«Те, що відкриває безодню», рецензія на книгу Ганни Костенко «Те, що позбавляє сну»

Наш час має свою особливу хворобу – він важкий для творчого осмислення. Це час без віддиху, час під масками, загальної невіри і недовіри, а ще розпачу,  злості, безликої озлобленості, агресивної незахищеності та багатьох інших комплексів і фобій.

У новому романі Ганни Костенко один з героїв перед тим як продекламувати  вірш, так би мовити, власного виробу, пробує розтлумачити його. Мені здається, що це пояснення легко спроектовується на весь твір і дозволяє якщо не повністю зрозуміти його, то принаймні знайти ключ до правильного прочитання: «Це сюрреалізм з нотками експресивного драматизму, дві краплі шизофренізму, синтез і прострація на мою безлику самотність і зламане почуття альтер его». Після таких слів читач може легко уявити собі, про що, власне, ця книжка.

Звичайно, нині такими текстами уже нікого не здивуєш. Шокуючі колись терміни «шизофренічна проза», «параноїдальне письмо», «прориви у трансцендентне», «галюцинативні тексти», «демонічні образи» майже тотально увійшли в літературознавчий обіг.

Ще Флобер в одному з приватних листів зізнавався: «Що здається мені вабливим і що я хотів би зробити, це книгу ні про що, книгу без зовнішньої прив’язки, яка трималась би сама собою, внутрішньою силою свого стилю, як земля, яка нічим не підтримується, висить в повітрі, – книгу, яка майже не мала б сюжету чи, іншими словами кажучи, в якій сюжет, якщо можливо, був би майже незримим. Найчудесніші ті твори, в яких найменше матеріального; чим більше наближається вислів до думки, тим більше прилягає до нього слово, тим прекрасніший твір. Це і є начебто шлях мистецтва в майбутньому».

Роман Ганни Костенко «Те, що позбавляє сну» – це ніби втілення в життя ідеї Флобера, роман, що дозволяє говорити про обживання нових шляхів в літературі, оригінальна і смілива спроба оволодіти трансцендентним і передати його за допомогою слова, зійти на інший щабель людської свідомості. Звідси контамінація образів, застосування особливої мови, її рух в бік, сказати б, викличної вульгаризації та огрублення. Гостро передано у творі надломленість сучасної доби, занурення в темні вивороти людської свідомості, де позірний хаос виявляється гармонією.

Авторка розриває замкнене коло узвичаєної буденності, виходячи в живий зв’язок з позареальним.

«Якби очистити браму сприйняття, то людині відкрилося б усе до кінця», – писав Вільям Блейк. Здається, творчі потуги Г. Костенко спрямовані саме на це. Ставити питання, легко це чи взагалі можливо, не доводиться. Цього не знає увочевидь і сама письменниця. Вона іде за покликом своєї творчої інтуїції в напрямку невідомому.

Усі герої роману ніби звичайні люди, але водночас химерні диваки, носії абсурду, шизи, нонсенсу з погляду звичної логіки, авторка називає їх «кахляними обличчями». В цьому означенні прочитується якась неприхована зневага, але всупереч цьому бачиш, що всі ці завсідники кафе «Колаж» (назва символічна з проекцією на форму роману), де в основному розгортаються головні події, чи пародія на них, набагато складніші і незбагненніші, внутрішньо суперечливіші, ніж про них думають інші і самі оповідачі, бо кожен в душі носить частину хаосу, а отже безодню, яку не залити  вином і не заслонити куревом. Їхні емоційно забарвлені і називні імена говорять самі за себе, як-от:  Жовта Крейда, Стара Нефертіті, Карлик-піаніст, Жінка-еліпс, Блакитні Губи, Купка Однакових Зачісок, Чергові Вони, Чорна Шапочка, Фетровий Капелюх, Полисілий Лоб, Чорний Смокінг, Чоловік-Бекас, Мізинчик, Чорна Жінка, Великі Окуляри, Вуса-Антенки, а ще Гості, Груди, Дупи, Піхви…

Ці люди, як пензлики художника, доживають своє «нікчемне життя, вальсуючи з агонією». Але їхня трагедія не менша за трагедію класичних  ромео і джульєт, анн кареніних і мадам боварі, жюлів сорелів і братів зімгано… Не випадково епіграфом до цього роману виставлено сентенцію «Справжнє не може бути втраченим», що має сприйматися як глибше розуміння тексту і водночас своєрідна відмичка чи код.

Ганна Костенко не подивовує якоюсь особливою новизною художніх форм, все вже було до неї – і сюрреалістичні вірші, і театр абсурду (до речі, вірші і п’єсу вона вкраплює у структуру оповіді), але в неї багато несподіваних ходів та ідей, хоч і прихованих під легким покровом іронії, деструкцій чи шокуючого епатажу (досить назвати тільки окремі назви розділів: «Чоловік і жінка перед купою лайна», «Мазохістський інструмент», «Вампір», «Оголена курва», «Бал у сатани»), вона задіює найглибші шари свідомості, показуючи світ з несподіваних і незвичних ракурсів.

Її письмо має виражену інтелектуальну енергію, що часто шукає виходу через нонсенс, алогізм і абсурд. Реальний світ тут трансформується у світ знаків і кодів.

Це письмо ускладнене, герметичне і затемнене, його сенс здобувається більш інтуїтивно, ніж логічно, а неповторна індивідуальність авторки в тому, що вона все сприймає по-своєму, все прагне переломити крізь призму власного незвичного (звичайно, схибленого, з погляду усталеного способу мислення) бачення: коли учуднено, коли гротескно, коли перевернутим догори дригом, але завжди незвично і небуденно,  з чималою дозою сарказму, чорного гумору і грубого раблеанства. «За вікном блював дощ», «Дощ прискав слиною в вікно», «Смерділо мертвими ембріонами і горілкою», «Я вийшов на вулицю, де брасом плавали калюжі».

Цікаві й повні незвичних знахідок також характеристики діючих персонажів, своєрідні штрихи до їхніх портретів, що не мають нічого спільного з реалізмом:

«На її пласкому тілі було багато слідів від чужих дотиків… Усюди щілини. Уся була в щілинах і дотиках».

«Оголена ставала в потрібну композицію рухів».

«Він був старим, але не мав відповідного кольору старості».

 «Тим часом на сцену вибіг інший хлопець… Такий худий, що видно всі його парні органи».

«Високий, з довгим волоссям і дивакуватим зеленим обличчям».

У романі три розділи: перший і третій від імені юнака-художника, другий – від дівчини. Молоді оповідачі нічим себе не обмежують, не стриножать, покладаються виключно на волю своєї уяви і йдуть за нею, а це забезпечує все нові й нові виміри, калейдоскопічну зміну кута зору, де незмінно горують гротесковість і сарказм.

Ось як характеризує себе художник-оповідач:

«Я народився з великою діркою в голові: прекрасна причина для справжньої життєвої драми. Але батьки не залатали її, не заклеїли скотчем! А дали мені свободу. Вони розуміли мене ще до моєї появи на світ, а коли я з’явився – почали розмовляти зі мною, як із дорослим. Я зростав занадто звичайним для того, щоб вичавлювати з себе сльози… Просто ще змалечку я знав: я з іншої Планети, з тієї самої, де не треба вичавлювати з себе сльози…»

Або:

«Таке відчуття, наче від мене щось відривається. І водночас росте. Новий орган. Нове тіло. Два серця й один мозок. Чотири руки й дві пари очей. Не встигаю…»

Звичайно, дівчина не далеко втекла од нього. Їй не цікаво ходити там, де вже хтось побував, її манить шлях відкриттів й осяянь, як оманлива зваба наркотиків, а виражена грубість і шокуюча дражливість – од власної незахищеності і ранимості.

«Я прокинулася і побачила, що в мене немає шкіри. Вона кудись поділася. Втекла від мене. Я шукала шкіру. Кликала. Шукала. Але шкіра не поверталася. Я лежала під ковдрою й цілими днями мріяла про шкіру. Про те, що завжди було в мене, але в одну мить несподівано зникло. Я навіть забула про картини, про борг і про поцілунки подруги. Я мріяла про шкіру, сподівалася, що вона хоч трохи відросте. Але шкіра не поверталася. І не відростала…»

«Прокинулася й побачила, що живу в коробці. Коридор сплющив стіни, трохи давило в грудях. Вирішила сісти, щоб краще утримати рівновагу».

Ганна Костенко пропонує читачеві увійти в дивний, несподіваний і фантасмагоричний світ, що постійно змінюється, стає непередбачуваним і химерно-ламким. Іноді тут важко відрізнити, де сон, а де дійсність.

«Думаю – сон, минеться, вибіжить із кімнати, з тремтячими оголеними сідницями. Не йде. Не прокидається, не біжить. А ще більше тисне і росте. Виривається з моєї плоті інша плоть. Шмат м’яса».

Ми наділені логікою, щоб могли щось пояснити і з’ясувати для себе, не загубитися у хаосі буття, але крім логічних способів мислення є магічні, що відкривають інші аспекти дійсності. Ганна Костенко підводить до думки, що сенс земного життя лежить поза межами людського розуміння, і завдання письменника не в тому, щоб щось зрозуміти чи розгадати, а в тому, щоб показати його у всіх незліченних виявах і проявах.

Ще Ренуар наголошував, що справжнє мистецтво не можна пояснити. Письмо Г. Костенко не піддається логічному осмисленню і критичному аналізу, його не можна зрозуміти і збагнути до кінця, воно не побудоване за жодними чинними в світі законами. Зрозуміло, що й сама авторка навряд чи здатна пояснити, звідки народилися ті чи інші візії, ця алогічність, нонсенсність…

У бажанні перевернути усе уверх ногами, пізнати те, що може відкритися тільки одному внутрішньому зору, можна шукати екзистенційну відчуженість Беккета, трагічну безвихідь Ездри Павнда, гірку іронію і абсурдність Єжена Юнеско. Не випадково у книзі зринають імена футуриста Маяковського, Ван Гога, Босха, Малевича, Анрі Матісса, а окремі розділи мають назви «Крик» і «Чорний квадрат». Але відштовхуючись від своїх великих попередників, молода літераторка нікого не наслідує і не повторює, вона наскрізь самобутня і стиль у неї виражено індивідуальний.

Більшість сторінок цієї книжки вражають глибиною авторської фантазії, фантасмагоричністю і разом з тим широтою філософських узагальнень. Вони відкривають інший світ і нові можливості модерного письма. Для невтаємниченого читача така проза абсурдна, нонсенсна і алогічна, він не підготовлений її зрозуміти, але для того, хто відчув, що реалізм вичерпав свої потенції, вона стає джерелом невичерпної естетичної насолоди і цікавих творчих відкриттів та знахідок.

А ще ця проза міфологічна і абстрактна, розрахована на тих, хто вміє відчувати не лише зовнішню красу, а й внутрішній, прихований від звичного зору чар, вона оповита магією таємничості, яка одночасно вабить, насторожує і застерігає.

Хоча письменниця зорієнтована на неістинність, нереальність, вона якимось дивним чином відкриває нові грані реального. Цей абстрактний і абсурдний світ створений як антитеза реалізму, хоча виводить своє коріння з реальності (справжнє таки має пробитися крізь нашарування видив, видінь та звихів), але це також своєрідна химерна реальність, пізнана з несподіваних і, можливо, неіснуючих вимірів.

Варто лише додати, що книга стала книгою року в жанрі психологічної прози, а також отримала престижну премію НСПУ «Благовіст».