«Свідки історії»

Василь Портяк

ДО ЧИТАННЯ ПРОСЯТЬСЯ МЕМУАРИ

"...Сатана каиновой злобы, кровожадности и самого дикого самоуправства дохнул на Россию именно в те дни, когда были провозглашены братство, равенство и свобода. Тогда сразу наступило исступление, острое умопомешательство".

"Під обухом справді таки довелось пережити довгих, як вічність, і страшних, мов темна ніч, отих три тижні, з 26 січня почавши. Кожен день приносив нові знущання, кожен день промовляв, що нема краю мстивій лютості нікчемних людей, кожен день нагадував про руїну найкращих надій, кожен день давав свідоцтво безкрайньому вбожеству одного табору й так само безмежній полохливості другого..."

Коли змушений другий тиждень не виходити з дому, чомусь до читання просяться мемуари, щоденники... Мабуть, підсвідоме - щоб показати собі самому мізерність переживань дискомфорту в порівнянні зі справжніми випробуваннями.
Перша цитата – з щоденникових записів Івана Буніна, які ввійшли до книги "Окаянные дни". Друга - з книги Сергія Єфремова «Під обухом. Більшовики в Києві» (1918 рік).
Бунін писав свої щоденники й під час окупації більшовиками Одеси, де тоді жив перед еміграцією. Чим це могло обернутися, свідчить приклад з Єфремовим: його щоденники потрапили чекістам до рук і стали одним з головних пунктів звинувачення. Звичайно, інакше й бути не могло бодай при одному такому записі: "Вимагають, щоб я заявив про свою прихильність до радянської влади... А не діждуть!"

Це трагедія всіх націй імперії, вже нової - викинуто, в кращому разі, або знищено все краще, все мисляче. І непоступливе. Розповідають, коли почали вселяти в "буржуйські" квартири пролетаріат, перетворюючи їх у комуналки, Зінаїді Гіппіус хтось сказав: "Слыхали? Блоков тоже уплотнили. Подселили им..." Гіппіус зреагувала миттєво: "Неужели двенадцать?"

С. Єфремов: "Чого ждати від "лакеїв в "золотій оздобі" чи без неї - все одно. Так було, так є, так буде, поки не видохне рабське покоління на нашій землі, бо на зміну йдуть не просто вже дикуни, для яких питання моралі, честі, совісті, - нехай навіть примітивних - цілком порожні звуки..."

І Бунін: "Закрою глаза и все вижу как живого: ленты сзади матросской бескозырки, штаны с огромными раструбами, на ногах бальные туфельки от Вейса, зубы крепко сжаты, играет желваками челюстей... Вовек теперь не забуду, в могиле буду переворачиваться!"

Обидва записують, як означив це Єфремов, новітній фольклор, характерні бувальщини.
І. Бунін: "Рассказывают, что Фельдман говорил речь каким-то крестьянским "депутатам”
- Товарищи, скоро во всем свете будет власть советов!
И вдруг голос из толпы депутатов:
- Сего не буде! 
Фельдман яростно:
- Это почему?
- Жидив не хвате!"

До речі, щодо "жидив". Ось Бунінове свідчення про ціну приписування українцям-самостійникам усіх погромів:
"Еврейский погром на Большом Фонтане, учиненный одесскими красноармейцами. Были Овсянико-Куликовский и писатель Кипен. Рассказывали подробности. На Б. Фонтане убито 14 комиссаров и человек 30 простых евреев. Разгромлено много лавочек. Врывались ночью, стаскивали с кроватей и убивали кого попало. Люди бежали в степь, бросались в море, а за ними гонялись и стреляли, - шла настоящая охота. Кипен спасся случайно, - ночевал, по счастью, не дома, а в санатории "Белый цветок". На рассвете туда нагрянул отряд красноармейцев.- "Есть тут жиды?" - спрашивают у сторожа.- "Нет, нету". - "Побожись!" - Сторож побожился, и красноармейцы поехали дальше.
Убит Моисей Гутман, биндюжник, прошлой осенью перевозивший нас с дачи, очень милый человек".

А тут його ж спостереження з нищівним коментарем: "Напечатан новый список расстрелянных - "в порядке проведения в жизнь красного террора" - и затем статейка:
"Весело и радостно в клубе имени товарища Троцкого. Большой зал бывшего Гарнизонного Собрания, где раньше ютилась свора генералов, сейчас переполнен красноармейцами. Особенно удачен был последний концерт. Сначала исполнен был "Интернационал", затем товарищ Кронкарди, вызывая интерес и удовольствие слушателей, подражал лаю собаки, визгу цыпленка, пению соловья и других животных, вплоть до пресловутой свиньи..."
"Визг" цыпленка и "пение соловья и прочих животных" - которые, оказывается, тоже все "вплоть" до свиньи поют,- этого, думаю, сам дьявол не сочинил бы. Почему только свинья "пресловутая" и перед подражанием ей исполняют "Интернационал"?

Наприкінці 1928-го, відчуваючи, що влада розправиться з ним, Сергій Єфремов написав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне».
А 21 липня 1929-го: "Знов доводиться працювати так, що розпочавши роботу, не знаєш, чи пощастить її закінчити. Пам'ятаю рік 1922, коли кожного дня могли схопити й вислати. Тепер ще гірше. Вітчизна, певна річ, оддячить за працю"
До арешту залишалося 9 днів. І 10 років до смерті.

 

ПАТРІАРХ


Життя його склададалося непросто.
Зі спогадів односельця, члена ОУН-УПА, політв’язня Петра Підлетейчука: “Першими членами ОУН в селі були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках”. Василеві Романюку тоді йшов вісімнадцятий рік.
У липні 1944 року його заарештовують. “Моє дитинство було настільки пролетарським і архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш в ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. І от мене, сина селян-бідняків, що не мав на той час навіть середньої освіти, не був ознайомлений зовсім з радянським законом, арештовують 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста", - писав він пізніше.
Суд відміряв юнакові 10 років каторги. Через “антирадянську” діяльність, а фактично через правдиві розповіді в’язням про безчинства, які творила радянська влада на західноукраїнських землях і, зокрема, з його родиною, та за заклики до непокори та опору комуністичному режимові, проти Василя Романюка було знову відкрите судове провадження. Прокурор вимагав розстрілу, але суд "лише" додав ще 10 років ув'язнення.
Не без впливу ув’язненого духовенства Василь Романюк повністю простудіював Біблію, перечитав таємно багато релігійної літератури, яку вберегли духовні отці. Перебуваючи у концтабірних умовах, Романюк приймає доленосне рішення: на волі стати священиком. 
Після довгих митарств по звільненню 1964 року таки висвячений, а коли став парохом у Хімчині на Косівщині, був кісткою в горлі для місцевого партійного начальства. Досить лише того, що в отця гостювали Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий та інші дисиденти. Тому 1972 року, цілком прогнозовано, знову опинився на лаві підсудних.
Далі була участь у заснуванні Гельсінської спілки, півторарічне, невдовзі після виходу на волю, перебування за кордоном, де він виступає на з’їздах Світового Конгресу Вільних Українців, на форумах Комітету Українців Канади з докладами про національно-культурне та релігійне становище українців в Радянському Союзі, про стан політичних свобод і прав взагалі. У всіх своїх зверненнях в діаспорі (а особливо у виступах, що передавались по радіо на Україну) Василь Романюк наголошував на нагальній потребі відновлення Української незалежної Православної Церкви, закликаючи до цього, перш за все, духовенство в Україні. 
Повернення в Україну, єпископська хіротонія і врешті 21 жовтня 1993 року на Всеукраїнському Православному Соборі Романюк Володимир обраний Митрополитом Київським і всієї Руси-України.
14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки у Ботанічному саду в Києві перестало битися серце цього великого патріота. Причиною смерті, як констатували медики, стала хронічна ішемічна хвороба серця. Врятувати Патріарха Романюка не змоги. Чомусь “швидка” їхала 40 хвилин, хоч до лікарні було пішки йти хвилин десять…
18 липня зібралася велелюдна траурна процесія. Проте поховання Патріарха Володимира перетворилося у велике побоїще. Загони “Беркута” оскаженіло, по-звірячому били людей, які хотіли віддати Василю Романюку останню шану. Ті події увійшли в новітню історію України під назвою “чорний вівторок”.