«Велетень Карпат і купець Олекса», оповідання

І почався важкий бій. Спочатку він відбувався з того боку, де була густа тінь від Гори. Багато селян утратило військо. Олекса був теж знесилений. Запеклий бій, здавалося, не вплинув на сили могутнього супротивника. Олекса вирішив схитрити. Він побачив величезний дуб, що ріс на схилі гори. Чоловік, ризикуючи зірватися у прірву, стрибнув на дубову гілку. Маневр Олекси помітив Картап. Велетень зрадів такій необачності людини, бо з дуба дітися ж нікуди! Нахилився він над краєм прірви, щоб дістати Олексу та вбити його, і опинився на сонці, яке як раз вже піднялося достатньо високо. Тут сили і покинули Картапа. Він рвучко простягнув велетенські лапища та не зміг втриматися. Аж раптом ступні зісковзнули – і велетенська туша, ревучи, як потужний водоспад, полетіла вниз.

Олекса зліз з гілля – і селяни, які здалеку спостерігали за змаганням, стали підходити та голосно вітати його та уцілілих воїнів з перемогою. Адже це була велика перемога добра над злом.

Звільнивши Івана та Марусю, люди поверталися у село. Маруся, як побачила свого тата, так зраділа, що на її очах забриніли сльози радості. П'ять років тримав злий велетень Марусю у клітці. А як глянула на Олексу – зашарілася, бо відразу сподобався їй статний чоловік зі сміливим поглядом.

А той підійшов до Марусі та й мовив:

- Кращої дівчини на світі немає! Зроби мені милість – одружися зі мною.

- Я подумаю… – сказала тихо дівчина.

Через декілька днів, а то і менше, як перепочили, зібралися Олекса, Маруся та Іван до майстра за килимом. Хутко повернулися з гарним-прегарним килимом, на якому вишитий весь світ. Господар, як побачив той килим, здивувався:

- Де ви цю красу взяли?

- Ви не питайте, ви краще шукайте місце, де б його повісити! Ми вам його даруємо, – рішуче сказав Олекса. – І просимо Вашого благословення на наш шлюб. Олекса ніжно тримав Марусю за руку.

- Справді? Ой, дякую за килим! Але чи згодна моя донька йти заміж?

- Я згодна, тату, – вимовила дівчина.

- Що ж, весілля гуляти будемо! – зраділи разом Олекса і господар.

Відсвяткували весілля, а вже на наступний день в'їхали у нову хату, яку будував Марійці тато, бо завжди сподівався, що донька жива і обов’язково повернеться. Олекса не схотів повертатися до столиці.

Минуло два роки. У Марусі та Олекси з'явилися діти: Омелько і Оленка. А Іван теж одружився з файною жінкою, яка жила у гарній хаті навпроти. Її колись розмалював для неї місцевий талановитий маляр. Невдовзі й у Івана народився синочок.

І зажили у селі Вакулівці купець Олекса та колишній його слуга Іван. Така от правдива історія…