«Світло горної любові або дещо про малу прозу Арсенії Великої», рецензія

«Червоні шипшини.

У нас за роки державності створилась прекрасна,

соковита, пульсуюча проза.

 Скільки в ній тепла й щирості, самоіронії і глибини.

 Я вклоняюся талантам моїх друзів.

 Вони подарували мені стільки чудових годин спілкування з книгою.

 Ними я надихаюсь на майбутнє й заліковую свої рани».

Арсенія Велика

Нова книга одеситки Арсенії Великої «Жінка в лахмітті правди» незвична і особлива в тому сенсі, що скомпонована з різних за жанровим означенням творів, науковий шот-трактат, як його називає авторка, про таємниці жіночої душі мирно межує з одробинами, що нагадують щоденникові записи, а також нарисами і художніми оповіданнями. Здавалося б, така амальгама має викликати щонайменше несприйняття, бо в такому поєднанні важко простежити якусь справді вищу доцільність і логіку. Все начебто розпадається на окремі частини. Однак коли заглиблюєшся у читання, такого відчуття немає, навпаки, дуже плавно переходиш з одного твору на інший і бачиш, що всі вони об'єднані якоюсь незримою тяглістю, ніби пов'язані хисткою, як бабине літо павутинкою, і такою ж міцною, як вона. Роль цієї об'єднуючої сили виконує, на моє переконання, авторський стиль. Арсенія Велика однаково вправна у фаховому науковому дослідженні й художніх творах, її своєрідне акцентування фрази, чи, іншими словами кажучи, голос звучить незмінно самобутньо і оригінально.

Відчувається, що письменниця немало часу і сил потратила, щоб виробити цей голос, домогтися того, аби в слові просвічувалася жива душа. Це називається професійним становленням. «Жінка в лахмітті правди» засвідчує також високе становлення душі – другу неодмінну складову успішного письма.

Стиль – це лінза, через яку переломлюється світло світу. Відточування стилю – це шліфування лінзи. Найголовніше тут – залишатися собою.

В чому самобутність стилю А. Великої?

В тому, що зуміла гармонійно поєднати науковість, сказати б, академічність письма з художньою образністю. Поєднання складне і ризиковане. Таке до снаги одиницям. Більшість авторів пишуть або сухо, перенасичуючи тексти науковими термінами і мудрими цитатами, або впадають у так звану літературщину, надмірну квітчастість. А. Велика щасливо уникає цих двох крайнощів, як підступних Сцілли і Харибди.

Центральний у цій книзі трактат «Жінка в лахмітті правди», в якому, за власним зізнанням авторки, зафіксовано спробу «розібратися, як існують такі різні, несхожі Чоловік і Жінка, а також намагання «охопити неохопне, скомпонувати його у взаємопов’язані лабільні сутності, зробити їх по можливості зрозумілими». Насправді – це надзавдання навіть для письменниці-науковця, бо на цій темі  поламали пера і не такі мастодонти «чистої науки» і досі схрещуються полемічні списи літераторів. Однак А. Велика зуміла багато що прояснити, узагальнити у складних і вічно мінливих стосунках «Вона і Він», зазирнути у дитинство Жінки, отроцтво і юність, відтворити її фізіологію, заглибитись в емоційну сферу, «розкласти на складові біохімію кохання», а також зрозуміти природу душевних травм, пояснити як, співіснують Жінка сексуальна і Жінка соціальна, хто така сільська Жінка і її подруга городянка, як впливають на особистість такі категорії, як технології, мистецтво, життєві обставини.

«Я проспіваю дифірамби та хвалу жіночому нарцисизму і буду схилятися перед жіночим багатотерпінням», – обіцяє авторка і дотримує слова. Їй багато що вдається, тому це психологічне дослідження з численними ліричними відступами і медитаціями прочитується з нестихаючою цікавістю. І хоча вона охоче цитує  авторитетних і маловідомих, але цікавих авторів, не скажеш, що тими цитатами заповнює ті лагуни, які для неї залишаються недоступними і надто складними. Ні, рясне цитування тільки логічно доповнює оригінальні думки і спостереження письменниці. Як на мене, головна мета цієї книги ось у такому зізнанні:  «Мені хочеться, щоб Жінка певніше стояла на ногах. Щоб разом з Чоловіками в новому тисячолітті вона по-новому узгодили свої позиції. Адже життя стрімко змінюється, а тіні застарілих морально-етичних нагромаджень заважають і Жінкам, і Чоловікам жити повним життям і радіти прийдешньому дню».

Звичайно, кожна прийдешня епоха вимагає побудови нових взаємовідносин і свіжих підходів, й авторка закликає нас не відставати від часу, а бути, що називається, на рівні нових викликів.

«Жінка – це Земля в мініатюрі. За місяць з нею відбувається те, що з природою за рік», – наголошує авторка, і ця афористична сентенція, здається, постійно звучить в її свідомості й пам’яті, зримо проглядається в кожному новому розділі. А назви їх говорять, що називається, самі за себе: «Він і Вона під одним небом», «Чого бажає Жінка», «Дитинство Жінки», «На святі молодості. Розкіш та вади зрілості», «У країні нарцисизму», «Біохімія кохання», «Про жіночу тиранію», «Жінка й мистецтво», «Жінка та світ технологій»…

А. Велику хочеться цитувати, тому що в неї немає пустопорожніх думок і банальних сентенцій, вона глибокий психолог і тонкий спостерігач.

«Вся справа в енергії. Енергії світла. Жінка щаслива лише тоді, коли світиться у відбитому від неї світлі. Вона, як місяць, що сяє сонячним світлом. І найкращий, найвірніший спосіб змусити її сяяти – це постійний зацікавлений чоловічий погляд».

Переказувати зміст цього твору не варто – він поліфонічний, багатоаспектний, з численними прихованими підтекстами.  Його треба читати, вивчати, бажано з олівцем в руках, повертаючись до прочитаного знову і знову. Це письмо, що збагачує і відкриває вабливі таємниці психології і душі, але без містичних нашарувань і проривів у трансцендентне, усе на міцній науковій основі, мовою фактів і цікавих відкриттів, але також з глибоким розумінням того, що пізнати до кінця душу людини – як жінки, так і чоловіка – немислимо, невловне залишиться невловимим, неохопне неохопним. Бо: вічна загадка серця, як і загадка любові.

Другу частину цієї книги складають одробини, оповідання і нариси. Їх можна сприйняти як цілком автономні твори, не залежні один від одного, однак об’єднує їх невситиме прагнення авторки пізнати людину в її земній і  божественній сутності. Оригінальні художні тексти тут щедро збагачені виражальними засобами і сприймаються як своєрідне доповнення до наукових студій.

Тяжіння до лаконічності, ощадності й стислості – визначальна риса письма Арсенії Великої. Це, звичайно, прозраджує в ній науковця. Але в доброму сенсі, бо відомо не від сьогодні: чим менше слів у новелі, тим більшого таланту вона вимагає. Це знають письменники і знає естетично підготовлений читач.

Що характерне для малої прози Арсенії Великої?

В одробинах це вміння помітити найпосутніше і виділити його, вмістити у невеликій мініатюрі так багато, щоб у ній, як у краплі роси, відбився цілий світ. В оповіданнях – драматизм, глибока психологічна напруга, виняткова цікавість до колоритних людських характерів, а ще динамічне розгортання сюжету, ясність і простота оповіді, краса лексичних форм.

Одробини письменниці – «червоні шипшинки» – віддалено нагадують «Оббиті пелюстки» Валерія Герасимчука, тільки в нього все зводиться до літератури, а в її полі зору – широка панорама життя у всіх його проявах і виявах. З цього приводу варто навести такий уступ: «Як тверді червоні шипшинки, розкидані наші думки серед українського соціуму. Вони малопомітні, ще не дієві, не смачні. Ще не сприятлива атмосфера для їх широкого споживання. Та прийде час і кращі з них самі зберуться в червоне яскраве гроно, яке й буде обличчям нашої доби».

 Малу прозу А. Велика будує здебільшого за класичними законами, але уникає традиційних зав’язок, кульмінацій і розв’язок. Більше тяжіє до мозаїки з її розмитою і вільною структурою. Залюблена у щоденниковий дискурс, вона охоче експериментує зі змістом, наповнюючи його цікавими психологічними деталями, нестандартними поворотами подій, рясно розсипаючи афоризми, які можна означити і як крилаті вислови, і як «пригоду думки».

«Боже, поганий смак – це діагноз. Ні – це вирок!» «Старість – це в першу чергу саморевізія». «Симетрія – основа божественної речі на землі – гармонії».

Однак чи не найприкметніше, як уже мовилося, це вміння подати небуденну історію як приключку, життєву бувальщину, що трапилася саме з нею, авторкою, і має сприйнятися як сторінка з жіночого денника. Тут усе свідчить про тяжіння писати в руслі суто жіночої прози і насамперед для жінок.

«Нарешті я вдома! Я солодко потягуюсь у своєму ліжку. Як же я за ним скучила! За цими полицями, з щільно заставленими книгами, за комп’ютером, за своїм дзеркалом. Я муркочу, як кішечка, куштраючись улюбленою пухкою ковдрою. І мені подобається це життя! Життя, де безліч речей можуть надати мені щось цінне і важливе. І речей зовсім свіжих, малознайомих. Тих, що обіцяють зустріч з новим і невідомим».

Авторка сповідує традиційні методи і взорує на великих попередників, але її  реалізм не критичний, а, сказати б, поетично-магічний, а мета – показати наш час крізь призму людських доль. «Усе можна вигадати, крім психологізму», – наголошував великий Лев Толстой. Засвоївши цю настанову, письменниця відводить психології головну роль, і тому колізії в її творах завжди напружені, інтригуючі й прочитуються, що називається, з нестихаючою цікавістю, а портрети, за її власним зізнанням, «з відчутним нервом».

Найголовніша якість усіх без винятку міні-оповідань письменниці – абсолютна відкритість, сказати б навіть, оголеність душі.  А. Велика так беззастережно і сміливо розкриває свій внутрішній світ, що це мимоволі підкуповує і сприймається як своєрідна сповідь, звернена до провіденціального співрозмовника.

І що особливо важливо: написано це не просто сповідально-щиро і відверто, а талановито. У цієї прози рівний, глибокий і свіжий подих.

А ще тут особлива динаміка, внутрішня напруга і сила, що відчуваються у самій побудові фраз, цільній організації тексту. Незважаючи на трагічність подій, оповідь завжди осяяна всепереможною любов’ю до життя, потягом людської душі до краси, творення і добра. Відчувається, що рукою письменниці водить її величність Любов, що слово народжується з горіння серця, із зачудування  невмирущою красою світу, величчю землі та неохопністю таємничого всесвіту.

Є в цієї прози ще одна якість, яка підкуповує глибинно, – це драматичність. А. Велика – ловець напружених колізій. Але колізії тут не штучні, показні, більше вигадані, ніж справжні, як у молодих авторів, які не знають життя і компенсують відчутність досвіду щедрою фантазією, а вихоплені з самої гущі життя, напруга яких сприймається як усвідомлення неминучої сутності життя з її трагедійною барвою.

Не можна обминути і таку якість цих текстів, як філософічність. Відчувається, це  написано досвідченою і мудрою жінкою, якій багато дано і яка багато знає, незмінно працює над власним удосконаленням, а ще чимало пережила на своєму життєвому шляху, пізнала людей і світ в незліченних його виявах та проявах. Її роздуми над складними  онтологічними питаннями – навіщо людина приходить в цей світ? яке її призначення? що таке життя і час? як досягти щастя і зробити його ідеалом людини? – далеко не банальні і не трафаретні. 

У малій прозі Арсенії Великої все дихає світлом горної любові і краси, тому їй вдається замкнути між рядками таку ефірну субстанцію, як настій, що доступно далеко не кожному навіть професійному літераторові.

Створюючи малі прозові шкіци, А. Велика ніби тче мозаїчне панно, своєрідний орнамент характерів, колекцію внутрішніх станів, мозаїку, викладену зі скалок культурної пам’яті, яка – хочеться вірити – і з перебігом часу буде вабити та хвилювати, розчулювати  і полонити…