«Вeciллячко», оповiдання

  Горіхи падали у ніч... Здавалось, хтось чужий ходить садками...
  Перед великим мурованим льохом сидів Петро Сивчук з двома синами. Вони щойно закінчили роботу й пили могорича. Із-за вікна за ними наглядала стара Филипиха і, шамкаючи беззубим ротом, повторювала: «Робітнички, трясця його матері! Другу пляшку вгавкали!»
– Гей, бабо Ірино! Ходи до нас! – припрошував розімлілий Петро.
– А, що, соколики?! – човгаючи ногами, питала баба.
– Ти подивись, які ми двері тобі до льоху прилаштували! На вікѝ! Тепер жоден кіт не залізе, не те що Пашка Глинар! Налий нам на коня!..
Перехиливши по останній чарці, хлопці покинули подвір’я.
– Филипиха така стара, що й сама не зна, скільки їй років, – міркував Петро вголос, – навіщо їй нові двері до льоху знадобились? Чи ще два віка збирається жити? 
– Нам яка турбота? – озвався молодший. – Хоч пару копійок заробили! 
– Та й баба казали, що дозволять у льосі харчі перед весіллям тримати! – вставив Олег, який саме збирався одружуватись.
 Попили води біля цямриння й потрохи обляглись...
Олег скочив у ліжко, накрився ледь не до лоба теплою ковдрою й задумався: «Ще два тижні лишилося!» Вони вже подали з Катюшкою заяву до сільради, купили обручки і навіть підписали запрошення. 
Олег був серйозним парубком. Відслужив у війську. Повернувся сержантом. Вивчився на механіка. Руки мав золоті. Хоч машину кому полагодити, хоч трактор, хоч бестарку стару відремонтувати. Ось і йшли всі до нього.  Хто міг – ніс гроші, хто не міг – то курку принесуть, то лантух пшениці, то комбікорму, а хто й олії притарабанить. Спочатку зібрав зі старих мотоциклів такий агрегат, що овва, а згодом і старенького жигулятка підлампічив… І вишивав селом – аж гей. Молоді жінки-одиначки та дівчата у всі очі слідкували за ним. Та посміхнеться, та словом зачепить. А найхитріші – до себе зазивають: то велосипед їм полагодь, то – коляску дитячу, то крани течуть... Хлопець молодий і дужий. А втриматись – важко! Іноді як гляне дівчина – аж зашпори тілом підуть. Так і вподобав Олену Гірнячку. Всяке люди про неї казали... Ще дівчиною поїхала до міста вчитись на модистку та й завіяло нею світами. Тільки недавно повернулась. Догледіла хвору бабу Ярину і лишилась одна. Подейкували, нещасливе заміжжя зробило її одиначкою. Чоловіків – ні на дух, хоч гарна була й молода. Жила скромно, працювала вдома: то сукню кому перешиє, то спідницю переробить, то таку блузку витне, що хоч на виставку до Парижа. Гроші брала невеликі. Та було у ній щось більше… Була у неї душа велика! Стіни її чепурненької оселі були в таких вишивках та рушниках, що аж очі вибирало! Тільки Божа Рука могла так направляти душу майстрині! Тут і Ісус у мантіях, і Матір Божа у червоних одежах, а Ісусик на руках – мов живий, і Трійця Святая, і Тарас Шевченко в усіх іпостасях… Всього й не перелічити! А які рушники!.. Аж серце співало! 
Бачачи ночами вогник свічки у її вікні, люди перешіптувались: «Відьма! Чому електрики не вмикає?! Ґалдує! Точно ґалдує!» Аж потому, коли вже вкотре почула у спину «ґалдуня», не стрималась: «Ну не можу я при електриці вишивати! Не  можу! Не бачу я малюнка! Сліпить мене те світло! А свічечка!.. Свічечка – то дар Божий! Її вогник мені все відкриває! Такі малюночки душею відчуваю!»
Що привабило у ній Олега?! Чи душа – тонка, мов полотняна сорочка, яку носила, чи оті чудернацькі вишивки?! Ніхто не знав! Але знали: Олег зачастив до Олени! І вона не гнала його, як інших! Відчувала, певно, яку мав душу! Близьку! Яка вміла її розуміти! Душу майстра! На ніч не лишався. Перестав заходити до бару, що болячкою стояв посеред села. Повертався спокійним, замисленим, ніби пізнавав якусь таїну велику. На розмови батьків мовчав. Кепкувати з нього ніхто  не наважувався – поважали! Та й руку мав важку…
– Причарувала! Причарувала відьма! – бідкалась мати, дивлячись Петрові в очі.
– Цить, стара! Нехай ходить! Бачиш, яким стає!? Вдумливим, мудрим!
– Мудрим?! Ти бачиш, очі які сумні? Сохне він за нею! Вже припоїла зіллям якимось! Люди не дарма казали, що відьма вона!
А молодший брат все питав:
– Яка вона? Чому не дивишся на інших дівчат?
– Вона справжня! Жива! Душа у неї тонка…Така висока! 
– Ти любиш її?
– Не знаю! Тільки важко мені, коли не бачу довго!.. Тягне до її простоти, до її сили!..
А тим часом підростали дівчата… І видко, ходити б     йому ще довго до Олени, якби не Катря! Ох і дівка ж! Як побачив її, аж зашпортнувся! Зухвалий носик, купа сонця у волоссі, горді плечі й гнучка, мов лозина. Мов пісня! Тільки степ народжує таких красунь! І пропав спокій парубочий. Спочатку нишком спостерігав, а згодом – познайомився! 
Про їхню любов пішла чутка селом. Дійшла вона й до Олени… Ледь донесла її до хати. Прямо в сінях упала на долівку й завмерла. Скільки так пролежала, й сама не знала. Всю ніч витинала  на сірому полотнищі Мавку з Лукашем. Доки ранок не змінив свічку.
Опівдні – знайомі кроки дворищем… Відчинила й стала у дверях хрестом:
– Йди, Олеже! Йди й не приходь більше! Мені у хаті не потрібен чужий жених!
– Ти… ти не так зрозуміла! Який жених? Вона ще мала! Дитина! 
– Йди, любий! Не треба! Не гніви Бога!
Мов п’яний, брів подвір’ям… Дві доби не виходив на люди. Перехворів, справився! А ось тепер – весілля!
Від думки про Олену й під теплою ковдрою бив дріж. Бачив очі її, бачив руки білі з довгими пальцями, пасма чорного волосся, що вились по грудях. Кулаки стиснув так, що хрумкнуло хатою: «Вчарувала! Тільки кінчаться скоро чари! З Катрусею забуду її!»
А хіба ж з нею не забудеш – коли очі затьмарюють розум, коли руки вогняними зорями запалюють тіло!
– Ластівко моя! – казав Олег, мліючи.
– Коханий! Ти будеш єдиним качуром у моєму ставочку! – шепотіла дівчина у його обіймах. 
Рання осінь складала молитву небу білими туманами. Клала під ноги мокрі ґаптування зжовклих трав, неначе старий, поїдений моллю персидський килим. Час повільно ступав чепурними сільськими вулицями. У Сивчуків готувалися до весілля. У підвалі бренькотіли пляшки різних калібрів, у двох пузатеньких діжечках квасились огірки та помідори. З горища знімали посуд. Двоє приречених свиней, відчуваючи недобре, часто кувікали у новенькому сажу.  Квоктали вгодовані кури та ґелґотали  індики.
Весілля насувалось, мов хмара з-за гори… І настав день!.. Сонце від рання купало землю, граючи бликами у вимитих шибах.
– Гарна прикмета! – сказав старий Сивчук і перехрестився до ікони. 
– Ще б пак! – раділа Сивчиха. –  Яка пара шлюб братиме! О! Не забути б у Филипихи у льосі холодець та яблука на стіл.
– Та не забудемо! Лише сьома ранку. Буди жениха. 
На широкому городі стояв напнутий шалаш. Увесь день збивали і вкопували столи та лави. На подвір’ї пахло свіжою стружкою. Од вітру тріпотіли поліетиленові скатертини, припнуті кнопками прямо до столів.
– Ох! Ну й весіллячко ж буде! – потягнувся Петро, хруснув плечима й побрів з двору. 
За ворітьми поблискувала росою жовто-зелена трава, пастельно пінилась слідами від шин земля, ще волога від учорашнього дощика.
Хатою снував сонний Олег і ніяк не міг второпати, що сьогодні за день. Бажання спати перемогло. Плюхнувся на  тепле  ліжко й затих.
– А чуєш, Олеже! Вставай! Ще стільки справ переробити треба! Розпис на дванадцяту! – бідкалась Марія. –  Либонь, красуня твоя від п’ятої ранку під палікмахершою сидить!
Не відкриваючи очей, Олег посміхнувся: «Сьогодні Катруся стане моєю!..»
– Зараз, мамо! Ну ще хоч п'ятнадцять хвилин!
– Треба ото було менш валандатись уночі! Приперся аж о другій! Де лазив? Добре, хоч не пив на тому «мальчишнику»! Двадцять п’ять, а дурних звичаїв дотримуєшся!
– Ну чого ти! Хлопцям могорича ставив!
–    З якої такої радості? Грошей багато? Ти одружися спочатку, а потім став!
–    Та куди воно подінеться од мене, те одруження?! Не бійся! Не втече! 
– Та йди ти! Мов горохом об стіну! Казали тобі скільки – наперед не загадуй! Не сміши людей!
Хлопець притих і заснув. За півгодини скочив і побіг у душ! Терся під холодною водою до нестями. Цупкий рушник лишив на  спині червону смужку. З любов’ю оглянув свій весільний костюм, сорочку з цупким коміром, лаковані довгоносі черевики, краватку, що переливалась кількома кольорами. Вдоволений, вийшов на залите сонцем подвір’я і закурив…
Вже за годину почалась справжня метушня. Баби й тітки з усієї околиці ладнали столи. Хтось тягнув чарки, горами несли тарілки різних калібрів і кольорів, дзвеніли ложки та виделки. Над подвір’ям стояла золота курява. До воріт підкотила хлібна машина й зо три десятки круглих паляниць понесли прямо до шалашу. «Це мій подарунок на весілля!» – прогоготів дядько Тимофій, якому Олег частенько лагодив машину.
Об одинадцятій під’їхали музики і втягли до подвір’я апаратуру. Напруження зростало!.. «Мерседес», «Ауді» й «Тойота» стояли у чеканні. Олег, мов нова копійка, вскочив до «Мерса». Заповнились й інші машини. Рушили. За півгодини весільна процесія вже виходила перед сільрадою, а місцева дітлашня стояла напоготові з повними цеберками води. Пишнотіла тітка Галя, що знала жениха з пелюшок, заплакала й розчулено провела  обряд реєстрації шлюбу. Олег виніс кохану на руках і щасливі молодята рушили додому. На всю вулицю гримів туш. Плакали батьки, тримаючи ікони, летіли весільні бокали, піною бризкало шампанське. Стільки щастя не бачили давно! Одружувалась найкраща пара. Під веселу мелодію потекли до двору люди. Олег відійшов з молодою дружиною у бік і прошепотів:
– Чекай тут на мене, кохана! Я приготував тобі сюрприз!
– Чекатиму, любий! – із захопленням проказала Катерина й відпустила його руку.
Напередодні, у місті, придбав пляшку французького шампанського й заховав у льосі баби Филипихи, у закутку за картоплею. Вихором влетів у  підвал. Ще пахло часником і холодцем…
Стара Филипиха поспішала на весілля. Побачивши відчинений льох, підбігла, щільно причинила двері й клацнула величезним замком.
Вилетівши з ями до дверей, Олег щосили почав гамселити кулаками у товстелезні дошки. Але – дарма! Филипиха була майже глуха й вже спокійнісінько зачиняла за собою хвіртку. Від люті бив ногами у двері до повного одерев’яніння. Потому сів на якийсь ящик і ледь не заплакав од безсилля. Що ж робити? Може ще прийде хтось або Филипиха  повернеться й почує. Освітив захопленим з собою ліхтариком темряву й побачив, що окрім картоплі, буряка та величезних баняків з самогонкою нічого не було. Так і є! Все заздалегідь забрали! З-за картоплі насмішкувато світилась голівка французького шампанського… Думки плутались! Тьмарилась голова! Хоча б сірники були, щоб ті кляті двері підпалити.  Так нема ж…
А тим часом… Постоявши хвилин з двадцять в очікуванні, Катерина пішла до хати, набираючи Олега на мобільний. Виклик йшов, але ніхто не брав. Прислухалась. У сусідній кімнаті вигравала знайома мелодія. Забув мобільник! «От роззява! – подумала дівчина. – Де ж він міг подітись? Чому так довго не йде? Що за сюрприз придумав?» У цей час до хати забігла свекруха і з докором почала:
– Чому ж ви ще тут? Гості чекають! Час йти!
– Так Олежка десь зник!
– Як то зник?
– Сказав, що сюрприз мені приготував, чкурнув у ворота й півгодини вже нема!
– А де той сюрприз продається? Може, у нашому сільпі?
– Та не знаю я! Он – вся на нервах! Тільки плакати не можу! Туш розтечеться – на кого буду схожа?! Мобільний забув удома чи навмисне залишив!..
– Зачекай, доню! У який бік він побіг?
– Та не бачила я! Ворота високі! На музик відволіклась! Хіба ж я думала, що таке станеться?!
«Ага! – міркувала Марія, – тільки вийшла заміж, і вже – чоловік за ворота, а вона на цих стиляг патлатих дивиться! Так-так!»
– Треба послати до магазину хлопців! Нехай пошукають! Може, зачепився з кимось язиками?!
– Та хіба ж він настільки дурний?!
За  кілька хвилин про подію дізнались гості й висипали на подвір’я, раз по раз даючи поради й надзвонюючи на мобілку.
– Я  знаю, де він!
– А де, доню? – винуватим голосом питала Марія.
– У тої відьми! Я її зараз за чемери від нього відтягну! На все село ославлю!
– Та бути того не може! – перепинила її Сивчиха. – Отямся, доню!
– Може! – і впевненим кроком рушила крізь гурт.
За нею бігли дружки, мати, свекруха й цілий рій дітлашні.
Підведений білим високий паркан стрімко наближався. Першою дісталась воріт  й з відчаєм затарабанила у ворота, дрібно молотячи кулачком з новою обручкою. Хатні двері відчинились і перелякана Олена вискочила на подвір’я. 
– Що сталось? Хто там?
– Відчиняй, відьмо! – почулося з-за воріт.
– Хто там? – спокійно перепитала Олена.
– Ти ще питаєш, гадюко! – крикнула Катерина.
– Чого ти хочеш?
– Поклич мого чоловіка!
– Я вдома одна! Зайди подивись!
– Я зайду, зайду і хату тобі спалю! Твій шелюг відьмачий!
Олена смикнула засув.
– Заходь! Заходь і шукай! Тільки слів поганих не кажи! Прошу тебе! Немає у мене Олега! Немає! Чуєш!?
Катерина заплакала і впала Олені на груди.
– Вибач! Вибач, Оленочко! Я... я... я не знаю, що думати! Думала, що він у тебе! Пробач!..
Олена пригорнула її до себе, мов старша сестра. Віночок збився й дряпав руки.
– Не плач! Знайдеться! Нікуди він не подівся! Щось сталось!
Катерина перестала схлипувати і підняла очі на Олену. Обидві  залились слізьми.
– Ти не відьма! – схлипувала дівчина, – ти найкраща! Тепер, тепер я зрозуміла, чому він тебе кохав! Пробач!..
Невідомо, скільки б це продовжувалось, якби Олена не взяла її обличчя у долоні й не сказала:
– Йди! Він, певне, вже чекає! Дай витру тобі обличчя! 
Витерла долонею патьоки й поправила віночок. Довго дивилась услід і, ковтаючи сльози, зачинила ворота.
У дворі робилось щось неймовірне. Всі обговорювали пригоду. Діти носились подвір’ям, музики грали веселої. Олега не було!
Сивчиха вибігла вперед і почала припрошувати гостей за стіл.
– Заходьте, заходьте! Ну, нема його! Десь затримався! Нічого! Сідайте! Давайте, давайте за стіл! Прийде! Нікуди він не подінеться!
Катерина зайшла до хати. Вмилась. Причепурила обличчя і пішла за стіл.
Тим часом Олег воював з дверима.  Він кидався на них, мов загнаний у пастку звір. Але добре підігнані двері стояли, мов кам’яні! Скинувши костюм і сорочку, бив плечем, ногами. І все дарма. Дзвякав замок, прогинались дошки, але ковані лаштунки витримували все. Думки плутались, серце рвалось на шмаття! Насвітив ліхтарем куток з суліями самогонки. У другому кутку тьмяніли дві запилюжені літрові банки з напівзіржавілими кришками. Протер. У глибинах мутного розсолу плавали огірки та помідори. Друга банка наповнена вишневим компотом та ягідками скоришнявілого аґрусу. Сулії були заткнуті  кукурудзяними качанами, здубілими від часу. Знехотя відкоркував одного й сьорбнув мутної рідини. Усе його єство наповнив сморід. Горло пересохло й пекло. Зрозумів, що хватонув первака. Нашвидкоруч виламав іржаву кришку і запив густуватим розсолом.  Тілом пішло тепло. Запахло селерою та кропом. З глибини банки винирнула маленька перчинка. Розкусив її й відчув полегшення. На третій ковток сивуха вже не була такою гидкою. Ще кілька разів кидався  на двері, й легенько похитуючись, відходив до настилу. Сідав. Дививсь у темряву й на мить освітлював ліхтариком простір. Про весілля було боляче навіть думати! «Як там моя Катя? Що вона думає? Як мене шукають?»  За дверима сіріло. Олега хилило на сон. Притулився спиною до великого ящика й задрімав. За кілька хвилин прокинувся. Наслухав. Чи не йде хто?! Біля хвіртки щось шаруділо… Рипнуло й зачовгало подвір’ям. «Хто ж це?» Шаркання наблизилось до льоху й вилаялось голосом п’яниці Пашки Глинаря:
– От відьма стара!.. Які двері вчепила… Де ж я теперки похмелюся?!
–  Пашко! Це ти? – гукнув Олег.
– О, Господи!!! Свят, свят, свят! – хрестився тверезий від ранку Пашка.
– Це я – Олег Сивчук! Поклич кого-небудь!
– Геть, нечистий! Не спокушай! – продовжував хреститись Пашка.
– Пашко! Хіба ти голосу мого не пізнаєш?
Упевнившись, що Филипиха на весіллі, непроханий гість вмостився на лаву й заговорив з позиції сили:
– Я бачив у кіні, що ви можете на різні голоси говорити! Це – перше! А друге: якщо жених сидить у льосі, то чому на весіллі п’ють і танцюють?! Неув’язочка…
– Я звідки знаю!? – дратувався Олег. – Збий чимось замок! Я тобі 500 гривень дам!
Олег насвітив на Пашку крізь шпаринку. Той сидів на лаві у традиційному спортивному костюмі, помахуючи босою ногою у калоші й курив.
– Не світи в очі, нечисть! Знайшов дурня! Зіб’ю замок – сяду! Скажу на весіллі, що жених у льосі – на «дурку» запруть… Обидва варіанти мені не підходять! Так що… бувай, перевертню!.. Піду на весілля… може, Сивчуки чарочку наллють…
Подвір’ям зачовгало й стихло…
Десь далеко гупало весілля. Було щось чуже у ньому. Не розумів, як це сталось. Закрив очі й побачив Олену. Сплюнув: «Гай, відьмо, ввижаєшся!» Відчув тепло, як тоді, коли вона клала йому на груди свою тендітну гарячу руку й, дивлячись у очі, мовчала. Скільки любові було у тому мовчанні… Він затремтів, клацнув ліхтарем. Великий  павук спускався зі стелі. «Не відпускає! Не можу! Не можу без неї! Невже я видумав собі Катерину?!» Закривав очі. Хотів упіймати її образ, але ніяк не міг. Крізь темряву світилось упокорене обличчя Олени. «Невже я кохаю Олену?! Що ж я наробив? Господи!!! Я ж зламав цю невинну  душу! Я… я ж назавжди розтоптав її віру в щастя!.. Вона ніколи нікому не повірить!..» Ніби прокинувся з глибокого важкого сну… Тілом лягав липкий холодний піт. Ще раз нахилив пузату сулію. Алкоголь лише розм’якшував свідомість. Не брав! Обхопивши голову, стискав скроні й мружив очі. Образ безборонної зрадженої ним  жінки випікав душу. Катря лишилась десь далеко… Її слова, її обійми... немов чужі, нещирі, хитаві якісь... Лишилось тільки тепло і правда Оленчиних рук, істина її мовчання і сором власної зради. «Оленочко! Люба моя! – застогнав прямо у темряву, –  пробач! Зараз! Зараз же до неї! Але як?»
Після «візиту» Олена відчула полегшення. Хоч і сльози текли, але стало все зрозумілішим: весілля, молода дружина, сім’я... Поралась  на обійсті, ладнала розхитаного стільця. На хвилину прилягла… Дрімота передвечірнім туском облягала хату й заколисувала світ… Гасла притомлена свідомість… Снились хмари, залита сонцем стерня, річка за селом, вулиця, якою бігала в дитинстві, й незграбна хата баби Филипихи у спідниці штахет. Вона часто пригощала дітей величезними червонобокими яблуками, яких незліченно висіло у садку. Садовила на широкій  лаві перед льохом і посміхалась до них беззубим ротом. Тільки двері у льосі чомусь не знайомі червоні, а нові – свіжотесані. Хтось вдарив у двері й забарабанив кулаками. Олена прокинулась і сіла, злякана сном. Підійшла до сінешних дверей – нікого. Серце колотило груди, жбурляючи кров у скроні.
– Олег! Він там! 
Вилетіла з хати й помчала... Двір зустрів її тишею. Вона швидко відчинила хвіртку, підлетіла до льоху й щосили забарабанила у нові двері. 
– Олежко! Ти тут?
– Оленко?! Оленко? Це ти?
Важезний замок подзвякував на кованих петлях. Олена підбігла до дровітні, вхопила велику сокиру й щосили вдарила по замку. Відбиті дужки впали. Двері відчинились і вона побачила Олега. Руки опустились… Він був чужим! Чужим чоловіком! Стояв мовчки. У трусах, шкарпетках та понівечених черевиках. Скуйовджене волосся й свіжий перегар.
– Одягайся і йди! Вони там вже з глузду їдуть! Біжи, Олежко!
– Ні, Олено! Не піду! Не хочу! Я... я все зрозумів! Я тепер тебе нікому не віддам! Я... я зараз!
Вже за мить стояв перед нею у костюмі...
– Ходімо!
– Куди?
– Не знаю! Світ за очі! Не можу я без тебе!
Ніч сідала в село, коли виходили... Він і вона. Туман лягав у трави... Він зняв піджак і накинув їй на плечі...