«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

Кажется, Иммануил Кант доказал, что в области спекулятивного разума все есть парадокс, т. е. любое утверждение истинно и ложно.

Ни один из писателей не скажет вам, что первично в его творчестве –   импровизация, спонтанность или ведущий образ главного героя, который визуализируется через какую-то преграду сознания и начинает жить самостоятельно, выписывая сюжет и соединяя линии главных героев. Ты просто ощущаешь  процесс  рождения очередной главы романа. И всё.

            Так случилось и с романом «Убить Антиципатора». Мы просто вошли в  текстовую и образную абстракцию, которая  не воспроизводила и не интерпретировала нашу обыденную реальность, а сотворила свою. Поэтому многим так в ней беспокойно. Вроде бы узнаваемо. Но и много такого, что обычный человек не вынес на обсуждение. Но мы писатели. Поэтому видим то, что мы видим. Чувствуем то, что чувствуем. И не стараемся сусально приукрасить жизнь. Реализм ли это или альтернатива, судить не нам.

Многим роман покажется странным, фиксированным на физиологических реакциях людей. Но покажите нам человека, который не прислушивается к своему телу? Таких нет. Я знаю точно, потому что двадцать лет психологического консультирования не прошли даром и запечатлели сотни случаев, когда сóма и ее реакции выдают любого, кто прячется за правильными словами. Не буду раскрывать вам особенности знаний в психосоматике, но скажу со всей уверенностью – Фрейд не ошибался, когда отсылал нас при исследовании человека и его индивидуально-психологических особенностей к его детству и его сексуальности, развитие которой тесно было связано с определенными органами – ртом, анусом, гениталиями. Например, человеку, который в детстве некорректно проходит анальную стадию психоскексуального развития, не присущ самоконтроль, а те, кому не пришлось, по разным причинам, успешно преодолеть фаллическую и генитальную стадии, – имеют проблемы с образцами для полового подражания, установлением нормальных интимных отношений, влюбленностью и вкладом в жизнь общества. Это общеизвестно. Поэтому так много внимания в романе уделено бессознательному – снам героев и их психосоматическим реакциям, тянущимся из их несчастливого детства. Для нынешнего общества, увы, это характерно.

Мы не феминистки, но еще одним результатом написания книги была выведенная на поверхность тема уязвимости женщин и почти неуловимая психология телесности в ее жизни, отраженная через тот диадический гендерный порядок, который мужчины выстроили под себя, подчинив и присвоив почти все жизненные ресурсы. Но об этом мы сказали мягко. Слегка намекнули.

Ведь все, про что написано в романе, проявляет себя не непосредственно, а через некие непросто выделяемые сознанием символы и паттерны, а также через модальность, чувственное наполнение и значения.

Поэтому вчитайтесь в образы героев. Они все рядом с нами. На политическом и иных небосклонах, в нашем быту и в нашей социальной жизни. 

 

Частина 1.

 

Ніби хтось торкнувся її плеча. Вона відкрила очі. Але довелось одразу відвернутися і швидко накрити обличчя долонею – потужний ліхтар різонув світлом до болю. Несподівано завищали гальма, потяг здригнувся і зупинився. Вона витягла шию, майже торкаючись носом холодного скла: що за станція? Але останній вагон, в якому вона їхала, зупинився наприкінці перону без назви. Нічого не видно.

Втім, яка різниця, де вона зараз?

Ні, не вона.

Вони.

Бо ж разом із нею – ось, на верхній полці, спить її єдиний, рідний, коханий... Її чоловік. Правда, офіційно вони не розписані, але що з того? Якщо серце тріпоче від кожного його погляду, кожного слова, якщо душа співає й рветься у небо – навіщо печатка у паспорті? Ні, вони обов’язково зроблять все як треба. Буде і весільна сукня, і білі троянди, і веселі гості… Тільки все це буде потім. Коли вони влаштуються…

Потяг зневажливо форкнув і розбив її мрії. Від сильного поштовху парубок ледь не скотився з верхньої полиці. Дівчина, ніби сподіваючись його підхопити, підставила тонкі руки.

– Ти в порядку? – її розширені очі нагадували темні озера.

– Все нормально! – вигукнув парубок і миттєво зістрибнув униз. Міцно притиснув до себе дівчину, поцілував. – Щось спати перехотілося, – прошепотів їй. – Давай вийдемо з купе.

Вона посміхнулась у відповідь і, не випускаючи його руки, рушила до виходу з вагону.

 

Тримаючись за руки, парубок і дівчина стояли біля вікна. Колеса потягу стукотіли владно й монотонно, диктуючи свій ритм. Вона поклала голову на широке й міцне плече. Його дихання торкнулось її волосся та шиї.

– Люба! Буду бажати тебе все життя! Ти мені віриш?

Вона кивнула.

Так. Вона вірить.

Так. Їх кохання здолає усі труднощі.

Так. Все життя вони будуть пліч-о-пліч.

І все, до чого вони торкатимуться, від палкого їх почуття перетворюватиметься в золото. Вони житимуть довго і щасливо.

Грюкнули двері і зі свого купе виглянув молодий провідник.

– Навіщо так рано піднялися? – запитав він, позіхаючи. – Місто ще не скоро. Майже три години у вас є. Відпочивайте.

– А ми не хочемо спати ... – відповіла дівчина й зашарілась під проникливим, трішечки іронічним, поглядом чоловіка.

– А... ну-ну... – провідник окинув їх поглядом і задумливо кивнув. – Ну стійте, – і якось театрально грюкнув дверима.

 

Час промчав непомітно. Ось і перон вокзалу. Суєта, дощ, рюкзаки, валізи, натовп, який рухається у своїх справах.

Дівчина й парубок вийшли з вагону.

Вона не роздивлялась Місто, ніби боялась загубити щось головне.

Рухалась, наче механічна лялька, підкорюючись жесту, кожному слову коханого і, наче мантру, повторювала: у нас все буде добре. Все... буде... добре! Добре!

Ні. Не добре. «Відмінно-о-о-о ...» – відлунням вторила її душа.

Ми витримаємо.

Адже ми молоді.

Ми щасливі.

Ми удвох.

 

****

         Ранок наполегливо стукався в завішені вікна. Важкі золотаво-жовті оксамитові фіранки ледь колихалися від повітря, що проникало через прочинене вікно. Скатертина ворушила своїми грайливо зібраними кутами в такт протягу. Промінь світла повільно пробирався по стіні. Нарешті він дістався мармурового годинника, прикрашеного срібними з коштовними камінцями накладках, і відбився від його скла сотнями різнокольорових відблисків, що затанцювали на кришталевій люстрі, стінах, і величезному дзеркалі важкої дубової шафи.

         На розкидистому дереві, поруч із будинком, цвірінькнула якась пташина.

         Обрезклий чоловік підняв заспане обличчя від зім’ятої шовкової подушки, підвівся на лікті і оглянув кімнату каламутними бичачими очима. Він позіхнув, солодко потягнувся і всівся на широкому ліжку. Похитнувся – стрільнуло у скронях, в очах потемніло, а потім серед суцільної темряви спалахнув вогняний фонтан. Почекав, поки розвиднилося, згасли гострі іскри, а в скронях перестало стріляти. Піднявся, підтягуючи старі тренувальні штани. Вкотре, виходить, в них спав. Чортівня! З ким же це він вчора?.. Здається, із Зоріком... А може, й ні... Та ні! Зорік здоров’я дорогоцінне береже, не те, щоб горілку або коньяк, пиво не п’є. Хоча, кажуть, пиво теж шкідливе. А що зараз не шкідливе? І смажене шкідливе, і копчене... А від часнику в нього печія. І від цибулі. Лікарі порадили кухарю, щоб все на пару готував: і м’ясо, і картоплю, і капусту... тьху, що за гидота! З ким же вчора?..

         Його занудило. Гикнув раз, другий і почовгав до столу – за мінералкою.

         На столі панував повний розгардіяш. Склянки з недопитим коньяком, брудні тарілки із залишками їжі. На стільці, поруч із ліжком, лежала недбало скинута сорочка, зім’ятий светр. В очі вкинулася туфля, перевернута догори підбором. І безглузда, несвоєчасна згадка, як раніше мріяв мати сто пар найкращого імпортного взуття, а не нести єдину пару в ремонт, міняти набійки...

         Він оглядівся й побачив напівпотрощені двері у кімнату, а біля дверей – безліч розбитих пляшок. Стало зрозуміло, чому у будинку нікого нема.

         Нікого, крім мух, що літали над брудними тарілками на таці.

         Нікого.

         А він так любив, щоб навколо вирувало життя, щоб поруч були дівки. Повногруді, з великими задами. На це у нього ще вставало.

          Все інше збуджувало мало. Навіть сам статевий акт.

         Тут у чоловіка забурчало і поважчало в кишечнику. Він антиципував роботу прямої кишки і зрозумів, що прийшов час звільнення від мас, які давили з’їденим учора.

         Побитого життям чоловіка, що боровся із небажанням вилазити зі свого ліжка і бажанням полегшити кишечник, звали Антиципатор. Ні, звичайно, у нього були ім’я та прізвище. Прізвище, яке в його країні знав кожен школяр. Та що там! Не тільки в його, а й далеко за межами... Але люди з близького оточення звали саме так – Антиципатор.

         Сам він вважав себе Великим Антиципатором.

         Щоправда, зараз він відчував себе повним шматком лайна, яке виходило з нього. Але про це він не зізнався б нікому, навіть під тортурами.

         Йому хотілося всього, а виходило небагато.

         Хотілося бабу.

         Хотілося жерти.

         Хотілося ласки і турботи.

         Хотілося грошей. Більше, ніж було.

         Він напружився, антиципуючи, хто може принести йому гроші.

         Але реально від напруги спрацювала тільки пряма кишка.

         Він уявив собі неймовірне: він − людина-Антиципатор, що дає замість лайна золото. Це ж як би він жив, коли замість лайна спорожнявся золотом. При цьому він підвівся над унітазом і оглянув обсяг випорожнень: йому здалося, що їх сьогодні замало.

Спересердя йому захотілося штовхнути чиюсь дупу.

         А ще краще − відтрахати. Когось... тільки не першу жінку, цю стару тараню з кривими зубами. Як гарно, що її давно немає поруч. Він вчасно відправив її з очей. До свого першого старого дому. Туди, де він мешкав раніше. Нехай сидить там, як квочка, котрою вона насправді й була. Дурепа! Та вона його завжди підставляла. Підставляла своєю дурістю, крикливиця. Видно ззаду Супрунаду! Недарма Зорік – його головний економічний радник і перший товариш по чарці – на неї каже: «Голівка, як маківка – лиш витрясти та вимести... Хоча і в Зоріка не краща: їй теж шашіль голову поточив. Шалапута: одна нога боса, друга взута».

Про другу свою помилку, навіть ні, не помилку, а невдало обрану самку, теж не хотілося згадувати. Надто вже вона тяжіла до того... як його?.. ага, бомонду та халяви. Та й у ліжку була холодною, наче проморожена риба.

А ось третя... У трусах щось сіпнулося.

Ех, кого б використати, аби напруження зняти? Прислугу покликати чи що? Але ні, ранкова ерекція – надто рідкісна гостя в його житті та, до того ж, примхлива й нестійка.

         Він не знав, чи імпотент він, тому що давно це не перевіряв.

         Н-і-і, йому зараз ніхто не потрібен.

         Вірніше, не так.

         Йому не потрібні друзі, а потрібні просто людці з їх пристрастями і пороками.

         І чим більше пороків, тим краще. Адже тоді робиш вигляд, що прощаєш їм ці вади і розумієш їх. За це вони стають відданими і слухняними.

         І ще він хотів керувати ними...

         Керувати...

 

Антиципатор завжди відчував, що несе якусь сакральну місію − дати урок всім, кому поталанило народитися у впливовій та багатій родині, всім чепурним матусиним синкам і чистоплюям з принципами, які на старті мали все , але в подальшому – дорослому – житті нічого не досягли.

         Іноді йому хотілося крикнути на ціле горло: «Беріть з мене приклад! Я – з простої багатодітної родини, який провів напівголодне дитинство в інтернаті при живих батьках. Але я завжди боровся!». Якими методами він боровся і перемагав, і які обличчя були при цьому у тих, хто видавав йому «пропуски» до грошей, влади, заможного життя − це вже інше питання.

Антиципатор мав мету, знав, чого має досягти, і чітко склав для себе образ бажаного завтра: повне пересичення в грошовому забезпеченні; налагоджений побут і широке комфортне ліжко; поруч з ним керована жінка, в якої невеликі вимоги і, звичайно, родичі (діти, онуки, тітки), оскільки Антиципатор завжди хотів мати подобу розлогого родючого дуба, жолуді від якого падають і проростають навколо.

         З приводу дуба, щоправда, поки не виходило. Його син, який з волі Антиципатора став юристом, і на якого покладалися такі-сякі надії в плані зміцнення тилів у сфері законності, у злого ненажеру і навіть із друзів не цурався три шкіри злупити. Про нього вже й чутка пішла: «Він хоч і сірий як миша, але його балачка кров’ю пахне». Але Антиципатора це мало хвилювало. Він був такий самий. І завдяки цьому досяг не будь-яких успіхів у житті: зробив карколомну кар’єру, заробив купу грошей і став загальновідомою особою.

 

         Він натиснув на розпухлі щиколотки. Вм’ятини залишилися, але швидко поглинулися болючою плоттю.

         І це не було єдиним, що не працювало у Антиципатора.

         У найбільшій розбитості знаходилася його душа. Вона клекотала заздрістю до більш успішних людей з не розгалуженими родинними або приятельськими зв'язками, а з розумом чистим і гострим, наче бритва.

         Його серце повнилося ненавистю до тих, хто не приймає його як Особистість.

         А таких стає все більше і більше...

         Його турбувало, що він багатьом не подобається. А йому хотілося загальної, абсолютно несвідомої любові всіх, кого він стрічав на своєму шляху.

         Пряма кишка напружилася.

         Антиципатору іноді здавалося, що вона розуміє всі його сподівання краще будь-якої людини.

         Він любив її.

         Більше, ніж свого Друга, який останнім часом страйкував.

         Антиципатор з прикрістю глянув між ніг. Дивитися не було на що: зморщений маленький пеніс безпорадно бовтався між товстими стегнами.

         З безсилою злістю Антиципатор вдавив золочену кнопку. Бузковий туалетний бачок загурчав, сповістивши кінець антиципованої дії.

 

****

Невисока повногруда жінка піднімалася сходами на квартирну площадку, де на останній сходинці сиділа дівчина – синьоока білявка років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Жінка сторожко зиркнула на дівчину, поставила біля дверей важкі сумки з городиною, і неприязно запитала:

– Ну, і чого розсілася під моїми дверима?

Білявка квапливо встала, з винуватим виглядом відійшла вбік і запитала:

– Так то ви тут живете?

Жінка, втомлена дорогою та важкою працею на дачі, нічого не відповіла.

Відкрила двері, зайшла – і застигла на порозі.

Дівчина кинулась до неї.

– Я хотіла сказати...

– Що тут було? – запитала голосно жінка. – Можеш мені пояснити?

Вона обвела рукою розкидані по підлозі речі і подалася до найближчої кімнати, бурмочучи:

– Господи... Пограбували... Але що ж тут брати...

– Та ні, – раптом озвалася дівчина. – Ніхто вас не грабував.

– А що? Тайфун пройшовся несподівано, га? Я до тебе звертаюся, дівасю!

– Мене звуть Людмилою, – відізвалася білявка, – То Віталька поспішав...

– Який ще Віталька? – похмуро буркнула жінка. Потім стріпонулася: – Віталька? Віталька?!!

– Ваш брат, – тихенько посміхнулася дівчина. – Ви ж Ліда, так?

Ствердно кивнувши, жінка почала уважно розглядати дівчину, помовчала, а потім запитала:

– А він де?

– З друзями поїхав, а я ось... чекаю.

– Куди поїхав? І чому ж не в хаті чекаєш?

– Коли ходили в кафе, то зустріли Віталикових однокласників. Вони сказали, що їхня перша вчителька, Антоніна Павлівна, померла. Ну, він і поїхав з ними – прощатися. А мені дав ключі та наказав вас чекати. Тільки я двері відкрити не зуміла.

– Еге ж, – кивнула жінка. – Зрозуміло. А ти хто будеш?

Дівчина зніяковіла:

– Ну, так... його дівчина... Ми познайомились ще місяці зі три потому. Віталік у звільненні був, гуляв містом. А я запізнилася, у подруги була... До мені хлопці на підпитку залицятися почали, а потім, коли я їм відсіч дала, почали за руки хапати, тягти кудись. Віталя за мене вступився, додому довів... Ну... а потім ми зустрічатися почали... А коли дізнався, що поїду до Києва, в університет поступати, запросив до вас, зупинитися...

– Ага, – підхопила жінка уїдливо, – а ти й зраділа, ухопилася. Чого ж? Молодик при столичній хаті... А Віталька теж... ще той негідник...

– Ні, я не за хату, – гаряче заперечила Людмила й зашарилася. – І Віталя не такий, а дуже уважний, чулий, добрий... і гарний...

– Ага, – форкнула Ліда, – уважний! Уважний, а сестру не повідомив, що повертається... – але нові нотки в голосі видавали потаємну гордість за брата.

Грюкнули двері, і рум’яний кароокий здоровань з широкою усмішкою кинувся обнімати Ліду, яка і сміялася, і плакала водночас. Та несподівано зблідла і поволі почала осідати на підлогу.

Віталій підхопив сестру на руки й поніс до дивану, кинувши Людмилі:

– Швидку викликай! Скажи – терміново щоб...

 

Поки старенька лікарка робила Лідії уколи, виписувала пігулки та пояснювала, як їх пити, Людмила встигла навести лад у кімнатах, розібрати привезену з дачі городину, скип’ятити чайник та нарізати бутерброди. Провівши лікарку аж до машини, Віталій повернувся і побачив, що сестра вже не тільки отямилась, а й посміхається. На радостях він чмокнув Ліду у вухо і попрямував на кухню. Зайшов і зупинився, здивовано оглядаючи приміщення.

– Ого! А Лідка тут вікно замінила! І плита не там стоїть...

Потім звернув увагу на накритий стіл, велику тарелю з бутербродами, чашки і задоволено висловився:

– А ти молодчина. Самий раз! Зголоднів я щось після тих нервувань...

Людмила сором’язливо посміхнулась.

– Я старалася... Там, у холодильнику, майже нічого не було... От, сир, огірки та залишки юшки... Ну, ще я бутерброди нарізала.

– А де юшка? Ану, грій швиденько, – наказав Віталій і взяв з тарілки одразу два бутерброда. – Бо в моєму шлункові пусто й сухо, як у пустелі...

Проковтнув бутерброди і поблажливо провів рукою по тугих дівочих грудях.

– Такі смачні, як і ти...

Людмила ніяково озирнулася.

– Ти що, Віталю? А якщо Ліда побачить? Краще іди, мий руки. А я її запитаю, чи в кімнату їй чай принести, чи вона сюди прийде.

– Сюди, сюди, – на кухню, кутаючись у махровий халат, увійшла Ліда. – Навіть соромно, що так тебе, братику, зустріла. У холодильнику пустісінько, ремонт у твоїй кімнаті не закінчено, та ще й я клопоту вам завдала.

– Ет, нічого, – Віталій присунув табурет ближче до столу. – Ну, сідайте, бо ж їсти хочеться...

Поки вони пили чай, розчервоніла Ліда приговорювала:

– А я відчувала... десь внутрішньо... що ти ось-ось приїдеш... На могилі батьків прибрала. Поїдемо до них днями?

Віталій пограв жовнами.

– Не встиг приїхати, а тільки по цвинтарям і вештаюсь.

Побачив, як затремтіли губи сестри, і примирливо підняв долоні вгору.

– Звичайно, поїдемо. А ти як думала?

– А я? – нерішуче запитала Люда.

– А ти вдома залишишся, обід приготуєш. Ти ж умієш борщ варити? – підморгнув їй Віталій.

– Залюбки, – стріпонулась дівчина. І, звертаючись до Лідії, додала. – Тітонька Марина завжди казала, що краще за мій борщ вона нічого й не куштувала.

– А де та тітка зараз? – поцікавилася Ліда.

– Вона чоловіка собі знайшла. І до нього поїхала – аж у сусідню країни.

– Отакої, – похитала головою Ліда. – А тебе чому ж із собою не взяла?

– Тітонька Марина не рідна була. Я сама з інтернату, вона там вчителькою працювала...

Поволі Люда розговорилася. Вона розповідала про батька-п’яничку, про матір, котра вранці мела двір, а ввечері ходила мити підлогу в сусідній школі. Про те, як від розпуки та поневірянь мама й сама разом із чоловіком почала прикладатися до чарки; як одним зимовим днем, повернувшись зі школи, знайшла батьків мертвими, бо отруїлися вони чи то неякісною горілкою, чи іншим незрозумілим питвом... Доки вирішувалася доля Людмили, якість невідомі люди заселилися у їх маленький дім, і вона залишилася на світі сама-самісінька й без житла. Дівчинку відправили до спеціалізованого інтернату, бо виявили в неї задавнену хворобу – слабкі легені. Там вона й зустріла вчительку молодших класів Марину Владиславівну, котра й стала чи не першою людиною, яка щиро полюбила маленьку сирітку. Потім ця добра жінка оформила документи, забрала Людмилу Підлесну до себе й стала їй справжньою мамою.

Вони жили душа в душу, поки Марина в гостях у подруги не познайомилася з її двоюрідним братом, який приїхав погостювати аж із Барнаулу. Огрядна й спокійна, Марина одразу стала до душі приїжджому з далекого північного краю. Та й він запав їй у серце. Марина довго вагалася, але кохання перемогло, і жінка дала згоду на переїзд. Проте, забрати із собою Людмилу наречений відмовився, коротко пояснивши: «Чужа кров». Порядність не дозволила Марині покинути прийомну дочку напризволяще. Не зважаючи на незадоволення майбутнього чоловіка, вона переписала однокімнатну «хрущовку» на Люду, якій на той час вже виповнилося вісімнадцять років.

Люда тоді закінчувала останній клас і сподівалася, що отримані результати дозволять подати документи одразу до декількох університетів, де є факультети журналістики. Дівчина ще у сьомому класі твердо вирішила, що обов’язково працюватиме у газеті, а ще краще – на телебаченні і наполегливо до того рухалася: писала замітки спочатку в шкільну стіннівку, а потім її статті та репортажі почала друкувати й місцева газета.

Чи то доля зглянулася над сиротою, чи дало взнаки наполегливе та старанне навчання, але найвищі бали, отримані по всім трьом предметам на тестуванні, дозволяли сподіватися, що мрія Людмили стати журналістом таки виповниться. Вона вирішила подавати документи тільки до Інституту журналістики самого поважного університету.

– Ось я й приїхала. Бо творчий конкурс ще попереду, – закінчила свою розповідь дівчина. І додала поспішно: – А квартиру я на рік здала. Тепер маю, на що жити.

Скрипнула табуретка. Віталій піднявся, потягнувся, позіхнув і буркнув:

– Ви так розтеревенилися, що мені аж спати захотілося.

Людмила винувато замовкла, а Ліда перегнулася до дівчини, ласкаво погладила шовковисте біляве волосся і піднялася.

         – Дійсно, для першого разу вистачить. Ви ж із дороги не відпочили – у вагоні який сон?

         Люда зашарілася і пробелькотіла:

– Та ні, я добре... У мене завжди... Ви не думайте...

Потім стріпонулася:

– А давайте, я посуд помию, а потім допоможу постелі розстеляти!

         – Ну, посуд помий, дорогенька, а вже постелі розстелити сил в мене вистачить. До того, і помічник є! – і Ліда рішуче вхопила за руку Віталія. – Пішли, братику!

         Достаючи білизну з шафи, Ліда мовчала. Мовчав і Віталій. Всівся за сестрин стіл, по-хазяйськи почав перекладати списані папірці. Недбало відсунув чималенький стосик і здивовано запитав:

         – Це що?

         – Де? – сестра оглянулася, кинула стопку білизни, рвучко схопила списані листи. Але той папірець, що потрапив йому до рук, Віталій не віддав. Подивився, пхекнув зневажливо і кривляючись, почав продекламувати: «Три веселих поросяти...»

         – Віддай! – Ліда насупилася, простягнула руку. – Віддай! Це – моє!

         – Ти що, сеструхо? З глузду з’їхала? З-за якогось папірця... – Віталій, наче маленький хлопчик, ображено закопилив губи.

         – З-за якогось? То мій останній вірш... для дітей, – Ліда відібрала таки листочок, обережно розправила, поклала до купи.

         – Ти що, той... вагітна, чи що? – не розумів Віталій.

         – Чому ти так вирішив? – сторопіла Ліда.

         – А навіщо віршики для дітей переписувати? В тебе що, грошей немає книжку придбати? Та й наші ще, здається, в тебе десь приховані.

         – Ти не зрозумів, братику, – Ліда якось навіть посвітлішала лицем. – То мої вірші. Я їх написала.

         – Що? – витріщився Віталій. – Ти? Та ти ж звичайнісінька прибиральниця!

         – Ну той що? Яка різниця? Я вже давненько робила спроби... Потай від усіх. А коли ти в армію пішов, якось насмілилась та й відправила вірші редактору однієї газети. І він мені відповів. Похвалив, і майже все надіслане надрукував. Ось так! А цей – про поросят, вирішила дитячого журналу запропонувати. Може, щось та і вийде. От як стану письменницею...

         Поки ошелешений Віталій мовчав, сестра спритно застелила простирадло, одягла на подушки свіжі наволочки, і, не повертаючи голови до брата, несподівано запитала:

– А вона як? У нас житиме?

– Хто – вона? – Віталій здивовано потряс головою.

– Людмила, хто ж ще?

– А нехай живе. Гроші в неї є, а місця в нас достатньо. Та й по господарству допоможе, ти ж он, прохворюєш.

         – Братику, – Ліда підійшла до Віталія, взяла за підборіддя, заглянула в очі. – Може я чогось не розумію? Одразу ж впадає в око, що вона в тебе, наче кішка, закохалася... Може ви й одружитеся, але прописувати її в нашій квартирі я не дозволю. Ти слухав, що вона розповідала про своїх батьків? Алкаши та нездари. Пам’ятай – яблуко від яблуні недалеко падає.

         – Яке там «одружитеся»? – передражнив її Віталій. – Рано мені ще. Не нагулявся. А батьки, то таке…Вона гарна…

         – Віталію...

         – Та я вже 21 рік, як Віталію! – вибухнув брат. – І що? Ну, зустрілися, ну, погуляли... У якому столітті ти живеш, Лідуню? Ми ж сучасні люди. Я вже дорослий. Вона теж повнолітня. Ніхто її не тягнув. Сама зголосилася. А те, що цнотлива була, то може теє... підстава.

         – Ой, братику, ти що не зрозумів, яка вона була? – здивовано підняла брови Лідія. – Хоча... На вигляд-то вона скромна, чемна, послужлива...

         – Радий, що тобі сподобалась, – Віталій змовницьки підморгнув. – Швидше обов’язки розподілите.

         Сестра іронічно примружилася.

         – А ти?

         – А що я? Почну шукати роботу. Мені про кар’єру треба думати.

         – Кар’єру? – Лідія поморщилася. – Слюсаря?

         – Ет! – зневажливо пирхнув брат. – Щось ти про мене невисокої думки. Насправді ж, я багато чого вмію...

         – І що ж ти вмієш? – повела бровою Лідія.

         – Битися!

         – Ну, не битися, а боротися, – засміялася жінка, вирішивши, що брат жартує. – Та й до чого твій спорт? На жаль, ти навіть чемпіоном області не став.

         Але Віталій заперечливо похитав головою.

         – Зараз такий час, люба сестро, що кожна людина, котра вміє не тільки за себе постояти, але й інших захистити, високо цінується. А я – професіонал. Ну, майже... В армії теж вчили добре. А спорт плюс армія... Ого! Буду пропонувати багатіям-товстосумам свої послуги в якості охоронця. Як варіант – подамся служити у спецназі. «Гриф» називається. Там і платять там непогано, і пільги різні...

         Лідія захвилювалась.

         – Так там же небезпечно!

         – Так, Лідуню, давай не сперечатися, – примирливо кинув Віталій. Посміхнувся своєю неперевершеною білозубою посмішкою, яку, знав змалку, сестра просто обожнювала, лагідно поплескав по плечу. – То моя, чоловіча, справа, яку роботу шукати і навіщо. Та й взагалі, я спати хочу...

         На тому розмова й закінчилася. Віталій позіхав, не слухаючи, що вона розповідає про своє життя-буття, потім піднявся, буркнув: «На добраніч!» і вийшов, причинивши за собою двері.

 

Роздягаючись, Ліда чула, як брат, по-хазяйськи піднявши голос, кликав Людмилу. Лідія прислухалася.

         – Поквапся, хорошуле!

         – Я зайнята! – відізвалася дівчина.

         – Що?

         – Зайнята, кажу!

– Зайнята? Цікаво, чим? – уїдливо перепитав Віталій. – Ось я зараз чекаю на масаж, бо спина розламується, так втомився. А ти...

         – Зараз, серденько, почекай хвильку! – заметушилася дівчина. – Ось доперу твої шкарпетки – і прибіжу! – та несподівано скрикнула: – Ой-ой-йой!

         – Ну що там в тебе сталося? – крізь зуби простягнув Віталій. Було чути його важкі кроки, коли він прямував до ванної кімнати.

– Послизнулася, руку забила, – тремтячим голосом відповіла Люда. – Дивись, синець буде!

– Ну-ну, не рюмсай, – форкнув парубок. – Ти ж знаєш, що я не люблю, коли ти розкисаєш.

– Я... я... від несподіваності, – голос Людмили дрижав, але вона стримала сльози.

– Ну, то й добре. Ладно, закінчуй вже. Я чекаю, – із полегшенням зітхнув Віталій і пішов до спальні.

Ліда почула, як під його вагою затріщав старенький диван і подумала, що треба терміново покупати новий, з пружною сучасною набивкою. Інакше всім буде незручно: молодим, бо той диван тепер часто-густо тріщатиме, а їй – бо той тріск заважатиме спати не тільки їй, але й сусідам. Те, що стіни в будинку тоненькі, вона знала змалку, коли кожна сварка у квартирі поруч давала змогу дізнатися про всі подробиці сусідського життя.

Та й взагалі, тріск буде нагадувати їй про невдалі стосунки із чоловіками, яких віддано любила і з якими «не склалося»...

– Обов’язково завтра загляну до меблевого магазину... – поміркувавши так, вона вляглася на бік, прикрила вухо подушкою і несподівано для себе провалися у сон.

 

****

         Останнім часом його збуджували не особи, а дупи. І він якось зловив себе на думці, що і його власні сідниці йому подобаються.

         Колись, за часів парубоцтва, його зад не оцінила стара карга-родичка, назвавши цей чарівний згусток м’язів, великою дупою. Йому було неприємно згадувати цей епізод зі свого життя. Адже тоді він знаходився дуже низько, ага, саме в дупі у Долі.

         Отже, про дупи.

         О...

         Тепер все змінилося.

         Антіціпатор згадав молодих баб у його приймальні, і те, як він уявляв їх в інтимних позах в його ліжку.

         Уммм... Дістатися до них ласо, але важко. Ні, не стільки важко, скільки клопітно.

         У нього був облом на нові залицяння і витрати сил, грошей, емоцій... І чогось там ще. Навіщо витрачатися, якщо потрібно, щоб самі прийшли і все запропонували.

         А всі баби любили гроші і використовували його. Це було саме тверде переконання Антиципатора. Причому, крім цього переконання у нього не було інших переконань.

         Антиципатор був ситуативним і знаходився як би в барокамері, з ілюзією щодо всього, що нормально. Особливо щодо сексу та стосунків з жінками.

         Але в нього була хвороблива зв’язка: як тільки лише згадував останню свою жінку, цю паскуду, відразу ж згадувалася ніжна шкіра, пружні груди, які так приємно м’яти, вологе тепло губ у своєму паху... Невже, щоб він збудився, йому потрібно згадати, як ця лярва возила його мордою об асфальт?

         Низ живота налився приємною важкістю. Ех! Треба б когось терміново використати задля фізичного розслаблення. Але кого? Нікого. Маємо лише комбінацію з трьох пальців... тобто, фігу.

 

****

         Антиципатор присягнувся, що його син ні в чому не знатиме відмови, що він ніколи не відчує того холоду, самотності і безвиході, які він зазнав у своєму дитинстві.

         При згадці на нього фізично накочувала безвихідь, що охопила його, маленького хлопчика, коли батьки-селяни оголосили, що відправлять в інтернат: їм не вистачає коштів для того, щоб прогодувати велику сім’ю.

         По тілу його прокотилася тремтіння...

         Шлунок звело спазмом...

         Зовсім, як у той день, коли вперше залишився голодним і трясся від беззвучного плачу та відчаю під тоненькою ковдрою в майже тюремній нічний атмосфері інтернату.

         Він дав собі слово ніколи не засипати голодним.

         Яких би прогинів і жертв йому це не коштувало в життя.

З того часу Антиципатор знав: навіть тарілку з кашею задурно не дають. Якщо ж ще й масло додають, то спершу треба не тільки уклінно дякувати, але й цілувати руку, що маслом наділяє.

         Або зробити вигляд, ніби цілуєш.

         Однак, Антиципатор пам’ятав − не можна щиро любити всіх, хто погладив тебе по голові і нагодував.

         Тому він одягнув машкару. І з цього моменту ніхто не бачив його справжнього обличчя.

         Тільки клоунада і цирк шапіто...

         Дурень на призьбі...

         Але Антиципатор був не просто дурень, а дурень із користю для себе, − китайський оборотний дурень: піки у нього завжди були козирі. Трефи можна було бити тільки трефами. Десятка у цій грі завжди була старша за короля.

         Антиципатор розумів, як це важко − бути дурнем, хоча кожен, на його думку, мав на це право.

         Він спокійно приймав як факт те, що його тримають за дурня...

         Крім того, Антиципатор вважав, що бути дурнем не соромно, а навпаки, − вигідно. Так легше дістатися позитивного результату.

         Еге ж.... А як важко дурнем не бути, а прикидатися, але робити це так, щоб інші повірили?

         Він грав дурня із задоволенням: щоб обдурити, треба бути щирим.

         Адже люди люблять робити послуги немічним і майже недоумкуватим провінціалам.

Тому він часто зображував провінціала.

         А власне, кого ще?

         Та чи й зображував...

         Антиципатор зі злістю згадав матусиних і мажорних синків із «добрим життєвим стартом».

         Це був його улюблений стан, коли він згадував цих невдах: стан злоби і заздрості.

Але він любив цей стан. Для нього він був продуктивним, бо спіткав на дії.

         Злість і заздрість як мотив до дії.

         Антиципатор завжди шкодував, що у нього не було такого гарного старту, і зневажливо відгукувався про людей, які не змогли цим стартом скористатися.

         «Як можна мати все і бути таким незграбним і тупим, везунчику?» − думав він про таких, бо вважав життя вимогливою тільки до себе.

         Отже, машкара... Завжди і скрізь... Завжди і в усьому... Тотально... Майже психопат. Чому майже?

         Антиципатор зіщулився.

         Він знав, що так думати не можна, адже кожна така його думка − це зброя проти нього самого.

 

         Він вважав себе моральним.

         Мораль його полягала в тому, що в короткі періоди вірності одній жінці, Антиципатор намагався не дивитися на привабливі дупки інших.

         Тотальний еротизм, причому грубий і мимовільний, був його світоглядом.

         Взагалі − фізичну зраду він не вважав неморальною, а про моральну сторону справи не мав поняття.

         Антиципатор боявся і не любив тих, хто у нього нічого не просив і нічим не був йому винен.

         Люди принципові, знайомі з кодексом честі, викликали в нього роздратування. Телефони таких він не зберігав, мотивуючи це тим, що з ними все одно жодної справи не вирішиш.

         Антиципатор судив не людину, а її наміри бути принциповою і порядною.

         Він знав, що порядні люди гидували ним.

         Це Антиципатору було неприємно, хоча він заспокоював себе тим, що йому байдуже.

         Виходило замкнуте коло: чим більше ти безпринципний, тим більше тобою гидують, і тим більше ти втрачаєш усілякі моральні основи, оскільки плюєш на цю гидливість.

         І постійно думаєш про тих, хто тобою гидує.

         Антиципатору зусиллям волі доводилося обривати дивний хід думок і рефлексію щодо таких людей.

         Іноді, чим сильніше він себе заспокоював, тим ясніше розумів, що зневага інших йому зовсім не байдужа.

         Як тільки він думав про тих, хто ним гидує, відразу ж у голові спливали обличчя тих, кому він подобається. Не можна сказати, що особи з першої і другої групи збігалися хоча б по жодному параметру.

         Одного разу він поставив запитання людині з протилежного полюса Життя: чому люди поруч з ним − інші? Антиципатору порадили уважно подивитися на себе в дзеркало.

         Антиципатор образився, але того ж вечора піддав своє обличчя вивченню за допомогою того нехитрого приладу.

         Його очам відкрилася наступне: на черепі було явно більше шкіри, ніж сам череп вимагав. Складалося враження, що природа спершу задумала Супермозок, а потім, побачивши дрібну і низинну Душу, яка крутилася поруч з його потенційними батьками, передумала. Тому шкіра звисала зморшками на лобі і жирній голеній потилиці. Маленькі, глибоко посаджені очі, стрибали з боку в бік, але дивилися уважно. І якщо ви мали нагоду в них заглянути, то можна було побачити Пекло пристрастей, Содом і Гоморру водночас. Жирні щоки нависали над грудьми і відверто поєднувалися з товстими й вивернутими губами хтивого самця. Невеликі вуха й оскал дрібних зубів нагадували розсердженого дрібного гризуна, який без мотиву вищирився. А покате чоло і густі брови доповнювали дикий, первісний образ, який живе тільки тваринними інстинктами: він був втраченою ланкою еволюції і бажав будь-якими засобами придбати імунітет до життя, яке вважав специфічною ширмою, що дає можливість словами змінювати факти.

 

         Антиципатор страждав. З одного боку його обличчя йому подобалося, а з іншого − він себе ненавидів. Ненавидів за ненависть до себе. Ненавидів за ці плебейські маленькі вічка і форму обличчя, бо свого часу друга жінка йому постійно втокмачувала: він нікчемний селюк. Слово «селюк» викликало в ньому спогади про іншу жінку, яку він так і не зміг приборкати.

         Б-р-р-р...

         З тих пір те «селюк» стукало у нього в голові. Сука! Це вона прищепила йому той клятий комплекс, що примушує його повсякчасно доводити всім і кожному, що він − шляхтянин!!!

         Він навіть купив блакитний костюм з блискучим відливом, але йому самому здавалося, що в цьому найдорожчому, придбаному у майстерні всесвітньовідомого модельєра костюмі, він схожий на сутенера середньої ланки.

         Потім сам і жартував з цього приводу при зустрічі з людьми, котрі дивувалися його видозмінам. Антиципатору так хотілося, щоб присутні відповіли компліментом з приводу нового костюму. Але люди тільки знизували плечима. Що можна сказати доброго чоловікові, який сам сказав про себе правду: він сутенер.

         Насправді, він не був реальним сутенером, який зводить вуличних повій і клієнтів.

         У його компанії повії не виставляли себе незайманими, а негідники і мерзотники − святими.

         Це був важливий винахід Антиципатора: поетизація і життєва легалізація бардака.

         Він здавався ментальним сутенером, що зводив ментальних повій обох статей і живився, наче шакал, від моральної гидоти підлеглих.

         І треба сказати, його послугами любили користуватися. Причому, абсолютно різні люди, з різними статками, рівнем освіти, офіційним статусом і різними сенсами життя.

         Він налагодив продаж якогось невідчутного продукту, майже повітря.

Він продавав відсутність моралі та легалізацію цієї відсутності.

         Він знав, що брехня − категорія соціальна, і користувався цим прийомом для управління свідомістю інших.

         У це, створене ним віртуальне дзеркало, сплавлене з людських низинних якостей, він дивився із задоволенням. Тут усі його оборудки й справи відбивалися в каламутній амальгамі сучасності майже, як належить.

         Він раптом пирснув, згадавши фразу, яку виголосив професор на іспиті, коли Антиципатор-студент, незадоволений оцінкою, висловив своє обурення. «Юначе, − відповів професор. − А чи здогадуєтеся ви, що поняття справедливості в наш вік онтологічно недоказове?»

         Тоді він нічого не зрозумів, але з часом... Так-так, правий був професор. До речі, це стосується і поняття моралі теж.

         До того ж, бути моральним у наш час, на думку Антиципатора, було не тільки невигідно і шкідливо для кар’єри. Він вважав, що моралісти знищують світову спільноту, плутаючи і відводячи людей від справжнього життя. Що моралісти дають людям помилкові цінності, бо мораль не споживна і не їстівна.

         А він завжди пам’ятав голодні дні в інтернаті.

 

****

Ліду розбудило сапання, що ширилося по всій квартирі – це Віталій завзято качав прес, а потім перейшов до вправ на розтяжку й дихання.

         Позіхаючи, вона вийшла з кімнати, подивилася на захеканого і розпашілого брата і тільки головою похитала від здивування. Її, трішечки лінькуватий (завжди йому не вистачало крихітки завзяття чи упертості) «малий», зараз прокинувся рано – ще й сімох годин не було!

         – Ти чому так рано? – запитала, дивлячись на блискучу від поту спину.

         Віталій віджався в останнє і процідив крізь зуби:

         – Невже не зрозуміло? Мені треба форму підтримувати, інакше ніхто і дивитися на мене не схоче. А товар, як знаєш, треба вміти показати «обличчям». Ми ж із тобою вчора про що розмовляли? Пам’ятаєш?

         Ліда кивнула головою.

         – Пам’ятаю...

         Віталій ображено форкнув, підхопив стару гирю і заходився її віджимати. Ліда мовчки топталася попід стінкою, намагаючись придумати, як пом’якшити те, що збиралася сказати.

         – Віталічку, але ж май на увазі, що ти досвіду ніякого не маєш. Навіть на охоронця вчитися треба. Ще й як треба! Є спеціальні курси, тільки вони платні. Може, краще тобі слюсарем на завод влаштуватися? А що? В тебе ж гарна спеціальність... І диплом на руках.

         Брат кинув на неї розлючений погляд, процідив зневажливо:

         – Дякую, сестричко, за високу оцінку моїх можливостей!

         – Ти мене неправильно зрозумів, – захвилювалася Ліда. – Але ж... охоронець – професія ризикована. А тобі навіщо життям ризикувати задля якоїсь поганої або неприємної людини?

         – За це бабло платять, – запально кинув брат. – Чималеньке, між іншим! А я молодий! Я нормально жити хочу! Не відмовляти собі в усьому, як батьки!

         – Ти пам’яті батьків не чіпай! – тупнула Ліда. – Вони чесно своє життя прожили!

         – І задурно загинули, коли та древня «копійка» під ними розсипалася! – увійшов у раж Віталій.

         – Братику, припинимо цю розмову, бо інакше посваримося, – погрозливо нахмурилася Ліда.

         Віталій ще з дитинства відчував ту межу, на якій треба було зупинитися, аби не вивести сестру зі стану рівноваги. Сварки та з’ясовування стосунків потребували витрати зайвих душевних сил, а він того не любив – навіщо? Легше було зробити по-своєму, а вже потім... За власним досвідом знав, що «потім» набагато легше виправдовуватись, ніж «до». Тому він постарався, аби посмішка в нього вийшла засоромленою й трішечки винуватою.

– Вибач, сестричко. Сама розумієш, не встиг оклигати після півторарічної втоми, – він акуратно поставив гирю, змахнув піт з чола і міцно притиснув Ліду до грудей. – Вибач дурника. Бо ж хворієш, тобі хвилюватися не можна, а в мене просто дах їде, як подумаю: як далі жити?

         Розчулена його словами, Ліда лише рукою махнула.

         – Не хвилюйся, братику. На проживання в нас поки вистачить. Ось я тобі зараз все детально розкажу. – Поміркувала і заспокійливо додала: – Знаєш, я можу в нашого начальника охорони запитати, чи не потрібен десь хлопець, що в армії відслужив. А може, й до лікарні хазяїна треба...

         Віталій набурмосився.

         – Якої лікарні? Ти що? Три копійки отримувати? Мені таке не потрібно. Я буду елітну роботу шукати. У політика якогось. Або й олігарха.

         – Так же ж хазяїн і є головним лікарем елітної клініки! Ти що, мої листи не читав? – розгубилася Лідія.

         Віталій зам’явся.

         – Як не читав! Читав. І уважно, до речі. Пам’ятаю, що ти покинула той дурний дитячий садок і влаштувалася прибиральницею. – Дорікнув сестрі: – Змінила шило на мило! – Зрозумівши, що знов стає на небезпечний шлях скандалу, вирішив остаточно змінити тему. – Зголоднів я щось. Пішли, подивимось, що Людка смачненького приготувала.

         Ліда принюхалася. У кімнату линув незнайомий смачнючий запах.

         – Господи, що ж це я? От що значить: звикла бути на самоті, – і вона метнулася до кухні. Брат попрямував за нею.

         Зайшовши на кухню, Ліда очам своїм не повірила. Як? Приймачка похазяйнувала без неї, та ще й як похазяйнувала! Плита блищить, нещодавно промита підлога блищить, стіл накрито на трьох осіб і наїдків скільки! І де тая дівонька стільки продуктів взяла?

         Підлога під ногою тихенько рипнула, і Людмила, сполохано подивилась на господиню і зніяковіло посміхнулася.

         – Добрий ранок! Ви не сердитеся, що я тут сама хазяюю, без дозволу? Але ж вам вчора було недобре... я хотіла, щоб ви відпочили, от і не наважилася зранку турбувати. А у Віталіка режим. Треба форму тримати... Ну, я з тієї городини, що ви вчора не розібрали, сніданок і приготувала. Ось салатики з огірочків та з буряків, кабачки тушковані з рисом, оладки з цибулі...

         Посунувши сестру, до кухні увійшов вже вмитий Віталій. Всівся на стіл, весело скомандував.

– А ну, насипай все, що на столі є! Бо в мене кишки марш грають. А ти, сестричко, не сумнівайся, моя Мила-Людмила природжена куховарка. – Присунув другий табурет ближче до столу, похлопав долонею. – Сідай, бо забаришся – все й охолоне.

– Так-так! Сідайте, будь ласка! А я за вами доглядатиму, – вже весело сміялася дівчина, з любов’ю поглядаючи на Віталія.

         Під час сніданку Ліда повідомила брата, що знайшла таки покупця на батьківську дачу, бо поратися на землі їй несила, що оті сумки, котрі принесла вчора – то залишки дачного врожаю; що всі зібрані раніше фрукти-овочі або законсервувала, або віддала сусідці.

         – А вона тобі що... – втрутився Віталій.

         – Ельвіра Дмитрівна мені дуже допомогла. Дуже, – підкреслила Лідія. – Я їй, мабуть, ніколи не віддячу за те, що добре слово за мене замовила.

         – Чарівне, мабуть, слово? – докинув слівце брат. – А за дачу скільки дають?

– Звичайно, за дачу справжньої ціни не дають, бо далеченько вона від міста, газу й води на ділянці немає, але я рада і тому, що дали, оскільки пам’ятник батькам потрібно оновити, а на це гроші потрібні, – пояснила Ліда.

Брат лише плечима подвигав, але заперечити не наважився. Сестра вже три роки побивалася, що не має таких статків, аби належним чином вшанувати пам’ять батьків.

         – Та вам і не можна було важко працювати, у вас он, здоров’я слабке, – додала Людмила. – Ми так вчора налякалися... У вас, мабуть, серце, так?

         Несподівано Ліда зашарілась і вимовила ледь чутно.

         – Ні, не серце. Я перевірялася. Коли мені вперше погіршало, я в Ельвіри Дмитрівни була. Вона й попросила свою доньку Риту – може ти пам’ятаєш її, братику? – така струнка, з довгим білим волоссям? Ну, ти ще колись пожартував, що вона на якусь американську акторку схожа? То вона вийшла заміж за головного лікаря клініки, в якій навіть міністри лікуються. Ну, й інші поважні особи...

         – І що та Рита? – нетерпляче перервав її Віталій.

         – А Рита переговорила з чоловіком, і він погодився мене проконсультувати. Ну, а я – щоб розплатитися – двічі на тиждень почала ходити до них, Риті по хазяйству допомагати. А коли борг виплатила, Валерій Семенович – Ритин чоловік, вирішив, що я маю працювати у клініці. Прибирати його кабінет, приймальню, залу очікувань для vip-клієнтів, хол... Мене навіть оформили офіційно. Звичайно, частину грошей я «у конверті» отримую, але ж...

– Але ж, що сказав лікар? Яка в тебе хвороба?

         – Нууу... не дуже небезпечна, – Ліда прикрила почервонілі щоки. – Ніяк запам’ятати латиною не можу.. А якщо по-звичайному, то... це в мене на гормональному фоні, ага. Треба, – сказав лікар, – заміж якнайскоріше. Як завагітнію, воно й минеться.

         Віталій закліпав очима, подумав, почухав потилицю.

         – Інакше кажучи, тобі мужик потрібен, так я зрозумів?

         – Віталічку, ну навіщо ти так... брутально? – швидко заговорила Людмила.

         – Та ні, все правильно, – Ліда з викликом подивилася на брата. – Ну, той що? Така вже я вродилася.

         – Не ображайся, сестричко, – тепер вже знітився Віталій. – Я просто, не по-вченому, висловився. То, може, маєш нареченого на прикметі?

         – Де ж його знайти, того нареченого? – з гіркотою відповіла Лідія. – На базарі ж не купиш... Був тут один, у чоловіки шився... Але з’ясувалося, що йому лише прописка у Києві потрібна. А коли я прописувати відмовилася, то вся його любов куди й поділася.

         – Це ти вірно розсудила... – бовкнув Віталій, скоса глянув на Людмилу й замовчав.

         – Та що ми все про мене та й про мене, – змінила тему Лідія. – У вас на сьогодні які плани?

         – Я – відпочиваю, – швидко озвався Віталій. – Та й ні в чому походеньки справляти. Мені ж такий-сякий новий одяг треба. Старий замалий – я приміряв вранці. Та й для представництва воно не завадить.

         Ліда прикусила губу.

         – У мене всі гроші на картці. А я сьогодні зайнята. На десяту мене Валерій Семенович визвав. Сказав, якась співбесіда важлива, попередив, щоб я не запізнилася. Що б воно таке означало – не розумію. Тільки він двічі сказав: дуже важливо. Я вчора цілий день думала-думала Аж як приїхав, то все з голови і вилетіло. А тепер знов – хоч лікті собі гризи. – подивилася на годинник, підскочила. – Забалакалася я з вами. Час збиратися.

         – А я? – Віталій аж підскочив. – А мені що?

         – Почекай сьогодні, – попросила Лідія. – Завтра в мене вихідний, то й підемо по магазинах. А сьогодні... Сходив би ти на ринок, а Люда щось би приготувала на обід, га? Бо коли повернусь – не знаю.

         – Ви йдіть спокійно, – Людмила почала прибирати зі столу. – Я на базар збігаю. Віталя підкаже куди, а я миттю обернуся. І обід приготую. А потім ми по магазинах підемо. У мене ж гроші є.

         – Цього ще не вистачало, – гарикнула Лідія. – Твої гроші – то твої гроші.

         – Але ж...

         – Все. Розмову закінчено.

         Невдовзі Лідія пішла, все ж таки залишивши Віталію свою картку. З наказом усі необхідні речі придбати на речовому ринку, а до магазинів у центрі не заглядати, бо, сезон розпродажів в них ще не розпочався, а переплачувати за те, що можна придбати задешево, не варто.

 

         Збиралися похапцем. Віталій нервував і підганяв дівчину: «Швидше збирайся, дрімотнице!»

         Пішли на речовий ринок, довго валандались поміж торгівельних рядів. Віталій обирав речі довго, на свій смак. З Людмилою не радився. Навпаки, брав якусь річ, роздивлявся і повчально розказував дівчині, що йому не подобається. Продавчині злилися, а Людмила стояла потупивши очі, бо їй було соромно морочити голову людям, а потім не брати річ.

         Віталій нервував. Здається, скільки одягу, а нічого, вартого уваги... Смішно! Ех, піти б по магазинах у центрі, от там вже точно є те, що не соромно одягати. Так ні ж, сестра наказала економити. Як бути?

         Людмила ніби підслухала його думки, бо несподівано запропонувала: «А може, Віталічку, нам би до магазинів якихось на Проспекті заглянути? Там вже ж повинен бути справжній якісний одяг».

         Парубок одразу пожвавішав, бо цими словами Людмила ніби знищила перепону, що заважала ослухатися сестру і, водночас, позбавляла почуття провини. «Це не я запропонував, це вона! – уроїлося в голові». Він вдячно посміхнувся і цьомкнув дівчину в ніс.

        

         Поверталися надвечір, знесилені, але щасливі, обвішані пакетами й пакетиками із назвами, що свідчили про якість та неабияку ціну. Віталій втішав себе ілюзорними думками про те, що ці магазини хоч якась гарантія від китайського базарного мотлоху з підробленими етикетками, який йому вже поперек горла в дитинства стояв… Не встигли увійшли додому, як він почав розпаковувати придбане, приговорюючи:

         – А це Лідці бачити не треба... А це можна потім показати... А про це вона не дізнається... – Дістав картку, покрутив у руці. – Не пам’ятаєш, скільки там залишилося?

         – Скільки й було, – відповіла Люда, милуючись високою стрункою фігурою Віталія, одягненого в якісний темно-синій зі смугами по боках спортивний костюм. Палко обняла хлопця: – Як тобі пасує...

         – Ще б не пасувало, – самовпевнено відізвався той. – Дорогі лахи навіть з блазня людину роблять! – Нахмурився. – Як «скільки й було»?

         Людмила знизала плечима.

         – А я карткою не розплачувалася. У нас же свої є – ті, що за квартиру мені дали, пам’ятаєш? А те, що Ліда мені заборонила тобі допомагати, неправильно. Ми ж – сім’я.

         – Та ти малахольна! – схопився за голову Віталій. – А на що ми житимемо? Ну... допоки я на роботу влаштуюся? Лідка мені винна... Вона ж – старша сестра, вона про мене дбати має... Он, дачу продає. А я ж з армії... не байдики півтори року бив, – її теж, між іншим, захищав. А ти... Треба бігти, зняти скільки-то грошей з картки. Нехай у мене залишаться... на хазяйство.

         – Не треба, – тихо попросила Людмила. – Якщо ти мене справді кохаєш, нехай все залишиться, як є.

         – При чому тут кохання? – закричав Віталій. – Єдиним коханням не прогодуєшся. Треба ж сестрі щось і на хазяйство дати...

         – У мене залишилось десь гривень 500. Вистачить? Тобто, я собі залишу на проїзд... Бо завтра в університет треба, дізнатися детально, де той творчий конкурс проходитиме. Я Міста не знаю, аж як на зазначений час запізнюся?

          Віталій зітхнув. Ото так! Зв’яжися з недотепою, потім проблем вище голови. А без кишенькових грошей куди? Аж нікуди... Зітхнув важко.

         – Давай вже гроші. А я сьогодні сестриці нагадаю, щоб словечко за мене сказала. Нехай теж подбає про моє працевлаштування. Будемо форсувати події... Ех, так я й не відпочив!

         – Чому ж? А коли в мене жив? Цілий місяць, – несміливо нагадала Люда.

         – Диви, в мене не кохана, а рахівник якийсь, – скривився Віталій. – А ти, часом не порахувала, скільки коштувало тобі моє перебування?

         У дівчини сльози на очах виступили.

         – Я нічого не рахую. Хотіла, як краще...

– Годі скиглити, – Віталій пограв жовнами, торкнувся Людиної щоки, несподівано схопив в обійми. – Все, сказав! Ну, Миласю, посміхнися! – Розреготався. – От я зараз тебе звеселю... Отакенька маленька таємниця: моя сестра пише вірші для дітей! Уявляєш? Щось, на кшталт того: «Три веселих поросяти дуже люблять пустувати, а як треба працювати – потихеньку йдуть до хати і лягають на рядно, під зачинене вікно...» О, скільки запам’ятав! Смішно, правда? У голові не вкладається: якась прибиральниця мріє стати відомою!

– А мені віршик сподобався, – не погодилась із ним Люда. – Втім, то лише моя думка. А от уяви собі: видавці або інші... ну, письменники наприклад, чи критики – хто в нас це визначає? – скажуть, що в неї талант, почнуть книги її видавати, то за скільки-то років ще будеш пишатися, що є братом дитячої поетки.

– Тю на тебе! Нехай вона мною пишається, І взагалі... треба придбання обнов відсвяткувати. Пішли! – Віталій підхопив дівчину на руки й поніс на диван...

 

****

         У дитинстві Ліда Золотаренко була напрочуд слухняною дівчинкою.

– Лідо, йди чистити зуби, – кричала з кухні матуся. І Ліда, хоча її нудило від м’ятної пасти, без зайвих сперечань йшла до ванної і терла зуби жорсткою зубною щіткою.

– Гарні дівчата лягають спати не пізніше дев’ятої вечора, – нагадував батько, демонстративно дивлячись на старий годинник, що висів на стіні в кухні. Ліді не хотілося спати, але вона покірно прямувала до своєї (а потім вже й спільної з маленьким братиком) кімнати.

         – Не затримуйся після школи...

         – Не товаришуй з Зойкою, вона доброму не навчить...

         – Не читай вірші. Краще візьми подаровану тьотею Мусею книгу про смачну та здорову їжу...

         – Не забудь прибрати в квартирі...

         Вказівки, настанови, заборони так і сипалися на Ліду. Але, безмежно шануючи батьків, вона й не думала в чомусь їм заперечувати. Хвилина в хвилину поверталася зі школи – як би не хотілося погуляти з подругами; відмовилася спілкуватися з Зоєю, хоча та і була її найкращою подругою; ретельно запам’ятовувала нові рецепти з кулінарної книги, подарованої маминою подругою – тьотею Мусею, хоча зовсім не цікавилася приготуванням вишуканих страв; щодня витирала пил, мила підлогу, витрушувала доріжки й половики... А що поробиш, коли батьків постійно немає вдома? Батьки працювали, тож турбота про малого братика теж лягла на Лідині плечі.

На початку 90-х закривалися заводи й дослідницькі інститути, державні установи і підприємства. На заводі, де працювали Лідині батьки, почалися скорочення. Поступово завод хирів, а потім і зовсім закрився. Вірніше, розпався на сотню крихітних приватних фірм. І кожен господар мріяв вигадати та збагатіти...

Батько й матір залишилися без роботи; аби мати змогу прогодувати дітей, вони подалися на ринок: мати – продавчинею, а батько – вантажником. Згодом вони взяли в оренду приміщення й відкрили невеличкий магазин із продажу уживаних пральних машин з країн Співдружності.

         Коли Ліда закінчила одинадцять класів, постало питання, що вона робитиме далі у житті. «Лікар – саме те. Люди завжди хворітимуть. І нам би свій власний лікар, який лікує безкоштовно, не завадив би. От, якби вона була розумніша.... – зітхав батько, розмовляючи з дружиною. – Але є інший вихід: нехай на вчительку або виховательку вчиться. Ці спеціальності, як і лікарські, завжди будуть потрібні людям». Поміркувавши так, батьки вирішили: аби донька ніколи не залишалася без роботи, треба вивчитися на вчительку, вкрай – виховательку дитячого садку. Оскільки ж оцінки в Ліди були середні, вирішили не ризикувати з вступом до університету, а відправити доньку на навчання до педагогічного коледжу.

         Дівчина закінчила другий курс, коли з батьками сталося лихо. На старенькій «копійці» (вони економили, збирали гроші на іномарку) батьки поїхали за товаром і... не повернулися. На швидкісній трасі у старої машини відвалилося колесо. Додому привезли дві труни.

         Ліда розпорядилася по-хазяйські – спасибі мамі – досвід такий-сякий мала. Поховала батьків, порозпродувала товар з магазинчика. Грошей ледь вистачало на прожиток, тому Ліда кинула навчання і пішла працювати вихователем у найближчий до дому дитсадок, адже брат теж потребував уваги, бо ріс розбишакою й неслухом.

         На Лідине щастя, хтось зі знайомих порадив віддати хлопця до спортивної секції з вільної боротьби. Спортивна школа знаходилася за два будинки від дитсадка, і Ліда не полінувалася сходити, познайомитися з тренером і розказати йому про Віталія. Тренер зацікавився моторним хлопчиною та згодився займатися з ним.

         Нарешті все влаштувалося. Здається, живи й радуйся. Але на душі у Ліди наче «кішки шкреблися». Чому? Вона і сама не розуміла.

         Їй постійно хотілося чогось невимовного.

         Але не про ласощі думалося Ліді, не про вишукані наїдки. Не про коштовні прикраси та дороге вбрання мріялося.

         Їй хотілося любові.

         Таким, щоб в голові паморочилося, щоб троянди розквітали під ногами, щоб летіти разом під небесами, щоб веселка заплуталась у волоссі...

         Ні-ні, нікого у Ліди ще не було. Всі ці (і не тільки ці) знання вона отримала з численної кількості жіночих романів. З дитинства, не отримуючи необхідної дитині частки батьківської любові, дівчина до болі бажала отримати її від будь-кого. І будь-якою ціною. Любов до брата – якою б сильною не була – не заповнювала її настільки, щоб дати щастя та спокій. Тім більше, що брат сприймав сестрину любов, як надмірне піклування, й намагався уникнути прояву «сльозливих» (як вважав) відчуттів.

Як то звучить не парадоксально, але якнайчастіше саме велика потреба у любові заважала Ліді відбутися в житті. Ліда легко знайомилася із хлопцями. Пухкенька, рум’яна, весела, із легкими кучериками на голові, вона викликала до себе увагу, а потім і симпатію. І з кожним новим знайомим душа її розцвітала; їй здавалося, що вона знайшла саме ту людину, про яку мріяла, і от тепер її життя повністю зміниться. Ані егоїсткою, ані капризулею себе не вважала – навпаки, всією душею відгукувалася на проблеми близької людини. І дуже цінувала в собі ці якості: доброзичливість, чуйність, готовність «підставити плече». З Борисом вона познайомилась, коли молодик розлучився з жінкою та переїхав до нового помешкання. Однокімнатна «хрущовка» потребувала капітального ремонту. І Ліда взяла в ремонті активну участь. Незважаючи на фізичну втому, відчувала себе щасливою. І Борис радів разом із нею, дякував за допомогу. Але, за браком коштів, ремонт затягнувся і незабаром коханець сприймав Лідину допомогу, як щось звичайне; згодом же взагалі принадився керувати нею, виносити догану, якщо робила щось повільно або, на його погляд, недостатньо старанно. Коли роботи було завершено, Ліда відчула себе непотрібною, наче б то вона вже виконала свою роль і більш немає чим зацікавити коханого. Вони розсталися.

         Пожурившись декілька місяців, порадившись з подругами, Ліда дійшла до висновку, що просто не зустріла ще ту людину, яка змогла б оцінити її найкращі якості та притаманні їй властивості.

         Страждаючи, в уяві Ліда багато про що мріяла. І що нова пасія Бориса – невміла та лінива, і що примушуватиме його обід їй готувати, і білизну її він пратиме, і що зраджуватиме його з першим-ліпшим... Тоді зрозуміє Борисочка, що краще за неї, Лідуні, нікого немає. Повернеться до неї з повиною, а вона нічим, от на трішечки нічим його не дорікатиме. Тільки обійме ніжно-ніжно, вустами до віст притулиться й прошепоче: «Я тебе кохаю! Єдиного й навік». І він заплаче, впаде перед нею на коліна й цілуватиме її руки зі схлипуваннями та запевненням, що немає в світі кращої за неї...

Виявилося, що саме тоді, коли сумувала або перебувала у розпачі, вірші в неї виходили набагато яскравіші, ніж тоді, коли вона перебувала у любовній ейфорії.

В ті дні й склався у Ліди перший вірш. Тільки не про нещасне кохання, як би то було логічно на перший погляд, а про маленьких безпорадних ластів’ят, що залишилися без гніздечка.

Тріпочучи від незрозумілого змішаного почуття тривоги та гордості, Ліда наважилась прочитати вірш найближчим подругам, котрі дуже схвально відгукнулись про вдалу поетичну спробу змученої безсовісною й незрозумілою зрадою нещасної Лідуськи. Про вірш поговорили та й забули, бо за деякий час у житті Ліди виник Володя. Дівчина відчула, що подобається хлопцеві і дійсно йому потрібна. У Володі виник якийсь серйозний конфлікт на роботі, і він постійно обговорював його з Лідою. Дівчина відгукнулася усією силою люблячої душі: виправдовувала Володю, сварила керівника, щось радила, жаліла, піклувалася... Після того, як Володя звільнився з роботи, Ліда, звичайно ж, підтримувала хлопця. І морально, і матеріально. При чому, робила це настільки делікатно, що він нібито й не помічав дівочої опіки. Але який він був вдячний! Повторював, що вона – янгол, що без неї йому б ніколи не вистояти, не піднятися. Ліда була щаслива.

         Між тим, Володя влаштувався на іншу роботу, до того дуже вдало. З Лідою він продовжував зустрічатися, але вже не щоденно, як раніше. Їх відносини почали псуватися, а незабаром Ліда дізналася, що у Володі є інша.

         Вона знов пережила гостре відчуття приниженості, відчаю і, головне, – вона не розуміла: чому її знов покинули? Випадково це відбувається, чи вона якась «не така»?

Перебуваючи у розпачі, Ліда знов почала змальовувати в уяві фантастичні картини повернення з повинною коханця і вдруге в неї виникло бажання римувати. Так на світі з’явився... товстий і лінивий жук.

Вірш Ліда записала, але прочитати його подругам не встигла. Бо зустріла Сергія. І, не в змозі постійно стримуватися, одразу розповіла йому про своє невдале життя, розчарування, біль... Цей роман був зовсім короткотривалим, і після нього в дівчини залишилося відчуття повної безнадії. Чом її турботою, щирістю, співчуттям безжалісно нехтували? Адже, якщо є непотрібним те найкраще, що вона має, як поводитися? Що пропонувати обранцю? І чому чоловіки, котрі їй не подобались, ті, кому не допомагала, шукали з нею зустрічі?

Подруг у Ліди ставало все менше – одна за одною вони знаходили собі пару, одружувалися, лише вона все так і залишалася одиначкою. Але самотньою вона себе не відчувала. Бо до неї не забарились прийти нові поетичні рядки. На цей раз їх було набагато більше, ніж раніше. Тільки читати братові Лідія не наважувалась. По-перше, знала, що він не є поціновувачем літератури, книги читати не любить, а, по-друге, боялась почути від близької людини зневажливий або насмішкуватий відгук, що міг вразити сильніше за зраджену любов.

У той час, коли брат служив у лавах Української армії, Ліда познайомилась із Олегом. Він був не такий красивий, як Борис, не такий розумний, як Володя, не такий сильний, як Сергій. Звичайнісінький чоловік – і зросту невисокого, і статури субтильної, і волосся рідке. Але ж який він був хазяйновитий! А руки – просто «золоті»! Олег почав робити ремонт у невеличкій Лідиній квартирі, дачну ділянку впорядковано засіяв морквою, буряками, капустою та кабачками; навіть для картоплі місце знайшлось. При тому й сексом не нехтував. Молода жінка на нього просто молилась.

Вони вже й заяву до РАГСу нести збирались, аж раптом Олег зізнався, що він приїжджий, житла не має, і наполіг на тому, що Ліді треба терміново дати дозвіл на його, Олегову, прописку в її квартирі, бо роботи, яка б гарно оплачувалась, без прописки знайти не можна.

– Але ж, любий, я не можу прописати тебе без дозволу брата, – несміливо заперечила закохана жінка. – До того ж, я обіцялась матусі, що ні в якому разі не прописувати чоловіка в нашій із Віталієм квартирі не буду. Казна що може бути... Не дай Боже, рідний брат без житла залишиться.

– Виходить, брат тобі дорожче, ніж коханий чоловік? – скипів Олег. – А те, що я батрачив на тебе, ніщо, пусте місце?

– Ми ж разом працювали, – здивувалась Ліда. – Разом шпалери клеїли, разом лінолеумом поли устеляли. Навіть люстри разом чіпляли.

– До речі... – підхопив Олег. – Здається, за ту люстру, що у твоїй спальні висить, я платив. Думав, що ця люстра нам світитиме, коли ми кохатися будемо. А тепер, якщо я тобі не потрібен, поверни, будь ласка, гроші. Он, в мене й чек залишився.

Обурена та ображена, Ліда повернула гроші й запропонувала брехливому нареченому забиратися геть. Коли Олег пішов, Ліді вперше стало зле. Вона не переймалася: звичайно, після таких нервувань кожній жінці стало б зле. Але, через невеликий проміжок часу, їй знову стало погано. І знов... і знов...

Коли незрозумілі приступи почали траплятися постійно, Ліда поскаржилася на незрозумілу хворобу сусідці – Ельвірі Дмитрівні. До літньої жінки – бабусею її ні в кого язик не повертався, така була підтягнута, доглянута, охайна, – молода жінка останнім часом заходила із радістю. Бо ж з кому ще було вилити, що на душі накипіло; поскаржитися, що життя не вдалося, що згодна вже й на розлученого або вдівця з дітьми... Та навіть їх немає.

         А приступи є. Невже їй судилося померти молодою, так і не знайшовши своє щастя?

        

Ельвіра Дмитрівна щиро жаліла молоду сусідку. І симпатична (на пухкеньких теж ласі є), і працелюбна, і порядна. До літніх людей з повагою ставиться. Завжди, як до магазину йде, до неї заходить, питає: «А вам щось купити, Ельвіро Дмитрівно? Як почуваєтеся? Може, допомогти в чомусь?» А з чоловіками не таланить. Та що поробиш? Ельвіра Дмитрівна теж мала певний досвід сімейного життя: чоловік, з яким прожила майже вісім років, зустрів молоду та й пішов до неї. Звичайно, Ельвіра Дмитрівна за ним не бігала – мала неабияку самоповагу, але гіркота на душі залишилася. Єдину доньку Риту жінка виховувала самотужки, постійно втокмачуючи дівчині життєву мудрість: не дозволяй чоловікам себе використовувати. Краще, навчися тому сама. Донька зростала розумницею і справжньою красунею – про те свідчили не лише материнське серце й очі, але й численні залицяльники. Але дівчині жоден не подобався. Той бідний, той безперспективний, а той – гуляка й марнотратник. Але невдовзі серед молодих і легковажних парубійок з’явився солідний і шанований, серйозний і – найважливіше – не одружений Валерій Семенович, головний лікар елітної клініки. Багатий і безмежно закоханий у Риточку.

         Розумниця донька не розчарувала Ельвіру Дмитрівну. Поводилася стримано, тримала пана лікаря на відстані, допоки не впевнилася в його почуттях і бажанні зробити її, Риту, законною дружиною.

         Тоді вже марно гаяти час не стали. Справили весілля, і Рита стала хазяйкою розкішної п’ятикімнатної квартири в самому центрі міста. Звичайно, зараз престижніше мешкати у власному позаміському будинку, але Валерій Семенович аж ніяк не погоджувався покинути квартиру, в якій жили ще його батьки. Тобто, за доньку Ельвіра Дмитрівна була спокійна.

А чим сусідці допомогти? Жінка настільки непокоїлась за Ліду, що навіть порушила свій головний принцип: не втручатися у сімейне життя доньки. Через Риту вона звернулася до Валерія Семеновича з проханням дослідити молоду сусідку, яка страждає від якоїсь невизначеної хвороби.

 

Перш, ніж передати чоловікові прохання матері, Рита, як завжди всебічно все обміркувала. Вона була практичною або, вірніше, меркантильною, молодою жінкою, тому й вирішила наступне. По-перше, вона нічим не ризикує, оскільки Ліда належала до того типу жінок, котрі аж ніяк не були до смаку Валерію Семеновичу. Тобто, з цього боку можна не чекати на неприємності та несподіваності. До того, вона знала Ліду ще зі школи. Знала і ставилась дещо зверхньо, хоча сусідка була на три роки старша за неї. Ну хто так робить макіяж, одягається, поводиться, наприкінці кінців? Вона ж працює в дитячому садку, де має змогу спілкуватися з молодими чоловіками – татами своїх вихованців. Невже за стільки років серед них не можна було знайти собі якогось перспективного – нехай не майбутнього чоловіка, згодного одружитися, але хоча б коханця? Єдине, що для того треба – завжди бути доглянутою, веселою, трішечки кокетливою і аж ніяк не заклопотаною, серйозною, вдягнутою у сіре непоказне вбрання. А Лідина фігура? Невже якусь жінку не хвилює зайва вага, що робить обличчя круглим, пальці – пухкими, стегна – важкими, а живіт – схожим на бабусину подушку?

По-друге, можливість вкотре перевірити, чи залишається Валерій як і раніше, в її, Ритиній, владі. Бо ж всі її бажання повинні бути законом для закоханого чоловіка. По-третє, як донька, зробить приємне матері. А мати Рита поважала, бо у підлітковому віці мала змогу відчути не тільки силу материної любові, але й силу характеру. Тоді мати не дозволила Риті через проявлену легковажність наробити помилок, що фатально змінили б її молоде життя. І, нарешті, останнє, – вдячність Ліди за благодійництво створювала можливість маніпулювання нею, оскільки відплатити грошима вона змоги не мала.

Отже, розібравши по кісточках свою колишню сусідку, Рита вирішила, що ніякої небезпеки та тютя не становить, а от вигоди від протегування їй, Риті, буде цілий вагон.

Риту одразу осяяла геніальна думка стосовно можливості отримати для дому безкоштовної служниці. А що? Нехай відпрацьовує, якщо не сплачуватиме, як інші, заможні люди.

З цими роздумами (звичайно, не всіма) Рита пішла до Валерія Семеновича.

 

Валерій Семенович уважно вислухав свою енергійну красунечку. І доводи Рити не здалися йому такими вже негодящими. Залишалося радуватися практичному розуму молодої дружини. Тут він повністю з нею погоджувався.

З дитинства Валера Закс звик до легкого життя. Ні-ні, це зовсім не свідчило про те, що він ніколи й нічого не робив, а отримував все, як кажуть, «на халяву». Навпаки, з дитинства його привчали працювати «на майбутнє» і вимагали хоча не безперечної покірливості, але бездоганної дисципліни й підзвітності: де був, з ким, коли повернеться... Родичі суворо стежили за якістю знань (бо оцінки – поняття хитке, суб’єктивне. Оцінки купити можна, знання ж отримують працею та наполегливістю).

Його батько, Семен Якович Закс – відомий серед заможних жінок акушер-гінеколог мав все, що було складовою якісного життя. П’ятикімнатна квартира в центрі міста, імпортні меблі, чорна «Волга», номери в кращих готелях престижних в той час містах відпочинку – південних містах на березі теплого моря, спецпайки, до складу яких входили дефіцитні червона і чорна ікра, краби, кава, можливість одягатися у валютному магазині «Берізка»... До речі, мати теж не сиділа, склавши руки. Вона працювала у власного чоловіка. Цецилія Закс, враховуючи делікатну професію Сеньчика (як ласкаво зверталася вона до Семена Яковича) вважала за краще тримати ситуацію – а саме, прийоми-огляди пацієнток – під контролем. Хто їх знає, тих краль-вітровійок, на що вони здатні? Якщо потребують негайного Сеньчикового втручання в свій організм, то можуть і його спробувати спокусити. Тому Цецилія спершу працювала санітаркою, потім закінчила фельдшерські курси і особисто приймала дзвінки, власноруч робила розклад прийомів, зустрічала фраєристок, заводила до кабінету...

При всій зайнятості, батьки приділяли багато уваги вихованню єдиного сина. Валера вчився в престижній школі, разом нащадками партійних та військових високого рангу, відвідував репетиторів з фізики, хімії й біології, а товаришів йому обирали батьки. А що? Так надійніше. Валера, спілкуючись із дітьми «потрібних» людей, отримає й закріпить зв’язки, необхідні у житті, матиме змогу навчитися манерам, прийнятим «у верхах», а сленг «золотої» молоді навіки вкорениться в його пам’яті. Отже, він завжди буде «своїм» для тієї владної верхівки, за рахунок якої надалі має існувати.

Зусилля батьків не були марними. Валера старанно вчився (мав неабиякі здібності, на відміну від лобуряк – синочків радянських бонз), не відмовлявся відвідувати репетиторів (ще змалку обрав свій шлях у житті) і з задоволенням спілкувався з однокласниками, вітав із днями народження, відзначав численні свята... З часом до компанії почали запрошувати й дівчат. Модно одягнені, із оригінальними зачісками і макіяжем, ті дівчати ні в чому не поступалися хлопцям: одна за одною палили цигарки, хвацько перекидали чарки з джином, віскі, «Мартелем», усіма тими привабливими й далекими для пересічних радянських громадян напоями, закусюючи такими ж дефіцитними наїдками.

Дівчата були не проти... Ще як не проти, але почуття свої Валера завжди тримав «у кулаці». Як не спокушали його молоді тіла, вишукана білизна й статус дівчат, він діяв обережно. Щоб не образити, не принизити, але й не наблизити до себе таку чарівницю. Надто вони були доступні, що вбивало в ньому смак бажання.

Саме тому і вирішив Валера йти вчитися не на гінеколога, а на терапевта. На його думку, це було більш перспективним, до того ж не до душі йому та професія батька, хай там як не натякає він на необхідність продовження родинної справи та передачі діла до молодих і енергійних рук. А ще Валерій поклав собі, що одружиться лише на незайманій, чистій дівчині, нехай і з небагатої сім’ї.

За мудрою порадою мами Цилі син отримав економічну освіту у 90-х, хоча був найстарішим студентом-заочником на потоці. Все це, плюс потрібні знайомства та зв’язки, зробили кар’єру Валерія Закса легкою й швидкою. Ординатор, завідувач відділенням, заступник головного лікаря, а потім головний лікар клініки, в якій лікувалися все ті ж знайомі видатні особи, керівники, лідери... Кому зараз не потрібен хороший діагност загального профілю!

Неабиякі фахові здібності, поєднані з психологічними навиками, дозволили Валерію Семеновичу потрапити у найвищі кола – не тільки як лікаря, тобто щось на кшталт прислуги, а й у якості приятеля, товариша, довіреної особи.

Для того, аби бути дійсно довіреною особою, Валерію Семеновичу довелося таки підвищити кваліфікацію і набувши тих навичок, котрих сподівався уникнути в молодості. Але чого не зробиш задля власного статусу? Тепер він мав змогу увійти у коло обраних, що не тільки керували країною, а й впливали на економічний розвиток усіх галузей. Про народ Валерій Семенович намагався не думати – кожен влаштовується, як зможе.

Одним із тих обраних – чи не найголовнішим – був Антиципатор. Найскладнішого пацієнта: і по фізичним, і по психологічним показникам, Валерій Семенович не мав ніколи. Звичайно, треба враховувати відповідальність і важливість дорученої лікарю справи. Здоров’я цієї особи повинне завжди бути якщо не бездоганним, то, принаймні, задовільним для виконання ним своїх обов’язків. І обов’язків не завжди приємних. А це псувало йому настрій настільки, що мав знімати напругу за допомогою або алкоголю, або жінок. Тобто, психологічне (читай, сексуальне) розвантаження пацієнта теж знаходилося у веденні головного лікаря. Між тим, вже довгий час зазначений об’єкт не отримував задоволення своїх головних потреб.

Що потрібно клієнтові, Валерій Семенович зрозумів ще під час першого огляду-знайомства. Але вибагливість і особливі вимоги ускладнювали справу задоволення в рази. Гроші, що отримував за свої старання, Закс вважав чесно заробленими, але що потім? Щоб отримувати винагороду за працю й надалі, він випробовував численні варіанти і, за різних причин, без коливання та жалю їх відкидав. Тим більше, що не задовольнили потрібні запити ані поступливі медичні сестри, ані молоденькі лікарки без забобонів; єдине, що не запропонував Валерій Семенович вельмишановному покровителю, то власну дружину. Але питання не розглядалося з двох причин: зовнішність Рити не відповідала смакам клієнта і... звичайна гидливість. Ну не міг Валерій Семенович ділити свою дружину будь з ким. Навіть, якщо тим кимсь був його найповажніший та найвідоміший у різних сферах діяч.

Між тим, сексуальна напруга пацієнта зростала і, не знаходячи виходу, виливалась у підсвідоме бажання якось згасити незадоволене прагнення до жіночого тіла. Надмірне вживання алкоголю, дикунське поводження із речами, відверті знущання над підлеглими не тільки позначалися на фізичному здоров’ї, але й почали заважати успішному веденню бізнесових та інших важливих справ.

Валерій Семенович перебував у глибоких роздумах, яким чином розв’язати проблему, коли до нього звернулась Рита.

Аргументи привабливої жінки, навіть якщо вони математично не вивірені, завжди вагоміші, ніж тричі логічні аргументи негарної. І логікою, і пестощами, Рита умовила Валерія Семеновича зголоситися, щоб прийняти Ліду якнайшвидше.

Побачивши її, головний лікар одразу зрозумів, що врятований. Цей тип жінки повністю відповідав його потребам, тобто не саме його, але клієнт мав бути задоволений, якщо... З’ясовувати це «якщо» Валерій Семенович взявся рішуче й завзято. Коли ж, після численних досліджень, була отримана можливість поставити діагноз, Закс учутися не міг від радості. Жіночка була здорова, за виключенням того, що з-за розладу в гормональній сфері їй вкрай були потрібні регулярні статеві стосунки.

У Валерія Семеновича одразу склався план дій. Ні, не зважаючи на критичну ситуацію, ризикувати він не збирався. Треба було тричі й тричі перевірити, так би мовити, моральні якості Лідії Золотаренко. І перший кроком на цьому шляху зробила сама Ліда. Бажаючи хоч як віддячити Ельвірі Дмитрівні, Риті та самому Валерію Семеновичу, вона запропонувала свої послуги у якості безкоштовної служниці, куховарки або прибиральниці.

Ельвіра Дмитрівна рішуче відмовилася, Рита зробила вигляд, що вагається і обіцяла подумати, а Валерій Семенович делікатно запропонував приходити до них у гості й іноді допомагати порадами молодій хазяйці. Ліда з радістю погодилась. Звичайно, порадами справа не обійшлася, і Рита з радістю звалила всі домашні клопоти на плечі безвідмовної Ліди.

Охайність, старанність і скромність молодої жінки лікар оцінив по достоїнству. І невдовзі зробив перший крок до виконання свого плану: запропонував Ліді звільнитися з дитячого садка і перейти на роботу до клініки. Це надавало йому ряд переваг: бо хто знає, може йому поталанить? І клієнт, приїхавши за якоюсь потребою, побачить старанну санітарку. А там вже справа, як кажуть, «техніки»...

Але час спливав, а клієнт мовчав. Тому Валерій Семенович вирішив звернутися по допомогу до свого приятеля і, звичайно, одного з пацієнтів – Антона Роздайбіду.

 

****

Ліда поспішала до лікарні. Точніше, на зустріч із Валерієм Семеновичем. Ця людина зараз була для неї головніша за брата, якого вона дійсно любила. Головніша не за життєвими пріоритетами, а за життєвими потребами. Що поробиш, коли життя таке? Як мама говорила? Брат братом, сват сватом, а гроші не рідня. Життя зараз дороге, а приваб багато. І того хочеться, і того. Постійно доводиться собі в чомусь відмовляти. Тому людина, з рук якої отримуєш постійне винагородження, стає для тебе ріднішою, ніж кревні.

Тож вийшла з дому заздалегідь, щоби мати випередження у часі. Запізнюватися не любила, а їхати далеченько. Маршрутками ж вона не їздила по давній звичці – економила гроші.

Постояла на зупинці, на самій спеці серед бабунь та дідусів з торбами, матусь з дітьми, підлітків з гаджетами... постояла – і вирішила сісти у маршрутку. Інакше не можна. Бо, поки доїде серед того пропахлого димом від дешевих цигарок і дешевих парфумів, пропотілого люду, буде схожа на варену рибу, до того ж, у зім’ятому одязі.

Зайшла у маршрутку, розплатилася, сіла до вікна. Ні, ну цікаво, для якої такої розмови запросив її Валерій Семенович? Невже на пенсію зібрався? Хоча, до чого тут вона? Та й він ще у самому розквіті. Ну, нехай всі шістдесят виповнилося. Але такі поважні люди несподівано на пенсію не уходять. І звільняти його б не стали. За що? Та й балачки б по клініці ходили, вона б почула.

До того ж, треба враховувати досвід Закса – і професійний, і спілкування з людьми. Недарма до нього такі пацієнти просто «косяком» йдуть. Одного разу вона бачила одразу трьох міністрів! Їх постійно по телебаченню показують. Один навіть привітався з нею! Їй бо, привітався. Вона потім два дня щаслива ходила. Ось яке в нас керівництво – просте, доступне. Звичайними людьми не нехтує.

Та-ак, але ж навіщо він її запросив? Декілька разів нагадував. на щось натякав. Попереджав... а, ось що! Він не сам буде з нею розмовляти. Згадала! Про якогось Антона Васильовича йшлося. Ну, не нареченого ж Валерій Семенович їй знайшов? Дурниці все! Що вона собі надумала? Ось прийде – й дізнається. Краще б обміркувала, як краще зайти? Із серйозним виразом обличчя або посміхнутися? Губи яскравою помадою підмазати або тою, рожевою?

Ні, не те. Може, Рита на щось поскаржилась і він посварити її хоче? Так не могла Рита на неї скаржитись. Вона позавчора все, що загадували, зробила. І прибралась, і на балконі вікна помила, і ковдри до хімчистки відправила. А консервувати Рита відмовляється. І їй не радить. У супермаркетах, каже, кращі продукти – з Іспанії там, або Італії чи Греції...

Ох, знову вона не про те. Де це вона зараз? А-а, вже недалечко. Одна зупинка – й виходити.

Ліда піднялася, поправила спідницю й попрямувала до водія. Кинула: «На зупинці», – і вийшла, рішуче грюкнувши дверцятами.

 

****

Антон Васильович Роздайбіда сидів за столом, у кабінеті Валерія Семеновича (головний лікар сидів на дивані для відвідувачів і здогадливо мовчав), сьорбав холодну мінеральну воду і час від часу тер потилицю. Він намагався привести себе до тями, бо розумів: Валерій бажає відповідальність за зроблений вибір перекласти на нього. І вибір важливий: жінка для самого...

«Відповідальність, – стукало у скронях, – від-по-ві-дальность! Ну відчуй важливість моменту, одоробало!»

На жаль, на теперішній час Антон (для жінки – довбня, гульвіса, жлуктій і тетеря, для Хазяїна – Антосик, для підлеглих – Антон Васильович) відчував лише сильний головний біль. Правильно каже дружина – з непомірним вживанням напоїв, міцніших за кефір, треба «зав’язувати». Але як те зробити, коли сам Хазяїн кличе, вказує на стілець навпроти та ще й особисто наливає чарочку? Як не уважити шановну людину?

Антосік завжди так до нього і звертався: Хазяїне, дозвольте... Хазяїне, я зробив... Хазяїне, що потрібно? Інші, з близького кола, спочатку зверталися до Хазяїна по-різному. Хтось з ім’ям та по батькові, хтось – тільки по батькові, хтось – повним ім’ям і на Ви, а от Зорік, той, як старший та найрозумніший, міг дозволити собі навіть ім’я Хазяїна скоротити. Але всі вони поза очі називали його Антиципатором. Заумне слово... Що воно означало, Зорік колись спромігся пояснити, але Роздайбіда зрозумівши, аж занімів. Ніколи в нього язик не повернеться... навіть в думках, навіть напідпитку... Він почав було ввічливо заперечувати, аж тут до кімнати зайшов Хазяїн. Виявилося, що він все чув. І йому... сподобалось. Він аж помирав зі сміху. І оголосив, що згоден. Тільки з невеличким виправленням. Просив називати його Великим Антиципатором. Мовляв, він завжди передбачає з чого можна видобути гроші. Навіть із гівна. Тільки треба вміти передбачати. Він два рази повторив це слово, яке означало одне: за його передчуттям можливо було отримувати сотні тисяч великих купюр. Це була чистісінька правда, Антон в цьому вже встиг упевнитися.

І за це щиро поважав Хазяїна. О, як він його поважав! Поважав за ту впертість – в нього цілять, а він лізе, й пнеться, й відштовхує інших, розчавлює сторонніх, безжалісно згинає незгодних, – за майже звірячу хитрість – терпляче чекає у засідці свого часу, а потім накидається і шматує тих, хто заважає, і, звичайно, за гарну на образи пам’ять. Хто ще, не маючи ані впливових батьків, ані родичів-високопосадовців, ані грошей для початку бізнесу зміг досягти таких висот у житті? Ну, хіба то в Америці можливо, а в нас... В нас до своєї мети досягають одиниці. Та їх по пальцях однієї руки перерахувати можливо та й то, вільні залишаться.

Саме ці міркування якнайміцніше прив’язували Роздайбіду до Хазяїна, тобто, вибачте, Великого Антиципатора... І ніяке це було з його боку не підлабузництво. Є такі ниці душі, яким потрібен керманич, слабі – котрим потрібно плазувати перед сильнішим, виявляючи захват і розчулення, коротше, народжені вічними служниками. Лакеями. Рабами. Миршавими підніжками господарів життя.

Вони не відчувають приниження. Слугувати сильному для них природно. Тільки підкорюючись, відчувають себе щасливими. І роблять все, аби господар був ними задоволений. Саме так поводився і Роздайбіда. Задля Хазяїна він був готовий навіть на злочин. Звичайно, щоб без наслідків для нього самого. Хоча, стосовно наслідків можна було не перейматися. Навіщо? Все давно й міцно «схоплено».

Поруч із Антиципаторським загостреним розумом Антон пасував. Відчував, що йому не вистачає рішучості, жорстокості, холодної байдужості у ставленні до інших. Про це свідчило і його безмежне потакання примхам жінки-мегери. Тьху-тьху, не приведи господи, зателефонує. В нього і так голова розколюється, тож слухати її різкий верескливий голос сил не вистачить. Якби б не обіцяв Валерці, що приїде, навіть пальцем би не ворухнув. Влігся б на м’якенькій канапці, що на роботі, у кімнаті відпочинку і пивка б холодненького пляшечку...

Ні, не може він так розслаблюватися. Думай, Антоне, думай! Як з тією кандидаткою поводитися? Спочатку, звичайно, оглянути... Він же добре смаки Хазяїна знає. Скільки років разом? Ага, ну, оглядини... Оком кинув – і все зрозуміло. Поговорити... Як би так дізнатися, про що мріє? А то ще знов... про любов... або, ще гірше, – одруження. Нам таких не треба. І щоб не зажерлива була. А то попередня сім шкір з нашого Великого зняла.

Про здоров’я можна не запитувати – Валерка хвору не пропонував би. Все одно, нехай офіційні довідки зробить. Від гріха подалі.

До речі. Треба буде її перевірити. Доручити нашій охороні. Нехай зади від кріселок відірвуть, бо давно вже все робиться по накатаній. Хоча де там... Вони тільки керувати здатні. Доручать ментам, ті й зроблять та на блюдці принесуть.

Хоч би підійшла діваха. Те, що не дуже молода – нормально. Не треба нам недоліток. Ті двадцятилітні зі своїм вередуванням та перебірливістю лише дратують. А спокій Хазяйський берегти треба.

Я її у покоївки призначу. Інструктаж, те-се... Натякнути б якось... щоб спершу не тіпалася. Про надбавку за старання... ха-ха! Щоб і верхом, і низом працювала...