«Відкривач Псалтиря», оповідання

Мій далекий родич, Сава Волошин, умів відкривати Псалтир. І ніхто вже мені сьогодні достеменно не скаже, чи був сей чоловік мирним, лагідним, до всього терпеливим, тихим, чи, навпаки, войовничим, сильним духом, відважним переможцем демонів? А може, то був аскет, самітник, жив виключно постом і молитвою, й після того, як виростив своїх дітей, більше ніколи не торкався жінки?

Старий походив з лемків, гори його зростили й навчили розуміти Святе Письмо, як нікого на все Надсяння. Я шукав між людьми будь-які свідчення про нього й таки довідався.

Сава Волошин не цурався сім’ї, життя не проводив у аскезі, любив усіх порівну, поважав сусідів, не сторонився ніякої роботи, кожної неділі ходив до церкви, а по дорозі додому й корчми не оминав. Там гомоніли про світ і все на цім світі. Сава Волошин любив ці розмови, хоч у суперечки ніколи не встрявав, докинути словечко для різноманітності думок – вважав обов’язком. До його зауваг прислухались, проте звертались за допомогою в крайньому випадку, бо Савин Псалтир про все оповідав правдиво і чесно. Від тої правди нема ради, вона комусь на щастя, а комусь на горе, і не сказати, що Сава перед першим-ліпшим відвідувачем  квапився відкривати Псалтир… Ні, не квапився, достеменно знав, у кого потреба, а кому так, для забави, переконатися, що Сава не штукар, а таки провидець. Останніх виганяв з хати, а поріг після їх відвідин обсипав освяченим маком.

Ніби й нічим не відрізнявся особливим від лемків своєї вулиці, але це так, на позір. Кожного вечора – про це знала тільки родина – коли всі спати лягали, Сава Волошин розгортав Біблію, у цьому праві на читання не зраджував собі аж до смерті…

Нині перестріла його Мариська Левчукова, та, що мешкала за ставками. Її Олеся вже три роки як силоміць вивезли до Німеччини на примусові роботи. Великий рейх тратив гігантські зусилля, та вже очевидно – війну програно. Але ще тисячі українців невільницькою працею продовжують тримати цю чорну від прокльонів країну на своїх руках, хоч уже нічого не змінити. Зло не може панувати вічно, а їм би повернутися додому живими.

Цього хоче Марися, бо з Олесем прожили всього тиждень, у місті потрапив під облаву, і кінець такому сподіваному щастю. З тієї пори про мужа – жодної звістки, жодного листа.

– Чи не глянете, пане, у той Псалтир, лем ня душа болить, не жию, а плачу… Синові другий рік, ще не глядів на тата… Повідайте ми щось…

– Гляну, Марисю, чому не глянути, щастя тобі – повний подолок. Жити без чоловіка, як не бачити неба!

Марися трошки зашарілася, бо пан Волошин так на неї глянув, наче під одежею тіло хотів угледіти… Обіцяла прийти під вечір, у неділю, як не перечитиме.

Чоловік не перечив; нині субота, завтра неділя, хай Марися приходить, адже правда, як сонце, рано чи пізно примушує кожного подивитися їй у лице… Ліпше рано, тоді залишається шанс і час щось змінити.

Тільки Марися мусить бути готовою почути і не злякатися, почути і втішитися, почути й… не сприйняти, не повірити, а в крайньому випадку заперечити: «Цього не може бути! Пан Волошин бреше… Це не може бути правдою…»

Сава сеї ночі не спатиме… Лем сонце сяде за липами, аби втонути в Завадецьких лісах, він запалить свічу і сяде за Біблію. Ох, вибачте, неправильно: Сава Волошин ще в житті не присів біля Святого Письма, читав завжди стоячи і при тім ніколи не жалівся на втому.

Він сьогодні розгорне Псалтир у п’ятитисячний раз, помолиться, тексти обраного Богом царя читатиме довго, а тоді, вже під ранок, вийде на поріг, довго дивитиметься туди, де живе Марися, ніби чекатиме її спозаранку… А може, вже без її доторку до Cвятого Письма йому відкрилася правда, по яку приходила молода лемкиня, така гарна, що поважний відкривач Псалтиря замилувався її вродою.        Що ж принесе Марисі завтрашній день?.. Надію, смуток, горе, полегшення? Ні, поки він не відає мови Псалтиря, знатиме, коли Марися торкнеться сторінки, яку обере навгад, а вже потім читатиме поміж рядків пророка і царя Давида те, що належить знати Марисі… І може, там гарні вісті: Олесь Левчук живий і при доброму здоров’ї скоро повернеться до хати, заспокоїть серце двадцятилітньої дружини, тішитиметься сином, якого ще й не бачив…

Марися прийшла десь о п’ятій, несміло постукала до хижі, хоч була тут не раз і не два, та сьогодні – Бог свідок – боялася іти до Савиної хати, ноги ставали важкими, як дерево, вже пошкодувала, що напросилася взнати будучину… Але від себе не втечеш, а тривога за Олеся пересилювала всі страхи.

Сава Волошин прихильно посміхнувся Марисі, узяв за руку й привів до світлиці, своїм домашнім наказав вийти з хати, а дівчину заспокоїв:

– Не конче маєш вірити всьому, що почуєш… Хіба, коли все добре… А як не дуже – не зважай, бо правду  знає тільки пан Бог…

Марися мовчала, тільки догідливо кивала головою, а на слова сили не тратила… Душа, як перетягнута струна, доторкнись грубо – і розірветься, могла вижити добрими новинами, прихильним, ніжним словом, тож Сава Волошин боявся наробити біди, якщо поміж сакральними текстами Марисина правда буде тяжка, мов ця війна… Бо досі дотримувався одного підходу: все, що зуміє відкрити людям на Псалтирі, – віддавати до останнього слова, нічого не втаємничувати, не приховувати, інакше відніметься дар.

Марися стежила за кожним кроком, за кожним жестом, за кожним Савиним поглядом, ніби прийшла в гості до деміурга, і тепер навіть від кольору його очей залежить її доля… Пан Волошин наче зволікав, чомусь вийшов з кімнати, і – як здалось Марисі – не було його з годину. Насправді вийшов на декілька хвилин помолитися й повернувся з Псалтирем. Спіймав стривожений Марисин погляд, усміхнувся прихильно.        

Їй трохи відлягло від серця, та все ж напружено очікувала того моменту, коли господар накаже торкнутися Божих Псалмів.

Не наказував – просив, і не словом – самими очима. Зрозуміла, перехрестилася подумки, впала на коліна й, наче на поклін до святої Плащаниці, дріботіла до Псалтиря. Замружила очі, навпомацки торкнулася книги й рішуче розгорнула Псалтир...

Від такого дівочого тремтіння пан провісник аж сам розгубився на мить, ледь не заблукав у власному лабіринті містичного ритуалу: ох, аж занадто неспокійна душа у цієї Марисі!..

Читав пошепки слова Псалтиря й опускався думками, почуттями, вірою на саме дно свого серця, туди, де злітаються ангели з усього лемківського чи українського краю й повідають йому про тих, кого за Божим наказом Сава Волошин просить до розмови… І в цю мить для нього немає навколишнього світу, немає людей, немає квітів і птахів, немає дітей, ні дружини, а є лиш Світло, що вибухнуло на денці серця і голосом ангела провіщає майбутнє…

Обхопивши руками голову і чуючи те, що тільки для нього, Сава Волошин, здається, навіть не дихав, він завмирає чи вмирає на мить, стає троном для янгола, який говорить, говорить, говорить…

Поволі випрямив голову, глянув на Марисю, яка вклякла на коліна і долі чекала дозволу звестися на ноги… Згорнув Псалтир, загасив свічу в дерев’яному канделябрі, тільки лице його біле-біле, як Марисина сорочка, тож хвилюється жіночка, переживає, а раптом той ангелик, що завжди нашіптував Волошину правду з будучини, нині мовчав, запечатав Марисину долю, бо та Німеччина, ой, як далеко, й українські ангелики туди не долітають, бо війна, тож бояться снарядів, мін чи гармат…

– Пане, кажіть щось, бо не можу чекати… Серце застигло, і розум притих від напруги… Булисте там, де мій Олесь, чи виділи, як виглядає, чи здоровий мій любко, пане?..

– Марисю, ходімо в сад… Тут тісно, як в домовині, не є чим дихати… А там сонце і тепло, як у раю...

Присіли на лаву біля криниці… Марися вже не питала більше нічого, чекала, руки схрестила на грудях, може, молилася, бо сей чоловік ніби забув, чому вона тут, розтягує час, наче їй не поквапно…

– Марисю, так хотів тебе втішити, аж серце моє припізнилося, зупинилося, якби не твій голос, вже би не вернувся звідти, з того химерного світу…

Та Марисю не цікавило, що то за світ, де був пан Волошин, вона ж у нього не поводир до містичних садів. Вона тут не шукає ні прихистку, ні їжі, тільки надії, тільки дізнатись, що Олесь живий і нехай не завтра, а хоч по війні, таки повернеться додому.

– Марисю, після нинішньої неділі буде завтра інший день, якщо нині тяжко, завтра буде празник… Будемо ще радіти й сміятися, але не сьогодні… Нині сумний день, Марисю… Як почув – так і повім: Олесь твій не є серед живих, і то вже з рік, його розстріляли.

– За що? – зойкнула Марися, – лем він не вояк – робітник?

– За що – не повім, Марисю…

– Не знаєте чи не хочете повісти?..

Сава Волошин таки досі не певен, чи варто розповідати людині те, що бачив. Марися се відчула інтуїтивно чи якимось незнаним інстинктом власної прозорливості: сей відкривач Псалтиря хоче втаїти від неї щось надто важливе?.. Можливо, трагічне – нехай! Та їй не потрібен відкраяний шматок, вона прийшла за всім і зразу, хай не мовчить той, що обіцяв нічого не приховувати…

–Пане, хочу все чути… А чи вірити, чи ні – то вже мій клопіт…

– Як скажеш, Марисю…

Сава не дивився на молоду жінку, його погляд блудив десь над Велепунцевим лісом, Зборшорою. Чоловік зволікав, наче мовить слово – і хтось невидимий негайно відріже йому язик, мов зраднику, який щойно відкрив таємницю лютому ворогу.

– Він тебе зрадив, Марисю, твій Олесь, і зраду оплатив смертю, маєш право на інше життя, з іншим чоловіком…

– Не вірю… Мій Олесь – і загинув, і зрадив?.. Так багато сказали… Не вірю!

– Я не примушую вірити, Марисю… Я повідаю – ти слухаєш або ні. Ти просила говорити… Але можу мовчати…

Юна вдова схопила Саву за руку.

– Ні-ні, повідайте! Сама хотіла знати, сама напросилася… Все-все кажіть, до кінця.

Господар знав, що ця історія для Марисі – то сердечна мука, яка переповнює душу болем і страхом, загрожує вбити спрагу до життя, відбирає дівочу красу й рубцює перші шрами на серці, але вже немає іншого шляху для молодої вдови… Мусить усе пережити, інакше не звільнитися від цього нелюдського болю.

– Олесь закохався в німкеню, її звали Грета.

– Яке дивне ім’я, – прошепотіла Марися, – Грета… Такі важкі букви, ніби із заліза… Ні вимовити, ні з’їсти…

Волошин продовжив, квапився зі словами, щоб якнайшвидше завершити цю розмову:

– І так тривало довго, майже рік, поки всі не побачили: Грета чекає дитину. Не розуміла, що її кохання –  то смерть для Олеся, бо ніхто із чужинців не має права любити німкень. Вони арійки, у них кров особлива, а чоловікам поза німецькими кордонами, як людям другого сорту, під карою смерти заборонено кохати арійок. Твій Олесь се знав, та пішов над прірвою. Грета була ближче, ніж ти, Марисю.

Есесовці прийшли уночі, не церемонились, не питали документа на його захист, не питали, чи винен, не питали, чи торкався красивого тіла німкені… Все знали…Та коли стояв перед ямою, яку теж мусив викопати, думав не про Грету – про тебе, Марисю…

Але досить слів, дівочко… Все забудь, іди домів, хай серце спочине…

Та Марися не квапилась, згадувала, як три роки тому надіялась розбагатіти щастям: Олесь – гарний, мов янгол, казав, що любить… Бачила по очах: то правда, не вмів прикидатися, брехати… Але що повідає, говорить сей пан? А люди ж казали: він правдомовець! Де та правда?.. Олесь – мертвий? Прийняв смерть заради якоїсь прусачки чи австрійки! Нє, Олесь не такий, не буде слухати більше цього пана і дякувати не буде, бо за що?

Підвелася й пішла, ніби сльоза покотилась по образі.

Сава Волошин дивився Марисі услід і не шкодував, що повів молодій вдові цю тяжку історію, бо мусить звільнитися від болю, пережити, перестраждати, переплакати… Все минеться, матиме ще двох чоловіків: Макар проживе з Марисею тиждень і подасться в ченці, та з іншим, Миханем, проживе свій вік до останку, але любов до Олеся так і не зможе випекти з власного серця. Ніколи!

Се потім, а зараз ішла з розпеченими до білого полум’я почуттями і воліла би вмерти, бо що сказати дитині, яка з малолітства сирота?.. Треба оплакати чоловіка, служби найняти за дев’ятим і сороковим днем… Білу плахту змінити на чорну й побиватися та плакати…

Але ж він загинув, будучи не її мужем, він обрав Грету? О, якби її увидіти, зрозуміти, за що він смерть прийняв? «Олесю, за яку провину мене зі світу зводиш? Лем тя так любила, як се сине небо… Чоловічку мій, пташку весняний, легеню світлий», – шепотіла Марися й оглядалася, аби хтось нишком не підслухав її голубиних слів, бо то гріх, бо то не можна вголос на люди славити своє кохання… Засміють… Але немає кохання… Той, кого любила понад світ, – згинув і вже давно в сирій землі, якщо вірити тому панові, що відкривав Псалтир. А як йому не вірити, йому всі вірять, Свята книга не скаже неправди! «Олесю! Як ні видиш з того синого неба, як ні чуєш, пташку золотий, підкажи, що потребуєш найбільше, аби я знала. Молитви? Молитимуся щоночно, аж до світанку… Прощення?.. Боже, хіба затаїла на тебе образу? Ні, Олесю, простила тебе, тої хвилі, як почула історію з панових уст… А може, ти хочеш співанки? Нашої лемківської, тої, що з ме  співали разом: «Горе долом» чи «Мамко моя». Ти так любив співанки… Скажи, Олесю, як тобі буде найліпше на порозі раю: з мойов молитвою, з моїм прощенням чи зі співанков?»

Олесь мовчав, під синім, вечірнім небом не чутно ні його зітхання, ні просьби. А Марися додому не зайшла, впала в садку між вишнями, щоб виплакати всі сльози, бо нікому повісти про свою біду…

Через двадцять п’ять літ, коли жорна часу змели й притлумили в пам’яті не один лихий день, отримала Марися листа з далекої країни, писаного латинкою, тож ніяк не зрозуміти й не прочитати самій. Не мала уяви, що з тим листом робити, то Михань порадив іти до школи, до учительки з німецької, вона не відмовить.

Так Марися і вчинила, Галина Василівна взяла лист і просила  нанашку Марисю прийти завтра, Марися погодилась, бо що може бути у тому листі для неї? У світах ні родичів, ні близьких друзів, певне, якась помилка…

Але Галина Василівна, вчителька німецької, чомусь не дочекалася завтрашнього дня, ще ввечері постукала до хати  Марисі і ледь не з порога схвильовано оголосила:

– Нанашко, то такий лист – словами не передати, краще читатиму:

«Далека і рідна пані Марисю, я, Грета Шульц, пишу цього листа, бо гадаю, що ви, можливо, й досі чекаєте свого чоловіка… Пані Марисю, він загинув у 1942 році, бо мав сміливість мене полюбити… Я ж така була юна й не розуміла, що його любов до мене – то власними руками намальована смерть. Я, пані Марисю, дуже винна перед вами, інакше ваша дитина не стала б сиротою, і моя теж… А ще серця наші, розкраяні навпіл, поцвяховані, зневажені, стали вмістилищем незгасимого болю. Не шукаю виправдання, пізно… Та й що ми можемо змінити супроти часу?

Пані Марисю, недавно вдалося відшукати могилу вашого і мого Олеся, якщо бажаєте поклонитися його останкам – приїжджайте, зустріну з любов’ю…

Щиро ваша Грета Шульц».

В куточку аркуша точна адреса.

Марися витирала очі, не від сліз, ні. Так щось, може, якась пилинка.

– Поїдете, нанашко? – цікавилась Галина Василівна.

Відмахнулась якось приречено:

– Де там, далеко, нехай вже Грета молиться за Олесеву душу…

– А листа відпишете? – не вгавала вчителька німецької.

– Не знаю, – відповіла якось трагічно Марися, – Грета вкраїнської не знає, а те, що хотіла б їй розказати, – ніхто перекласти не зможе.

Марися вийшла слідом за вчителькою, ніби для того, аби подякувати й провести Галину; насправді жінці захотілось самотності, чоловік Михань тут не порадник…

І раптом спомин, мов сніп світла в обличчя посеред пітьми: як передбачив усе той чоловік, що колись їй правду відкрив з Псалтиря… Божий чоловік, пішла би нині подякувати Саві Волошину, бо тоді з великого жалю не спромоглася, але в його хижі пустка, не чекав приходу совітів, у сорок четвертому з усім сімейством подався до Америки… Більше не стрічала Марися на своєму віку такого відкривача Псалтиря, таких більше немає, Марися упевнена.