«Темний бік Місяця», оповiдання

І

З яких напівзатоплених підвалів моєї пам’яті приходиш ти?

Човгаючи, як старець, простую сірими бездоганно прямокутними коридорами, брязкаю ключами, прочиняю ґратчасті двері та бачу:

— Мої спогади, бліді, по коліна в чорній воді, в запліснявілих стінах. Вони стоять мовчки та дивляться на мене з жалісливим виразом. Я не розумію: вони прохають у мене жалості чи жаліють мене?

«Ідіть», — кажу їм. Вони не ворушаться, лише дивляться жалісливими поглядами. Мені стає важко і соромно.

«Ідіть!» — гукаю. Вони щільніше туляться один до одного — і все дивляться на мене, дивляться, дивляться…

Я не витримую.

«Ідіть!!!» — реву, відчуваючи, як голосові зв’язки червоніють. А спогади все дивляться на мене, дивляться, дивляться…

Хряскаю дверима, брязкаю ключами і йду. Йду з цих коридорів, бездоганних своєю прямокутністю, йду далеко, далеко, аж не видно куди... знаючи, що скоро, дуже скоро повернуся, і жалісливі очі спогадів знову дивитимуться на мене.

Дивитимуться у мене.

ІІ

Плутаючись у водоростях сузір’їв, рибка мого зору лине вечірнім небом усе далі, далі… Але не безкінечно. Вона мусить повернутися. Рибка мого зору повертає і знову пливе крізь зоряні водорості. Знову і знову, раз за разом…

Я лежу на піску, розкинувши руки та зігнувши в колінах стулені ноги — достеменно як розіп’ятий Христос, якому я ніколи не вірив. Людина не може бути богом. Людина завжди має лишатися людиною. Навіть якщо її манитимуть прийняттям титулу бога. Стечуть золоті секунди в пісковому годиннику Всесвіту, і боги знову повернуться у світ людей. 

Бо тільки людина здатна перетнути межі того, що ми звемо Буттям…

Падає зоря. За нею — друга. Навіть якщо ці зорі прицвяхують мене, розіп’ятого, до землі — я все одно не належатиму їй. Не належу ні землі, ні небу, ні воді, ні вогню. Я належу Всесвіту, а Всесвіт належить мені. Тому рибка мого зору звільна пропливає крізь водорості сузір’їв.

От тільки бліду перлину Місяця вона завжди оминає.

Заплющую очі. Рибка зору враз стишується і йде у глибини, готова випливти звідти, тільки-но я розплющу їх. Я всміхаюся і промовляю: «Ом мані падме хум, ом мані падме хум…».

ІІІ

Так почувається, мабуть, пірат, прив’язаний до щогли свого фрегата, який повільно тоне, занурюючись у лякливо-синю глибінь. Скорчені пальці вчепилися в щоглу, закочені очі спрямовані супроти погляду байдужого Сонця, палуба під ногами ще слизькіша від крові, і ти благаєш свій корабель, аби він швидше вмирав, його агонія катує тебе, переростаючи у твою власну агонію, і кожен вдих, і кожен погляд в очі Сонця — крає, крає, крає…

Корабель тоне, та сумнів кривим ножем перерізає твої мотузки. Залізний знак питання гаком впивається тобі під ребро і здіймає тебе високо-високо над морем. Над тобою небесна хлань, під тобою — морська хлань, ти висиш десь у межихланні та благаючи дивишся за море — туди, де берег, на якому напинаються тугі турецькі луки; ти чуєш скрип тятиви й чекаєш свисту стріли, чекаєш, благаючи лучників, лаючи їх, чекаєш, гак питання глибше вгрузає під ребро, ти висиш у межихланні, скрипить тятива, цей нестерпний скрип має порватися обнадійливим свистом стріли, але тятива скрипить, і ти висиш під небом над морем, і гак питання крає тебе, крає, крає…

Тятива скрипить… Чи то скрипить пісок на зубах?

Устаю.

Ні, не встаю. Лише повільно підводжуся, спираюся на лікоть, перевертаюся набік.

Кошлатий, оброслий, в розчахнутій сорочці, м’ятій, мов старе вітрило, в затертих джинсах, босий. Волоцюга, морський циган, якого підхопив приплив і виніс сюди, на береги Дніпра.

Чому? Чому я все це пережив? Адже мені щойно було так добре…

Відкидаюся на спину. Шепочу: «Ом мані…», але голосу не стає, він пробивається крізь невидимий кляп у роті, мов наїжачений кактус крізь піски. Безсило.

Встаю. Тепер уже встаю.

Озираюся.

Так широко навколо, а мені нікуди йти. Нікуди, крім в’язниці своєї пам’яті.

IV

Розлючений, простую квапливою ходою бездоганно прямокутними коридорами. Трапилася стіна — пішов би крізь неї.

З силою прочиняю, ледь не зриваючи із завіс, ґратчасті двері:

— і знову пліснява, чорна вода, і жалісливі очі моїх спогадів.

Знову.

«Ідіть звідси!» — кричу до них. Кричу, потупивши очі. Не можу їх підвести, бо знаю, що знову зустрінуся з тим багатооким поглядом. І не витримаю його.

«Ідіть! Геть! Забирайтеся!» — лементую у приступі червоного буйства. — «Щоб я вас не бачив! Щоб я вас...».

Я не закінчую. Знесилено прихиляюся до одвірка і на мить, коротку, як слід падучої зірки над дніпровими берегами, бачу:

— той погляд, той самий налитий жалем погляд.

«Не мучте мене! Ідіть собі звідси!» — волаю я з риданнями впереміш. Я готовий кинутися в чорну воду, впасти на коліна і благати, готовий хапати їх за горло і викидати звідси, готовий…

Але я повертаюся спиною, зсутулений, зачиняю двері й замикаю їх — обережно, мов скриню з коштовностями.

Так, я можу залишити двері прочиненими, можу вирвати й викинути їх геть, як Самсон, але спогади й надалі стоятимуть по коліна в чорній воді, збившись докупи, і жалісливо дивитимуться в мене.

І я починаю розуміти, що в цій в’язниці я зовсім не наглядач. Радше навпаки.