«Світ не без добрих тварин», новели

ВУЛИЧНІ ЛЮДИ

 

    Того ранку я вискочив з дому, навіть не глянувши у дзеркало. От уже місяць, як я сидів без роботи, а сьогодні ледь не проспав чи не найвідповідальнішу співбесіду в моєму житті. Слід було поспішати. Спустився східцями, зав’язуючи на ходу краватку, шугнув рукою до сумки — перевірити, чи не забув рекомендаційного листа з попередньої роботи. Згадав про кудлатого вуличного пса, котрого вже майже тиждень підгодовував, бо в нього були такі жалісні, майже людські очі. Вибачай, песику, нічого зараз не маю для тебе, сам вийшов з дому не поснідавши. Якщо ж мене візьмуть сьогодні на роботу, обіцяю — заберу тебе додому. Відмию, відгодую, будеш домашнім псом.

    На диво, кудлатого не виявилось у дворі нашої багатоповерхівки. На його звичному місці сидів, химерно вивернувшись, якийсь голий мужик і вилизував собі яйця. Я остовпів. Що за неподобство? Де це таке бачено? Втім, зупинятися біля нього чи бодай спробувати викликати поліцію, аби забрала збоченця з вулиці, я не мав часу, мусив поспішати на співбесіду. Проминаючи сині сміттєві контейнери, мигцем помітив біля них незнайому жінку, схожу на облізлу кішку, вона завзято порпалася у відходах. А потім — просто на моїх очах — застрибнула всередину контейнера, зубами роздерла чорний сміттєвий пакет й узялася обсмоктувати недогризену кістку, схожу на людську кисть.

    Я струснув головою. Ні, не може бути, щоб то виявилась людська кисть, світ ще не настільки збожеволів! Але ці дивні вуличні люди… Звідки в місті водномить з’явилося стільки безпритульних? Що зрештою відбувається?

    На трамвайній зупинці я знову побачив їх — кілька вихудлих, вкритих засохлими струпами безхатьків у лахмітті, старий чоловік, дві жінки невизначеного віку і виснажене брудне дитинча, що світило ребрами та жалібно попискувало. На узбіччі неподалік лежало закривавлене тіло ще одного чоловіка — вочевидь збитого автівкою, — проте ніхто з гарно вбраних ранкових перехожих не звертав на нього жодної уваги, тільки деякі гидливо кривились, проходячи повз тіло, і намагались не вступити в кров. Здавалось, місто збожеволіло за одну ніч. Я намацав у кишені телефон — до біса мою співбесіду, треба негайно викликати поліцію та «швидку», треба щось робити. Та не встиг я набрати жодного номера, як відчув, що хтось легенько смикає мене за ногавицю напрасованих звечора штанів. Глянув униз — спухле від голоду дитинча навкарачки підібралося до мене, ледь чутно пищало і зазирало мені в очі. Дорослі безхатьки теж зацьковано дивилися на мене — так безпритульні тварини просять їсти у людей.

    Я підхопив на руки хвору і знеможену дитину, кинувся до крамнички на зупинці.

    — Зараз, зараз ми тебе погодуємо! А потім поїдемо до лікарні, згода? Тебе вилікують, маленьке, от побачиш!..

    Дитинча перестало плакати, схилило голівку на моє плече і замуркотіло, ніби кошеня. А я застиг перед дверима продуктової крамнички. На дверях поряд зі звичним «Відчинено» красувався напис: «Вхід з людьми заборонено».

    Я розгублено озирнувся. Отже, мені теж сюди заходити не можна? Що за новий світ, в котрому я прокинувся?

    — От ви взяли цю людинку на руки, а вона, між іншим, хвора та заразна, — почув десь збоку в’їдливий жіночий голос. — Наберетесь всілякої корости, отоді знатимете!

    Озирнувшись на голос, я очікував побачити рафіновану поважну пані, одну з тих, котрі полюбляють усіх повчати за найменшої нагоди та без неї. Натомість переді мною стояла ошатна жінка… з головою кобилиці. Її грива була вкладена в охайну зачіску під фетровим капелюшком. Від несподіванки я позадкував, дитинча видерлось із моїх рук та разом з дорослими безхатьками втекло в кущі. До зупинки причвалав двірник у помаранчевій робі комунальника. Це був міцний чолов’яга з головою пацюка, от люди й розбіглися. Він узявся знавісніло підмітати зупинку, бурмочучи собі під ніс, мовляв, розвелося цих людей, треба їх уже переловити й вивезти за місто або перетруїти, засрали йому всю зупинку, порядні тварини скаржаться.

    Довкола справді походжали істоти в людському одязі з тваринячими головами. Тільки зараз я помітив, що всі нечисленні ранкові перехожі мають голови тварин. Он молода матуся-білка веде за руку сина з головою білченяти. Квапляться до школи, в білченяти за плечима ранець.

    — Мамо-мамо, ну давай заведемо маленьку людинку! — випрошує  малий.

    Мама-білка стомлено відмахується від синових слів:

   — Людинка — це серйозна відповідальність, сонечко. Ти будеш її вигулювати, мити, годувати, прибирати за нею? Отож бо! Людинку він захотів…

    А ось і молодик з головою мастифа вивів на прогулянку вгодованого хлопчака на повідку — домашній улюбленець, породистий. Людинка.

    — Ну ж бо, давай уже роби свої справи, мені на роботу час! — гаркнув нетерпляче до своєї домашньої людини. Людина на повідку ще трохи покрутилася, підняла ногу біля дерева, помітила його струмком сечі, затим із зосередженим обличчям всілася на купі торішнього листя. Випорожнилася. До чоловіка-мастифа наблизилась струнка молода жінка з головою чорної кішечки у зеленому шалику, захисниця довкілля:

    — Ви ж приберете за своєю людиною, чи не так? Тут, між іншим, мами-киці з кошенятками гуляють. Негоже, якщо кошеня вступить в людські екскременти!

    Мастиф невдоволено скривився, проте дістав з кишені поліетиленовий пакетик і прибрав за людиною. Роззирнувся в пошуках урни для сміття. Не знайшовши її та переконавшись, що чорнява жінка-кішка вже не дивиться в його бік, жбурнув пакетик з людськими екскрементами до купи порожніх пляшок та недопалків біля лавки.

    Хтось із перехожих таки зателефонував куди належить, до вбитого автівкою чоловіка під’їхала вантажівка сміттярів з комунальної служби, відшкребла його з узбіччя.

   Тим часом жінка-кішка вже годувала недоїдками з торбинки чотирьох моїх знайомих безхатьків на зупинці. Над нею стояла пані з кобилячою головою і приказувала:

    — Звісно, шкода цих людей, голодують, замерзають, гинуть на вулицях… Але що ми можемо вдіяти? У мене вдома вже двоє людських дитинчат, підібраних із двору. Милі, звичайно, і так граються! Та всіх не врятуєш, на жаль…

    —А я можу чимось допомогти? — підходжу до жінок з тваринячими головами. Хай вони побачать, що я людина, і що я не безпритульний.

    Жінка-кішка звела до мене видовжені зелені очі, але подиву від моєї з’яви в них не було.

    — Он через дорогу людомагазин, купіть їм трохи сухого корму, якщо грошей не шкода. Потім повеземо маленьке люденя до шпиталю — схоже, в нього зневоднення. А дорослих треба стерилізувати, не можна, щоб вони безконтрольно розмножувалися… Хочете поїхати зі мною?

    То, може, вона й мене збирається стерилізувати? Я ж людина. Чи це тільки вуличних людей стосується? Я розгублено кивнув і рушив у бік «людомагазину», ще вчора там був зоомагазин з кормами, туалетними наповнювачами та амуніцією для тварин. Куплю безпритульним людям трохи поїсти і поїду з нею. Може, вдасться з’ясувати, що ж сталося зі світом минулої ночі?

    На «людомагазині» не стриміло зловісне попередження «Вхід з людьми заборонено», тож я сміливо штовхнув двері й переступив поріг. А всередині ледь не зомлів. Поряд із мішками з сухим кормом, на яких були зображені усміхнені і щасливі «люденята», стояли клітки з людськими дитинчатами на продаж. Цифри на цінниках були захмарними — «породисті» люди коштували дорого, це вам не дармові вуличні приблуди, що безконтрольно розмножуються. Подумати лишень, коли я востаннє сюди заходив по харч для знайомого пса-безхатька, в клітках сиділи кролики, кошенята та папужки…

    — Негайно випустіть їх! — кинувся до найближчої клітки й почав шарпати за сталеве пруття. — Яке ви маєте право торгувати людьми? Я дзвоню в поліцію!

    — Чи ви збожеволіли? — вереснула тлуста продавчиня з барвистою головою папуги, викапаний апач на стежці війни. — В нас ліцензія на торгівлю людьми. Кляті людозахисники, спокою від вас нема! Охороно!..

    За мить мене вже скрутив кремезний охоронець з потужною головою бульдога і ганебно викинув за двері «людомагазину»:

    — Щоб більше не потикався сюди, бо кістки перегризу. Зрозумів?

    У тому, що перегризе, в мене не виникло жодного сумніву — бульдог міг і людину перекусити. Я підвівся із запилюженої бруківки, обтрусився. Тієї ж миті біля мене зупинився білий фургон, відчинилися дверцята, за кермом сиділа жінка-кішка.

    — Ой, лишенько! Ви не забилися? Мерщій залазьте в машину!

    Зайве не роздумуючи, я вскочив досередини, вмостився на пасажирському сидінні, позаду мене перелякано тулилися одне до одного вуличні люди з трамвайної зупинки. Кішка натиснула на газ і фургон зірвався з місця.

    — Мені шкода, що так сталося, — скрушно зітхнула вона. — Бачте, нас, захисників людей, мають за якихось збоченців. Бо де ж це бачено любити і захищати людей, як самих себе? Інтереси тварин понад усе!

    — Коли? — важко відсапуючись, запитав я. — Коли це сталося? Ще вчора світ був геть інакшим…

    — Жартуєте? Світ завжди був таким. Це за кордоном тварини навчилися гуманно ставитися до людей, побудували для них достатньо притулків, прийняли закони, що передбачають кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з людьми. І закони працюють! Якби ж і ми так жили… Я очолюю громадський рух під назвою «Врятуймо людей». Нещодавно ми отримали грант на нові проекти для захисту наших підопічних. Бачу, вам теж не байдуже. Хочете приєднатися? У нас звільнилась вакансія доглядача людей. Зарплатня невелика, зате є соцпакет і моральна сатисфакція ж яка!..

    Я невесело всміхнувся. От і знайшов роботу. Бо ще трохи — і сам стану безпритульним, як ці вуличні люди довкола. Жінка-кішка мені подобалася. Була б вона людиною, запросив би на побачення.

    — Мене звуть Муркою, — ніби прочитавши мої думки, озвалася нова знайома.

    — Мурка? Але ж це котяче ім’я! — вихопилось у мене.

    — То ж я і є кішка, — вона чарівно всміхнулася. — А вас як звуть?

    — Андрій…

    Мурка пирснула у кулачок. Було помітно — вона щосили намагається стриматись, але ось-ось зірветься і розсміється вголос.

    — Ну, чому ж, гарне ім’я, — зрештою опанувала себе. — Але якесь людське. Ваші батьки, напевно, мали неабияке почуття гумору… Пробачте.

    Я знизав плечима — звичайне людське ім’я. Я ж і є людина. А вона має мене за рівного в цьому моторошному світі навпаки. Таки треба буде запросити її на побачення.

    Дорогою ми підібрали на хідниках ще кілька хворих безпритульних людей, відвезли всіх у людський шпиталь на околиці міста і поїхали до міськвиконкому — там саме збирався мітинг небайдужих тварин на захист законопроекту щодо гуманного поводження з людьми. Мурка розповідала страшні речі — минулого року міська влада запланувала звести муніципальний притулок для вуличних людей, проте кожна людина, яка туди потрапить, матиме всього сорок п’ять діб, аби сподобатись комусь із відвідувачів й віддатися в «добрі руки». Усіх людей, на котрих не вистачить «добрих рук», чекатиме евтаназія, така собі «добровільна» смерть. Але ж люди не в змозі дати згоди на смерть, вони не вміють говорити, хоч і все-все розуміють. Ось такі справи.

    «Визнати вуличних людей частиною екосистеми міста, дозволити їм вільно жити в підвалах, горищах та інших місцях їх постійного перебування!» — вихопив я напис з найближчого транспаранту. В інших містах уже прийняли цей законопроект, мусить і нам пощастити, — прошелестіло в натовпі. Тварин біля міськвиконкому виявилось небагато, проте в кожної були людські очі. Неподалік водограю якийсь дідусь з головою голуба розламав хлібину. На розсипи хлібних крихт збіглася зграйка дрібних люденят.

    — Світ не без добрих тварин, — сказала Мурка.

    І я не витримав. Пильно глянув у її зелені очі і промовив:

    — Я — людина. Чому ти волієш цього не помічати?

    Ось тепер я побачив на її гарненькому котячому писочку непідробний подив:

    — Андрію, ми любимо людей, але ідентифікувати себе з ними — це вже занадто. Ти найдобріший серед тварин, яких я знаю. Бачила на трамвайній зупинці, як ти підхопив на руки те людське дитинча. Ти — особливий. Але ти тварина.

    Та як же так? Не знайшовши, що їй відповісти, я відступив на крок, потім кинувся бігти, перетнув вулицю в неналежному місці, ледь не втрапивши під автівку (дивно, та звірі-водії зі скреготом тиснули на гальма, боялися зачепити мене, ніби за моє вбивство їм загрожувала кримінальна відповідальність). Мурка сумно дивилася мені вслід.

 

    Зупинився перед дверима якоїсь крамнички, на котрих теж було нашкрябано: «Вхід з людьми заборонено». Без вагань увійшов досередини. Ось я, людина, спробуйте мене прогнати! Утім, ніхто не звернув на мене уваги. Крамниця виявилась шкіргалантереєю — на поличках розкладені та розвішені сумки й ремені усіх барв веселки, поміж крамом походжають тварини-покупці, їх обслуговують продавчині з милими головами лисичок. Ось якась жінка-свиня зневажливо крутить у ратицях містку добротну торбину.

    — Ця сумка точно шкіряна? — цікавиться, ніби між іншим.

    — Так, зі справжньої людської шкіри, — догідливо каже продавчиня-лисиця. — Звісно, людська шкіра коштує недешево… Є схожа модель з екошкіри, від справжньої не відрізниш! Показати?

    — Я цілком можу дозволити собі дорогу річ зі справжньої людської шкіри! — дратується свиня і, вихопивши з лисячих лапок людську шкіру, гордо прямує на касу.

    У мене голова йде обертом. Вони вбивають людей заради лахів.

    — Даруйте, я можу вам чимось допомогти? — це вже мені. Ще одна лисичка-продавчиня зустрічає мене найулесливішою з усіх посмішок. Мене, людину.

    — Дзеркало, — випалюю я. — Я хотів би подивитись у дзеркало.

    — Будь ласка, — трохи здивовано мовить вона і підводить мене до дзеркала на повний зріст. — Можете щось приміряти, якщо бажаєте. Ось цей ремінь вам личитиме…

    Я не бажаю ременя. Із дзеркала на стіні на мене дивиться істота в чоловічому костюмі з розхристаною краваткою. Тільки замість людської голови у неї — морда того кудлатого безпритульного пса, якого я так і не спромігся забрати з вулиці додому.

 

ФРІЦ КАПУТ

(На основі реальних подій)

 

    Цю непевну історію старі люди розказали — з тих, що молодими застали Другу світову війну, котра за радянщини Вітчизняною прозивалася. Власне, для них вона й була Вітчизняною, бо світу ті люди так і не побачили, окрім власного села, що було для них Вітчизною, яку обпалила і понівечила та війна, обібрала до нитки їхню й так безталанну молодість. Тих людей уже немає з нами, тож ні в кого й перепитати деталей, зосталися лише тьмяні спогади як висхлі дерева, що не пережили зими.

    …Одного морозяного ранку в лісі знайшли німченя. Ця звістка вмить облетіла всеньке Покутине, хоч то був не єдиний схожий трапунок останнього року війни: Червона армія завзято гнала залишки німців, і сільські дядьки не вперше потай від радянської влади вибирались у ліс по дрова і когось там знаходили. Зазвичай привозили на підводах уже мертві, понівечені тваринами, обмерзлі тіла (жінкам належало обмивати і ховати їх по-людськи), а тут — привели живого.

    Німченя було налякане. На вигляд — років п’ятнадцять, не більше. Простоволосе. У благенькій шинельці. Обдерте, виснажене, закоцюбле. Без чобіт. І в отому зимно-моторошному «без чобіт» якраз не було нічого дивного — визволителі часто роззували німецьких загарбників і кидали їх замерзати у лісах, — мовляв, хай спізнають нашої зими. Лісові звірі мали довершити справу. Навіть якщо тим загарбникам було п’ятнадцять-шістнадцять років, і вочевидь вони не з власної волі прийшли на цю землю… Діти-загарбники. Німченям калатало, як у пропасниці, воно плакало і просилося своєю німецькою, дядьки забрали його в село. Мусили, хоч жоден і не хотів того клопоту. А воно обводило тутешніх по-дитячому нажаханим поглядом (очі блакитні, як літнє небо) й усе перепитувало: «Фріц капут?»…

    Не знати, чи воно ще з лісу отак торочило, чи почало вже в селі, уздрівши добросердних місцевих тіток, що тільки руками сплеснули, як побачили його босі посинілі ноги.

     Їван Бабійчук ще за часів парубкування вважався старшим серед тутешнього чоловіцтва (мав якусь незбагненну владу над усіма), хотів було відвести те німченя в порожній хлів, де зосталося трохи торішньої соломи, та й прив’язати біля коров’ячого стійла, щоби не втекло бува. Бо тепер їм за німченя відповідати перед усією радянською владою: воно у них  ніби «на балансі»…Та огрядна Їванова жінка Мокрина кинулась навперейми чоловікові схарапудженою кішкою, рвучко відштовхнула його (мала якусь незбагненну владу вже над Їваном) і потягла німченя до хати. І її забаганці мовчки підкорилися — всі знали, що Мокрина поховала трьох дітей за війну, а молодшенький їхній мав літ не більше, ніж зараз оте німченя. Так само його погнали воювати, замість живого сина батьки отримали трикутник з «похоронкою». Тільки Їван ото вернувся, навоювавшись, більше дітей у подружжя не було. Тож ніхто не здивувався материнському поруху Мокрининого серця, коли вона узялася розтирати ноги німченяті, вклала йому до рук щойно спечену картоплину в «мундирах», — і воно похапливо їло ту картоплину разом із лушпинням, давлячись, обпікаючи пальці, губи і язик, старанно підбираючи крихти… Мокрина втерла дрібну сльозу (сама собі здивувавшись, що здатна ще, виявляється, плакати), ледь повагалась і дістала зі скрині стару, але чисту й теплу синівську одіж. Решта молодиць кинулись їй допомагати, квоктали над сердешним німченям, наче й не бачили ворожих нашивок на поторсаній шинельці, бачили просто беззахисну й напівживу від холоду й голоду дитину.

    Дядьки тільки чухали потилиці, мовчки курили біля ґанку смердючі самокрутки. Ніхто не хотів думати про те, що буде далі. Ніхто не мав охоти про це говорити. І всі боялися щось вирішувати. 

    Прочинилася хвіртка і до обійстя неквапом заступив миршавий Мітька Присідатель — голова сільради себто, переінакшено з комуністично-радянського «прєдсєдатєль». Мітьку на селі не любили. Його прислали з міста після голодоморів та колективізацій — наводити лад серед непевного сільського люду, вчити його крокувати строєм… І він учив, хоч і був свідомий тієї селянської нелюбові, він і сам зневажав місцевих, бо крокувати «строєм» у них ніяк не виходило, весь час збивалися на манівці, он знову подалися в ліс по дрова — розкрадати колгоспне «імущєство»…  

    На селі в ті заледве повоєнні часи було зо п’ять уцілілих хат, у них тулилися сім родин, з десяток удів, сиріт та немічних старих, що зосталися на схилі віку без догляду. Мітьку до себе пускати ніхто не схотів, жив він окремо в старій мазанці, що від баби Лишаїхи зосталася, ту бабу на селі ще відьмою прозивали. А він удавав, ніби те незатишне помешкання було його власним вибором — начальству не личить селитися під одним дахом з «подчиньонними», їсти з ними із одного казана, ходити до однієї вбиральні… А тут і кликати Мітьку не довелося — гляди ж, якимсь відьмацьким чуттям взнав про їхню оказію з німченям (чи не Лишаїхині недобрі вміння йому передалися?) і прийшов розбиратися.

    — Де той нємєц? — діловито поцікавився у покутівчан, зупинившись на безпечній відстані від махоркового диму та непривітливих позирків.

    Дядьки похмуро мовчали й далі собі курили.

    — Ви от шо, мужикі, он тіпєрь совєцкой власті прінадлєжит, єво надобно отвєзті в район і оформіть в плєн.

    — То вези! — гаркнув Їван. — Чи, по-твоєму, я на горбу його тягти маю? А коняку на те не дам, вона вже й так на ладан дише!

    І таки не дасть, ясно ж, як білий день. Їван (колись перший господар на селі) після розкуркулення дивом не втрапив на Сибір, зробився колгоспним конюхом, відвоював (і віддав трьох синів на війну), тож і мав почасти більше впливу, ніж призначений згори Мітька Присідатель. То колись тутечки «на балансі» була повна загорожа коней, одібраних у селян і записаних на колгосп, а по війні з «транспортом» стало справжнє халеписько — з півтора десятка міцних жеребців зосталась одна немічна шкапа, котра ледве тягла розбиту, як старе корито, підводу. До району така не дійде. Присідательський «ГАЗик» теж давно перетворився на іржаву купу брухту, пальне він востаннє бачив ще в перший рік війни.

    Мітька боком прослизнув повз невдоволених дядьків, пошаркав чобітьми біля порога для годиться, зняв у сінях вилинялу смушеву шапку й увійшов до світлиці. І аж сам застановився, як побачив, що той «нємєц»… ще зовсім дитя. Перелякано глипнув на Мокрину — щораз, як натрапляв на гурт сільських молодиць, його водянисті безбарвні очі прикипали до неї, і не було на те ради, хоч його вже й самого дратувало оте власне замилування чужою жінкою. Мітька не мав ані дружини, ані дітей. Ніколи йому було у залицяння-женихання гратися, він світле майбутнє будував для радянських людей, за себе зовсім не дбаючи. І таки добудувався — відкомандирований у забите село за якусь дрібну провинність, скнів тепер у напіврозваленій мазанці, де ночами щось стукало й шаруділо (він спочатку думав, що то миші і був завів кота, але кіт хутко десь утік, не захтів йому «мишей» ловити), та й люди оминали ту оселю стороною. Хотів було Мітька взяти за дружину якусь удовицю чи стару дівку (про молодих та незайманих уже навіть не мріялося), та попри нестачу чоловіків у ті воєнні роки жодна не пішла за нього. Не забажали. Як ніби й не чоловіком він був у свої неповні тридцять, а так — щось невизначено-середнє без статі, роду і племені. А біля цього німченяті (між іншим, злісного ворога радянського народу!) як квочки біля курчати заходилися, одразу прийняли за рідне, жаліють його, ледь на руках не носять. Ну так, з вигляду дитина воно ще, не чоловік. І Мокрина…

    Найбільше Мокрина перейнялася — бездітна ж тепер. Мітька знову з острахом згадав за Ївана — якимсь не таким повернувся старий конюх з війни. Дітей не вберіг. Ліпше б Ївана там забили, тоді б він, Мітька, якось умовив би Мокрину побратися, і в нього вона б не була бездітною… Бо скільки ж їй тих років? Іще й сорока немає! Як перша дівка на селі, рано вийшла заміж, один за одним народила трьох синів (вісімнадцять, сімнадцять і шістнадцять літ мали б зараз, якби війна їх не забрала), ще кілька діточок немовлятами вмерли, не пережили голодних злиднів. Їй би ще народжувати і не брати дурного в голову… але якимсь не таким повернувся Їван додому… 

    —Добрий вєчер у вашей хаті! — цвенькнув своєю «міською» напівросійською, щойно зміг відліпитися поглядом від уподобаної молодиці.   

    Вона як відчула, що то — до неї, звелась на рівні, забрала руки в боки.

    — Не віддам, — сказала, як відрізала. — Це ж дитина зовсім, чи ти не бачиш?!

    — Не положено! — ступив крок уперед, ближче стрітися з нею очима (його очі — вицвілі на запраний ситець, і її — чорні тернові, аж палахкотливі полум’ям). — В район нємца нужно сдать, там рєшат, што с нім дєлать…

    Мокрина й не питала, що «район» зробить з полоненим, там і свої пропадали з кінцями, назовсім, «без права листування».

    — Фріц капут?.. — знову подало голос німченя.

    — Та хай Бог милує і відвертає, невже нічого не можна придумати? — вже заголосила жінка. — Скільки люду вже полягло від цієї клятої війни, ще вам не досить?! — рушила на Мітьку, наче миршавий, нижчий від неї на цілу голову «присідатель», котрий і рушниці в руках не тримав ніколи, був винен у всіх на світі війнах.

    — Не положено! — супроти волі він аж відступив на крок. — Я буду винуждєн доложить!..

    Мокрина схопилась за кочергу:

    — Та хай тебе дідько вже у домовину положе! Йди з моєї хати, щоб очі тебе не бачили! Вертай у своє відьмацьке кубло!..

    Видко, чула й над ним свою владу, бо не страхалася проганяти. Гнала світ за очі, і Мітька йшов. Тож і зараз розвернувся на закаблуках, рушив до дверей. Біля порога зупинився, ніби хотів ще щось сказати. О, він багато чого міг би їм сказати, цим затурканим селюкам, котрі далі клаптя своєї (чи вже не своєї) землі нічого й не бачать! Сказав би, які вони дурні, жалісливі й добросердні українці, власних дітей не вберегли, то чужими переймаються. От би їм дрібку польського гонору, єврейських хитрощів, російської нахрапистості та німецького порядку — може, й дали б собі раду… Може, й «запанували б у своїй сторонці», як ото співають. Ніби на роду їм написано співати, страждати і коритися, не визнають за собою іншого права. Чи буде коли інакше? Та й німченя оте нещасне — чи ж він, Мітька Присідатель, не поміг би їм сховати його від радянської кари, аби лишень по-доброму попросили? Але не приживеться воно у них — самі ж потім і дражнитимуть його німчаком (за кілька літ воно перестане бути дитиною), і нащадків його німчаками прозиватимуть, якщо матиме воно нащадків. Не люблять тут чужих, приймають, зціпивши зуби, і не люблять. А ненавидіти не вміють, знають хіба гидувати. От і його, Мітьку, ледве терплять, чужий він тут. 

    Багато чого він міг би їм зараз пригадати і сказати, навіть не боявся вже говорити, просто… просто слів йому забракло — звик послуговуватись московськими штампами й гаслами з комуністичних агіток, а української аж так не вивчив, щоби мудрі думки свої в слова одягати. Ні, колись він навіть пробував писати, чув у собі письменницьку міць не згірш як у марксів-енгельсів було, і величчю власних помислів упивався, не зважаючи на граматичні помилки. Якоїсь миті навіть був певен, що осягнув, як людям треба на світі жити, але… все скінчилося, коли він забув кілька списаних від руки папірчиків у якійсь теці з доносами добропорядних громадян. Його почерк упізнав хтось із вищих посадовців, думки його були визнані негідними радянської людини — і втрапив Мітька до цього забитого села на Вінниччині, на маргінеси історії. Добре, хоч не розстріляли…

    Мітька озирнувся у цілковитій тиші і побачив, що всі у світлиці дивляться на нього, мовчать і дивляться, а найперше Мокрина з кочергою наперевіс дивиться, ніби чує його думки і зараз теж визнає їх негідними. Тож він нічого більш не сказав їм. Махнув рукою і вискочив з хати, біля ґанку розштовхав дядьків і побіг світ за очі геть.  

    А замурзане німченя своєї:

    — Фріц капут?

 

    Цілу ніч Їванові вікна світились зсередини тьмяними каганцями, покутівчани не вкладалися спати, все думали, як їм бути з німченям. Уже й перевдягли його в старезну куфайку, взули у сходжені калоші, ноги онучами поперемотувавши (бо де ж узяти на селі порядного взуття, самі голі й босі), а шинелю німецьку кинули в піч і спалили. Та що ж, як мови воно не знає, ніц окрім свого «Фріц капут» і не скаже, коли питати прийдуть. А в тому, що прийдуть, ніхто не сумнівався, бо донесе Мітька, донесе на них у «район» і тоді всім буде лихо. Мокрина слізьми умивалася і падала чоловікові в ноги, благала щось вигадати, та Їван лишався німим і незворушним. Коня гробити він не збирався, а пішки в «район» у такий мороз не дійдеш. П’ятнадцять кілометрів — то вам не жарти, а ще назад того ж дня вертати… Заради чого? По наглій смерті синів чув у собі таку незбагненну пустку, що ані плугом не обійти, ані конем не об’їхати. Живцем його гриз той смуток, сини були світлом і світом для нього, ними він жив. Коли ж прийшли чекісти-активісти розкуркулювати його родину й вивозити на Сибір, то загадали Ївану, що не вивезуть, якщо він головному чобота поцілує…

     Той запах гуталіну опісля не зміг йому перебити ані хліб, ані махорка, ані війна — вошива, з потворними наростами й кривавими виразками війна, якій не було жодного діла до того, через що він переступив, аби діти жили. І нікого більше він не цілував, не визнавав за собою такого права, після чобіт. Збайдужів до жінки, збайдужів до життя. Бачив, ясна річ, як на його Мокрину миршавий поглядає, слиною стікаючи, але й бровою не повів би, коли вона взяла б та й пішла до нього. Та вона не йшла. Вчепилася в Ївана, як воша в кожуха, і не йде, не кидає. А тепер ще й оце німченя… Дитину з нього собі вигадала, ліпше б він ту поторочу в лісі лишив домерзати! Не треба їм більше дітей. Не любить цей світ дітей. Сина у знайді він не побачив (це давало якусь безрадісну полегкість), і хоч скімлило йому щось на денці душі, як поглядав на те скулене, злякане і смішне в куфайці та рваних онучах німченя, що скрутилось на лаві під стіною… та вже знав, що мусить робити далі.

    На світанку важко підвівся з-за дубового столу. Дав знак кремезному сусіді Юхиму Штельмаху та кульгавому дідові Ониську, котрий мав десь у сховку рушницю ще з часів Громадянської війни, — і вони теж неохоче звелись на ноги.

 

Мокрина вже навіть не вмовляла, не кляла й не голосила, затихла біля припічка, затулила вуха руками, щоб не чути того по-дитячому безборонного «Фріц капут» і заплющила очі, аби не бачити, як дядьки будуть виводити з хати її німченя. Як воно простягатиме у її бік руки, ніби до Матері Божої, Заступниці, ікони з котрої лежать в неї закопані під старою грушею, і не дістати їх і не помолитися… Ох, не бачити б і не знати! А як гупнули двері, припала до вікна й уперто, якось аж знавісніло пожирала очима постаті трьох грубих чоловіків й одну худорляву підліткову, що чорною мурашвою рухались на тлі білих снігів у ліс, аж доки не розчинились удалині.

 

(Вінницький край, №2, 2017 рік)