«Відкривач Псалтиря», оповідання

Василь Тулай

Мій далекий родич, Сава Волошин, умів відкривати Псалтир. І ніхто вже мені сьогодні достеменно не скаже, чи був сей чоловік мирним, лагідним, до всього терпеливим, тихим, чи, навпаки, войовничим, сильним духом, відважним переможцем демонів? А може, то був аскет, самітник, жив виключно постом і молитвою, й після того, як виростив своїх дітей, більше ніколи не торкався жінки?

Старий походив з лемків, гори його зростили й навчили розуміти Святе Письмо, як нікого на все Надсяння. Я шукав між людьми будь-які свідчення про нього й таки довідався.

Сава Волошин не цурався сім’ї, життя не проводив у аскезі, любив усіх порівну, поважав сусідів, не сторонився ніякої роботи, кожної неділі ходив до церкви, а по дорозі додому й корчми не оминав. Там гомоніли про світ і все на цім світі. Сава Волошин любив ці розмови, хоч у суперечки ніколи не встрявав, докинути словечко для різноманітності думок – вважав обов’язком. До його зауваг прислухались, проте звертались за допомогою в крайньому випадку, бо Савин Псалтир про все оповідав правдиво і чесно. Від тої правди нема ради, вона комусь на щастя, а комусь на горе, і не сказати, що Сава перед першим-ліпшим відвідувачем  квапився відкривати Псалтир… Ні, не квапився, достеменно знав, у кого потреба, а кому так, для забави, переконатися, що Сава не штукар, а таки провидець. Останніх виганяв з хати, а поріг після їх відвідин обсипав освяченим маком.

Ніби й нічим не відрізнявся особливим від лемків своєї вулиці, але це так, на позір. Кожного вечора – про це знала тільки родина – коли всі спати лягали, Сава Волошин розгортав Біблію, у цьому праві на читання не зраджував собі аж до смерті…

Нині перестріла його Мариська Левчукова, та, що мешкала за ставками. Її Олеся вже три роки як силоміць вивезли до Німеччини на примусові роботи. Великий рейх тратив гігантські зусилля, та вже очевидно – війну програно. Але ще тисячі українців невільницькою працею продовжують тримати цю чорну від прокльонів країну на своїх руках, хоч уже нічого не змінити. Зло не може панувати вічно, а їм би повернутися додому живими.

Цього хоче Марися, бо з Олесем прожили всього тиждень, у місті потрапив під облаву, і кінець такому сподіваному щастю. З тієї пори про мужа – жодної звістки, жодного листа.

– Чи не глянете, пане, у той Псалтир, лем ня душа болить, не жию, а плачу… Синові другий рік, ще не глядів на тата… Повідайте ми щось…

– Гляну, Марисю, чому не глянути, щастя тобі – повний подолок. Жити без чоловіка, як не бачити неба!

Марися трошки зашарілася, бо пан Волошин так на неї глянув, наче під одежею тіло хотів угледіти… Обіцяла прийти під вечір, у неділю, як не перечитиме.

Чоловік не перечив; нині субота, завтра неділя, хай Марися приходить, адже правда, як сонце, рано чи пізно примушує кожного подивитися їй у лице… Ліпше рано, тоді залишається шанс і час щось змінити.

Тільки Марися мусить бути готовою почути і не злякатися, почути і втішитися, почути й… не сприйняти, не повірити, а в крайньому випадку заперечити: «Цього не може бути! Пан Волошин бреше… Це не може бути правдою…»

Сава сеї ночі не спатиме… Лем сонце сяде за липами, аби втонути в Завадецьких лісах, він запалить свічу і сяде за Біблію. Ох, вибачте, неправильно: Сава Волошин ще в житті не присів біля Святого Письма, читав завжди стоячи і при тім ніколи не жалівся на втому.

Він сьогодні розгорне Псалтир у п’ятитисячний раз, помолиться, тексти обраного Богом царя читатиме довго, а тоді, вже під ранок, вийде на поріг, довго дивитиметься туди, де живе Марися, ніби чекатиме її спозаранку… А може, вже без її доторку до Cвятого Письма йому відкрилася правда, по яку приходила молода лемкиня, така гарна, що поважний відкривач Псалтиря замилувався її вродою.        Що ж принесе Марисі завтрашній день?.. Надію, смуток, горе, полегшення? Ні, поки він не відає мови Псалтиря, знатиме, коли Марися торкнеться сторінки, яку обере навгад, а вже потім читатиме поміж рядків пророка і царя Давида те, що належить знати Марисі… І може, там гарні вісті: Олесь Левчук живий і при доброму здоров’ї скоро повернеться до хати, заспокоїть серце двадцятилітньої дружини, тішитиметься сином, якого ще й не бачив…

Марися прийшла десь о п’ятій, несміло постукала до хижі, хоч була тут не раз і не два, та сьогодні – Бог свідок – боялася іти до Савиної хати, ноги ставали важкими, як дерево, вже пошкодувала, що напросилася взнати будучину… Але від себе не втечеш, а тривога за Олеся пересилювала всі страхи.

Сава Волошин прихильно посміхнувся Марисі, узяв за руку й привів до світлиці, своїм домашнім наказав вийти з хати, а дівчину заспокоїв:

Страницы