«Темний бік Місяця», оповiдання

ІХ

Рибка зору повільно, помахуючи плавцями, боязко підпливає до перлини Місяця. Я розіп’ятий на піску, прицвяхований зорями, мені вже вготовано терновий вінець із падучих зір, я згоден на все, аби очі… аби рибка…

…судомно, боляче, важко, м’язи, шия, очі…

І раптом — один помах — і рибка звільна обпливає Місяць.

І нічого не стається.

Нічого!!!

Ви розумієте — у Місяця немає темного боку! Обидва його боки світлі. Місяць — цілісна перлина. Інший його бік схований у мулі неба, але так само світлий.

Темного боку, якого так боялася рибка мого зору, не існує. Я боявся поглянути на вигадане. Місяць досконало світлий, в нього немає темних плям.

Отже, в мене теж?..

Х

— Знаєте, — кажу я, вдивляючись в очі спогадів (пліснява, чорна вода, сірі стіни), — ви можете лишатися тут. Назавжди. Просто в цьому немає ніякого сенсу. Сидіти поміж пропліснявілих стін у смердючій воді, коли там, зовні — такий обшир. Так, я не можу вам наказувати. Ви самі обираєте, коли приходити до мене. Просто там вам ніколи не буде тісно так, як тут. А врешті, — я вдивляюся пильніше в їхні очі, в яких щось стрімко змінюється, як обвалюються височезні гори від падіння одного-єдиного каменя, — обирайте самі — лишатися чи піти.

            Я розвертаюся і йду, зухвало розправивши плечі та відкинувши голову. Мої кроки чітко відлунюють у сірих коридорах із бездоганною прямокутністю. Ключі з брязкотом відкинуті — я ніколи більше не зачинятиму двері своєї пам’яті.

            Виходжу назовні і йду. Йду, не спиняючись. Яскраве Сонце сліпить очі, пахощі різнотрав’я ледь не розривають груди після затхлої буцегарні. Я не витримую — підскакую, кричу, роблю колесо…

— і бачу: спогади повільно виходять з чорної пащі в’язниці. Вони вже не туляться жалісливо докупи, вони виходять і розбрідаються хто куди, приголомшені обширом. Їхні обриси повільно тануть у густому різнотрав’ї.

            Я вже не дивлюся на них, я йду, підскакую, сміюся, не бачу, але відчуваю, як за спиною в мене падають сірі стіни бездоганної прямокутності.

            І тепла золотава усмішка розгоряється вже не на губах, а всередині. Всміхаюся душею.

            Усміхнені щастям, губи шепочуть: «Ом мані падме хум…».

            Стаю на коліна і вклоняюся, торкаючись чолом землі.

            Підводжуся. Немає безмежного різнотрав’я, де розбрелися мої спогади. Переді мною — піщаний берег Дніпра. На плечах — сорочка, мов старе вітрило. Але тепла золотава усмішка, все ж, горить всередині.

FIN

            Зрештою, нічого страшного не сталося. Її почуття не робить мене боржником, не приневолюють до взаємності. Немає нічого жахливого в тому, що вона мене кохає. Якби я змушував себе полюбити її — знеславив би саме добре ім’я любові. Адже взаємне кохання — скарб, який треба шукати і шукати, натикаючись на фальшиві скрині з напівзотлілими кістками.

            Я не люблю її, і мені хочеться це повторювати. Не люблю, не люблю, не люблю…

            Нарешті я щирий з самим собою. Нарешті я зрозумів, що мій страх — лише ілюзорний темний бік Місяця. І в душі її ніколи не буде зла на мене. Зляться на того, хто зрадив. Чи ж може зрадити той, хто не присягав у вірності?