«Третій рік живемо наздогад...»

***

 

Третій рік живемо наздогад

Від Покрови і знов – до Покрови.

Йде зима. І черешневий сад

Спокушає оберненням в дрова.

 

Він зануриться в сніг, як у ніч,

Він вбереться востаннє у пряжу,

І на час, обживаючи піч,

Сад мій літо своє перекаже.

 

Я не знаю сильніше тепла

Мого саду і того, хто поряд.

Я так само згорала дотла,

Сад – від жару, а я – від горя.

 

Хочу тиші як клятви, як знак,

Що вже час закладати прийдешнє

Там, де сад залишив післясмак

І війни, і вогню, і черешні.

 

**

Усе не втямлю – і для чого

У час ненависті і сліз

Смішна, самотня, як панчоха,

Із віршами наперекіс

Душі, причетної так само

До святості, як до гріха,

Я розкошую щедро ямбом,

Весну ховаючи в рукав?

А зовсім поруч – похоронки

Наздоганяють вдів зрання,

І до останньої воронки

Ще вирва болю й вороння.

Війні, трирічній, мов одвічній,

Що смерть вгодовує живцем,

Я по-дитячому панічно

Боюсь дивитися в лице.

Віршами бою не спинити,

Та в них – посвячення у плай.

Лишають їх, як зерна, дітям

Вже на прийдешній урожай.

 І не бояться недомовок

Світи, що в серці прижились.

Душа, долучена до Слова,

Зросте потрібною колись.

*** 

Різдво в смереках тихе і м'яке,

Загусле в ніч, одтворене в безмежжя.

Мольфарка п'є настояний лікер

На зимних зорях у ковшах ведмежих.

Сокрита в кожнім гостра голизна

Під снігом, ніччю, у теплі овчинки.

Мольфарка – добре знають, що одна,

Одна як відьма і одна як жінка.

І що в тій окаянній, там, на дні

Душі жаскої, в капищі глибокім?

Також Різдва безхитрісні вогні,

Потреба в диві і вечірній спокій?

За кого п'є задобрене питво?

Кому несе усі свої трофеї

Від тих, хто молять Бога на Різдво,

А в час біди вертаються до неї?

*** 

Там, де немає нас, у снігах Карпат

Вечір прийшов давно і розвів вогонь.

Пахне дровами і травами спокій хат,

Кожен тут знає кожного, як свого.

Вечір святий – усюди. Грибний навар

Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.

Кожен в Різдво хоч трошечки, та казкар –

Можна ледь-ледь домислити – всі свої ж!

Вітер бреде навпомацки, дме на млин,

Жилки тонких потічків пульсують десь.

Там, де немає нас, ти сходив один

Мало не всі Карпати, мов світ увесь.

Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,

Хай не дивуються й ті, хто живе давно, – 

Просто, проходячи мимо соснових хат,

Важко не зазирнути в чуже вікно. 

***

Ще світ, що сон – прозорий і огололений,

Ще вітер свій неспокій не збагнув. 

Стоять дерева тихі, мов намолені,

Поволі проступаючи в весну,



Поволі розганяючи пробуджену

Потребу цвіту і жагу плодів. 

Стоять отерплі, безшелесні, душами

Угрузлі в твердь коріння і віків. 



І тільки – ліній ледь вловима готика,

Легких, як розчерк на семи вітрах...

Стоять дерева у бруньках і котиках,

У променях, у мріях, у птахах,



У неба прохолодній невагомості,

На пограниччі невимовних слів...

Пульсуючу на рівні підсвідомості

Деревам хтось весну нашепотів.

 

*** 

Останній літній вечір неліта,

І небо дихає тепло й близько.

Ще кольорово під нами виткані

Вологі трави в сріблястих бризках.

Ще так душевно мовчать тераси

І чай неквапом холоне зовсім…

Іще ніхто не придумав часу.

Іще ніхто не згадав про осінь.

Душі щасливо, просторо, тихо.

В мені є Ти, а це значить – все є.

Роняють яблука і горіхи

Густі і вистояні алеї.

Це буде завжди, якщо це – пам'ять,

Яка й не відаєш, як озветься.

Останній вечір неліта. Там я

Вдихнула неба по саме серце.

***

Зрілий серпень зійшов на шепіт,

Сухо й тепло бредуть вітри. 

Перетрушений, перешерхлий

Спогад спогаду перестрів. 

І так скрушно і незворушно

Увійшов в глибину ножа

Аж туди, де вростає в душу

Лиш одна у світах душа. 

Що ще гоїться аж до скону,

Як не вгрузла по серце ніч?

Я не знаю, що перш схолоне – 

Я чи те, що живе в мені. 

І здається – так буде вічно,

До останніх моїх сивин...

Серпень сипло шепоче січню,

Що не винен у тому він.

****

Ми з тобою вітрами вінчані,

Сонцем мічені, напророчені.

Нам належало б бути іншими,

Тільки іншими ми не хочемо.

 

Нам не в силах дороги множити,

Напинати між ними широко

Небо сонячне, так не схоже тим

На розлуки судомну лірику.

 

Ми не знаємо, що вкорінено

В наші долі, чим душі випечить.

Нам ненависть пробачать спінену,

А любові ніхто не вибачить.

 

Нам триматись би вічним полюсом

І ліси непроглядні зрощувать,

А ми прагнемо хоча б голосу –

Найріднішого, найдорожчого…

 

Нам не канути в тихі спогади,

Не розвіятись вітром сніжним –

Бо на кого я,

і на кого ти

Тут залишимо нашу ніжність?

           

 

 

***

Що ж бо – час дивитися на сніг

І вслухатись в шепіт димоходу,

Коли день відходить на нічліг

В непроглядну снігову негоду.

 

Коли сліпнуть очі ліхтарів

Й килими лягають на дороги...

Небо густо трусить свій просів –

Розсипи сузір'я Козерога.

 

Замете, забілить, захова,

Сон навіє в відблисках лампадки.

І в мені зігріються слова,

Про які ти ще не маєш гадки.

 

Всі слова, які – в вогонь і в жар!

Кожне з них крилом своїм торкнеться.

Це від них спалахує душа

Й наново народжується серце.

 

Будь же поруч! Розведи вогонь,

Чай прийми із рук моїх ласкавих.

Хай же час плететься удогонь

На своїх заморених лягавих.

 

Тільки вечір витужить нічий...

Знов самотньо я збираю вірші.

Мрію в тебе спати на плечі.

Просто мрію.

І нічого більше.  

***
У чужому місті, що пахне кавою,
Де вузькі провулки – лоза між каменем, –
Сонце озиралось услід ласкаво нам,
Ти гадав, що вічність – не менше – знав мене.

 

Розчинявся вечір, як не тримай його
(Ми іще про нього колись напишемо).
Все було так просто – ні слова зайвого…
Дерев’яні сходи зітхали тишею,

 

Осипались клени, і в невагомості
Осідала осінь на дно бруковане.
Місто це залишиться в підсвідомості
Листопадом лагідним, зацілованим,

 

Урочистим небом у сонмі зорянім,
Золотим настилом, недбало скинутим…
Місто це залишиться не повтореним
В наших долях більше ніде, ні з ким отак.

 

Кава пахла, ніби з життя минулого,
Післясмак якого гірчить і досі нам.
За рікою ж пам’яті береги забули ми…
Що робити будемо із цією осінню?

 

В паралельні будні навіки викине
Час проточний з гавані міста чинного.
Як же тонко й щемно нам долі виткано!
Кавою просипано нерозчинною…