«Ти в пам’яті моїй...»

***
Ти в пам’яті моїй —
немов іржавий цвях,
що вимучить мене,
допоки вирву з дошки.

Ти — наче прах земний,
котрий покрив мій шлях, —
це знов його в мій дім
несуть мої підошви.

Ти — гостра і гірка
сльози моєї сіль,
не підсолоджена
жіночими дарами.

Ти — незатихлий біль,
моєї рани біль.
Ти — бинт, що кров спинив
і прикипів до рани.

***
Накинь на плечі плащ —
надворі дощ іде.
Прощаючись, не плач —
ніколи і ніде.

Замолено гріхи.
Замовлено таксі.
Розходяться шляхи.
Прощайся, як усі.

Болить? Переболить.
Пора іти? Іди.
Прощайся — не на мить.
Прощайся — назавжди.

Йдучи, дверей не муч.
Ступивши за поріг,
сховай подалі ключ,
щоб він знайтись не міг.

В сирий пісок зарий
і не шкодуй за ним.
Все ’дно замок старий
заміниться новим.

Іржа той ключ найде —
не кайсь і не карайсь.
Іди — як дощ іде.
Як дощ — не озирайсь.

***
Це небо чи ріка?
Це хмарка а чи волок?
Це слід від літака
а чи небесний сволок?

Це води, чи літа,
чи плин твоєї крові?
Це серце калата
чи дзвони вечорові?

Це обрій чи рубіж?
Це ти ще йдеш до нього
чи вже на нім стоїш,
загоюючи ноги?

Це поле чи безмеж
землі, повік твоєї?
Це ти іще живеш
чи вже поліг за неї?..

УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

Корені слів,
                      розгалужені в давній мелодії,
переплелися,
                         мов корені трав і дерев.
В пам’яті мови,
                           в чорноземі етимології
кожен корінчик —
                                 неначе оголений нерв.

Ниточка голосу
                             тягнеться, тягнеться, тягнеться.
Котиться в небочко
                                   вийнятий з горла клубок.
Дива не сталось,
                               а серце ніяк не отямиться:
плаче від щастя,
                               якого не дав йому Бог.

***
Загримить електричка за лісом —
і здригнеться від гуркоту ліс,
і повітря просякне залізом,
й, наче вихоплена з-під коліс,
за стіною дитина заплаче —
і немислимим стане твій сон,
і вся ніч гуркотітиме, наче
на квадратних колесах вагон.

***
Божі персти
зліплять блакить
з кисню та водню.
Вкраплений в дощ
час прошумить
з неба — в безодню.

Струмом грімниць
випалить ряст.
З попелу встане.
Брата уб’є.
Друга продасть.
Вкраде останнє.

В кров увійде.
Горлом піде.
Слово вкоротить.
Вивітрить плоть
і поведе
душу на допит.

***
Ранок недільний. Хрестик натільний.
           Дзвін великодній.
Сяє крізь хмару з сонцем на пару
            погляд Господній.

Гнана та бита, кровію вмита,
            віра — жива ще.
Правда — далеко. Слову — нелегко.
            Вірі — ще важче.

Свічка у жмені. Дуля в кишені.
            Очі — порожні.
Мрії — міражні. Душі — продажні.
            Ціни — безбожні.

Храм — не крамниця. Кров — не водиця.
             Серце — не камінь.
Після хрещення просить прощення
              в Авеля Каїн.

***
Стелиться лис по стерні
                                             димом рудим.
Так підкрадається смерть,
                                                 хитра, мов лис.
День переходить у ніч,
                                           полум’я — в дим,
видих останній — в туман…
                                                    Кайсь і молись!

Стелиться лист по ріллі.
                                              В колір вогню
перефарбовано ліс.
                                      Птаства над ним! —
як добровольців, котрі
                                          йдуть на війну, —
наче у небо ідуть, —
                                       легко, як дим.

Лівою! Лівою! Лі…
                                 Віє вітрець.
Лівою! Лівою! Лі…
                                 Виє сурма.
Ворог — запеклий, мов час.
                                                    Хай йому грець!
Глянеш у вічі йому —
                                        в жилах зима.

Куля бере на снігу
                                  лисячий слід.
В полисках мерзлих калюж —
                                                         вилиск ножа.
Мов у замерзлій ріці
                                       риба об лід,
б’ється об небо чиясь
                                          грішна душа.

* * *
                     " Ночь. Улица. Фонарь. Аптека".
                                               Олександр Блок

Вулиця Блока. Аптека. Ліхтар.
Ночі без світла.
В ліки гіркі підливає нектар
липа розквітла.

Тліють в рецептах на купі сміття
рештки латині.
Наче у дзеркалі — хворе життя
в чорній вітрині.

Богом увімкнене світло душі
меркне з розпуки.
Дивна хвороба — додому йдучи,
падати в люки.

Місяць на хвилю зловтішно з-за хмар
зиркне впівока.
Сліпне, розбивши останній ліхтар,
вулиця Блока.

Вікна у ґратах. Замок на замку.
Двері залізні.
У найтемнішім зібрались кутку
гості запізні.

Дзенькає ключ об залізо. За ним
брязкає фомка.
Мужньо назустріч пригодам нічним
йде незнайомка.

***
І світлий шлях, і темний манівець
примхлива доля зводить нанівець,
розбавивши комедією драму,
де часто-густо зрячого сліпець
вести береться. Начебто до храму.

Кіно і німці! Борони Господь
занапастити душу, коли плоть
в човні напівзатопленому хвилі
штовхають на блаженну тиховодь.
(Дивись картину Рєпіна «Пріплилі».)          
Із написом «Спориш завжди спориш!»
фанера курс тримає на Париж.
А ти і в провінційному болоті
з таким художнім свистом пролетиш,
що ахнуть ті, хто вічно у прольоті.

Глибока осінь вже не золота.
Залітна пташка вже не заліта.
В солодкій чарі з осадом насподі
дає про себе знати гіркота.
Фініта ля комедія, та й годі!

Що довший спокій, то коротший страх.
Відлопотіли крила на вітрах.
Тримаючись подалі від спокуси,
кімнатні капці дивляться на шлях,
як дивляться у небо свійські гуси.

ЗАСТIЛЬНА БАЛАДА

Хто ти? Звідки ти? Куди ти?
Годі колами ходити!
Сядь, посидь ногам на зло.
Нас далеко ще не триста,
але наше товариство
гідне теж лягти, мов скло.

Друг ти нам чи наш ти ворог?
Чи хоч раз ти нюхав порох?
Братом нашим хочеш буть?
Осуши цей повний келих
за братів своїх веселих,
у яких печальна путь.

Що печальніша дорога,
то сильніша віра в Бога,
без якої нам — хана.
Ти наш відчай чи надія?
За Георгія чи змія
щойно випив ти до дна?

Всі ми тут — як на долоні.
Знають навіть наші коні,
хто за що й за кого п’є.
Не мовчи! Скажи хоч слово!
Та не дуже загадково
говори. Кажи як є.

І сказав я їм: — Панове,
в цьому світі загадкове
все, крім смерті. Головне,
щоб ніхто з сідла не випав.
Ну а хто за кого випив
і кого хто пом’яне,

мені теж цікаво знати.
Та на часі виясняти
нам не це, а те, чому
в нашім небі сонце ясне,
ще не вечір, а вже гасне,
в чорну канучи пітьму.

Ворон кряче надто низько —
знак, що ворог надто близько.
Вже, можливо, опостінь.
Час вилазити з-за столу
та на битву йти посполу.
Бог на поміч нам! Амінь.

***
Оце — мій меч. А це — мій плуг.
Он — ворог мій. А ось — мій друг.
А вся моя тривога —
в тім, що ніяк я не збагну,
чи це дорога на війну,
чи це з війни дорога.

ГЕРА КВІТ

                                                     Володимирові Чуприні

Напхом напханий тролейбус —
                                                            бочка, повна оселедців.
За зупинкою — зупинка,
                                             мов за жовтнем — листопад.
В парку золото сусальне,
                                                мов «Перлина степу», ллється.
Якось дивно йти судилось:
                                                  крок вперед і два назад.

Слава Богу, є де сісти.
                                          Вчасно Бог послав і столик.
Гера Квіт мені й сьогодні —
                                                    друг, товариш і братан.
Сидимо, блаженні духом,
                                                 православний і католик.
Під густою міддю дзвонів
                                               сріблом дихає орган.

Розливаючи у склянки
                                         золоту «Перлину степу»,
Гера мружиться від сонця,
                                                 що іскриться у вині.
Зазираючи у пляшку,
                                        можна втрапити в халепу.
Але ж як тоді шукати
                                       ту із істин, що на дні?

Це не я кажу. Це Гера.
                                            А іще говорить Гера,
що одну й ту саму чару
                                            двічі спити не дано,
що болить йому Вітчизна,
                                                 мов ґалернику ґалера,
до якої той прикутий
                                       і яка іде на дно…

З парку золото сусальне
                                                мов скрізь пальці витікає.
Блудним сином сновиґає
                                                по алеях дим багать.
Всі шляхи ведуть до римів,
                                                  та не всі — до ватиканів.
І не всі, хто відлітає,
                                     до едемів долетять.

Рим римується із Кримом,
                                                 але це не так важливо.
Крим і Рим пройти ще можна,
                                                        а хотілось би — весь світ.
На одну і ту ж дорогу
                                       двічі вийти неможливо.
Це не я такий розумний.
                                              Це говорить Гера Квіт.

Гарне прізвище у Гери.
                                           Квітне Гера і не в’яне.
А йому вже, слава Богу,
                                             з добрим гаком шістдесят.
Це життя, — говорить Гера, —
                                                         не таке вже і погане.
Хоч і дивно йти судилось:
                                                крок вперед і два назад.

То ковтнеш «Перлини степу»,
                                                        то посмокчеш валідолу.
За весною в тебе — літо,
                                               а за осінню — зима.
Це нагадує собою
                                  рух тролейбуса по колу,
де кінцевої зупинки
                                     просто-напросто нема.

Той виходить, той заходить,
                                                    сподіваючись на диво,
що місця хоча б стоячі
                                         будуть зайняті не всі.
У той самий у тролейбус
                                               двічі сісти неможливо?
Хрін із ним, — говорить Гера, —
                                                             нашкребемо на таксі.

ЗАПЛЮЩЕНИМИ ОЧИМА

Бачити в тобі те,
                              чого не бачать інші.
Бачити тебе так,
                               як бачив у ніч безсонну
Мону Лізу Леонардо да Вінчі
або Рафаель Сікстинську Мадонну.

Друге життя тобі дати
                                          і, зоставивши на мольберті
вдалу копію з тебе,
                                    мати єдину потребу —
широко заплющеними очима
                                                       до самої смерті
дивитися на твій образ
                                           і мучитися без тебе.

МИСЛИВЕЦЬ

Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на правила гри наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований. Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він — герой, але з префіксом “анти”».

Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: «Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована».

Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.

Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.

***
Цокають коні підковами. Цугом годинники йдуть.
Не перейняти мені їх і не завернути назад.
Ноги натужно гудуть. Наближаючись, бджоли гудуть
і, мов луна, даленіють, минувши одквітлий мій сад.

Гірко під древом пізнання, ковтаючи слину терпку,
знати, що вже не солодкий його заборонений плід.
Все неможливіше вдруге ступити в ту саму ріку,
надто коли вже не тільки при березі тягнеться лід.

Світиться над головою лелечого колеса німб,
і розгортається в небо земної дороги сувій.
Тягнеться погляд у небо, дарма що залишиться в нім
він непомічений, як і пророк у вітчизні своїй.

СВІДОК

Мій горішку міцненький! Колись!
Все, що бачив і чув ти колись
випадково і не випадково,
з перевтоми напруживши зір,
виливай, наче кров, на папір.
Перетворюй мовчання у Слово.

Ти був свідком страшних потрясінь.
Час мости спопелив ще й осін-
ній листочок спалив напослідок.
Час не любить тебе не тому,
що ти завжди перечив йому,
а тому що небажаний свідок
у тобі заговорить от-от.
Ось чому, щоб закрити твій рот,
час пантрує тебе без упину.
Хлібороб ти а чи віршороб,
він, узявши на мушку твій лоб,
жде нагоди для пострілу в спину.

ПРОЦЕС

Стогне простір, привалений часом.
І залізом посвистує смерть.
І провалюється під Пегасом
ненадійна повітряна твердь.

Божевільне бажання літати
з небосхилу сповзає в ковил.
І надходять нові експонати
у музей ампутованих крил.

Світ під слідством розколеться навпіл,
і до справи долучать знавці
об аорту затуплений скальпель
у сліпого хірурга в руці.

І не стане ні кращим, ні гіршим
це прозове життя, у якім
суд відмовиться вірити віршам —
найчеснішим лжесвідкам твоїм.

***
Лежимо на дні трави
голова до голови.
А тим часом Бог працює,
засукавши рукави.

З неба кіптяву змива,
в полі жито полива.
Як веселика, веселку
випускає з рукава.

У траві лежить сачок.
У ріці висить гачок.
Залітає в Боже око,
мов піщинка, літачок.

Лежимо, і дай нам Бог
ні печалей, ні тривог,
ані зради не зазнати
в цій траві, одній на двох.

З поля дощ іде над ліс —
наче плаче хто навскіс.
А ніде ні сліз не видно,
ані приводу для сліз.

А трава — така густа,
що долоні і вуста
ледве тягнуться крізь неї
від колиски до хреста.

ВОРОН

Злітаю. З матір’ю на пару.
Гніздо під нами кружеля.
І віддзеркалює рілля
і чорних нас, і чорну хмару.

Я чорним буду триста літ.
Я відтінятиму цей світ,
який чомусь назвали білим.
Я вчусь літати. Ще невмілим
назвати можна мій політ.

Я весь від радості тріпочу.
Тугий повітряний потік
мене жбурляє з боку в бік.
Та я не збочу, я не збочу.

Я вчусь дивитися. Мій зір
уже гостріший мого дзьоба.
Мені вже видно, як спідлоба
з кущів за мною стежить звір.

Даремно стежить. Час поволі,
але усе-таки мине,
і звір, здихаючи у полі,
заплющить очі свої кволі,
аби не бачити мене.

Живому зла не заподію,
а мертвому... У тім-то й суть,
що мертві болю не імуть.
І я цій істині радію.

Я вчуся нюхати. На лапах
біда крадеться до гнізда
чи на ногах бреде біда,
мені підкаже її запах.

Мій погляд вихопить з туману
старого лиса. В бур’яні,
аби ввести мене в оману,
аби сподобатись мені,
він буде ладен день при дні
приймати позу бездиханну.

Але мій нюх мені підкаже:
«Не жди від ризику добра.
Не наближайся. Не пора.
Ця гра — смертельна. Час покаже,
хто виграє, а хто програ».

Мої широкі в небі кола,
де кожне коло — рятівне, —
не гра у піжмурки. Ця школа
навча вичікувать мене.

Я зачекаю. Я в запасі
ще маю довгих триста літ.
Я ворон, отже, мій політ
не так у просторі, як в часі,
залишить кар-р-коломний слід.

Я каркаю, і звуки срібні
голублять слух мій. Слово «кар-р-р» —
всесильне. Інші не потрібні.
Я ж не поет. Я — санітар.

Я хоч малий ще, але ж ворон.
І серце в мене — вороне!
Я ворон, отже, маю ґонор.
Не раджу дзьобнути мене.

Я ж воронований, бо ворон!
Лечу — немов хто кинув ніж.
Здоровий ворон, юний ворон!
Чи буду я старим і хворим?
Про це ми потім поговорим.
Літ через триста. Не раніш.

-- 
Анатолій Кичинський