«Те, що відкриває безодню», рецензія на книгу Ганни Костенко «Те, що позбавляє сну»

Петро Сорока

Наш час має свою особливу хворобу – він важкий для творчого осмислення. Це час без віддиху, час під масками, загальної невіри і недовіри, а ще розпачу,  злості, безликої озлобленості, агресивної незахищеності та багатьох інших комплексів і фобій.

У новому романі Ганни Костенко один з героїв перед тим як продекламувати  вірш, так би мовити, власного виробу, пробує розтлумачити його. Мені здається, що це пояснення легко спроектовується на весь твір і дозволяє якщо не повністю зрозуміти його, то принаймні знайти ключ до правильного прочитання: «Це сюрреалізм з нотками експресивного драматизму, дві краплі шизофренізму, синтез і прострація на мою безлику самотність і зламане почуття альтер его». Після таких слів читач може легко уявити собі, про що, власне, ця книжка.

Звичайно, нині такими текстами уже нікого не здивуєш. Шокуючі колись терміни «шизофренічна проза», «параноїдальне письмо», «прориви у трансцендентне», «галюцинативні тексти», «демонічні образи» майже тотально увійшли в літературознавчий обіг.

Ще Флобер в одному з приватних листів зізнавався: «Що здається мені вабливим і що я хотів би зробити, це книгу ні про що, книгу без зовнішньої прив’язки, яка трималась би сама собою, внутрішньою силою свого стилю, як земля, яка нічим не підтримується, висить в повітрі, – книгу, яка майже не мала б сюжету чи, іншими словами кажучи, в якій сюжет, якщо можливо, був би майже незримим. Найчудесніші ті твори, в яких найменше матеріального; чим більше наближається вислів до думки, тим більше прилягає до нього слово, тим прекрасніший твір. Це і є начебто шлях мистецтва в майбутньому».

Роман Ганни Костенко «Те, що позбавляє сну» – це ніби втілення в життя ідеї Флобера, роман, що дозволяє говорити про обживання нових шляхів в літературі, оригінальна і смілива спроба оволодіти трансцендентним і передати його за допомогою слова, зійти на інший щабель людської свідомості. Звідси контамінація образів, застосування особливої мови, її рух в бік, сказати б, викличної вульгаризації та огрублення. Гостро передано у творі надломленість сучасної доби, занурення в темні вивороти людської свідомості, де позірний хаос виявляється гармонією.

Авторка розриває замкнене коло узвичаєної буденності, виходячи в живий зв’язок з позареальним.

«Якби очистити браму сприйняття, то людині відкрилося б усе до кінця», – писав Вільям Блейк. Здається, творчі потуги Г. Костенко спрямовані саме на це. Ставити питання, легко це чи взагалі можливо, не доводиться. Цього не знає увочевидь і сама письменниця. Вона іде за покликом своєї творчої інтуїції в напрямку невідомому.

Усі герої роману ніби звичайні люди, але водночас химерні диваки, носії абсурду, шизи, нонсенсу з погляду звичної логіки, авторка називає їх «кахляними обличчями». В цьому означенні прочитується якась неприхована зневага, але всупереч цьому бачиш, що всі ці завсідники кафе «Колаж» (назва символічна з проекцією на форму роману), де в основному розгортаються головні події, чи пародія на них, набагато складніші і незбагненніші, внутрішньо суперечливіші, ніж про них думають інші і самі оповідачі, бо кожен в душі носить частину хаосу, а отже безодню, яку не залити  вином і не заслонити куревом. Їхні емоційно забарвлені і називні імена говорять самі за себе, як-от:  Жовта Крейда, Стара Нефертіті, Карлик-піаніст, Жінка-еліпс, Блакитні Губи, Купка Однакових Зачісок, Чергові Вони, Чорна Шапочка, Фетровий Капелюх, Полисілий Лоб, Чорний Смокінг, Чоловік-Бекас, Мізинчик, Чорна Жінка, Великі Окуляри, Вуса-Антенки, а ще Гості, Груди, Дупи, Піхви…

Ці люди, як пензлики художника, доживають своє «нікчемне життя, вальсуючи з агонією». Але їхня трагедія не менша за трагедію класичних  ромео і джульєт, анн кареніних і мадам боварі, жюлів сорелів і братів зімгано… Не випадково епіграфом до цього роману виставлено сентенцію «Справжнє не може бути втраченим», що має сприйматися як глибше розуміння тексту і водночас своєрідна відмичка чи код.

Ганна Костенко не подивовує якоюсь особливою новизною художніх форм, все вже було до неї – і сюрреалістичні вірші, і театр абсурду (до речі, вірші і п’єсу вона вкраплює у структуру оповіді), але в неї багато несподіваних ходів та ідей, хоч і прихованих під легким покровом іронії, деструкцій чи шокуючого епатажу (досить назвати тільки окремі назви розділів: «Чоловік і жінка перед купою лайна», «Мазохістський інструмент», «Вампір», «Оголена курва», «Бал у сатани»), вона задіює найглибші шари свідомості, показуючи світ з несподіваних і незвичних ракурсів.

Її письмо має виражену інтелектуальну енергію, що часто шукає виходу через нонсенс, алогізм і абсурд. Реальний світ тут трансформується у світ знаків і кодів.