«Вeciллячко», оповiдання

Сергій Дмитрієв

  Горіхи падали у ніч... Здавалось, хтось чужий ходить садками...
  Перед великим мурованим льохом сидів Петро Сивчук з двома синами. Вони щойно закінчили роботу й пили могорича. Із-за вікна за ними наглядала стара Филипиха і, шамкаючи беззубим ротом, повторювала: «Робітнички, трясця його матері! Другу пляшку вгавкали!»
– Гей, бабо Ірино! Ходи до нас! – припрошував розімлілий Петро.
– А, що, соколики?! – човгаючи ногами, питала баба.
– Ти подивись, які ми двері тобі до льоху прилаштували! На вікѝ! Тепер жоден кіт не залізе, не те що Пашка Глинар! Налий нам на коня!..
Перехиливши по останній чарці, хлопці покинули подвір’я.
– Филипиха така стара, що й сама не зна, скільки їй років, – міркував Петро вголос, – навіщо їй нові двері до льоху знадобились? Чи ще два віка збирається жити? 
– Нам яка турбота? – озвався молодший. – Хоч пару копійок заробили! 
– Та й баба казали, що дозволять у льосі харчі перед весіллям тримати! – вставив Олег, який саме збирався одружуватись.
 Попили води біля цямриння й потрохи обляглись...
Олег скочив у ліжко, накрився ледь не до лоба теплою ковдрою й задумався: «Ще два тижні лишилося!» Вони вже подали з Катюшкою заяву до сільради, купили обручки і навіть підписали запрошення. 
Олег був серйозним парубком. Відслужив у війську. Повернувся сержантом. Вивчився на механіка. Руки мав золоті. Хоч машину кому полагодити, хоч трактор, хоч бестарку стару відремонтувати. Ось і йшли всі до нього.  Хто міг – ніс гроші, хто не міг – то курку принесуть, то лантух пшениці, то комбікорму, а хто й олії притарабанить. Спочатку зібрав зі старих мотоциклів такий агрегат, що овва, а згодом і старенького жигулятка підлампічив… І вишивав селом – аж гей. Молоді жінки-одиначки та дівчата у всі очі слідкували за ним. Та посміхнеться, та словом зачепить. А найхитріші – до себе зазивають: то велосипед їм полагодь, то – коляску дитячу, то крани течуть... Хлопець молодий і дужий. А втриматись – важко! Іноді як гляне дівчина – аж зашпори тілом підуть. Так і вподобав Олену Гірнячку. Всяке люди про неї казали... Ще дівчиною поїхала до міста вчитись на модистку та й завіяло нею світами. Тільки недавно повернулась. Догледіла хвору бабу Ярину і лишилась одна. Подейкували, нещасливе заміжжя зробило її одиначкою. Чоловіків – ні на дух, хоч гарна була й молода. Жила скромно, працювала вдома: то сукню кому перешиє, то спідницю переробить, то таку блузку витне, що хоч на виставку до Парижа. Гроші брала невеликі. Та було у ній щось більше… Була у неї душа велика! Стіни її чепурненької оселі були в таких вишивках та рушниках, що аж очі вибирало! Тільки Божа Рука могла так направляти душу майстрині! Тут і Ісус у мантіях, і Матір Божа у червоних одежах, а Ісусик на руках – мов живий, і Трійця Святая, і Тарас Шевченко в усіх іпостасях… Всього й не перелічити! А які рушники!.. Аж серце співало! 
Бачачи ночами вогник свічки у її вікні, люди перешіптувались: «Відьма! Чому електрики не вмикає?! Ґалдує! Точно ґалдує!» Аж потому, коли вже вкотре почула у спину «ґалдуня», не стрималась: «Ну не можу я при електриці вишивати! Не  можу! Не бачу я малюнка! Сліпить мене те світло! А свічечка!.. Свічечка – то дар Божий! Її вогник мені все відкриває! Такі малюночки душею відчуваю!»
Що привабило у ній Олега?! Чи душа – тонка, мов полотняна сорочка, яку носила, чи оті чудернацькі вишивки?! Ніхто не знав! Але знали: Олег зачастив до Олени! І вона не гнала його, як інших! Відчувала, певно, яку мав душу! Близьку! Яка вміла її розуміти! Душу майстра! На ніч не лишався. Перестав заходити до бару, що болячкою стояв посеред села. Повертався спокійним, замисленим, ніби пізнавав якусь таїну велику. На розмови батьків мовчав. Кепкувати з нього ніхто  не наважувався – поважали! Та й руку мав важку…
– Причарувала! Причарувала відьма! – бідкалась мати, дивлячись Петрові в очі.
– Цить, стара! Нехай ходить! Бачиш, яким стає!? Вдумливим, мудрим!
– Мудрим?! Ти бачиш, очі які сумні? Сохне він за нею! Вже припоїла зіллям якимось! Люди не дарма казали, що відьма вона!
А молодший брат все питав:
– Яка вона? Чому не дивишся на інших дівчат?
– Вона справжня! Жива! Душа у неї тонка…Така висока! 
– Ти любиш її?
– Не знаю! Тільки важко мені, коли не бачу довго!.. Тягне до її простоти, до її сили!..
А тим часом підростали дівчата… І видко, ходити б     йому ще довго до Олени, якби не Катря! Ох і дівка ж! Як побачив її, аж зашпортнувся! Зухвалий носик, купа сонця у волоссі, горді плечі й гнучка, мов лозина. Мов пісня! Тільки степ народжує таких красунь! І пропав спокій парубочий. Спочатку нишком спостерігав, а згодом – познайомився! 
Про їхню любов пішла чутка селом. Дійшла вона й до Олени… Ледь донесла її до хати. Прямо в сінях упала на долівку й завмерла. Скільки так пролежала, й сама не знала. Всю ніч витинала  на сірому полотнищі Мавку з Лукашем. Доки ранок не змінив свічку.
Опівдні – знайомі кроки дворищем… Відчинила й стала у дверях хрестом:
– Йди, Олеже! Йди й не приходь більше! Мені у хаті не потрібен чужий жених!
– Ти… ти не так зрозуміла! Який жених? Вона ще мала! Дитина! 
– Йди, любий! Не треба! Не гніви Бога!
Мов п’яний, брів подвір’ям… Дві доби не виходив на люди. Перехворів, справився! А ось тепер – весілля!
Від думки про Олену й під теплою ковдрою бив дріж. Бачив очі її, бачив руки білі з довгими пальцями, пасма чорного волосся, що вились по грудях. Кулаки стиснув так, що хрумкнуло хатою: «Вчарувала! Тільки кінчаться скоро чари! З Катрусею забуду її!»
А хіба ж з нею не забудеш – коли очі затьмарюють розум, коли руки вогняними зорями запалюють тіло!
– Ластівко моя! – казав Олег, мліючи.
– Коханий! Ти будеш єдиним качуром у моєму ставочку! – шепотіла дівчина у його обіймах. 

Сторінки