Інша четвірка несла до смітника пусту пластикову пляшку. Всюди стрибали невгамовні пружинки. «Невже ми постійно не бачимо так багато навколо себе?» — питав себе Артем. Він помітив, що після кожного використання смарагдового ґудзика бачив усе більше і більше самостійно, без фільтру, наче очі його тренувалися сприймати чарівну складову довкілля.

— І таке відбувається по всьому місту?

— Так, — підтвердив лоп.

— Вони такі маленькі, але завзяті, беруться за досить складну роботу.

— Так, нам доводиться багато працювати. І ми могли б зробити більше, якби були завбільшки з людину. Але тоді нам було б складніше ховатися.

— А ці от пружинки — як вони звуться? — спитав зацікавлений хлопець.

— Це стрибульки — головні наші помічники, — відповів Топі Лоп.

— А чим лопи змащують гілки та поливають траву?

— Це живильник — приготована за особливим старовинним рецептом рідина, цілюща для рослин. Для гілок вона густіша. А якщо хочуть злегка збризнути, трошки підбадьорити траву, то беруть ріденький живильник.

Тим часом вони дійшли до дерева. Стояло воно ліворуч, де будинок трохи відступив від дороги й утворилася галявинка. І під деревом, і під сітчастим парканом гаражів, і скільки було видно вздовж дороги та вулички — всюди працювали маленькі рятівники рослин. З гілок дерева звисали довгі трав’яні драбинки, по яких лопи без упину рухалися вгору-вниз.

Поки Артем зацікавлено роззирався довкола, пташка-говорушка полетіла до дерева і пірнула у його листя. Через хвилину вона вилетіла звідти, і після цього між листям з’явився дехто.

Це був великий птах, схожий на пугача із зеленуватим пір’ям. Коли він розправив крила, Артему здалося, що вони більше схожі на велике листя, ніж на звичайні пташині крила. Очі у пугача були величезні навіть як на птаха із родини совоподібних, і постійно рухалися. Хлопець збагнув, що це й був Чатун.

Лопи та стрибульки, які працювали довкола, припинили свою роботу, почали бурмотіти та гомоніти, мабуть, обговорюючи те, що відбувається.

— Не бубо-бубоніть! — суворо наказав пугач. І всі стихли, тільки зрідка перешіптуючись поміж собою.

— Отже, хлопче, ви нас бачите? — без вступу і зайвих привітань почав говорити птах.

— Бачу.

— Ви вмієте чаклувати? — продовжив він допит.

— Та не вмію я чаклувати! І у чаклунство різне там не вірю! — сказав малий трохи роздратовано, — Я навіть не зовсім вірю, що ви існуєте...

Тут почувся вигук подиву і незадоволений шепіт.

— Ми існуємо! — суворо відрізав пугач. — Справжні та живі. Чаклунство використано тільки для того, щоб люди не могли нас побачити. І я хотів би знати, як ви обійшли цей магічний захист.

— Я теж хотів би знати… Тобто, я знаю, що я вперше побачив лопа через свій скляний ґудзик. І ще хвилин десять тому я нікого з вас не міг бачити без нього.

— Ґудзик? Дивно! Я маю подивитися на нього.

Артем підійшов ближче до дерева. Він простяг ґудзика Чатунові, намагаючись не виказувати страху. Птах витягнув пазуристу лапу, також вкриту чи то зеленим пір’ям, чи то листочками. Ґудзик засвітився у його лапі смарагдовим сяйвом. Очі пугача ще розширилися, він нахилився до цього світла, щоб краще розгледіти.

— Неймовірно! Чарівний кристал! Де ви взяли його?

— Чарівний кристал? Його я ніде не брав. Я просто взяв один із ґудзиків у бабусиній шкатулці в комоді…

— Ваш ґудзик зроблений не зі скла, а із чарівного кристала, викраденого дуже багато років тому пугу-пугу-поганою людиною, яка таємно пробралася у наш світ. Тепер вам треба піти до чарівного озера і повернути його. Точніше, вам треба зустрітися з Мудруном, а він вже скаже, як і що робити.

— Я… я, е-е-е… знаєте, не можу…

— Жодних «ні» й «але»! — майже прошипів Чатун, — І ніхто замість вас не зможе це виконати. Топі Лоп, ти будеш супроводжувати людину.

— Та я… У мене справ багато!.. У мене сонечко негодоване.

Пугач нахилив голову і неймовірно витягнув шию аж до Артемової кишені, щоб подивитися лопові просто в очі:

— Можливо, ти не відчув всієї серйозності ситуації? Я не питав тебе, чи можеш ти, чи хочеш! Я сказав, що ти супроводжуватимеш.

— Вибачте, — промимрив Топі Лоп. Після цього Артем не наважився більше пручатися.

Чатун знову сів на гілку як звичайний пугач.

— Щоб зайти у чарівний ліс, вам доведеться залізти на дерево і зістрибнути з того боку гілки. А далі йдіть до озера. Є питання до мене?

Ох, в Артема було стільки питань, що годі перерахувати! Вони крутилися в голові, поспішали, залазили одне на одне, перемішувалися, і над усіма постійно вистрибувало питання «Як таке може бути?».

— Ні, — нарешті відповів хлопчик, бо пауза затягнулася, а навести лад у купі питань так і не вдалося.

Чатун миттєво зник у листі.

— Постав мене, будь ласка, на землю. Я маю побачитися з друзями, — промовив Топі Лоп, завовтузившись у кишені.

Артем дістав лопа, сів навприсядки та опустив його на землю. Тієї ж миті до них підбігла група лопів.

— Познайомся, це мої друзі: Лолі Лоп, Кокі Лоп, Рокі Лоп і Зурі Лоп.

— Дуже приємно, — нахиливши голову, чемно промовив Артем. — А у кожного лопа подвійне ім’я? І, схоже, друга частина імені у всіх однакова. Це так?

— Так. Друга чистина — на кшталт вашого прізвища. Тільки вона постійно використовується і вказує на те, хто його носій є. Ну, це якби всі люди мали прізвище Людина — от ти був би Артем Людина. І всі, навіть друзі, не лінуючись, називали би тебе так. Твій друг був би Сашко Людина.

— А про Сашка ти звідки знаєш?

— Ну, ти, коли біля мого будиночку сів, ще довго бурмотів про того Сашка.

— Він мені не друг. І взагалі, йому краще пасувало би прізвище Зла Дика Мавпа, а не Людина. І я би не лінувався його так називати.

Топі Лоп знизав плечима і знову звернувся до друзів:

— Будь ласка, вигулюйте моє сонечко, а, може, хтось схоче забрати його до себе пожити, бо він дуже спілкуватися любить і не терпить лишатися самотою надовго. Стежте, щоб він добре їв під час прогулянки…

— Не хвилюйся, — сказав Лолі Лоп. — Ти, головне, будь обережний там. І скоріше повертайся.

Так Артем дізнався, що у лопів бувають домашні улюбленці — наприклад, сонечка, — про яких вони дуже піклуються. А також те, що «Там» може бути щось небезпечне, через що треба бути обережним. І якщо перше було дуже милим, друге — насторожувало!

— Вдалої подорожі! — сказали всі четверо разом.

— Дякую вам, друзі, — сказав Топі Лоп, а потім повернувся до Артема й урочисто промовив: — Тепер мусимо йти.

Щойно вони рушили до дерева, всі знову зайнялись своїми справами.