«Світ не без добрих тварин», новели

ВУЛИЧНІ ЛЮДИ

    Того ранку я вискочив з дому, навіть не глянувши у дзеркало. От уже місяць, як я сидів без роботи, а сьогодні ледь не проспав чи не найвідповідальнішу співбесіду в моєму житті. Слід було поспішати. Спустився східцями, зав’язуючи на ходу краватку, шугнув рукою до сумки — перевірити, чи не забув рекомендаційного листа з попередньої роботи. Згадав про кудлатого вуличного пса, котрого вже майже тиждень підгодовував, бо в нього були такі жалісні, майже людські очі. Вибачай, песику, нічого зараз не маю для тебе, сам вийшов з дому не поснідавши. Якщо ж мене візьмуть сьогодні на роботу, обіцяю — заберу тебе додому. Відмию, відгодую, будеш домашнім псом.

    На диво, кудлатого не виявилось у дворі нашої багатоповерхівки. На його звичному місці сидів, химерно вивернувшись, якийсь голий мужик і вилизував собі яйця. Я остовпів. Що за неподобство? Де це таке бачено? Втім, зупинятися біля нього чи бодай спробувати викликати поліцію, аби забрала збоченця з вулиці, я не мав часу, мусив поспішати на співбесіду. Проминаючи сині сміттєві контейнери, мигцем помітив біля них незнайому жінку, схожу на облізлу кішку, вона завзято порпалася у відходах. А потім — просто на моїх очах — застрибнула всередину контейнера, зубами роздерла чорний сміттєвий пакет й узялася обсмоктувати недогризену кістку, схожу на людську кисть.

    Я струснув головою. Ні, не може бути, щоб то виявилась людська кисть, світ ще не настільки збожеволів! Але ці дивні вуличні люди… Звідки в місті водномить з’явилося стільки безпритульних? Що зрештою відбувається?

    На трамвайній зупинці я знову побачив їх — кілька вихудлих, вкритих засохлими струпами безхатьків у лахмітті, старий чоловік, дві жінки невизначеного віку і виснажене брудне дитинча, що світило ребрами та жалібно попискувало. На узбіччі неподалік лежало закривавлене тіло ще одного чоловіка — вочевидь збитого автівкою, — проте ніхто з гарно вбраних ранкових перехожих не звертав на нього жодної уваги, тільки деякі гидливо кривились, проходячи повз тіло, і намагались не вступити в кров. Здавалось, місто збожеволіло за одну ніч. Я намацав у кишені телефон — до біса мою співбесіду, треба негайно викликати поліцію та «швидку», треба щось робити. Та не встиг я набрати жодного номера, як відчув, що хтось легенько смикає мене за ногавицю напрасованих звечора штанів. Глянув униз — спухле від голоду дитинча навкарачки підібралося до мене, ледь чутно пищало і зазирало мені в очі. Дорослі безхатьки теж зацьковано дивилися на мене — так безпритульні тварини просять їсти у людей.

    Я підхопив на руки хвору і знеможену дитину, кинувся до крамнички на зупинці.

    — Зараз, зараз ми тебе погодуємо! А потім поїдемо до лікарні, згода? Тебе вилікують, маленьке, от побачиш!..

    Дитинча перестало плакати, схилило голівку на моє плече і замуркотіло, ніби кошеня. А я застиг перед дверима продуктової крамнички. На дверях поряд зі звичним «Відчинено» красувався напис: «Вхід з людьми заборонено».

    Я розгублено озирнувся. Отже, мені теж сюди заходити не можна? Що за новий світ, в котрому я прокинувся?

    — От ви взяли цю людинку на руки, а вона, між іншим, хвора та заразна, — почув десь збоку в’їдливий жіночий голос. — Наберетесь всілякої корости, отоді знатимете!

    Озирнувшись на голос, я очікував побачити рафіновану поважну пані, одну з тих, котрі полюбляють усіх повчати за найменшої нагоди та без неї. Натомість переді мною стояла ошатна жінка… з головою кобилиці. Її грива була вкладена в охайну зачіску під фетровим капелюшком. Від несподіванки я позадкував, дитинча видерлось із моїх рук та разом з дорослими безхатьками втекло в кущі. До зупинки причвалав двірник у помаранчевій робі комунальника. Це був міцний чолов’яга з головою пацюка, от люди й розбіглися. Він узявся знавісніло підмітати зупинку, бурмочучи собі під ніс, мовляв, розвелося цих людей, треба їх уже переловити й вивезти за місто або перетруїти, засрали йому всю зупинку, порядні тварини скаржаться.

    Довкола справді походжали істоти в людському одязі з тваринячими головами. Тільки зараз я помітив, що всі нечисленні ранкові перехожі мають голови тварин. Он молода матуся-білка веде за руку сина з головою білченяти. Квапляться до школи, в білченяти за плечима ранець.

    — Мамо-мамо, ну давай заведемо маленьку людинку! — випрошує  малий.