«Тут ні час ні Ріка не тече…»

 

НАД РІКОЮ

 

тут ні час ні Ріка не тече

ні порогів ні рева ні риби

містечковий Харон на плече

весла склавши не збурює трибу

на світанку долаючи вбрід

густину сугестивних туманів

чимчикує у берег – обрид

йому клопіт з ознаками манії

 

світ плодиться а душі як зміст

схоже дід вже століття як вивіз

йому вряд чи мережиться злість

та в цигарці шкварчить дратівливість

він підтягне човен неновий

весла гучно пожбурить додолу

і сидить над Рікою німий

вочевидь не заради оболу

 

 

обол – дрібна давньогрецька монета, яку клали під язик
             небіжчику як плату Харону за перевезення душі
             через Ріку вічності – Стикс чи Ахеронт.

 

 

 

ЗВУКИ В СЕЛІ

нестійке заволає повітря

півнем і не здійнявши біди

млистий простір довкола обітре –

прозорінь хоч у око клади

і незчуєшся – в тишу гілчасту

вже полудень небавом забрів

десь копають картоплю – нечастий

раз у раз чути стукіт в цебрі

 

світ завмер ані звістки ні знака

ні клятьби ні суспільних судом

тихо-тихо мовчазний собака

день гортає своїм ланцюгом

небо сонцем просочене зимним

ще й не снило собі про дощі

лише висохлим кукурудзинням

вітер ходить у довгім плащі

 

на розхлябаному мотоциклі

у дідівськім шоломі промчить

відчайдух і обірвуться стиглі

пара яблук у стишену мить

потім баба Надія за штані

буде гучно сварити лихе

хтось почує її причитання

якщо звісно село не глухе

 

 

 

 

 

ОБІТНИЦЯ

тиша у серці замлоїть –

вересень стрінувся в серпні

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

 

мовчки постануть виною

сльози на порох розтерті

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

 

не захлинуться маною

півні співаючи втретє

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

 

слово здійняте любов’ю

плине в повітрі відвертім –

поки Ти будеш зі мною

я не боятимусь смерті

 

 

*  *  *

 

наші голови біліють

в бур’яні

серед сміття

батьківщини дорогої

ми підносили до сонця її дні

наші долі

долі сплять в передпокої

 

час відкрив нам свої плани осяйні –

наші голови біліють

в бур’яні

справно вчаться

сонцеликі наші діти

у заброд

за нашу славу червоніти

 

ми позбулись честі травнів іменитих

гріш ціна їм

за квітучий вдих і видих

наші голови біліють

в бур’яні

ми не відаєм ріднішої рідні

 

ми змирились

наші докори на пні

забуття для нас найвища нагорода

ми частина

щиро вдячного народу –

наші голови біліють

в бур’яні

 

 

 

 

 

ПОКИ ЧУЖИНЦІ

              Народ мій, як хмиз…

 

поки чужинці нам на золотім повідку   

водять свободу – від цвинтаря до каталажки

сестро не плач –  збережи неоплакану важкість

сліз – для жбурнутих на вітер у відповідь куль

 

зможеш – не плач наші сльози не варті в цім часі

ні зігрівання ні падання в стоптаний сніг –

в мить коли наші скорботи зникають в нещасті

права не маємо тратити часу на них

 

сестро не плач – усе важче і важче від сліз

серцю моєму зринати із сажі й палання

наших змагань відчайдушних – та де ж та остання

що заясніє в нас але не вигасить хмиз

 

 

РОЗГОРНУТИ НЕБО

розгорнути небо і водѝ

відновити гладь важку і знову

вже – допоки зору й видноти –

суходолом вештатись і словом

 

сенс життя багаттям спалить вись –

спалахнувши у останній чверті

відповіді вистигнуть колись

запитання тлітимуть по смерті

 

 

СВІДОК

            М. К.

 

у передмісті де суть справ завжди імлиста

Всевишній сходить раз на день до атеїста

 

а той у клопотах біжить повз хамства вищир – 

для соціуму ідеал шукає вищий

 

він метафізиці щодень сталить облогу

та зранку стежить – чи на ту ступає ногу

 

і точно знає де й коли світ стрів початок

його всесильний розум з ним завжди на чатах

 

він факти й висновки пряде і рве на клоччя

туманну віру у ніщо щодень до ночі

 

і в тім у нього є завжди незримий свідок – 

Всевишній котрий ясну ніч пускає світом

 

а в ній галактики ряхтять в цвітінні вишні

і повню стримуючи ніч зорить Всевишній

 

і його ликом на той час в мовчанні уснім

як не суворий то сумний блукає усміх

 

 

 

 

ЦІНА

ця осінь нині варта всіх колись

злітань фіранок кульок повітряних 

німих калюж задивлених у вись

зірок стрімких відпущених на ранок

миттєвих завмирань пташиних скарг

пошерхлих слів надкушеного кпину

вже вітер на прозорих прапорах

своїх надій накреслив щиру ціну

 

ця осінь нині варта далебі

двох сонячних прогалин в зниклім небі

двох посмішок в зажуреній юрбі

і двох квитків щасливих при потребі

над золотим просипаним плащем –

надпитого знання тепла і плину –

всі дарування й виклики а ще

вся парність називань за всяку ціну

 

 

БЕРЕГ

море затока мис

дюжину шкаралупок

смолених темнотою  

вечір гойдає ледь

 

місячна плеще сіль 

берег лице мовчання

лагідно розтинає

часу спинний плавник

 

скажеш два слова вже

третє – говорить море

втілене поглинання

– хто йому мовить зась

 

зірка або маяк

зводить для ока відстань

а для душі – помилку

море затоку мис

 

ВСЕ СКІНЧЕНО

 

все скінчено невинних не було

холоне поруч місце порожнечі

душа неначе в скинії чернечій

крізь тіло в землю стукає чолом

а зовні тиша вишколена й зла

ні прощення ні скарги не вернути

лишилось ще отямившись на злам

для вигляду з полегшенням зітхнути

 

 

 

МОРЯЧКА

 

ти проводиш неспішний вітрильник до Смирни

й зігріватимеш довго у мушлі вушній

тихе дзенькання ринди в рипінні сумирнім

щогл і хвилі неспинне згортання в сувій –

 

ти чекатимеш довго з егейських просторів

не тютюн контрабандний чи прянощів пак

не турецьких прикрас не солоних історій

не фіналу ходінь на безсонний маяк –

 

ти чекатимеш довго – встромивши чекання

ніби ніж поміж рухів повільних і слів

щоб далекому серцю твоєму – вертання

і в чіпкім забутті виринало зі снів

 

 

*  *  *

осіннього ранку

прокинувшись

із відлітаючим

горобцем сну

руку просовуючи

у холодний рукав

сплячої ще сорочки

вмить усвідомлюєш

що крізь отой рукав

тебе таки втягнуто

в історію

 

чай з бутербродом

гріш на дорогу

осінь зима весна

літо і знову стислий

звіт перелітних птахів

на самоті приймає

металургійний горобчик

з іржею на крильцях –

вічний козирний туз

у нетривкім рукаві

 

 

РАПТОМ З'ЯСУЄТЬСЯ

раптом з'ясується місто навколо — чуже

день голуби ненажерливі пси безпритульні

парк і повітря такі ніби щойно з цирульні —

спить свіже віття довіку обрізане вже

 

мідноголосий десь мусить здійнятись оркестр

але натомість лиш пікколо злої синиці

місто чужої весни мов накладений хрест

кинути — важко нести далі — теж не годиться

 

неба побільшало шалу реклами і лже-

архітектури кіосків і яток іржавих —

щирого стилю простого паскудства держави

тих кому будь-яке місто навколо — чуже

 

вклякнеш розгублено — де я? в якому це сні?

вітер  кружляє достоту хмільний пролетарій

сміття юродства несе і на вухо мені

на здичавілій гуркоче чимдуж на гітарі

 

 

ТЕ МІСТО

 

те місто пошиковане під нитку

що вперше і востаннє впала з рук

класичні тіні кидає на брук

там шпилі й щогли зоряну калитку

шматують вщент окрушинами скрут

те місто пошиковане під нитку

 

там до Тараса шле листа Микола

там північ в їхні гупає серця

в цивільнім ходять страхи без лиця

слова земні вкорочують їм коло

осібного для кожного вінця

там до Тараса шле листа Микола

 

поміж вітрів балтійського Коциту

горять слова у споминах дідизн

свою-свою своїсеньку до сліз

там теплі звуки напівсонну цитру

розпалюють і мріє чулий хмиз

поміж вітрів балтійського Коциту

 

там пересмішник поруч із пророком

салоном ходять ферт і чепурун

чаркуються всміхаються до струн

торкаються жіночих ненароком

імперію пускаючи на глум

там пересмішник поруч із пророком

 

відправлені летять до запитання

через віки не змінюючи стиль

листи мов чайки чайки мов листи

шукаючи вітчизни озивання

два мрійники крізь води і мости

відправлені летять до запитання

 

дві чайки нетутешні в місті зимнім

з туману білих випливуть ночей

і побратими вічності у щем

змахнуть зніяковіло по сльозині

їм все ніяк не йдуть з-перед очей

дві чайки нетутешні в місті зимнім

 

*  *  *

грім останні абрикоси позбивав
перших яблук понатрушував чимало
нам не вірилося щойно у дива
та земне тяжіння враз у небо впало

нам не вірилось однак усе довкіл
всі дахи дерева вежі огорожі
миттю ринулись у вись і нетривкі
їхні душі дощ прожогом відволожив

не минуло й нас у посуху ламку
проти грому ще сумну і безшелесну
я ловив тебе в дощі таку легку
часом легшу невагомості шаленства

потім тишею повітря довгий час
йшло навшпиньки ледь тримаючи ослаблу
нашу віру у дива й водило нас
між упалих абрикосів мли і яблук

 

 

ПЛАСТИЛІН 1953 РОКУ

собака під грушкою кіт у вікні

ледь чутно за бабцею ходять пісні

 

поділений кольором на сім частин

м’якішає сонцем твердий пластилін

 

круглішають форми і мнуться кути

і світ себе ліпить з шматків простоти

 

і носиться птаство в теплі називнім

як дивно і довго це сниться мені

 

 

*  *  *

день крихкий мов архівний аркушик паперу

на якому нам сонце розгладжує цедру

 

небо світить з площѝни ріки і латаття

крізь прозорий рукав твого літнього плаття

 

блідо-жовтий аркушик як шкіра без сонця

тимчасовість кумира і міра безсоння

 

мітять обручі в нім денця склянок з-під чаю –

нам подібних відзнак вочевидь вистачає

 

ми лишаємо осуд і опусів осип

але цього не досить не досить не досить

 

КІНО «АВРОРА»

Авроро

ми і справді не забули

ті важелезні двері із пружиною

до нашого минулого в якому

такий рипливий вхід

з туманним склом і слідом

відбитку напомадженого від

із тріщинкою губ твоїх

Авроро

 

погрітися в мороз

чи вистигнути влітку

за десять а пізніше двадцять п’ять

копійок – головне

вчетверте або вшосте

Чапаєв із конем – вже лише тло

для сяючих і світлих завитків

жаданої потилиці твоєї

у ряді що попереду

Авроро

 

усе кіно – війна або любов

де до ладу ані війни не сталось ні любові

і довго сохне порох почуттям

мов молоко губам твоїм – напевно

не стрекотав і разу в сизуватих 

тих променях нещирих

зблиск золотистих пестощів твоїх

Авроро

 

як запах яблука

у темряві надкушеного раю

страх штучності вмикав

для нас спасенне світло у перерві

щоб серце стишити й погамувати

кисленький запах сторожких обіймів

серед яких втрачалися кумири

і ми самі губилися

Авроро

 

ми тут дорослішали – нам

прогули ставили суворі вчителі

в реальній школі гамування долі

та імені твого первинний зміст

поволі сходив нам

у небо наших знань

про світ про світло й тіні

де вже хазяйнувала ти

Авроро

 

тепер тут вітер

носиться справдешній

і абияк гортаючи щоденно

засмаглі перечитує газети

та заграє до битих шиб тонкого

скла наших спогадів коротких

немов осмикнуті спіднички

твоїх цнотливих подружок

Авроро

 

 

ДЕКІЛЬКА ДНІВ

 

Боже – ти дав нам дожити до серпня

і навіть в серпні днів декілька дав нам

щоб дощова пронизавши до серця

крапля холодна вколола у давнє

 

Боже за що така ласка – спіткати

човники жовті на дзеркалі ставу

осінню гнані у безвість відплати

що не настала іще не настала